Євразійство

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Євразія
Зростання впливу Росії. 1613-1914 рр.

Євразійство — напрямок російської політичної та суспільно-філософської думки, споріднений з давнішим московським слов'янофільством. Виникло в 20-ті роки ХХ-го століття, після Першої Світової війни й більшовицької революції в середовищі російської еміграції в Західній Європі.

В сучасному розумінні (наприклад, згідно зі словами С.Дацюка) євразійство — це «доктрина "Великої Росії", що з'єднує Європу та Азію, що одержує від цього з'єднання основні політичні, економічні, соціальні та культурні переваги і що є при цьому головною на Євразійському континенті»[1].

Передісторія. Джерела євразійства[ред.ред. код]

Виникнення євразійського руху[ред.ред. код]

Російська імперія (темно-зелений) і свфера її впливу (світло-зелений) у 1866 р.

«Євразійство» за визнанням більшості істориків зявилося в Західній Європі в середовищі російської еміграції 1920-х—1930-х років. До нього входили такі відомі вчені та філософи як історик Георгій Вернадський, філософи Л. Карсавін, В. Ільїн, С. Франк, лінгвіст князь М. Трубецькой, професор Роман Якобсон, письменник А. Ремізов та інші. Як організація «євразійство» мало свої центри у Франції, Німеччині, Великобританії, Австрії, Чехословаччині і навіть у Харбіні (Китай).

«Євразійці» розглядали колишню територію Російської имперії та Радянський Союз як окремий географічний регіон, що має особливі власні риси, які відособлюють його від Європи і Азії. Виходячи із «специфіки Росії» вони пропонували свою, окрему модель економічного розвитку та систему господарства Росії, що передбачала співіснування приватної та державної власності.

У сфері зовнішньої політики вони робили наголос на необхідність «азіатської» орієнтації. Вцілому «євразійці» стверджували, що Росія культурно ближче до Азії ніж до Європи.

«Євразійці» підтримували зв'язки з Радянською Росією, куди вони відправляли різноманітну літературу. Вони також друкували власний часопис — «Євразійська хроніка», которий під редакцією професора П. Н. Савицького видавався в 1925—1937 роках спочатку в Берліні, а потім в Парижі. Як рух «євразійство» поділялось на два крила — праве та ліве, яке поступово ставало дедалі більше прокомуністичним. Чимало діячів лівого крила таємно співпрацювали з радянською владою. Організація «євразійства» стала середовищем, де активно діяла агентура закордонного відділу НКВС. Наприклад чоловік відомої російсьої поетеси Марини Цвєтаєвої Сергій Ефрон та його друзі брали участь у викраданні одного з керівників «Білого руху» голови «Російського загальновійськового союзу» генерала Євгена Мілера та в організації вбивств — колишнього чекіста Ігнатія Рейса та сина Л.Троцького Лева Сєдова.

Культурологічна доктрина[ред.ред. код]

Країни-члени Варшавського договору.

Їх націоналістична доктрина була ідейно близька до слов'янофільства. Велике значення в суспільному розвитку «євразійці» надавали релігії, підкреслювали примат духовного над матеріальним, виступали за існування в Росії «Рад без комуністів».

Культурологічним міркуванням багатьох євразійців була властива думка, що західна європейська культура гине, а на її місце має прийти нова культура з Азії, яка об'єднає східні елементи культури з західними. Вони поширили та популяризували назву ЄВРАЗІЯ — яку іноді вживано було в науковій термінології на означення Европи й Азії, як одного суходолу. Але євразійці надали цій назві іншого змісту: під Євразією вони почали розуміти третій суходіл, що ніби лежить між Европою й Азією та охоплює землі, починаючи від Сяну аж до Сибіру й Туркестану, тобто фактично покривається з теренами, які євразійці хотіли б бачити в складі Московської імперії. Першим літературним виявом ідеології евразійства був збірник «Ісход к Востоку», що вийшов 1921 року в Софії (Болгарія).

Євразійство було засадниче недружнє українському національному рухові, бо намагалося створити з усіх народів московської імперії один «євразійський» народ, і український національний рух стояв тому на перешкоді, У цьому відношенні воно однозгідне з червоним московським імперіалізмом.

