Інститут народної освіти
Інститути Народної Освіти — вищі педагогічні навчальні заклади, створені в УРСР, починаючи з Харківського (1920 року), на базі університетів і педагогічних закладів. Готували працівників освіти для загальноосвітніх і професійних шкіл усіх типів і виховних закладів.
В реальності ж, ІНО було створено фактично на теренах усіх українських університетів, коли, замість цілої низки факультетів в кожному українському університеті було утворено два-три: соціального виховання (три-чотирирічні), професійної освіти (чотирирічні), інколи — робітничий факультет (трирічний).
В 1930—1933 роках вже на базі ІНО для підготовки професійних кадрів створено інститути соціального виховання та інститути професійної освіти за принципом фахової орієнтації, а самі університети — відроджено.
Інститути професійної освіти готували викладачів для технікумів, фабрично-заводських семирічок, робітничих факультетів при заводах. Мали факультети: соціальний, фізико-математичний, агробіологічний. Термін навчання – 4 роки. В Україні 1931 було 8 інститутів професійної освіти Кількість студентів – 2400. 1933 в ході реорганізації ВШ інститути професійної освіти були ліквідовані[1].
В інститутах соціального виховання були шкільний, педагогічний, позашкільний факультети. Термін навчання – 3 роки. 1931 працювало 9 інститутів: у Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Ніжині, Полтаві, Кам'янці-Подільському, Миколаєві, Чернігові. 1933 були реорганізовані в педагогічні інститути[2].
Інститути народної освіти в УСРР[ред. | ред. код]
- Київський інститут народної освіти (КІНО)
- Харківський інститут народної освіти (ХІНО)
- Одеський інститут народної освіти (ОІНО)
- Дніпропетровський інститут народної освіти (ДІНО)
- Черкаський інститут народної освіти (ЧІНО)
- Херсонський інститут народної освіти (ХІНО)
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ Комаренко Т.О Інститути професійної освіти [Архівовано 5 квітня 2013 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с. : іл. — ISBN 966-00-0610-1.
- ↑ Комаренко Т.О Інститути соціального виховання [Архівовано 13 квітня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — 672 с. : іл. — ISBN 966-00-0610-1.
Джерела та література[ред. | ред. код]
- Т. О. Комаренко. Інститути народної освіти [Архівовано 10 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2005. — Т. 3 : Е — Й. — С. 504. — 672 с. : іл. — ISBN 966-00-0610-1.
- Т. О. Комаренко. Інститути соціального виховання [Архівовано 10 серпня 2016 у Wayback Machine.] // там же
- Н. М. Дем’яненко. Інститути народної освіти [Архівовано 11 серпня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001–2023. — ISBN 966-02-2074-X.
Посилання[ред. | ред. код]
- ІНО [Архівовано 4 травня 2021 у Wayback Machine.] // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1959. — Т. 2, кн. 4 : Літери Ж — Й. — С. 543. — 1000 екз.