Євреї на Україні (книга)
.gif) Обкладинка книги Матвія Шестопала Євреї на Україні «(історична довідка)» |
|
| Автор | Матвій Шестопал |
|---|---|
| Країна |  Україна |
| Мова | українська |
| Тема | Дослідження відносин українців та євреїв[1] |
| Жанр | історичне дослідження |
| Видавництво | МАУП |
| Публікація | 2002 |
| Media type | друкована книга (м'яка обкладинка) |
| Сторінки | 240 |
| ISBN | 966-608-191-1 |
| Попереднє видання | Київ «Оріяни» 1998, ISBN 966-608-191-1: ББК 63.3(4УКР-3) |
Євреї на Україні (історична довідка) — книга-дослідження[2] Матвія Шестопала написана в 1976 році і вперше надрукована в 1998 році. У книзі автор розповідає про звичаї та традиції єврейства від давнини до сучасності; на широкому фактичному матеріалі розглядає зокрема історичні пласти співжиття євреїв та українців, розмірковує над першопричинами так званого антисемітизму, подає свій погляд на сіонізм як різновидність расизму, спростовує міф про буцімто зоологічну ненависть до євреїв, якої в українського народу не було й немає сьогодні.
Зміст |
[ред.] Про автора
Матвій Михайлович Шестопал (народився 07 листопада 1917 р. - †1986) — колишній викладач, доцент, в 1955-57 рр. декан факультету журналістики університету імені Тараса Шевченка, кандидат філологічних наук. Закінчив аспірантуру при Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії[3]. Колишній офіцер, учасник ІІ світової війни з 1941 по 1945 рік, про нього згадує у книзі мемуарів Ілля Еренбург[2]
В березні 1965 році Матвія Шестопала було звільнено з університету імені Тараса Шевченка за націоналістичні погляди[4].
[ред.] Історія та мотивація написання
Український філолог, професор Василь Яременко розповідає[2], що до нього праця потрапила iз «Самвидаву» в жовтнi 1976 року для прочитання i побажань. Але новi арешти, переслiдування iнтелiгенцiї i смерть автора спонукали його сховати рукопис, i тiльки через 22 роки він повернув його людям, запрошуючи представникiв єврейської громади до розмови. I не лише їх.
Василь Яременко також стверджує, що поштовхом до написання стали зіткнення М.Шестопала з організованим єврейством у стінах Київського університету[2], і він взявся з'ясовувати, яку роль відігравало єврейство не в долі окремої людини, а — цілого народу. Василь Яременко вважає, що особисту образу Матвій Шестопал відсунув на задній план і щоб зробити правильні висновки, він вивчає історичні пласти співжиття євреїв та українців, підіймає масу історичних документів, які з'ясовують першопричини не ксенофобії (ворожого ставлення до чужого), а фізичного нищення людей єврейської національності в часи Хмельниччини та й в інші історичні епохи. На думку[2] В.Яременка автора цікавлять не кінцеві результати — юдофобія, різанина, погроми, а те, що їх спричинило. Які першопричини так званого антисемітизму? Чому українському народові інкримінується зоологічна ненависть до євреїв, якої, насправді, в українського народу не було й немає сьогодні? Які наслідки, як із гіркотою пише М. Шестопал, єврейського жирування в Україні? За які «невинні витівки» євреїв виганяли з Іспанії, з інших європейських країн, а за Володимира Мономаха в XII ст. — із Русі-України? Виганяли, але «слизький і влізливий» (слова І. Франка) єврейський елемент знову заполонив українські землі. Автора цікавило, чому від євреїв чуємо стільки образ на адресу українського народу, а вони його не полишають і заводнюють, заводнюють Україну[2].
[ред.] Структура
Книга складається з передмови Василя Яременка «Плекаймо справжню дружбу», та шести розділів, кожний з которих має список посилань на джерела.
В першому розділі автор розглядає історію появи євреїв на території України та їх традиційні заняття.
У другому розділі він з'ясовує питання про характер єврейських поселень на Українi та особливості їх взаємовідносин з українцями та іншими народами.
У третьому розділі М.Шестопал досліджує вплив євреїв на економічні процеси в Україні.
Четвертий розділ присвячений аналізу причин антисемітизму та спеціфічного ставлення до євреїв в різних країнах.
В п'ятому розділі автор звертається до теми участі євреїв в організації та участі в жовтневому перевороті, встановлює причини та наслідки Голодомору та репресій 30-х років, наводить підстави початку боротьби з «безродними космополітами».
В щостому розділі автор характеризує прагнення та ідеологію мiжнародного сіонізму, розмірковує над нацiональною i релiгiйною вiдособленiстю євреїв.
