Єрмолов Олексій Петрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Олексій Петрович Єрмолов
Алексей Петрович Ермолов
Олексій Єрмолов
Прізвисько «Сфінкс новітнього часу»
Народився 24 травня (4 червня) 1777(1777-06-04)
Москва, Росія
Помер 11 (23) квітня 1861(1861-04-23) (83 роки)
Москва, Росія
Країна Flag of Russia.svg Російська імперія
Приналежність Російська імперія
Рід військ піхотні та артилерійські війська
Звання Генерал інфантерії
Командування батарея, полк, корпус
Війни/битви Битва під Аустерліцем
Битва під Гейльсбергом
битва під Фрідландом
битва під Смоленськом
Бородинська битва
Тарутинський бій
битва під Малоярославцем
битва під Красним
битва під Лютценом
битва під Бауценом
битва під Кульмом
Нагороди
Орден Святого Андрія Первозванного
Орден Святого Олександра Невського
Орден Білого Орла (Польща)
Орден Святого Георгія
Орден Святого Георгія
Орден Святого Георгія
Орден Святого Володимира 1 ступеня
Орден Святого Володимира 2 ступеня
Орден Святого Володимира 3 ступеня
Орден Святого Володимира 4 ступеня
Орден Святої Анни 1 ступеня
Орден Святої Анни 2 ступеня
Орден «Pour le Mérite» (Пруссія)
Орден Чорного орла
Орден Червоного орла
Кавалер ордена Марії-Терезії

Олексій Петрович Єрмолов (*24 травня (4 червня) 1777(17770604), Москва — †11 (23) квітня 1861, Москва) — російський полководець та державний діяч, учасник багатьох військових конфліктів, що їх вела Російська імперія у період з 1790-тих по 1820-ті. Генерал від інфантерії 1818) та генерал від артилерії 1837). Учасник та ключова фігура Кавказької війни.

Біографія[ред.ред. код]

Є дані, що Єрмолов народився у Москві, у родині дворянина у травні 1772 року.[1] Також є дані, що він народився у родовому маєтку у с. Лук'янчикове Орловської губернії 1777 року.[2] Принаймні, інформація у виданні Брокгауза та Ефрона свідчить на користь першої версії.[3], та на могилі Єрмолова вказана дата народження саме 1777 [4]. Записаним до гвардії його було 1787 (Преображенський полк), став до військової служби 1791. Служив під керівництвом Олександра Суворова. Отримавши призначення на посаду старшего ад'ютанта генерал-прокурора у Петербурзі, займається самоосвітою під керівництвом відомого петербурзького математика Лясковського. Після складення іспитів у 1793 році його переведено у капітани артилерії із зарахуванням на посаду молодшого викладача Артилерійського інженерного шляхетського корпусу.[5] У 1798 році за участь у Смоленському офіцерському політичному гуртку ув'язнений у Петропавлівській фортеці, згодом висланий до Костроми, 1801 року, за Олександра І Єрмолова прощено.

Участь у бойових діях

  • 1794 рік -- штурм Варшави при придушенні польського повстання під керівництвом Т. Костюшко -- нагороджено орденом Св. Георгія 4-го ступеня.
  • 1796 рік -- участь у війні з Персією, облога Дербента, командир батареї -- нагороджено орденом Св. Володимира 4-го ступеня.
  • 1805 рік -- 1807 роки -- участь у війнах проти Наполеона, командував кінно-артилерійськими ротами. 1805 року нагороджено орденом Св. Анни 2-го ступеня, 1807 року за битву під Прейсіш-Ейлау нагороджено завдяки рішучим діям у командуванні артилерійськими підрозділами, що забезпечили перелом битви орденом Св. Володимира 3-го ступеня, а за відзнаку у битві під Гуштадтом того року нагорождено орденом Св. Георгія 3-го ступеня.
  • 1808 рік -- отримав звання генерал-майора.
  • 1811 рік -- командир гвардійської артилерійської бригади.
  • 1812 рік -- призначений начальником Головного Штабу 1-ї Західної армії Барклая-де-Толлі. Відзначився у боях під Смоленськом, Лубином, за що отримав звання генерал-лейтенанта. Під час Бородинської битви Єрмолов здійснив контратаку на захоплену французами «батарею Раєвського», де його було поранено [6], згодом нагороджено орденом Св.Анны 1-го ступеня. Також відзначився у бою за Малоярославець, під Красним.

У 1813-1814 роках командував артилерією, ар'єргардом, корпусом. Брав участь у багатьох битвах, зокрема під Бауценом та Кульмом, закінчив війну командувачем гренадерського полку у Парижі, за що його було нагороджено орденом Св. Георгія 2-го ступеня. Також за подвиг у бою під Кульмом отримав орден Св. Олександра Невського та від пруського короля хрест Червоного орла 1-го ступеня.

Кавказький період (1816 — 1827)

З 1816 року Олексія Петровича призначено головнокомандувачем у Грузію та командиром окремого Грузинського (Кавказького) корпусу, надзвичайним послом у Персії. Єрмолов керував Кавказом протягом 11 років. Із самого початку, познайомившись із місцевими традиціями, Єрмолов вигадав легенду щодо свого походження -- ніби він є нащадком Чингісхана. У жорстокості він багато в чому «догнав» свого «предка».[7] Кавказькі народи, вірні своїм традиціям та звичаям, не підкорялись російській владі, часто здійснювались напади на торгові каравани та російські пости, винищувались церковні службовці. У багатьох аулах діяли работорговчі ринки, процвітала торгівля живим товаром. Гірські аули для доступу каральних загонів переселялись на рівнини, самих жителів силою залучали до будівництва доріг та мостів. Тих, хто чинив спротив, жорстоко карали -- за вбивство кількох службовців мстилися цілому населеному пункту. Розпочалась політика масового терору та економічної блокади непокірних народів. Для того, щоб знизити ефективність партизанської війни, були прорубані широкі просіки між самими аулами та побудовані ряд укріплених об'єктів(фортеці (рос.) Грозная (1818), Внезапная, Бурная). Саме такими військово-адміністративними методами Єрмолов приборкав заворушення у Імеретії, Гурії та Мингерелії, приєднано до імперії Карабаське та Ширванське ханства, а також Абхазію. Окрім цього Єрмолов провів ряд військових операцій у Дагестані, Чечні та на Кубані. Також генерал симпатизував декабристам, засланим на Кавказ, після того, як він не поспішив із присягою своїх військ новому царю -- Миколі І, у Петербурзі посилились чутки щодо планів Єрмолова відділити Кавказ від Росії. Вторгнення до Грузії перських військ 1826 року слугувало приводом до звинувачення Миколою І Єрмолова у беззастережності та як наслідок рапорт Єрмолова про відставку, який задовольнили у березні 1827 року.

Останні роки життя

Пошана до генерала із сторони царя зберігалась, тому Микола І 1831 року призначив Олексія Петровича членом Державного зібрання, однак участі у зборах генерал не брав. 1831 року йому присвоєно звання генерала артилерії. З початком Кримської війни московське дворянство обрало його керівником земського ополчення, однак ця посада була почеснішою для старого генерала. Помер Олексій Петрович 11 квітня 1861 року у Москві, за його останньою волею поховано разом із батьком у Орлі. По собі залишив названого сина (маленького чеченця, якого знайшов після артобстрілу у руїнах та всиновив) на ім'я Петро Захарович Захаров-Чеченець.

Пам'ять[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Виноски[ред.ред. код]

]