Єлизавета I (королева Англії)

Єлизавета I
«З Ласки Божої, Королева Англії, Франції, та Ірландії, Захисниця Віри» [1]
Правління	17 листопада, 1558 — 24 березня, 1603
Коронація	15 січня, 1559
Імена	Elizabeth Tudor (Елізабет Тюдор)
Дата народження	7 вересня, 1533
	Гринвіч, Англія
Дата смерті	24 березня, 1603
	Ричмондський палац, Англія
Місце поховання	Вестмінстерське абатство, Лондон, Англія
Попередник	Марія I Кривава
Наступник	Яків I
Династія	Тюдори
Батько	Генріх VIII
Мати	Анна Болейн

Біло-червона троянда — емблема Тюдорів

Підпис королеви Єлизавети

Єлизаве́та I (Єлизаве́та пе́рша, короле́ва А́нглії) (англ. Elizabeth I of England) (*7 вересня 1553(15530907) — 24 березня 1603) — королева Англії та Ірландії (1558—1603).

Відома під прізвиськами Королева-дівиця, Глоріана та Добра королева Бесс, Єлизавета була 5-м й останнім монархом династії Тюдорів. Донька короля Генріха VIII, Єлизавета отримала титул принцеси, але після страти її матері, королеви Анни Болейн, була оголошена неправонародженою. Можливо саме через це її брат Едуард VI позбавив сестру спадку. Проте його заповіт був анульований Третім законом про спадщину виданим англійським парламентом 1543 року, який зробив Єлизавету першою в черзі престолонаслідування в разі смерті Марії Тюдор без спадкоємця. Під час правління Марії I, Єлизавета провела близько року ув'язненою зі звинуваченнями в зраді, політичних інтригах проти Марії I, та допомозі протестантській церкві.

Єлизавета мала добру допомогу від ради яка містила провідних політиків того часу очолених радником Вільямом Сесілом, 1-им Бароном Берглі. Одним з її перших політичних досягнень була підтримка відокремлення англійської протестантської церкви від Риму, та встановлення монарха Англії верховним опікуном (Акт про Верховність 1558 року). Єлизаветинська релігійна угода строго дотримувалася під час її правління й пізніше переросла в теперішню Англіканську церкву. Очікувалось, що Єлизавета вийде заміж, але, незважаючи на повторні петиції з парламенту, вона відмовилась. Мотиви цього вибору невідомі та стали темою багатьох дискусій. З часом, Єлизавета уславилась своєю незайманістю, спричиняючи утворення культу особистості, в якому її прославляли в тогочасних портретах, парадах та літературі.

За стилем правління Єлизавета була стриманішою ніж інші Тюдорські монархи. Одним з її девізів був «video et taceo» — «бачу але мовчу». Ця стратегія, не завжди схвалена її радниками, часто рятувала її від невигідних політичних та подружніх союзів. Незважаючи на її обережність в міжнародних відносинах та не надто сповнену ентузіазмом підтримку кількох безрезультатних та не спритних військових кампаній в Нідерландах, Франції й Ірландії, поразка Іспанської Армади назавжди пов'язала її ім'я з однією з найграндіозніших перемог в англійській історії. Не більш ніж 20 років після її смерті, її вже вважали правителькою золотого віку — образ, який досі домінує погляди англійців. Правління Єлизавети відоме як Єлизаветинська ера (англ. Elizabethan Era) знаменита, перш за все, квітучою англійською драматургією, очоленою Вільямом Шекспіром і Крістофером Марлоу, та мореплавну доблесть таких англійських шукачів пригод, як Френсіс Дрейк.

Історики схиляються бути більш стриманими в їх оцінках. Вони часто змальовують Єлизавету як нерішучу правительку з поганим характером, яка насолоджувалась безпрецедентною вдачею. Ближче до кінця її правління, економічні та військові проблеми послабили її популярність так, що багато підданих зітхнули з полегшенням після її смерті. Єлизавета визнана як харизматична виконавиця ролі королеви, а також уперто живучий політик в час, коли уряд був ветхий та обмежений й коли монархи в сусідніх країнах боролись з внутрішніми проблемами, які загрожували їх престолам. Так сталося з суперницею Єлизавети, [[Марія Стюарт|Мар

Раннє життя

Періоди англійської історії

«Union Jack»
Тюдорівський період	(1485–1558)
Єлизаветинська епоха	(1558—1603)
Яковіанська епоха	(1603—1625)
Каролінська епоха	(1625—1642)
Громадянські війни, республіка і Протекторат	(1642—1660)
Реставрація Стюартів і Славна революція	(1660—1688)
Утворення Великої Британії	(1688—1714)
Георгіанська епоха	(1714—1811)
Регентство	(1811—1830)
Вікторіанська епоха	(1837—1901)
Едвардіанська епоха	(1901–1910)

Єлизавета народилась в Палаці Пласентія в Палаті Дів 7 вересня, 1533 між третьою і четвертою годиною дня й була названа в честь її бабусь з обох материнського та батьківського боку — Єлизавети Йоркської і Єлизавети Говард. Вона була другою дочкою Генріха VIII, яка пережила раннє дитинство; її матір'ю була друга дружина Генріха, Анна Болейн. При народженні, Єлизавета стала спадкоємицею престолу Англії. Її старша сестра Марія втратила позицію законного спадкоємця, коли Генріх анулював шлюб з матір'ю Марії, Катериною Арагонською, щоб одружитись з Анною. Король Генріх VIII відчайдушно прагнув законного сина, щоб забезпечити Тюдорську спадкоємність. Анну коронували короною св. Едуарда, коли вона була вагітна Єлизаветою. Анна стала єдиною людиною коронованою цією короною, яка не була монархом Англії. Після народження Єлизавети, Анна не змогла забезпечити Генріха законним сином. Вона постраждала від принаймні двох викиднів, один в 1534 та інший на початку 1536. 2 травня 1536, її заарештували та посадили за ґрати. Похапцем засуджена на фіктивних звинуваченнях, вона була покарана на горло 19 травня 1536 року.