[ред.] Зміст
Відносини між євреєми та українцями ще з давніх часів мали складний характер. М.Шестопал пише:
-
...коли прибув Мономах і втихомирив заколот, “киевляне просили его всенароднo об управе на жидов, что отняли все промыслы христианам и при Святополке имели большую свободу и власть, чрез что многие купцы и ремесленники разорились; они же многих прельстили в свой закон и поселились домами между христианы, чего прежде не бывало”. Перебуванню євреїв на Русі поклала край постанова князів на Видубецькому з’їзді “об изгнании из земли русской всех жидов”. Незважаючи на цю постанову, євреї знову проникли в Київ і поширилися по всьому тутешньому краю.
Занепад загального життя в епоху татарщини майже зовсім не торкнувся становища євреїв. Вони не тільки “не исчезли на территории Южной Руси”, пише Житецький, а, навпаки, “оказываются в числе сборщиков дани, которая собиралась для монгольских ханов с туземного населення”. “В эту раннюю эпоху южнорусской истории, именно в XІ-XІІІ веках, уже отчетливо вырисовываются особенности южнорусского еврейства и те ненормальные экономические отношения евреев к туземному населению, какие потом уже резко выступают в XVІ и XVІІ столетиях”.
Автор стверджує, що євреї мали великий вплив на всі аспекти життя в Україні:
-
За своєю чисельнiстю євреї стояли на третьому мiсцi пiсля українцiв i росiян на сходi та пiвднi України, на третьому ж мiсцi пiсля українцiв i полякiв на заходi краю. Така значна маса народу, у всьому вiдмiнного вiд корiнного населення, не могла не мати великого впливу на його побут, звичаї, засоби iснування. Але справа не стiльки в нацiональних чи вiросповiдних особливостях євреїв, скiльки в тому, що вони у своїй масi були зайнятi не в сферi матерiального виробництва, а в сферi обiгу та кредиту i таким чином жили фактично з чужої працi.
На думку М. Шестопала, особливiсть економiчних процесiв на Українi полягала в тому, що нагромадження капiталу вiдбувалося не в руках українцiв, а в руках їхнiх iнонацiональних i, зокрема, єврейських експлуататорiв:
-
Це, отже, є разом з тим класичним зразком колонiального пограбування українського народу. Цей неприємний для колонiзаторiв факт i намагаються приховати, розглядаючи явища поза часом i простором.
Автор досить відверто оцінює те що сталося з євреями під час Другої світової війни (на час написання книги поняття «голокост» ще не було введено в оборот):
-
Трагедiї 1941 р. могло б i не бути, якби київськi євреї не вирiшили одкупитися од фашизму, од вiйни взагалi. Одна рiч вимога виїзду в Iзраїль сьогоднi - вона справедлива, а тому законна. Iнша рiч - намагання виїхати в Палестину в той час. То була не просто спроба до втечi, а пряма зрада українцiв, росiян i всiх радянських людей, якi спливали кров’ю в боротьбi з фашизмом. До таких жертв - дезертирiв, людей, що хотiли проскочити в щiлину мiж миром i вiйною, а потрапили в пастку, - ставлення зовсiм iнше. З такою ж безсоромнiстю була роздута пiсля другої свiтової вiйни проблема перемiщених осiб - євреїв i не євреїв (останнiх було незрiвнянно бiльше), яка виникла в Європi внаслiдок гiтлерiвської агресiї i полiтики геноциду. “С самого начала, - зазначається в лiтературi, - она была умышленно драматизирована. После освобождения перемещенные евреи находились не в худшем положении, нежели перемещенные лица других национальностей. Но именно о перемещенных евреях было столько шума”.
Така на дiлi легенда про “нечуванi” страждання євреїв, яку всiляко афiшують єврейськi шовiнiсти, аби створити навколо єврейського iменi ореол “мучеництва” i в такий спосiб ухилитися вiд справедливих докорiв на свою адресу.
Спекуляцiя на стражданнях, справжнiх чи вигаданих, особливо ж експлуатацiя пам’ятi загиблих, так само як i мародерство, - рiч аморальна й блюзнiрська. Вона заслуговує осуду, а не спiвчуття.
М.Шестопал так описує різку зміну відношення до євреїв в СРСР:
-
Євреї святкували перемогу. До їхнiх послуг були першi мiсця в життi, кращi посади по службi, зручнiшi й просторiшi квартири в аристократичних кварталах мiст, пiльговi курорти, санаторiї, лiкарнi i всi можливi блага навiть такої азiатської цивiлiзацiї, як наша. I все це вважалося нормальним, так би мовити, особливим варiантом пролетарського iнтернацiоналiзму. Так тривало б, можливо, досить довго, якби не подiї другої свiтової вiйни, якi активiзували iнтерес до євреїв у всьому свiтi.
В СРСР спробували також глянути на них без рожевих окулярiв. Глянули i вжахнулись: пiд рядюжкою фальшивого iнтернацiоналiзму лежав той самий єврейчик-пройдисвiт, по сутi злодiй i грошолюб, якого висмiяв ще Карл Маркс. Початок цього прозрiння пов’язаний з iм’ям секретаря ЦК ВКП(б) Олександра Сергiйовича Щербакова. Звичайно, вiн дiяв не без вiдома Сталiна, симпатiї якого, як свiдчить його дочка Свiтлана, були не на боцi євреїв.
