Іван Вишенський (поема)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Іван Вишенський
Оригінал Іван Вишенський
Жанр поема
Автор Франко Іван
Мова українська
Написаний 1900

«Іван Вишенський» — поема Івана Франка, написана ним у 1900 році; поема присвячена Агатангелу Кримському і розповідає про завершення життєвого шляху Івана Вишенського.

Сюжет[ред.ред. код]

Поема складається з дванадцяти частин.

В першій частині подано художній образ Афонської гори, розповідається про те, як гора стоїть, «облита дивним морем», як «природа-мати…тут працює» над нею, але при цьому гора все одно «спить». Лише тричі на день по горах лунає голос дзвонів.

В другій частині йде розповідь про «дзвони, які дзвонять у неділю по вечірні», а саме про перелік причин, через які вони лунають: Афон «дзвонить» у разі смерті послушника монастиря, ченця, ієромонаха, а також у разі, коли хтось із живих "сходить на «остатній ступінь», тобто бажає завершити свій земний шлях наодинці в молитвах.

У третій і четвертій частині розповідається про відправлення Івана Вишенського у печеру, де він планує закінчити своє земне життя у молитві з Богом. Ігумен переконується у тому, що старця вже ніщо не тримає на Землі, і благословляє на аскетичне завершення життя.

У п'ятій частині передаються роздуми Вишенського про свій вибір. В шостій частині до нього «заходять» павук і муха — «щось живеє ворухнулось!». В розділах VII, VIII продовжується розповідь про роздуми старця в печері, його роздуми про «вишневий цвіт з України». Старець не розуміє: «невже я не забув? Невже ж та Україна…ще для мене не чужа?».

У дев'ятій частині до Афону припливає козацька барка. Спочатку старцю здавалося, що то за ним, але як вона сховалася, «він зітхнув». А наступного дня (X розділ) разом із кошем із їжею до старця надходить лист, у якому православні просять Вишенського повернутися в Луцьк і допомогти своїм «братам»; для роздумів йому надається доба.

В одинадцятій частині Іван Вишенський довго вагається, але приймає рішення залишитися в печері: «Ні, не зраджу свого Бога, не зломаю заповіту і ярмо хреста отсього до могили донесу»; і не відкликається на голос посланців наступного дня.

У дванадцятій частині розповідається про подальші дії старця. Увечері він сидить біля входу в печеру, перечитує отриманий лист і вдається до роздумів. Іван Вишенський доходить висновку, що залишатися в печері при тому, що його брати, Україна в небезпеці, і він міг би їм допомогти — злочин. Він кричить, прагнучи зупинити барку, але його не чують. Тоді він звертається до Ісуса Христа, благаючи його надати можливість виправити ситуацію і приєднатися до братів-православних. Його молитву почуто, й Іван ступає по «золотистому шляху» (сонячному променю) і опиняється на човні. Єдине, що нагадує про перебування старця в печері, — білий хрест.

Критика[ред.ред. код]

Про Івана Вишенського наразі відомо небагато чого; невідомі ні рік народження, ні рік смерті. Вже у віці 30-35 років він пішов на Афон, звідки лише один раз повертався на Україну. Саме з Афону він написав «Послання до єпископів» та багато інших творів. Після 1610 року він опинився в ізоляції і близько 1620 року помер. Про смерть аскета православні, що зібралися 1621 року, не знали, тому і надіслали прохання повернутися в Україну, про що згадується в творі. Але чи відвідували руські посланці Афон, невідомо.[1]

«Іван Вишенський» постає як філософська поема, постать Івана надто суперечлива. З одного боку, він бажає добра Україні, бажає запобігти масовому «покатоличенню», прагне допомогти своїм братам у боротьбі, а з іншого, бажає віднайти суть життя, наблизится до Христа. Саме тому він робить вибір, який протирічить його почуттям до України — обмежує своє існування печерою.[2]

В поемі Іван Франко зображує цю боротьбу. На запитання ігумена, чи немає в серці Вишенського прихильності до світу, той відповідає: «Так», тобто «немає». А коли він отримує листа від українців, він розуміє, що почуття до України не вгасли. Іван Франко зображує внутрішню боротьбу Вишенського між його патріотизмом і бажанням краще пізнати Бога, «врятувати власну душу». Він сам дивується тому, що Україна ще жива для нього, при цьому представляє Україну і як рідну країну, і як стан православних «братів», події, які там відбуваються («Та невже ж та Україна / — сей квітчастий рай веселий, / се важке криваве пекло / — ще для мене не чужа?»…;…"Не для мене ті далекі / спомини про Україну / — я давно для неї вмер! / Вмер! А чом же серце скаче, / чом же кров живіше б'ється, / думка чайкою літає / над садками рідних сіл?"). Отримавши від православних запрошення приєднатися, він довго думав над листом, але врешті-решт прийняв рішення, що його подвиг важливіше, а він уже вмер для людей («Що сей лист і що цей голос? / До кого? До старця Йвана. / Старця Йвана вже немає, / він умер, умер для всіх. / Що мені до України?…;…а мені коли б самому дотиснутись до Христа…;…Ні, не зраджу свого Бога, / не зломаю заповіту…»); тому на крики посланців старець не відповідає, але з поеми вбачається, що такий вибір дається йому важко («Він ридав, шептав і кликав, / та було довкола темно, / і в душі страшенно темно, / і просвітлення не йшло…;…старець слухав, дух заперши, / його ухо жадно ссало / український любий голос, — / але він не відізвавсь»). Але далі він перечитує лист і роздумує над своїм вибором у контексті подій в Україні; і результатом цих роздумів є розуміння, що нічого спільного з Божим шляхом його подвиг не має («Адже ж ті твої чернечі / горді мрії про спасення / тут, далеко від спокуси, — / се ж спокуса, гріх тяжкий. / Се не Божий шлях верстаєш…;…Се не Божий шлях!»). Він намагається виправити ситуацію і приєднатися до посланців з України («Стійте! Стійте! Завернітесь! / Я живу ще! По-старому ще кохаю Україну»), але вже надто пізно («…Та дарма! Не чують крику, / і по хвилях золотистих / барка геть пливе й пливе»). Тоді Вишенський звертається до Ісуса Христа, обіцяючи віддати все, що він має, на користь України, і лише після цього він отримує полегшення. Бог почув його молитву і достатньо фантастичним методом перемістив на барку.[3][4]

Примітки[ред.ред. код]