Єлизаветині батьки, Генріх VIII і Анна Болейн

Єлизавета, якій на той час було 2 роки і 8 місяців, була оголошена незаконно народженою і позбавлена титулу принцеси. Одинадцять днів після смерті Анни Болейн, Генрі одружився з Джейн Сеймур, яка померла дванадцять днів після народження їхнього сина, Принца Едварда. Єлизавету поселили при дворі Едварда і вона тримала крижму, освячений рушник для дитини, при його хрещенні.

Перша леді-вихователька Єлизавети, Маргарет Браєн писала про ніжність і тендітність дитини. З осені 1537 р., Єлизаветою опікувалась Бланш Герберт, котра залишалась її леді-вихователькою до пізнього 1545 або раннього 1546 року. Катерина Чемперноун, краще знана як Кет Ешлі, була призначена гувернанткою Єлизавети в 1537 р. і вони залишались друзями до смерті Кет в 1565 р., після чого Бленш Перрі замінила її на посаді Головної Дами Таємної Ради Її Величності. Ешлі безсумнівно добре вишколила Єлизавету, яка, до того часу як Вільям Гріндол став її репетитором в 1544 р, уже могла писати на англійській, латинській, та італійській. Під проводом Гріндола, талановитого та умілого вчителя, вона просунулась у французькій і грецькій. Після смерті Гріндола в 1548 р., Єлизавета здобувала свою освіту від Роджера Ешема, який вірив, що навчання повинне бути веселим та розважальним і ставився до неї з розумінням. У час закінчення її формальної освіти в 1550 р., вона була найкраще освіченою жінкою свого покоління [2].

Томас Сеймур

Генріх VIII помер в 1547 р., коли Єлизаветі було 13 років, а престол успадкував її зведений брат, Едуард VI. Катерина Парр, остання дружина Генріха, незабаром вийшла заміж за Томаса Сеймура, 1-го Барона Сеймур Саделі, дядька Едварда VI і брата Лорда Протектора Едварда Сеймора, 1-го Герцога Сомерсетського. Пара прийняла Єлизавету в свою домівку в Челсі. Там Єлизавета пережила емоційну кризу, яка, на думку деяких істориків, мала на неї вплив впродовж всього її життя. Сеймур, наближаючись до свого 40 дня народження але все ще маючий «могутню сексуальну привабливість», палко загравав з чотирнадцятилітньою Єлизаветою. Це містило в собі вхід в її кімнату в нічному халаті, лоскотання та ляпанці по її сідницях. Коли Катерина Парр спіймала їх в обіймах, вона послала Єлизавету геть в травні 1548.

Сеймур продовжував інтригувати, щоб здобути контроль над королівською родиною. Коли Катерина Парр померла від лихоманки після полог 5 вересня 1548 р, він відновив свою увагу на Єлизаветі, наміряючись одружитись з нею. Деталі його минулої поведінки з Єлизаветою випливли на поверхню під час допиту Кет Ешлі та Томаса Перрі, скарбника Єлизавети. Для брата Сеймура і його радників це була остання крапля і в січні 1549, Сеймур був заарештований за підозрою в змові, щоб одружитись з Єлизаветою і повалити з влади свого брата. Єлизавета, яка на той час перебувала в Хетфілд Хауз нічого не визнавала. Її впертість довела до нестями її допитувача, Сера Роберта Тірвітта, який сказав, «Я бачу з вигляду на її обличчі, що вона винна». Сеймурові стяли голову 20 березня 1549 року.

Королева Марія

Едвард помер, скоріш всього від туберкульозу, 6 липня 1553, у віці 15 років. Його заповіт відмінив Акт про Спадкоємність Корони 1543, вилучув Марію та Єлизавету з черги престолонаслідування, і натомість оголосив його наступницею Леді Джейн Грей, онуку сестри Генріха VIII, Марії, Герцогині Саффолк. Леді Джейн була оголошена королевою Королівською Таємною Радою, але коло її підтримки швидко розпалось і її усунули від влади після дев'яти днів. Марія з тріумфом в'їхала в Лондон, Єлизавета поруч з нею.

Демонстрація солідарності між сестрами тривала недовго. Марія, перша правляча королева Англії , була сповнена рішучості знищити протестантську віру в якій виховалась Єлизавета, і наказала всім відвідувати Месу. Єлизавета була змушена зовнішньо погоджуватись. Первісна популярність Марії зменшилась коли вона оголосила про свої наміри вийти заміж за принца Філіпа Іспанського, сина імператора Карла V. Незадоволення швидко поширилось по всій країні, і багато хто вважав Єлизавету точкою опори протидії релігійним реформам Марії. В січні і лютому 1554, повстання виникли (відомі як Бунт Вайатта) в кількох частинах Англії та Уельсу очолені Сером Томасом Вайаттом.

Після провалу бунту, Єлизавету привели в суд і розпочали допитування. 18 березня, її ув'язнили в лондонському Тауері, де 12 лютого стратили Леді Джейн Грей для стримання повстанців. Нажахана Єлизавета завзято відстоювала свою невинність. Хоч те, що Єлизавета була замішана в змові є малоймовірним, деякі заколотники повторно наближались до принцеси. Найближча довірена особа Марії, посол від Карла V Симон Ренард наполягав, що трон Марії не буде в безпеці поки Єлизавета жила, а канцлер-єпископ Стівен Гардінер намагався посадити Єлизавету на лаву підсудних. Прибічники Єлизавети при дворі королеви, такі як Барон Вільям Педжет, переконали Марію помилувати сестру через відсутність конкретних доказів проти неї. Натомість, 22 травня, Єлизавету перевели з Тауеру до Вудстоку, де вона повинна була провести майже рік під домашнім арештом під вартою Сера Генрі Бедінгфілда. Всю дорогу до Вудстоку, натовпи вітали її квітами, оплесками та підбадьорливими вигуками.

