Мирослав (Любачівський)
| Мирослав Іван Любачівський | ||
 |
||
| Блаженніший Мирослав Іван Любачівський, Глава УГКЦ | ||
|
||
|---|---|---|
| 7 вересня 1984 — 14 грудня 2000 | ||
| Обрання: | 27 березня 1980 | |
| Церква: | Українська Греко-Католицька Церква | |
| Попередник: | Йосип Сліпий | |
| Наступник: | Любомир Гузар | |
|
||
| 25 травня 1985 — 14 грудня 2000 | ||
| Обрання: | 25 травня 1985 | |
| Попередник: | Йосип Сліпий | |
| Наступник: | Любомир Гузар | |
| Освіта: | Єзуїтська колегія Canisianum в Інсбруку | |
| Народження: | 24 червня 1914 Долина |
|
| Смерть: | 14 грудня 2000 Львів |
|
| Похоронений: | Львів, крипта Собору св. Юра | |
| Батько: | Євстахій | |
| Мати: | Анна | |
| Прийняття священичого сану: | 21 вересня 1938 | |
| Єпископська хіротонія: | 12 листопада 1979 | |
Верхо́вний архієпи́скоп Миросла́в Іва́н Любачі́вський (*24 червня 1914, Долина — †14 грудня 2000, Львів) — єпископ Української Греко-Католицької Церкви, кардинал Римо-Католицької Церкви; з 7 вересня 1984 року Верховний архієпископ Львівський — предстоятель Української Греко-Католицької Церкви. Почесний громадянин Тернополя.
Зміст |
[ред.] Біографічні відомості
Мирослав Іван Любачівський народився 24 червня 1914 року в містечку Долина на Івано-Франківщині (тоді — Станіславівське воєводство).
Його батьки — Євстахій Любачівський та Анна Олійник — мали трьох синів, з яких Мирослав був найстаршим. Дбайливе родинне й релігійне виховання було ґрунтом для подальшого духовного зросту.
У 1933 р. закінчив з відзнакою навчання у Стрийській гімназії.
Після початкової освіти з 1934 по 1937 рік навчався в українській греко-католицькій Львівській Богословській Академії, на факультеті філософії, а потім на факультеті теології.
У 1937 році розпочав дальші богословські студії в університеті Канізіанум в Інсбруці (Австрія). 18 серпня 1938 р. приймає священиче свячення в сан диякона. А 21 вересня 1938 року приїжджає на короткий час до Львова, де приймає ієрейські свячення з рук митрополита графа Кир Андрея Шептицького. Це відбулося в каплиці митрополичих палат катедрального собору св. Юра у Львові. І призначений був на служіння в Львівську Архієпархію.
Після свячень продовжує навчання в Інсбруці. У 1939 році, у зв'язку з початком II світової війни, університет був змушений перенестися до Швейцарії. Саме там, у 1941 році, о. Мирослав Любачівський захистив свою докторську працю з богослов'я на тему: «Боротьба св. Василія Великого з аріанством, виражена в його літургії» (Розвідка над Літургією святого Василія Великого).
Після того, з 1942 до 1945 року, він студіює в Біблійному інституті у Римі, де в 1944 році здобуває ступінь магістра біблійних наук і доктора теології, і в Григоріанському університеті (1945–1947), де отримав ліценціат з філософії. З 1945 до 1947 року студіює медицину в Королівському Італійському університеті в Римі. Під час Другої світової війни надає духовну опіку українцям з Європи.
У травні 1947 року о. Любачівський виїхав до США для опіки над українськими емігрантами-католиками в м. Філадельфія, потім, Стемфорді. Служить секретарем Архієпископа УГКЦ. У 1949 р. призначений парохом церкви св. Петра і Павла та опікувався школою в Клівленді (штат Огайо), служив в парафіях штатів Пенсильванія та Вісконсін. Тут також розпочалася його письменницька діяльність. Серед ранніх творів і публікацій о. Любачівського є кілька недільних проповідей та переклад Катехизму Тридентського Собору, а пізніше появилися такі його праці: «Вірую в єдиного Бога», «Десять заповідей Божих», «Ранішні розважання», недільні проповіді та багато богословських статей.
1977 року призначений духовним директором семінарії св. Василія Великого у м. Стемфорд.
З 1984 року — секретар української секції Національної Католицької Конференції.
[ред.] Служіння церкві
У 1968 році о. Любачівський став духівником Української Католицької Семінарії св. Йосафата у Вашингтоні. Пастирював у Манасі та Річмонді (штат Вірджинія).