Якось у роки вiйни розгнiваний Щербаков приїхав у московську редакцiю газети “Красная звезда”. Коли зiбрався весь колектив, що складався, звичайно, з євреїв, вiн вичитав їм, кому що належало, далi грюкнув кулаком по столу i на додачу пообiцяв: “Я цю синагогу розжену!..”
Обiцяного довго ждати не довелося. Але головне полягало не в скороченнi штатiв редакцiї чи замiнi поганих працiвникiв, яких чекала посилка у низову пресу. Йшлося про щось набагато важливiше: про змiну в ставленнi до євреїв взагалi, про крутий поворот у полiтицi партiї i держави, i на це дуже виразно натякало оте зловiсне слово “синагога”. Щоб мати вiльними руки при розв’язаннi такого складного питання, а заодно позбавити впливових радянських євреїв можливостi апелювати до зарубiжної громадськостi, в 1934 р. передбачливо був розпущений Комiнтерн. Тим бiльше що стараннями комунiстiв-сiонiстiв вiн, по сутi, був перетворений зi штабу революцiйних дiй на своєрiдну мiжнародну “синагогу”. Звичайно, були й iншi причини розпуску Комiнтерну, але названа не була останньою.
Подув нового вiтру дiйшов у найдальшi закутки країни i змусив багатьох по-новому глянути на євреїв. Отже, не такi вже вони святi та божi, не такi правовiрнi марксисти i не такi всесильнi, за яких себе видавати. До того ж вони ще й антипатрiоти: свою роль вiдiграв судовий процес над євреями-лiкарями, звинуваченими в дiйсному чи приписуваному їм отруюваннi видатних дiячiв Союзу. Словом, почалася своєрiдна “переоцiнка цiнностей”.
М. Шестопал стверджує, що сіонізм як різновид расизму виробив випробувану методологію: повна зневага до народу, серед якого єврейство розселяється та звинувачення в антисемітизмі (через це весь світ заражений антисемітизмом: погані аборигени чомусь недолюблюють хороших зайшлих богообраних євреїв). Сіонізм вимагає віднаходити засоби визиску місцевої людності: в минулому через споювання в єврейських шинках і надмірні відсотки (лихварство), через пряме здирство (орендарі, прикажчики в панських маєтках, економи, лікарі, правники), а за нашого часу — через торгівлю, фінансово-банківську сферу, відверте шахрайство та злодійство.
М. Шестопал пише в книзі, що українська інтелігенція може зрозуміти й підтримати сіонізм тільки в значенні єврейського патріотизму, але не єврейського расизму, що прагне до світового панування, виношує маніакальні ідеї богообраності, національної винятковості. Автор вважає, що держава і громадськість мусять регламентувати масове проникнення особливо небезпечного сіоністичного елементу в органи верховної влади, у фінансову сферу держави і в засоби масової інформації і задається питанням — невже українські можновладці не засвоїли уроків 20-30-х років, коли уряд, НКВД, всі каральні органи України були на 90 відсотків у руках євреїв?
М. Шестопал запевняє, що українці за відродження єврейської культури в Україні, але проти відродження єврейського ЧК, ГПУ, НКВД, єврейських «трійок», навіть якщо вони будуть одягнені в українські вишиванки і говоритимуть чистою українською мовою.
Проаналізувавши численні факти, М. Шестопал робить, на думку В.Яременка[2], єдино правильний висновок, що не національність і не релігія, а паразитарний спосіб життя євреїв був головною причиною всіх їхніх непорозумінь з корінним населенням країни проживання — народ-абориген карав злочинців, а не єврейський народ.
В своїй праці Матвій Шестопал з'ясовує методологію сіоністичної ідеології. Так, М. Шестопал для довідки про работоргівлю, якою євреї займалися ще в Античні часи і Середньовіччі, знаходить документальні свідчення. Євреї кастрували слов'ян і продавали в гареми багатих мусульман для виконання обов'язків євнухів, а вродливих дівчат з Русі продавали в гареми для розтління[2].
Щодо української історії, М.Шестопал пише:
-
Замiтаючи слiди своєї антинародної дiяльностi на Українi, євреї з допомогою рiзних пiдголоскiв грубо перекручують iсторичний процес, фальсифiкують минуле, пiдтасовують факти, часом зовсiм їх iгнорують. При цьому вони перуть своє брудне минуле, а помиї безцеремонне виливають на голови iнших. Українськi ж чиновники вiд науки, втративши будь-яке почуття нацiональної гiдностi, акуратно списують з єврейських шпаргалок i думають, що роблять патрiотичну справу. Драгоманов називав такий метод не “iсторiописанням”, а “iсторiоробленням”, при якому виходить з брехнi брехня, з пакостi пакiсть”.
[ред.] Публікації
[ред.] Он-лайн
- Матвій Шестопал ЄВРЕЇ НА УКРАЇНІ (історична довідка) EXLIBRIS: уkраїнсьkа елеkтронна бібліотеkа