17 квітня 1555 року Єлизавету знову привезли до королівського двору, коли Марія наближалась до кінцевої фази своєї очевидної вагітності. Якщо б правителька та її дитина померли, Єлизавета зійшла б на престол. З іншої сторони, якщо б Марія народила здорову дитину, шанси Єлизавети стати королевою гостро зменшилися б. Коли виявилось, що королева насправді не була вагітною, більше ніхто не вірив, що вона може народити спадкоємця. Вступ на престол Єлизавети здавався забезпеченим. Навіть Філіп, котрий став королем Іспанії в 1556, визнавав нову політичну дійсність. З цього часу, він віддавав перевагу Єлизаветі над іншою кандидаткою Марією I, королевою Шотландії, яка була заручена з французьким дофіном. Коли його дружина захворіла, Філіп послав графа Ферії, щоб порадитись з Єлизаветою. З жовтня Єлизавета уже планувала свій уряд. 6 листопада Марія визнала Єлизавету своєю спадкоємицею. Одинадцять днів по тому, Єлизавета ступила на трон коли Марія померла в Сент-Джеймському Палаці 17 листопада 1558 року.

Королева Єлизавета

Палац Хетфілд Хауз. Саме тут Єлизавету повідомили про смерть її сестри в листопаді 1558.

Єлизавета стала королевою у віці 25 років. Коли її тріумфальна процесія ввійшла в місто ввечері перед коронацією, громадяни тепло ії вітали промовами, парадами, співами та гучним святкуванням з «міцним протестантським присмаком». Відкриті та ласкаві відповіді Єлизавети змусили спостерігачів, які були «ласкаво зачаровані» її полюбити. На другий день, 15 січня 1559, Єлизавету коронували в Вестмінстерському абатстві і вона була миропомазана католицьким єпископом Карлайла. Її представили перед натовпом для всенародного одобрення під оглушливий звук орга́нів, флейт, труб, барабанів та дзвонів.

20 листопада, 1558, Єлизавета оголосила свої наміри своїй Раді та іншим перам, які прибули в Хетфілд Хауз для присяги. Промова містить в собі перший запис її часто-вживаної метафори «двох тіл»: природне та політичне тіло.

Мілорди, закон природи змушує мене оплакувати мою сестру; тягар, який впав на мене, приголомшує мене, але беручи до уваги, що я істота Божа, висвячена поклонятися Його волі, я поступаюся, бажаючи всім серцем, що я матиму Його за радника небесного на цій посаді мені даній. Так як я є природно тільки одним тілом, хоч мені і дано в опіку тіло політичне, я потребуватиму вас всіх… допомогти мені, щоб я своїм правлінням і ви своїм служінням створили гідний розрахунок перед Господом на небі і краще майбутнє нашим нащадкам на землі. Я маю на увазі спрямувати всі мої дії з доброю радою та обговоренням. [3]

Шлюбне Питання

Роберт Дадлі, Граф Лестер, 1560ті. Дружба Єлизавети з Дадлі, її основним фаворитом, тривала більш ніж тридцять років.

З самого початку правління Єлизавети, повстало питання про те, за кого вона вийде заміж. Вона так і не вийшла заміж, і причини на це неясні. Історики припускають, що інцидент з Томасом Сеймуром змусив їі боятися відносин з чоловіками, або що вона знала про свою безплідність. Поки вагітність ще була можливою, королева розглядала декількох залицяльників. Її остання можливість на шлюб, яка закінчилась в 1581 коли їй було 48 років, була з Франсуа, Герцогом Анжу, на 22 роки молодшого від неї. Єлизавета не мала потреби в чоловікові для правління, і шлюб міг позбавити її контролю над власним королівством, спричиняючи іноземне втручання, як сталося з її сестрою Марією. З іншої сторони, подружжя було б останнім шансом на спадкоємця.

Єлизавета часто одержувала шлюбні пропозиції, але серйозно вона розглянула лише трьох або чотирьох залицяльників. З них всіх, її друг дитинства Лорд Роберт Дадлі мабуть дійшов найближче до мети. На початку 1559, Єлизаветина дружба з одруженим Дадлі перетворилась у кохання. Чутки поповзли по двору і країні, що вона з ним спала. Казали, що його дружина Емі Робсарт страждала від «недуги в одній з її грудей», і що Лорд Роберт і королева дійшли до «таємного порозуміння», тобто були готові одружитися після смерті Емі. У вересні 1560 року Емі була знайдена мертвою у підніжжя сходів. Деякий час Єлизавета серйозно задумувалась над ідеєю шлюбу з Дадлі, але політики Вільям Сесіл та Ніколас Трокмортон були стривожені та їх несхвалення було абсолютно очевидним. Опозиція була настільки непереборна, що ходили чутки, що дворянство повстало б якби королева повінчалася з лордом Дадлі.

Незважаючи на інші шлюбні проекти, Єлизавета продовжувала підбадьорювати Дадлі в його амбіціях ще десятиліття, і навіть якщо вона не збиралась виходити за нього заміж, вона залишалась надзвичайно ревнивою. Врешті решт, коли Дадлі, якого Єлизавета раніше зробила графом Лестера в 1564, заново одружився в 1578, королева зреагувала повторними сценами невдоволення в його сторону. Його дружина була змушена справлятися з вічною ненавистю королеви. Попри це, вона продовжувала кохати Дадлі. Після смерті Єлизавети, записку від лорда Роберта 1588 року було знайдено серед її особистих речей. Вона була позначена, її почерком, «лист від Нього».

Єлизавета не закривала шлюбне питання, але розглядала його переважно як можливий дипломатичний хід. Парламент багаторазово слав їй петиції, вимагаючи від неї вийти заміж, але вона завжди відповідала ухильно. В 1563, вона сказала імператорському посланцю: «Якщо я дотримуватимусь схильності моєї природи, я б радше була жебрачкою та самотньою ніж королевою і заміжньою». У тому ж році, після того як Єлизавета захворіла на віспу, піднялося питання про спадкоємство. Парламент вимагав від королеви вийти заміж або призначити наступника, щоб запобігти громадянській війні після її смерті. Вона відмовилась від обох вимог. В квітні, вона оголосила перерву між сесіями парламенту, яка тривала до 1566 року, коли королеві потрібно було зібрати податки. Палата Громад пригрозила відмовити Єлизаветі гроші доки вона не забезпечила надійне престолонаслідування. В 1566, Сер Роберт Белл зухвало продовжував тему незважаючи на наказ королеви припинити розмову і став мішенню її гніву. В тому ж році, вона зізналась іспанському послу, що вона б хотіла вирішити це питання без одруження. З 1570 року найвищі представники уряду примирилися з висновком, що королева ніколи не вийде заміж і ніколи не назве наступника. Вільям Сесіл активно шукав розв'язання проблеми престолонаслідування. Хоч за її мовчання Єлизавету називали безвідповідальною, вона добре знала, що саме воно тримало її престол в безпеці, адже якщо королева назвала б спадкоємця, корона стала б уразливою для державного перевороту.

