Євшан Микола

Микола Йосипович Євшан
Микола Федюшка
При народженні:	Микола Йосипович Федюшка
Псевдоніми, криптоніми:	Микола Євшан
Дата народження:	19 травня 1889
Місце народження:	Войнилів, Калуський повіт, Галичина
Дата смерті:	23 листопада 1919
Місце смерті:	Вінниця
Громадянство:	українець
Рід діяльності:	літературознавець

Мико́ла Йо́сипович Євша́н (справжнє прізвище — Федюшка; * 19 травня 1889, Войнилів Калуського району; † 23 листопада 1919, Вінниця) — український літературний критик, літературознавець і перекладач; започаткував власний напрямок у критиці, заснований на філософії Ф. Ніцше та Й. Фіхте; аналіз творів Лесі Українки, О.Кобилянської, М.Коцюбинського та ін.

Загальні відомості

Закінчив Станіславську гімназію, згодом Львівський університет, де студіював україністику та германістику. Однак завершувати університетську освіту довелося у Відні, бо в 1910 році взяв участь у боротьбі студентської молоді за український університет, через що був позбавлений можливості продовжувати освіту. Саме тоді розгортається активна літературно-критична діяльність Євшана, він виступає в журналах «Бджола», «Будучність», «Літературно-науковий вісник», стає одним із основних авторів журналу «Українська хата».

Період із 1909 року до Першої світової війни — найбільш плідний у творчій біографії критика. Він видає у Києві книжку «Під прапором мистецтва», у якій сформульовані його основні естетичні засади та здійснено аналіз творчості молодих західноукраїнських письменників Петра Карманського, Василя Пачовського, Богдана Лепкого, Ольги Кобилянської, Василя Стефаника. Можна з повною відповідальністю стверджувати, що жодне більш-менш помітне явище тогочасного літературного процесу не пройшло повз його увагу. В багатьох статтях, зокрема «Листах з Галичини», відбита атмосфера літературного життя краю, дано своє прочитання — переважно нетрадиційне — багатьох сторінок української класики. З початком війни Микола Євшан був мобілізований до війська. Двічі був тяжко поранений. Тоді ж починається діяльність його як публіциста і громадського діяча. У перші дні виникнення Західно-Української Народної Республіки поручик Федюшка-Євшан одразу ж став її оборонцем. Став за покликом серця, оскільки залишатись осторонь тих бурхливих подій, що стрімко відбувалися довкіл, не міг.

31 жовтня 1919 року він виголошує свою знамениту промову «Великі роковини України», присвячену річниці проголошення Західноукраїнської Народної Республіки.

23 листопада того ж року Микола Євшан помирає від тифу. Тільки тридцять років відміряла йому доля. З них трохи більше десяти він віддав літературі, написав і опублікував понад 170 літературно-критичних та публіцистичних творів, переклав української мовою цілий ряд філософських та літературознавчих праць німецьких, польських, чеських, італійських авторів.

Біографія

Микола Федюшка народився 1889 року в маленькому містечку Войнилові Калуського повіту в Галичині. Батько його Осип, малоземельний рільник, мав ще двох дітей. Миколу, який змалку був слабкого здоров'я і виявляв нахил тільки до книжки, батько, за порадою вчителів і священика, вислав до гімназії в Станиславові.

Скінчивши гімназію, Євшан студіює германістику й україністику у Львівському університеті, де професор М. Грушевський перший звернув увагу на талановитого студента й подбав про працю Федюшки, підтримав його в життєвій боротьбі.

Тут Євшан стає службовцем бібліотеки Наукового Товариства імені Шевченка, потім адміністратором Академічного Дому, урядником «Видавничої Спілки», секретарем НТШ та деякий час особистим секретарем М. Грушевського.

Року 1910-го Микола Федюшка здійснює свою давню мрію: виїжджає до Києва, відвідує Ганну Барвінок, Сріблянського, знайомиться з Лесею Українкою, Коцюбинським. Під час Першої світової війни працював деякий час в українських виданнях Відня, а потім добровільно зголосився до війська. Воював на російськім, потім румунськім та італійськім фронтах. У бою над річкою Ізонцо Федюшка був тяжко поранений. Упадок Австрії застав Федюшку в кадрі 9. полку в Журавиці. Поки поляки встигли підготувати переворот, Микола Федюшка випередив їх, нав'язав контакт з українськими військовими частинами в Ряшеві, Ярославі і Перемишлі, таємно змовився вночі зі старшинами-українцями 9-го полку, і весь склад того полку стає під наказ поручника Федюшки. Вояки-українці складають присягу на вірність Українській Республіці. Федюшка роззброює поляків 9-го полку, заарештовує польських офіцерів і машерує зі своїм військом на Перемишль, стає на західних кордонах України, готовий оборонити їх збройною силою.

