Євстахій Еразм Санґушко

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Євстахій Еразм Санґушко
Євстахій Санґушко.jpg
Народився 26 жовтня 1768(1768-10-26)
Радинь
Помер 2 грудня 1844(1844-12-02) (76 років)
Славута
Нагороди

Кавалер Великого Хреста ордену Почесного легіону Кавалер Ордену Virtuti Militari

POL COA Pogoń Litewska Książęca.svg

Євстахій Еразм Санґушко — князь гербу Погоня (*26 жовтня 1768, Радинь — †2 грудня 1844, Славута) — пан на Тарнові, Вєжхославицях, Лукавиці, Порембі, Скжишові, Шонвальді, Залясовій, Лісяґужій, Славуті, Антонінах, Білогородці, Корниці, Поляховій, Шепетівці, Іллінцях. Річпосполитський генерал, учасник польсько-російської війни 1792 року, повстання під проводом Костюшка, наполеонівських війн, масон.

Біографічні дані[ред.ред. код]

«Collegium Nobilium» (Варшава)

Народився в сім'ї князя Ієроніма Януша Санґушка і Урсули Сесилії Санґушкової. У віці 4-х років втратив матір, виховувався у 1771-74 р. під наглядом сестри бабусі Катажини Коссаковскої з Потоцьких. Пізніше перебував на дворі бабці Барбари з Дунінів, яка опікувалась його освітою. Навчався в «Collegium Nobilium» (Варшава). Після повторного одруження батька за його бажанням був відісланий здобувати військову освіту до Варшави, а згодом до Страсбурґа.

У п'ятнадцятирічному віці вступив на французьку військову службу до полку драгунів фр. Royal-Allemand fr. 1783 повернувся до Речі Посполитої на службу до лав національної кавалерії. У 1785 р. подорожував Европою, зокрема, був у Італії. Разом з ним перебував Станіслав Костка Потоцький.

Повернувся додому, вступив до лав війська польського. Незважаючи на молодий вік, у 1788 р. просив Анджея Козьмяна відмовитись бути послом; був обраний на Чотирирічний сейм від Любельського воєводства. Засідав у Посольській ізбі. На сесії 9 січня 1789 р. інформував, що під час Різдва, перебуваючи на Волині, помітив збурення серед селян, тому просив короля вислати туди військо. 3 лютого став ротмістром, 5 листопада майором кавалерії народової в бригаді Міхала Вєльгорскі.[1]

З початком війни з Росією, 1792 року повернувся до війська в званні майора національної кавалерії.

Герой битви під Заславом 18 червня 1792 року. Нагороджений Орденом Virtuti Militari особисто з рук короля Станіслава II Авґуста Понятовського.

1793 року через загрозу конфіскації маєтків перебував на аудієнції в російської імператриці Катерини ІІ, яка, на знак приязні, подарувала йому білого скакуна і призначила командувачем Тамбовського драгунського полку в званні генерал-майора.

1794 р., прямуючи до Варшави на підтримку костюшківського повстання, був затриманий польським генералом Мадаліньським і зарахований до війська як стрілець, проте згодом призначений на командувача дивізії. Відзначився в битві під Щекоцінами, врятувавши життя провідникові Тадеушу Костюшку.

Після поразки повстання смертний вирок князеві замінено на обмеження у праві пересування. Мешкав як невиїзний в своїй славутській резиденції аж до смерті імператриці. Поновлений у правах імператором Павлом І.

Наприкінці 1811 долучився до війська французького імператора Наполеона Бонапарта. За своє звитяжство у війні проти росіян був нагороджений Великим Хрестом ордену Почесного легіону і отримав звання генерала дивізії.

21 грудня 1812 обраний віце-реґіментарем Польського королівства. Після перетину французькою армією кордону Німеччини подав у відставку і поїхав до Галичини, звідки, отримавши помилування від російського імператора Олександра, повернувся на Волинь. Важко переживав заслання сина вглиб Росії, докладав зусиль для його повернення додому: 2 рази, за дозволом царя Ніколая І, Роман відвідував батьків. До кінця життя мешкав у Славуті. Помер в місті, був похований в місцевому костелі святої Дороти 10 грудня 1844 р.[2]

Сім'я[ред.ред. код]

Одружився з Клементиною Чорторийською. Залишив двох синів: Романа і Владислава. Дочка Дорота (13.4.1799 - 3.5.1821) за порадою тата (для утримання статків в родині) вийшла заміж за його стриєчного брата Кароля - сина Януша Сангушка, дідича маєтків заславських, також Смолян, Толочина. 19 липня 1819 р. розвелись, чоловік до смерті у 1840 р. самотньо жив у Заславі. Разом з мамою виїхала до бабці, померла від запалення легень в Римі. Забальзамоване тіло Климентина привезла 1822 р. до Славути, було поховане в крипті костелу святої Дороти. Смерть доньки важко переживав, написав вірші «На смерть доньки Дороти», «Доньці» (польською).[3]

Власність, економічна діяльність[ред.ред. код]

По смерті батька успадкував величезний маєток: Славута, Антоніни (після одруження було збудовано літню резиденцію; були парк, cад, оранжерея (1803 р.), колекція з 3500 видів квітів, якими опікувалась дружина), Білогородка (Волинська губернія), Іллінецький ключ (Київська губернія), Тарновське графство з Гумниськами.

Засновував громадські каси, дешеві магазини живності, одягу, взуття, реманенту. В Славуті, Білогородці, Шепетівці, Корниці заснував допомогові банки. В Тарнові у 1813-26 р. було його коштом збудовано броварню - перше сучасне підприємство в місті. Мав у Славуті стада расових коней арабської породи, привезених з Сирії (в Алеппо мав агента - араба Арутина, який допомагав у 1816 р. купувати коней конюшому Томашу Мошиньскі).[4]

Вшанування[ред.ред. код]

На честь Євстахія Еразма Санґушка названо перевал Маковського бескиду Західних Карпат.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Elżbieta Оrman. Sanguszko Eustachy Erazm, książę (1768-1844)… S. 474
  2. Elżbieta Оrman. Sanguszko Eustachy Erazm, książę (1768-1844)… S. 477
  3. Elżbieta Оrman. Sanguszko Eustachy Erazm, książę (1768-1844)… S. 477
  4. Elżbieta Оrman. Sanguszko Eustachy Erazm, książę (1768-1844)… S. 476-477

Література[ред.ред. код]

  • Jerzy Dunin Borkowski. Almanach błękitny: genealogia żyjących rodów polskich. Lwów — Warszawa, 1908. (пол.)
  • Вадим Ададуров. «Наполеоніда» на сході Європи: уявлення, проекти та діяльність уряду Франції щодо південно-західних окраїн Російської імперії на початку XIX століття. Львів, 2007. ISBN 966-8197-35-6
  • Elżbieta Оrman. Sanguszko Eustachy Erazm, książę (1768-1844) / Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk — Łódź: Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1993.— Tom XXXIV/4. — Zeszyt 143.— S. 473-478 (пол.).

Посилання[ред.ред. код]