Незаміжній сімейний стан Єлизавети надихнув культ незайманості. В поезії та портретному живописі, її змальовували дівою або богинею, або обома, не простою жінкою. Спочатку, тільки Єлизавета вважала свою незайманість чеснотою: в 1559, вона оголосила перед Палатою Громад, «І в кінці, мені буде достатньо того, що мармуровий камінь оголосить, що королева, після довгого правління, жила і померла дівою». Пізніше, особливо після 1578, поети і письменники запозичили цю тему і перетворили її в іконографію, яка прославляла Єлизавету. В час метафор та зарозумілості, її зображали як одружену з королівством і підданими, під божественним захистом. В 1599, Єлизавета назвала її підданих «всі мої чоловіки».

Міжнародні відносини

Марія, королева Шотландії, стала однією з найдошкульніших суперників Єлизавети, зрештою провокуючи свою ж страту.

Не враховуючи Дадлі, Єлизавета відносилась до теми подружжя як до аспекту міжнародної політики. Хоч вона відмовила Філіпу II в 1559 р, вона вела переговори про одруження з його родичем, Ерцгерцогом Карлом Австрійським. Відносини з Габсбургами погіршились в 1568. Єлизавета на той час розглядала можливість подружжя з двома французькими принцами Валуа — Генріхом, герцогом Анжу і пізніше з 1572 до 1581, його братом, Франсуа, герцогом Анжу. Друга пропозиція була очевидним планом об'єднатися з французами проти іспанського контролю католицьких Південних Нідерландів (теперішня Бельгія). На деякий час, Єлизавета сприйняла можливість заручин серйозно і навіть носила сережку в формі жаби, яку їй прислав Генрі.

Міжнародна політика Єлизавети була значною мірою оборонною. Винятком була катастрофічна окупація Гавра з жовтня 1562 р. до червня 1563 р, коли гугенотські союзники Єлизавети вступили в бій проти католиків, щоб відібрати порт. Єлизавета намірялась обміняти Гавр на Кале, яке було взяте Францією в січні 1558 р. Вона послала армії в Шотландію в 1560 р, намагаючись перешкодити французам використати північне королівство як форпост. В 1585 р, вона підписала Нонсачський Договір з голландцями, щоб заблокувати іспанську загрозу Англії. Тільки на морі Єлизавета дотримувалась агресивної поведінки. Це допомогло у війні з Іспанією, 80% якої пройшло у морі. Вона посвятила в лиарі Френсіса Дрейка після його навколосвітньої подорожі у 1577—1580 рр., що був знаменитий своїми нападами на іспанські порти та судна. Елементи піратства та самозбагачення надихали англійських мореплавців, над якими королева майже не мала контролю. Під час її правління пройшла перша постійна колонізація Нового Світу. Колонія Вірджинія була названа в честь Єлизавети в 1584 Сером Волтером Релі і його експедицією.

Шотландія

Першочерговою ціллю королеви Єлизавети в Шотландії було чинити опір французькій присутності в регіоні. Вона боялась вторгнення французьких військ до Англії та утвердження на престолі Англії католицької Марії Стюарт, яку підтримувала значна частина папської Європи. Єлизавету була переконана ввести війська в Шотландію на допомогу тамтешнім протестантським повстанцям і хоч кампанія була марною, Единбурзький договір, підписаний незадовго опісля війни в липні 1560 р, усунув французьку загрозу з Шотландії. Коли Марія повернулась в Шотландію в 1561 р, щоб перебрати на себе кермо влади, країною уже правила рада протестантських дворян та була заснована протестантська Церква Шотландії. Марія відмовилась ратифікувати договір.

Єлизавета образила Марію пропонуючи свого власного залицяльника, Роберта Дадлі, для шлюбу з шотландкою. Натомість, в 1565 р. Марія вийшла заміж за Генрі Стюарта, Лорда Дарнлі, самопроголошеного претендента на англійський престол. Це подружжя стало першою в прогресії помилок, які врешті призвели до перемоги шотландських протестантів та Єлизавети. Дарнлі різко втратив популярність в Шотландії, а потім одержав ганебну славу за вбивство італійського секретаря Марії, Девіда Річчіо. В лютому 1567, Дарнлі був убитий змовниками швидше за все очоленими Джеймсом Хепберном, 4-им графом Ботвелл. Незадовго опісля, 15 травня 1567, Марія вийшла заміж за Ботвелла, збуджуючи підозри про те, що вона була в змові проти свого чоловіка.

Ці події прискорили падіння Марії і ув'язнення її в замку Лох-Левен. Шотландські дворяни змусили її відректись від престолу на користь її сина, Джеймса, народженого в 1566 р. Джеймса забрали у замок Стірлінг , щоб виховати його протестантом. Марія втекла з Лох-Левена в 1568, але після ще одної поразки, перейшла кордон в Англію, надіючись на підтримку Єлизавети. Єлизавета інстинктивно захотіла відновити свою побратимку-королеву на троні, але її радники переконали її не робити поспішних рухів. Замість витрачати англійські армії в Шотландії чи посилати Марію до католицьких ворогів Англії у Франції, Марія була затримана в Англії. Вона провела там наступні 19 років в ув'язненні.