Неоєвразійство, Л.Гумільов[ред.ред. код]

В 60-х роках ХХ-століття ідеї «євразійства» розвивав російський етнолог Лев Гумільов, котрий робив наголос на не-слов'янских — тюркських коріннях генези великоросійського етносу.

Неоєвразійство Гумільова підтримують такі сучасні діячі Росії, як колишній радник президента РФ Сергій Станкевич, лідер КПРФ Генадій Зюганов, національно-комуністичний ідеолог і письменник Олександр Проханов, кінорежисер Микита Михалков, відомий лінгвіст В'ячеслав Іванов, літературний критик Вадим Кожинов; євразійську ідеологію поширюють такі часописи, як літературно-ходожній журнал «Современник» та орган Російської Академії Наук журнал «Общественные науки и современность».

Неоєвразійство О. Дугіна[ред.ред. код]

Проект Євразійського Союзу.

В наш час нова хвиля ідейного руху «євразійства» в Росії має назву «неоєвразійство». Найбільш його відомий представник — російський фашист[2][3][4][5] Олександр Дугін, один з засновників «Націонал-більшовицької партії», а потім так званої «Євразійської партії Росії» (2002). «Філософські» погляди О.Дугіна є сучасною еклектичною компіляцією старих російських «євразійців» та таких відомих європейських «неоконсерваторів» і «традиціоналістів» як Карл Шміт (Carl Schmitt), Рене Ґенон та Юліус Евола (Julius Evola).[6]

Ідейні домінанти євразійства[ред.ред. код]

  • Ідеократія — як домінанта євразійства (як, зрештою, усіх російських досьогочасних суспільних утопій). Звідсіля постійне намагання «згвалтувати» історію та внутрішню органіку саморозвитку суспільства, «спираючись» на якісь метаісторичні схеми, грандіозні ідеї та «величественные предначертания».
  • Гіпертрофований етатизм. Європейська свідомість була деетатизована ще у добу романтизму, а вартісність особи людської (її внутрішня гідність і самоцінність, її внутрішня свобода і особистісна відповідальність) виразно заартикульована ще у добу Ренесансу та Реформації. Примат державних суперструктур і примат гуртових вартостей над особовими, що залишається посутнім для євразійства, ледве чи може сприяти нормальній інтеграції у європейське життя з його проперсоналістськими орієнтаціями та настановами, з його граничною зредукованістю "керівних " функцій держави.
  • Антиокциденталізм. Євразійство вістрям своїм від самого початку (і сьогодні безумовно теж!) спрямоване супроти заходу. Між іншим і широка міжфракційна коаліція в Думі «Анти-НАТО» у самій назві своїй містить лише своєрідну транскрипцію ідеї (і психології!) антизахідництва.
  • Неомесіанізм. Йдеться насамперед про ще одну версію (після большевицького інтернаціонал-всесвітницького «Кремля-Маяка всего прогрессивного человечества») доктрини філофеєвсько-третьоримського гатунку. Тут досить згадати лише твердження професора Плешакова (завідувача Сектора геостратегії Інституту США і Канади РАН), висловлене, до речі в офіціозі Міністерства закордонних справ Росії—часописі «Международная жизнь»). Цей речник «оновленого євразійства», перефразовуючи Маккіндера (відомого класика модерної геополітичної науки) висуває таку важливу для Москви Формулу: «Кто контролирует Євразию, — тот контролирует мир».*
  • Гегемонізм — найбільш виразно проявився не тільки у колоніальній війні Москви проти народу Чеченії, але й у безперервних намаганнях легітимізувати своєрідний московський варіант доктрини монро (для східної півкулі). Проголосити трохи чи не увесь євро-азійський континент (за винятком хіба що власне Західної Європи) «сферой исторических интересов России» (чи—в іншому формулюванні — «сферой ответственности России»).

Література[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Роман Кісь. Інтегральна етнокультурологія і цивілізаційні перспективи українства // Схід. 1997. № 9-10 (16-17).

Виноски[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]