Але Українська Національна Рада в Перемишлі, наївно сподіваючись на мирне вирішення польсько-українського конфлікту в Союзі Народів, починає переговори з поляками і на їх вимогу дає Федюшці наказ розпустити військо додому та звільнити арештованих польських офіцерів. Цей наказ розклав і здеморалізував 9-й полк. Микола Федюшка мусив пішки вночі без війська тікати, щоб не потрапити полякам у руки. У своєму рідному Войнилові він був призначений командантом військової міліції округи.

Незабаром президія Державного Секретаріату ЗУНР покликала Євшана на співробітника урядового часопису «Республіка». Але утворення двох республік: Західноукраїнської й Східноукраїнської та ще й невиразна, хитка й не радикальна політика уряду ЗУНР в соціальних питаннях були причиною того, що Євшан пристав до опозиційного табору — «Селянсько-робітничого Союзу», сформованого після соціалістичного конгресу в Станиславові зимою 1919 року.

В опозиційних часописах «Нове Життя» й «Народ» Євшан різко критикує уряд ЗУНР, а коли з'явилися чутки, що Селянсько-робітничий Союз організує державний переворот, командант міста Станиславова заарештував Євшана разом з М. Шаповалом та В. Пачовським. Сам Євшан потім признався, що заарештовано його більше через непорозуміння. Він до смерті зберіг вірність Українській Галицькій Армії і вмер під прапором ЗУНР.

Далі Федюшка служить у Галицькій Армії, переходить з нею за Збруч, опиняється в трикутнику смерті, працюючи головою архіву Начальної Команди. Як критик і публіцист Євшан замовк зовсім. Лише у роковини проголошення Української Республіки в Галичині, 31 жовтня 1919 року, у Вінниці Євшан виголосив промову до українського війська на святі Галицької Армії. Це був вершина його творчості, популярності й останнє слово.

23 листопада, в сірий, сніжно-болотяний день, поховали Євшана поруч з іншими жертвами тифу Ті стрільці й старшини, які три тижні тому слухали пророчої промови Євшана, занесли труну свого поручника на плечах і поховали на горі за казармами у Винниці, де померло майже 10000 українських стрільців Галицької Армії.

Творчий доробок

Микола Євшан не належить до академічних типів учених і фахових професорів від літератури: він не методичний, часто хаотичний імпресіоніст, він менше аналізує, секціонує твори, а більше синтезує, відчуває і передає враження, а часто стає на межі публіцистики.

Євшан помер молодим у 32 роки, але й те, що залишив він у своїй спадщині, дає нам право бачити в його особі першого (українського) літературного критика, який вважав критику своїм покликанням, своїм одиноким літературним і життєвим шляхом, на якому він кинув весь свій талант, труд і любов. В останні десятиліття перед всесвітньою війною Микола Євшан — це, безперечно, центральна постать серед наших критиків.

«Вибити вікно в Европу для української літератури» — це був головний клич Євшана як критика. Зв'язати нашу літературу з европейськими напрямками, влити в душі наших поетів ширший і глибший світогляд, філософічну думку, дати їм вищу естетичну освіту і вивести понад примітивну побутовщину на верхи справжньої творчості, «придбати Україні справжні культурні цінності» — ось провідна думка всіх його праць…

Ідеал Євшана це: «Ідеал великої та гармонійної індивідуальности, прекрасної в своїх бажаннях, творчої і прагнучої нового життя».

Микола Євшан за світоглядом ідеаліст, натура пристрасна, войовнича, приклонник і оборонець творчої свободи одиниці, апологет індивідуалізму і речник гарячого патріотизму. I не даром переклав він «Die Reden an die deutsche Nation» Фіхте.