Бунтарі швидко почали будувати плани для визволення Марії. У 1569 р, заколотники Північного Повстання хотіли одружити її з Томасом Говардом, 4-им герцогом Норфолкським. Єлизавета, після періоду вагання, стратила герцога Норфолка за державну зраду. Папа Пій V видав буллу Regnans in Excelsis в 1570 р, оголошуючи Єлизавету, «удавану королеву Англії та служительку злочинів», єретиком та визволяючи її підданих від будь-якого підданства. Це надало англійським католикам стимулу вважати Марію Стюарт справжньою королевою Англії. Можливо Марія не знала про всі католицькі інтриги, але її роль в змові Рідольфі 1571 р. та змові Бебінгтона 1586 р. спонукали голову контррозвідки Єлизавети сера Френсіса Уолсінгема та королівську раду уважно зібрати достатньо доказів проти Марії. Спочатку Єлизавета відмовлялась видавати указ про страту Марії. З кінця 1586 р, Єлизавета була переконана санкціювати суд та страту Марії зважаючи на листи написані нею під час змови Бебінгтона. 8 лютого 1587 голова Марії була стята в замку Фотерінгей в Нортгемптонширі. Їй було 44 роки.

Іспанія

Портрет Єлизавети в честь перемоги над Армадою (1588), зображеною на фоні. Рука королеви спочиває на глобусі, символізуючи її міжнародну силу.

Після катастрофічної окупації та втрати Гавра в 1562—1563, Єлизавета уникала військових експедицій на континенті аж до 1585, коли вона послала англійську армію на підмогу протестантським голландським повстанцям проти Філіпа II. Це сталося після смерті її союзників Вільгельма Тихого, Принца Оранського й Франсуа, герцога Анжу в 1584 р, та капітуляції кількох голландських міст губернатору Філіпа в Іспанських Нідерландах Александру Фарнезе, герцогу Парми. В грудні 1584 р, союз між Філіпом ІІ і французькою Католицькою Лігою в Жуанвілі перешкодив братові Анжу Генріху ІІІ ефективно запобігти іспанському впливу в Нідерландах. Це також розширило іспанський вплив вздовж французького узбережжя Ла Маншу, де переважала Католицька Ліга, та залишило англійські позиції уразливими. Облога Антверпену в 1585 герцогом Парми змусила англійців та нідерландців більш активно протистояти ворогам. В результаті, Єлизавета підписала Нонсачський договір, обіцяючи голландцям військову допомогу. Ця домовленість розпочала Англо-іспанську війну, яка тривала до підписання Лондонського договору 1604 р.

Експедицію очолив її колишній фаворит Роберт Дадлі, граф Лестер. Насправді, план Єлизавети полягав у неактивній допомозі Нідерландам поки Англія підписуватиме таємний мир з Іспанією. Королева наказала Дадлі і його армії уникати сутичок з іспанцями. Всупереч вказівкам, граф Лестер прийняв посаду Генерал-губернатора Нідерландів, запропоновану йому Генеральними штатами. Посли Єлизавети, прибувши в Нідерланди привселюдно розкритикували дії Лестера перед Державною Радою. Фінансування кампанії скоротилось, Лестер продовжував проявляти свої вади в ролі полководця, англійські та голландські дипломати не погоджувались в переговорах і їхні цілі все більше розбігались. Роберт Дадлі подав у відставку в грудні 1587.

За цей час, Сер Френсіс Дрейк зі своїм флотом організував масштабну подорож на Карибські острови проти іспанських кораблів та портів в 1585-1587. Дрейк успішно взяв Кадіс та знищив військовий флот, який Іспанія намірялась використати для атаки на Єлизавету. Філіп II вирішив напасти на Англію.

12 листопада 1588, Іспанська Армада вирушила в дорогу з курсом на Ла Манш, плануючи іспанське вторгнення під проводом Герцога Парми в південносхідну Англію з Нідерландів. План провалився через комбінацію прорахунків, неудач та атак англійських вогнесуден 29 липня коло Гравліну. Переможені залишки Армади відступили до Іспанії після катастрофічних втрат коло узбережжя Ірландії. Ще не знаючи про долю Армади в битві проти англійського флоту, Єлизавета зібрала свою армію під проводом Графа Лестерського для захисту Англії в разі висадки католиків 8 серпня в Тілбері, Ессекс. Одягнена в срібний панцир та білу сукню на білому коні, королева звернулася до військових в одній із своїх найвідоміших промов:

Мої люблячі люди, особи які дбають про мою безпеку попередили мене не стояти перед такою численною армією через небезпеку зради; але запевняю вас, я не збираюсь жити в недовірі до моїх відданих та люблячих людей… У мене тіло слабкої та нікчемної жінки, але я володію мужністю короля, і навіть короля Англії, та огидно зневажаю думку про те, що герцог Парми та король Іспанії чи будь-який інший князь Європи насмілився б вторгатися у моє королівство.

Коли вторгнення не відбулось, країна зраділа. Святкування при вході Єлизавети в Собор Святого Павла на подячний молебень було щонайменше таке ж грандіозне як під час її коронації. Поразка Армади стала могутньою пропагандистською перемогою для Єлизавети та протестантської Англії. Англійці вважали свій порятунок знаком Божої прихильності та незламності країни під проводом королеви-діви. Тим не менше, ця перемога не була ключовим моментом війни, яка тривала ще довго і часто розгорталась на користь Іспанії. Нідерланди досі були під іспанським контролем та загроза вторгнення ще нависала. Сер Волтер Релі твердив після Єлизаветиної смерті, що її обережність перешкоджала успіху війни з Іспанією:

Якби покійна королева довіряла своїм воєначальникам так, як вона довіряла своїм писарям, ми за її життя перемогли б ту велику імперію та її королів. Але Її Величність робила все наполовину та незначними походами показала іспанцю як себе захищати, демонструючи йому його власне слабке місце.

Хоча деякі історики критикують Єлизавету на тих же підставах, вердикт Релі частіше вважають несправедливим. Єлизавета мала достатньо вагомих причин недовіряти своїм генералам котрі, коли в битві, були «спотворені самовпевненістю та самозакоханістю».

