Багалій Дмитро Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Дмитро Іванович Багалій
Bagaley Dmitry Ivanovich.jpg
Дмитро Багалій
Народився 26 жовтня (7 листопада) 1857(1857-11-07)
Київ
Помер 9 лютого 1932(1932-02-09) (74 роки)
Харків
Місце проживання Харків
Громадянство Союз Радянських Соціалістичних Республік
Російська імперія
Національність українець
Галузь наукових інтересів історія
Заклад Харківський університет
Alma mater Харківський університет
Посада ректор Харківського університету(19051910)
Харківський міський голова (19151917)
історико-філологічний відділ УАН (з 1920)
Вчене звання доцент Харківського університету по кафедрі руської історії
Науковий ступінь доктор історії
Науковий керівник Антонович Володимир Боніфатійович
Відомі учні Барвінський В. О.
Горбань М. В.
Водолажченко О. Г.
Міллер Д. П.
Багалій-Татаринова О. Д.
Мірза-Авак'янц Н.Ю.
Відомий завдяки: «История г. Харькова за 250 лет его существования» (1905), «Історія Слободської України» (1918)
Дружина Олександрович Марія Василівна
Діти Наталія, Ольга, Олександр, Марія.
Нагороди половинна Уваровська премія за докторську дисертацію

Багалій Дмитро Іванович  (26 жовтня (7 листопада) 1857(18571107), Київ — 9 лютого 1932, Харків) — український історик, філософ та громадський діяч, ректор Харківського університету (1905–1910), академік Української Академії Наук (з 1919).

Біографія[ред.ред. код]

Народився 7 листопада 1857 року у Києві в міщанській родині, в сім'ї ремісника-лимаря. Його діди і прадіди ще у 1766 р. увійшли до київського рибальського цеху. Він рано залишився сиротою і виховувався в багатодітній сім'ї своєї тітки по матері. У «Автобіографії» 1927 р. Д. І. Багалій докладно описує своє дитинство. Зокрема, згадує, що у багатодітній сім'ї Старицьких жили бурсаки-квартиранти, які розмовляли українською мовою, співали українські пісні . Це знайомство привернуло увагу майбутнього історика до українського побуту, культури та мови, хоча у Києві, де він жив, панувала переважно російська мова. Після навчання в парафіяльному училищі та прогімназії, прийнятий у 2-у Київську гімназію, скінчив курс в ній із золотою медаллю. Вищу освіту здобув на історико-філологічному факультеті Київського та Харківського університетів. У своїх спогадах він із теплотою згадував про роки навчання (1876–1880), особливо про свого наукового керівника В. Б. Антоновича. Саме ця людина зіграла ключову роль у залученні здібного студента до архівних розшуків, археологічної роботи тощо. Вже в ці роки Дмитро Іванович проявляв себе як активіст, борець за справедливість. У грудні 1876 р. він взяв участь у студентському виступові проти грубощів викладача латині І. В. Цвєтаєва. Внаслідок цього його з 9 першокурсниками виключили на півроку з університету, тому другий семестр він закінчував у Харкові, з яким через деякий час назавжди пов'яже своє життя. Про прогресивні погляди Д.Багалія свідчили його участь у молодіжній організації «Кіш»; вступ у 1880 р. до Київської громади; участь з 1881 р. у роботі Історичного товариства Нестора літописця. Як він зазначав у своїх спогадах : «Моя українізація не була примусовою, а мала стихійний характер і закінчилася за студентських років до 1880 р. Відтоді з мене назавжди вже зробився цілком свідомий українець». Після закінчення Київського університету і проходження трирічної підготовки при кафедрі Б. у 1883 став доцентом кафедри російської історії Харківського університету, а незабаром, у 1887 — екстраординарним професором цієї кафедри. Редагував «Сборник Харьковского историко-филологического общества».

У 1906–1910 обирався ректором Харківського університету. Впродовж 1906, 1910–1914 Російська академія наук обирала Б. членом Державної Ради.

У 1914–1917 — голова Харківської міської думи, Харківський міський голова.

У 1918 — член комітету для заснування Української Академії Наук і з 1919 — голова її історично-філологічного відділу, а згодом член Президії ВУАН. Розгорнув широку діяльність у справі організації наукової роботи, створення академічної бібліотеки. 12 вересня 1921 року в знак визнання його заслуг РНК УСРР прийняла постанову «Про соціальне забезпечення заслужених працівників науки», серед інших достойників, Багалію дозволено видання за державний кошт наукових праць; звільнено від сплати державних податків; заборонено реквізиції та ущільнення помешкання, яке він займав; матеріально забезпечено, а у випадку смерті — членів родини поза категоріальною довічною ставкою заробітку.

Певний час Радянська влада цінувала політичну лояльність, науковий доробок, громадські заслуги та авторитет ученого. Протягом 20-30-х років викладав історію України у Харківському та Полтавському інститутах народної освіти. Так, у 1925 р. академіка Багалія обирають до складу Президії IX Всеукраїнського з'їзду Рад. Упродовж 1925–1932 pp. Дмитро Іванович двічі головував у Центральному бюро секції наукових працівників УСРР. А в 1926 р. Д. І. Багалій став першим директором новоутвореного Науково-дослідного інституту Тараса Шевченка, відкриття якого стало ще одним кроком, спрямованим на посилення наукового потенціалу столичного українознавства. У 1929 р. Д. І. Багалій був обраний головою першого історико-філологічного відділу Всеукраїнської Академії наук.