Євшан був людиною наскрізь бойового, полемічного характеру, і тому його естетика ніколи не мала в собі нічого апатичного, мертвого, догматичного ані абстрактного: «Всякий ідеал, щоби він був корисний, щоби був дійсною силою, мусить виходити тільки з життя, мусить звертатись до життя, кінцеву ціль покласти в житті» («Під прапором мистецтва»).

Микола Євшан не тільки літературний критик, він політичний діяч, активний громадянин і публіцист. Як людина, як громадянин, як суспільний тип він був однією з тих нечисленних особистостей, для яких життя — то значить протиставити своє я світові, оточенню, обставинам, іти через життя наперекір усім до власної мети. Життя таких одиниць, як Євшан,- то безперервний героїчний спротив хаосові поза собою і хаосові в своїй душі. Серед українських літераторів мало є типів таких строгих супроти себе й других, як Євшан. Серед знайомих він залишав враження людини твердої, різкої, безкомпромісної, замкнутої, хоч тонкої, ніжної на дні душі. Він свідомо вбивав у своїй душі українське безсилля, слабість, кволість та душевну сентиментальність.

Євшан — це вічний протестант проти офіціального суспільства; і його протестантизм не поза, не дешевий жест. Ні, то глибоке, трагічне, свідоме розуміння, що українська дійсність є така, що з нею треба тільки боротись в ім'я кращого майбутнього. Його антагонізм до «більшости» — це було якраз те, що висловив Франко: «Я не люблю її з великої любови». Так не любив Євшан свого суспільства, за яке боровся і за яке поклав своє молоде життя. Він жив бурею, тужив за нею, і буря — то була його стихія, і згинув він у добу бурхливу та тривожну, яку він так любив. Войовничість і лицарство, культура і любов до краси, мистецтва, до вітчизни — це риси, що характеризують його як критика і громадянина.

М. Федюшка політично як громадянин у молодості стоїть безперечно під впливом свого професора й мецената М. Грушевського, що зближало його в дечому до радикальної партії в Галичині. Проте він дуже критично дивився на батька радикалізму М. Драгоманова та був індивідуальністю, яку як громадянина важко втягнути в які-небудь вузькопартійні рамки, а як критика — теж не вдасться схарактеризувати одним шаблоном «естецизму» чи «модернізму», як це стало у нас звичаєм. Вважали Євшана борцем «за вищу індивідуалістичну культуру», за «мистецтво для мистецтва», що нібито довело його до певної відірваности від життя.

Усією своєю творчістю, життям і смертю доказав Євшан, що він ніколи не був відірваний від суспільного життя, але, очевидно, хто уявляє собі суспільне життя лише в формах примітивного комуністичного колективізму, для того оборонець одиниці, нації та вищої естетичної культури Євшан — відірваний від життя.

Євшан до смерті любив селян і в політичному свтогляді був усе демократом, але крайній демократизм об'єднував із тугою за аристократизмом. I тому так любив Кобилянську, бо вона одна з тих творців, що з любові до народу хочуть, аби він переміг у собі зло, некультурність, «хамство», а не ідеалізували його, не виносили на п'єдестал «національних святощів», як це чинили наші народники. Кобилянська і Євшан мріяли про «вищу людину» і були її предтечами в нашій країні духовного убозтва. Тому вони були собі такі рідні, тому їх оцінить те наше майбутнє покоління, що переможе в собі «хама».

Цитати

• «Не хотячи бути першими, ми стали останніми, зійшли до ролі прихвоснів, не здатних на власну ініціативу»

• «Немає виховання, яке було би щодо змісту спільним для всіх, всяке виховання остаточно сходить на національне виховання, Зміст виховання і його тенденції мусять відповідати конкретним обставинам національного життя, рахуватися з народною психікою і її проблемами, кристалізувати характер нації та давати напрям її моральному розвиткові».

• "Франко дійсно відчував потреби хвилі, жив все «теперішнім» життям, знав його люки, все затикав їх, цементував те, що розсипалося, давав людям щоденний корм. Одним словом — творчість його виростала з життя і була для життя. Се становить її вартість, її цінність і капітал, се дає їй її широту та інтенсивнісь. "

Література

• Микола Євшан (Федюшка). Життя і творчість. В десятиліття його смерти. 1919—1929. Олесь Бабій.
• М. Євшан. Під прапором Мистецтва. Літературно-критичні статті. Київ 1910