Франція

Коли протестант Генріх IV успадкував французький трон в 1589 р, Єлизавета послала йому військову допомогу. Це був її перший хід в Франції з часів відступу з Гавра в 1563. Престолонаслідування Генріха було поставлено під питання Французькою Католицькою Лігою і Філіпом II і Єлизавета побоювалась захоплення іспанцями портів Ла Маншу. Але наступні англійські кампанії у Франції були неорганізовані та невдалі. Ігноруючи королівські накази, лорд Уіллоубі безрезультатно подорожував північною Францією з армією в 4000 чоловік. Він подав у відставку в безладі в грудні 1559, втративши половину своїх солдатів. В 1591 р, кампанія Джона Норрейса, який очолив похід 3000 військових в Бретань, була навіть більш катастрофічною. Єлизавета відмовилася постачати ресурси та підмогу, яких вимагали військовоначальники. Норрейс особисто прибув у Лондон, щоб благати про підмогу. Під час його відсутності, Католицька Ліга ледь не знищила залишки його армії в північнозахідній Франції в травні 1591 р. В липні, Єлизавета послала іншу армію під проводом Роберта Деверо, 2-го графа Ессекса, на підмогу Генріху IV в облозі Руана. Наслідки були такі ж гнітючі. Ессекс нічого не виконав і повернувся додому в січні 1592 р. Генріх покинув облогу в квітні. Як завжди, Єлизавета втратила контроль над своїми військовими командувачами коли вони покидали територію Англії. Вона писала про Ессекса: «Ми не знаємо де він, чим він займається, та що він чинитиме».

Ірландія

Попри те, що Ірландія була одним з двох королівств Єлизавети, вороже, а подекуди й автономне, католицьке населення було готове об'єднатися з ворогами королеви. Вона дарувала землю своїм придворним та перешкоджала іспанцям висадитися на острові й створити військову базу. У відповідь на ряд серйозних повстань, англійські війська використали тактику випаленої землі, знищуючи території та вбиваючи чоловіків, жінок і дітей. В 1582 р, бунт очолений Джеральдом ФітцДжеральдом, 15-им графом Дезмондським залишив близько 30 000 ірландців помирати від голоду. Поет Едмунд Спенсер писав, що жертви були такі жалюгідні, що розчулили б навіть найтвердіші серця. Єлизавета порадила своїм генералам відноситися до ірландців, «тієї невихованої та варварської нації», з людяністю, хоч не була замучена сумлінням коли ставалось непотрібне кровопролиття.

Найважче випробування для Єлизавети в Ірландії настало у 1594 під час Тайронського Повстання — Ірландської Дев'ятирічної Війни. Лідер заколотників, Х'ю О'Ніл, Граф Тайрон, покладався на іспанську підтримку. Навесні 1599, Єлизавета відправила Роберта Деверо, 2го Графа Ессекса, в Ірландію, щоб придушити повстання. Він не досягнув успіху і повернувся в Англію без дозволу, тим самим розлючуючи королеву. Замість нього, армію очолив Чарльз Блоунт, 8 Барон Маунтджой, якому зайняло три роки, щоб перемогти бунтівників. О'Ніл зрештою здався в 1603, кілька днів після смерті королеви.

Росія

Єлизавета продовжила дипломатичні відносини, які були започатковані її покійним братом з Московським царством. Вона часто дружньо переписувалась з Іваном Грозним, хоч царя часто дратувало те, що Єлизавета зосереджувалась на торгівлі а не на можливості військового альянсу. Одного разу Іван навіть запропонував їй вийти за нього заміж, а під кінець свого правління попросив в королеви притулок в Англії, в разі якщо його влада опинилася б в небезпеці. Після смерті Івана, його недосвідчений син Федір Іванович успадкував трон. На відміну від свого батька, Федір не був зацікавлений в ексклюзивній торгівлі з Англією. Він оголосив своє царство відкритим для всіх іноземців, і відправиви додому англійського посла сера Джерома Боуза, помпезність якого зносив Іван. Єлизавета відправила нового посла, Доктора Джайлза Флетчера, з місією переконати регента Бориса Годунова переглянути царську позицію. Переговори провалилися коли Флетчер привітав Федора зі зверненням в якому посол опустив два з його титулів. Єлизавета продовжувала переконувати Федора комбінацією лестощів і докорів. Вона запропонувала альянс, хоч сама відмовила в такій пропозиції Івану, але Федір категорично відкинув проект.

Барбарія, Османська імперія, Японія

Торгові та дипломатичні відносини склалися між Англією і Барбарськими державами у період правління Єлизавети. Незважаючи на папську заборону, Англія створила торговельні відносини з Марокко в опозиції до Іспанії, продаючи зброю, боєприпаси, деревину і метал в обмін на марокканський цукор. У 1600р. Абд ель-Уед бен Мессод, головний секретар правителя марокканців Мулана Ахмад аль-Мансура, відвідав Англію як посол при дворі королеви Єлизавети I, з метою проведення переговорів про створення англо-марокканського альянсу проти Іспанії. Єлизавета погодилася продати боєприпаси Марокко, і обговорила можливу спільну операцію проти іспанців з Муланом Ахмад аль-Мансуром. Обговорення однак залишилися безрезультатними, оскільки обидва правителі померли протягом двох років після переговорів.

Також були встановлені дипломатичні відносини з Османською імперією під час створення Левантської торгівельної компанії і відправлення в Туреччину Вільяма Гарборна, першого англійського посла в Османській імперії, в 1578 році. Перший договір про торгівлю був підписаний в 1580 році. Численні посланці були відправлені в обох напрямках і письмові обміни часто відбувалися між Єлизаветою і Султаном Мурадом III. В одній кореспонденції, Мурад зауважив, що Іслам і Протестантизм мають «набагато більше спільного одне з одним, ніж з Католицизмом, оскільки протестантизм та іслам відкидають поклоніння ідолам», і виступав за союз між Англією та Османською імперією. До жаху католицької Європи, Англія експортувала олово та свинець (для гарматного лиття) і боєприпаси для складів Османської імперії, і Єлизавета серйозно обговорювала спільні військові операції з Мурадом III під час війни з Іспанією в 1585 році, коли Френсіс Уолзінґгем лобіював пряме військове втручання османців проти спільних іспанських ворогів.