У 1971 році його призначено професором Академії св. Василія у Філадельфії (штат Пенсильванія). У 1973 р. о. Любачівський був призначений духівником семінарії св. Василія у Стемфорді, штат Коннектикут. У квітні 1978 року Папа Павло VI надав о. Любачівському ступінь почесного прелата.
13 вересня 1979 року Папа Іван Павло II призначив його Архієпископом і митрополитом Філадельфійським і 12 листопада 1979 року, разом з Верховним Архієпископом УГКЦ Йосифом Сліпим і митрополитом Максимом Германюком, у Сикстинській Капеллі в Римі хіротонізував його на єпископа (перша хіротонія за особистою участю Папи Івана Павла II в історії УГКЦ). І призначений був Архієпископом УГКЦ у м. Філадельфія.
27 березня 1980 року, після Синоду Єпископів УГКЦ отримав призначення на коад'ютора Верховного Архієпископа з правом спадкоємності. Переїжджає до м. Рим. Після смерті Йосифа кардинала Сліпого 7 вересня 1984 року владика Мирослав Любачівський обраний був на Верховного Архієпископа Львівського, і очолює 7 мільйонів вірних пастви УГКЦ. 25 травня 1985 року його призначено членом колегії кардиналів з титулом церкви св. Софії а Віа Боччеа в Римі. Четвертий кардинал в історії УГКЦ.
Після легалізації УГКЦ в Україні, 31 березня 1991 року її глава Блаженніший Мирослав Іван урочисто повернувся в Україну, до свого законного престолу Верховних Архієпископів Львівських, який він обіймав аж до своєї смерті. Легалізує і відроджує з підпілля життя УГКЦ в Україні. Засновує Архієпископську Курію, реорганізує структури кліру, налагоджує працю навчальних закладів для формування пастирів, створює 4 нові єпархії, надає увагу співпраці з мирянами в справі відновлення патріархального устрою, знімає напругу у взаєминах з православними, відбудовує різні інституції, вирішує соціальні потреби священства, налагоджує зв'язки з представниками світської влади, висвячує сотні нових священиків, налагоджує катехітичну діяльність «недільних» (парафіяльних) шкіл для релігійної освіти народу. 9 квітня 1991 року відвідав Дрогобич, відслуживши на спеціально зведеному для цієї події дерев'яному помості при дорозі біля Старого Села святкову Літургію в присутності тисяч жителів Дрогобиччини, а також освятив місце для спорудження в місті по вулиці Володимира Великого храму Успіння Пресвятої Богородиці[1]. У травні 1992 р. відкрив перший в самостійній Україні Синод єпископів УГКЦ, де заявив про подальшу діяльність спрямовану на визнання УГКЦ як Патріархату. Вересень 1992 — вересень 1994 р.застосовує заходу по відновленню Львівської Богословської Академії. В 1994 році в Дрогобичі його стараннями відкрито духовну семінарію блаженних священномучеників Северина, Віталія та Якима. У 1995-1996 р. у зв'язку з поганим станом здоров'я М. І. Любачівського, Синод Єпископів УГКЦ обрав владику Любомира Гузара єпископом-помічником глави УГКЦ. Після чого він займався науково-богословською діяльністю.
Помер 14 грудня 2000 р. о 4.00 год. Похований в крипті собору св. Юра м. Львова. Після себе залишив наукові праці, статті і переклади. Підручник з догматики (1953–1959 р. Йорктон-Саскатон Канада), катехізис для священиків (1961 р. Нью-Йорк — Мюнхен США-Німеччина), підручник з літургіки (1980 р. США-Ватикан), підручник з морального богослов'я (1992 р. Львів) стали широко вживаними. Видав 3 книги своїх проповідей (1884–1990 Рим) в Українському католицькому університеті ім. св. Клімента Папи. Відоме його звернення «Про єдність святих Церков» (1994 р.) присвячене проблематиці «Баламандської Угоди» 17-24 червня 1993 р. в м. Баламанд (Ліван) між 13 представниками православних Церков та 24 представниками римо-католицької Церкви, що стало одним з найвизначніших вкладів у справу відновлення українського Патріархату.
На його місце Синод Єпископів Української Греко-Католицької Церкви обрав Верховним Архієпископом УГКЦ єпископа Любомира Гузара.
[ред.] Джерела
[ред.] Примітки
- ↑ Нариси з історії Дрогобича (від найдавніших часів до початку XXI ст.) Дрогобич,видавництво "Коло", 2009 рік, стор. 240;— ISBN 978-966-7996-46-8.
|
||||||||||||||