Уже в 1930 р. установи, якими керував Д. І. Багалій, почала заливати брудна хвиля критики і самокритики, нескінченних перевірок, чисток і кадрових перетасовок. Він втратив своє становище голови історико-філологічного відділу після його розформування і був переведений на посаду другого заступника голови нового соціально-економічного відділу ВУАН. Чергова реорганізація історичної мережі в Академії наук на початку 1931 р. відбувалася вже без участі Д. І. Багалія.

Помер 9 лютого 1932 року у Харкові від запалення легенів, похований на міському кладовищі. Академік О. П. Оглоблин писав, що за тих справді божевільних умов ця смерть була символічно своєчасною. «Роль Багалія була скінчена… У 1932 р. було вже зовсім ясно, що ніхто, навіть Багалій, не спроможний врятувати українську історичну науку від більшовицького погрому» .

Сім'я[ред.ред. код]

Під час навчання в Київському університеті Св. Володимира Д. Багалій познайомився зі студенткою Вищих жіночих курсів Марією Василівною Олександрович (1858–1931). Після закінчення університету, у зв'язку з переїздом Д. Багалія до Харкова до Харківського університету, вони уклали шлюб. За час подружнього життя в них народилося четверо дітей: Наталія (1888–1968), Ольга (1889–1942), Олександр (помер у 5 років) та Марія (1899–1920).

Сім'я проживала у власному будинку на вул. Технологічній (нині — вул. Фрунзе), де і нині живуть нащадки Д. І. Багалія.

Наукова спадщина: проблематика праць[ред.ред. код]

Д. І. Багалій не висунув нової концепції історії України і висвітлював головним чином окремі аспекти її минулого. У пам'яті нащадків він залишився як невтомний літописець Слобідської України та Харкова, з яким пов'язано було майже все життя і діяльність вченого. Але за своїм характером і змістом дослідження Д. І. Багалія представляли собою новий етап у становленні і розвитку історіографії історії України другої половини XIX — початку XX ст. Його роботи за змістом можна об'єднати у три групи: документи з історії Слобідської України; загальні документи з історії України; матеріали про видатних діячів.

  1. Праці з історії Слобожанщини та міста Харкова.

Історія Слобідської України займає у творчості Д. І. Багалія центральне місце. Всього налічується до ста праць з даної теми. Серед них чотири монографії (у тому числі одна неопублікована), кілька археографічних публікацій (серед них три окремих збірника документів), численні статті, рецензії, замітки, які у своїй сукупності охоплюють весь період історичного існування Слобідської України. Роботу з даного напрямку Дмитро Іванович розпочав вже з написання своєї докторської дисертації, на основі якої було видано «Нариси з історії колонізації і побуту степової окраїни Московської держави». Це було перше спеціальне видання актів з історії Слобожанщини. У 1893 р. вийшла нова збірка з 28 документів «Заметки и материалы по истории Слободской Украины». У 1905 р. збірка «Материалы для истории г. Харькова в XVII в.», яка складалася із 58 джерел. Також Багалієм був опублікований «Именной список Харьковского населения 1668 года» у 1927 р. Наступною віхою в дослідженні Д. І. Багалієм історії Слобожанщини стало створення у співавторстві з Д. П. Міллером двотомної праці «Історія міста Харкова за 250 років його існування». Також сюди відноситься і фундаментальна робота «Історія Слобідської України» 1918 року.

2. Роботи до загальної історії України.

В основному це праці з історії Лівобережної України та Півдня. Історії Лівобережної України Д. І. Багалій присвятив 24 спеціальні роботи, у тому числі вісім статей, дев'ять заміток, сім рецензій . Всі ці роботи написані і опубліковані в дореволюційний період і зачіпають проблеми становлення кріпосного права на Лівобережжі в XVII–XVIII ст., історію поземельних відносин в краї в другій половині XVII–XVIII ст. та магдебурзького права в містах Лівобережної України. Це такі праці: «Магдебургское право в левобережной Малороссии», «Колонизация Новороссийского Края» та ін.

3. Роботи про видатних діячів культури.

Питання історії української культури займають також важливе місце у творчості Д I.Багалія. Їм присвятив він в цілому близько 65 робіт, серед яких 7 археографічних публікацій, 3 монографії, 55 статей, заміток, рецензій. Всі ці дослідження можна умовно розділити на такі основні групи: 1) роботи про життя і творчість видатного українського філософа Г. С. Сковороди; 2) дослідження з історії Харківського університету; 3) статті, замітки і матеріали про видатних діячів науки і культури, чиї імена були пов'язані з Україною: П. П. Гулака-Артемовського, Г. П. Данилевського, В. Н. Каразіна.

Твори[ред.ред. код]

Автор понад 200 праць, що стосуються в основному історії Слобідської, Лівобережної та Південної України 15-18 ст. Праці Б. побудовані на багатому джерельному матеріалі, він ввів у науковий обіг велику кількість фактичних матеріалів, взятих безпосередньо з архівних джерел і археологічних розкопок. Серед них:

Література[ред.ред. код]

  • Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. — К.: Либідь, 1997.
  • Павлова Т. Г. О. Д. Багалій: доля історика // Багалій О. Д. Історія військових поселень в Україні. Із неопублікованої спадщини. — Харків, 2007. — С. 5—32. — ISBN 978-966-2918-32-8.
  • Бурій В. Академік Багалій / Валерій Бурій // Місто робітниче (Ватутіне). — 2007. — 29 черв. — С. 4.

Посилання[ред.ред. код]