Перший англієць, якому вдалось досягти Японії, Вільям Адамс, був колишнім співробітником Берберійської компанії, створеної в 1585 році. Він висадився в Японії в серпні 1600, як представник Голландської Ост-Індійської компанії. Він зіграв ключову роль в якості радника японського сегуна, і допоміг у створенні перших дипломатичних контактів та комерційних договорів між Англією і Японією.

Останні роки

Роберт Деверо, 2ий Граф Ессекс, 1590

Коли шлюб став малоймовірним, образ королеви поступово почав змінюватися. Її змальовували як Бельфібу або Астрею, і після Армади, як Ґлоріану — вічно молоду фею-королеву з поеми Едмунда Спенсера. Її портрети стали менш реалістичними і перетворились у загадковий набір ікон, які зображали її набагато молодшою, ніж вона була. Її шкіра були покрита шрамами від віспи з 1562 року, яка залишила її наполовину лисою і залежною від перук і косметики. Сер Волтер Релі назвав її «дамою, яку час схопив несподівано». Тим не менше, що більше Єлизавета втрачала свою красу, тим більше її вихваляли придворні.

Єлизавета із задоволенням грала роль красуні, і цілком можливо, що в останнє десятиліття свого життя вона почала вірити в правдивість цієї ролі. Вона почала відноситись з ніжністю і поблажливістю до Роберта Деверо, графа Ессекського — чарівного молодого, але дратівливого, чоловіка, котрий дозволяв собі капризи, за які вона його прощала. Вона неодноразово призначала його на військові посади, незважаючи на його безвідповідальність і некомпетентність. Після дезертирства Ессекса та його втечу з військової кампанії в Ірландії в 1599, Єлизавета наказала помістити його під домашній арешт і через рік позбавила його монополій. У лютому 1601, граф спробував підняти повстання в Лондоні. Він мав намір захопити королеву, але мало хто його підтримав, і його стратили 25 лютого. Єлизавета знала, що вона, через власні прорахунки, була частково винною в цьому повороті подій. Спостерігач при дворі повідомив в 1602р, що «Вона знаходить насолоду в тому, що сидить у темряві та оплакує Ессекса».

Монополії забрані в Ессекса стали типовими нагородами для значних придворних в останні роки правління Єлизавети. Вона покладалась на цю безкоштовну систему патронажу, радше ніж на прохання в парламенту більше субсидій у воєнний час. Такі дії дуже скоро привели до фіксації цін, збагачення придворних за рахунок суспільства, і повсюдне обурення. Це призвело до коливання та тривог в Палаті Громад під час парламентy в 1601 році. У своїй знаменитій «Золотій промові» 30 листопада 1601, Єлизавета твердила, що не знала про зловживання і виграла підтримку членів парламенту своїм майстерським закликом до емоцій.

Період після поразки іспанської Армади в 1588р. приніс нові труднощі для Єлизавети, які тривала п'ятнадцять років — аж до кінця її царювання. Конфлікти з Іспанією і Ірландією затягнулися, податковий тягар став важчим, і економіка була вражена поганими врожаями і витратами на війну. Ціни росли і рівень життя впав. Протягом цього часу, репресії проти католиків посилилися і в 1591 році Єлизавета встановила комісії уповноважені допитувати і розслідувати католицькі родини. Для підтримки ілюзії миру і процвітання, вона більшою мірою покладалась на внутрішніх шпигунів і пропаганду. Посилення критики в останні роки її життя вказує на зменшення громадської прихильності до королеви.

Однією з причин для цього, як його тепер часто називають, «другого правління» Єлизавети став новий характер королівської Таємної ради Єлизавети в 1590. До влади прийшло нове покоління. За винятком Вільяма Сесіла, найважливіші політики померли близько 1590: граф Лестер в 1588 році, сер Френсіс Уолзінґгем у 1590 році, сер Крістофер Хаттон в 1591 році. Фракційна боротьба в уряді, яка не існувала у подібній формі до 1590их, стала відмітною рисою в останнє десятиліття правління королеви. Суперництво між графом Ессексом і Робертом Сесілом, сином лорда Берглі, затьмарило політику. Особистий авторитет Королева ослабився, судячи за скандалом про доктора Лопеза, її довіреного лікаря. Коли він був несправедливо звинувачений графом Ессексом в державній зраді, вона не змогла завадити його страті, хоча була незадоволена його арештом, і не вірила, що він був винний.

Однак, цей період економічної і політичної нестабільності, створив неперевершений літературний розквіт в Англії. Перші ознаки нового літературного руху з'явилися в кінці другого десятиліття правління Єлизавети, з поширенням популярності «Евфуеса» Джона Лілі і «Пастухового календаря» Едмунда Спенсера у 1578 році. У 1590, дозріли деякі з великих імен англійської літератури, в тому числі Вільям Шекспір і Крістофер Марлоу. У цей період і в епоху короля Якова, англійський театр досяг небачених до того вершин. Поняття великої епохи Єлизавети багато в чому завдячує будівельникам, драматургам, поетам і музикантам, які були активні під час правління Єлизавети I. Вони мало в чому були безпосередньо зобов'язані королеві, яка ніколи не була основною покровителькою мистецтв.

Смерть

Король Яків (Джеймз) IV

Найдовіреніший радник Єлизавети, Вільям Сесіл, барон Берлі, помер 4 серпня 1598. Його політична мантія перейшла до його сина, Роберта Сесіла, який незабаром став лідером уряду. Одне із його завдань було підготувати ґрунт для плавного переходу влади після смерті королеви. Оскільки Єлизавета відмовлялась назвати її наступника, Сесіл була змушена діяти в таємниці. Він вступив в переговори з Яковом VI Шотландським, який мав сильні, але невизнані претензії. Сесіл допоміг Якову лестощами переконати Єлизавету пообіцяти йому корону після своєї смерті.

Здоров'я королеви залишалися стабільним до осені 1602, коли серія смертей серед її друзів вкинула її у важку депресію. У лютому 1603, смерті Катерини Говард, графині Ноттінгем та племінниці її двоюрідної сестри і близького подруги леді Катерини Ноуллз, стала особливим ударом. У березні, Єлизавета захворіла і ввійшла в стан постійної і непереборної меланхолії. Вона померла 24 березня 1603 в Річмондському палаці, між другою і третьою годиною вночі. Кілька годин по тому, Сесіл і Таємна Рада пустили в рух свій план і проголосили Якова VI Шотландського королем Яковом I Англії.

Труну Єлизавети перевезли вечірньою процесією в палац Уайтхолл, на баржі освітленій факелами. Для похорону 28 квітня, труну доставили в Вестмінстерське абатство на катафалці запряженій четвіркою коней та прикрашеною чорним оксамитом.

Незважаючи на наявність інших претендентів на престол, передача влади пройшла гладко. Правонаступництво Якова скасувало Третій Акт про Спадкування Генріха VIII та його заповіт на користь нащадків його молодшої сестри, Мері Тюдор. Щоб виправити це, Яків та парламент прийняли Акт про Престолонаслідування 1603. Питання про те, чи має право парламент контролювати престолонаслідування було спірним протягом 17 століття.

Історична спадщина

Єлизавета I, намальована після 1620, під час першого відродження інтересу в її правлінні. Час спить за її правим плечем і Смерть дивиться з її лівого боку. Два путто тримають її корону.

Єлизавету оплакували, але багато хто зітхнув з полегшенням після її смерті. Країна дотримувалась високих очікувань від короля, і на перших порах вони здійснилися із закінченням війни проти Іспанії в 1604 і зниженням податків. До смерті Роберта Сесіла в 1612 році, уряд працював за тією ж схемою як раніше. Правління Якова, однак, стало непопулярним, коли він передав державні справи в руки придворних фаворитів, і в 1620-х роках почалась ностальгія за правлінням королеви Єлизавети. Єлизаветі була дана висока оцінка як героїні протестантського руху і правительці Золотого віку. Якова зображали прихильником католиків та правителем корумпованої влади. Тріумфальні зображення Єлизавети створені в кінці її правління приймались за правду на тлі фракційності і військових та економічних труднощів, і її репутація була завищена. Ґодфрі Ґудмен, єпископ Глостера, писав: «Коли ми відчули на собі шотландське керівництво, слава про королеву відродилась. Саме тоді її пам'ять збільшилась.» Правління Єлизавети було змальване як ідеальний час, коли корона, церква і парламент працювали в конституційному балансі.

Портрет Єлизавети написаний її протестантськими прихильниками на початку 17 століття виявився міцним і впливовим. Її пам'ять була також відроджена під час Наполеонівських війн, коли країна знову опинилася на межі вторгнення. В період Вікторіанської епохи, легенда Єлизавети була адаптована до імперської ідеології тогодення, а в середині 20-го століття, Єлизавета стала романтичним символом національного опору іноземній загрозі. Англійські історики того часу тлумачили правління Єлизавети як золотий вік прогресу.

Теперішні історики, однак, дотримуються більш складної точки зору. Її правління славиться поразкою армади і успішними рейдами проти іспанців, як на Кадіс в 1587 і 1596, але деякі історики вказують на військові невдачі на суші і морі. Проблеми Єлизавети в Ірландії також заплямували її зображення в історії. Замість хороброї захисниці протестантської націй проти Іспанії та Габсбургів, вона все частіше розглядається як правитель обережний у своїй зовнішній політиці. Вона постачала тільки мінімальну допомогу іноземним протестантам і не надавала своїм командирам необхідних коштів для зміни ситуації за кордоном.

Єлизавета створила англійську церкву, яка допомогла сформувати національну ідентичність і продовжує існувати і тепер. Ті, хто оцінили її пізніше як протестантську героїню ігнорували її відмову припинити всі католицькі обряди. Історики відзначають, що в її день, строгі протестанти вважали Акт про Врегулювання та Однаковість 1559 компромісом. Єлизавета вважала, що віра — це особисте і не бажала, як сказав Френсіс Бекон, «створювати вікна в душі чоловіків і в їх таємні думки».

Незважаючи на в основному оборонню зовнішню політику Єлизавети, її правління підняло статус Англії за кордоном. «Вона всього лише жінка, повелителька тільки половини острова» дивувався папа Сікст V «і тим не менше вона примушує Іспанію, Францію, Священну Римську Імперію, і всіх інших боятися себе». При Єлизаветі, народ отримав нову впевненість у собі й почуття суверенітету, так як католицький світ розпадався. Єлизавета була першою з Тудорів, хто визнав, що монарх керує завдяки народній згоді. Тому вона завжди працювала з парламентом і її радники завжди могли їй казати правду: стиль правління не адаптований її наступниками-Стюартами. Деякі історики називають її щасливою; вона вважала, що Бог її захищає. Пишаючись тим, що вона «просто англійка», Єлизавета вірила у Бога, чесну пораду, і любов своїх підданих до успіху її правління. У молитві, вона подякувала Богові так:

У час, коли війна, спокуса і тяжкі гоніння засмучують майже всіх королів і всі країни навколо мене, моє правління залишається в мирі, і моє короловство домом для Твоєї страждаючої Церкви. Любов моїх людей залишилася непохитною, і схеми моїх ворогів не збуваються.

Родовід

Едмунд Тюдор, 1й Граф Річмонд

Леді Марґарет Б'юфорд

Едвард IV

Єлизавета Вудвіль

Вільям Болейн

Марґарет Батлер

Томас Говард, 2й Герцог Норфолк

Єлизавета Тілні

Генріх VII

Єлизавета Йоркська

Томас Болейн, 1й Граф Вілтшир

Леді Єлизавета Говард

Генріх VIII

Анна Болейн

Єлизавета I

Див. також

• Єлизаветинська епоха
• Тюдори

Посилання

• Style of the British sovereign — English Wikipedia(англ.)
• Elizabeth I of England - English Wikipedia(англ.)