Рогач Іван
[ред.] Біографія у викладенні Іванни Рогач
«Україна понад усе»
Іван Рогач — колишній секретар Президента А. Волошина, військовий писар «Карпатської січі», член проводу ОУН — на родився 29 травня 1914 року у Великому Березному. У великій селянській родині він був найстаршим сином із сімох дітей, Андрія та Ганни Рогач.
Батько Івана Рогача Андрій, мав 2 класи освіти, але добре знав англійську, угорську, чеську та словацьку мови. Тричі побував на заробітках у Америці аби прикупити землі, щоб можна було прогодувати сім'ю. Та з приходом «визволителів» земля перейшла до колгоспу. У громадському житі Андрій Рогач активність не проявляв. Жив селянським розумом: «Тихше їдеш — далі будеш». Можливо, тому прожив до прекрасних років: помер за три тижні до 94-ліття.
Натомість мати, Ганна Рогач, була інакшої вдачі. Походила вона з родини Лацаничів. Її батько був довгий час старостою Великого Березного. Усі брати та сестри отримали вищу та середню спеціальну освіти. Ганні це не вдалося, бо як найстарша сестра мусила доглядати молодших. Але приклад родини, серед якої були і секретар губернатора Підкарпатської Русі, і посол Сойму Карпатської України, кадровий угорський солдат, та ін… безперечно надихав і її. Тому вона не могла змиритися з простою селянською долею, а все робила для того аби діти вийшли в люди. Саме матір стала двигуном, завдяки якому усі Рогачі отримали освіту. Була великою активісткою та організатором. Виховувала дітей в українському національному дусі. Вже змалечку читала їм «Кобзаря». За дітей могла піти в пекло, бо за себе не мала ніякого страху. На її долю як матері випали важкі випробування. Постійні обшуки жандармів, звістка про розстріл Івана та Ганнусі, важка невиліковна хвороба Андрія. Арешт на її очах наймолодшого Василя. Ось як змалював образ матері наймолодший брат Івана Рогача Василь у своїй автобіографічній книзі — спогадах «Виклик сатанинській імперії зла»: «Серцем відчула лихо, зрозуміла, що її наймолодшого сина теж не проминула біда. Вже четверту дитину. Дорога моя мати! На той час в моїх очах вона уособлювала всю Україну, до неї, як і до України, дуже підходили слова Тараса: „Хто тебе не мучив“… Чехи, мадяри, німці, більшовики.»(1) Саме Василько в майбутньому і продовжив втілення ідей свого старшого брата Івана Рогача.
Отже, яким він був славнозвісний діяч Карпатської України?
Невисокого зросту, найнижчий серед братів. За порадою вчителів Смеречанських Івана дали в науку. Закінчив Мукачівську торгівельну академію, яка була кузнею українського духу. Учителював на Березнянщині. Далі вступив до Львівської Богословської академії. Потім перевівся до Пряшева, звідти в Оломоуц, де і закінчив свої студії. Під час навчання в Чехословаччині, мав можливість отримувати стипендію, якщо б написав, за порадою вуйка Василя Лацанича (маминого рідного брата, учителя), листа-прохання про визнання його чеської чи словацької національності: «Туй посилаю Тобі назад непотверджену легимитацію. Із Твого недогляду, чоловікові спричиниш лише праці, та непріємности… До Кошиць напишеш звичайну прозьбу, що рівняєшся майже звичайному листові /без колка/, що ….. жадам о ласкаве потверзені і т. д. Отже, зрозумів вже, що як?!» (Забродь, 22.ХІ.1933 р. див. Додаток 3) На що І.Рогач написав йому дуже критичного листа, зокрема зазначив: «Я ніякий не чех, ні словак, ані русин, я був українцем, є і ним буду завжди»(зі слів очевидців листа, бо сам лист був пересланий вуйку Миколі). За цей лист його трохи повчав Микола Лацанич, який був на той час секретарем губернатора Підкарпатської Русі: «Писав мені Василь про інціндент через народность і заслав міні Твою відповідь на одкритці. — Болюча справа, але не умремо від неї. Ти не зробив нічого страшного. Я би з Тобою був за одно, але мусімо бути тактовними…» (Берегово, 23.ІІ.1935 р. див. Додаток 2) На священика не висвятився, бо настала гаряча політична доба. Але такої думки не покидав. "Треба, отже сього року конче мені висвячуватися і вжеби не вагався, якби не та глупа женячка. Раз зістав скламаним і тепер вже аж боюся десь серйозніше зачинати, щоби знов не попиктися… «(Оломовц, 27 квітня 1937 — див. Додаток 1) „…З однієї сторони любив би ще остати на слідуючий рік і змагатися за докторатом, а з другої сторони бачу, що то не має великого значіння для мене…, хиба що можно конкурувати десь на професора, що цілком не є моїм ідеалом. Я хочу більше працювати між народом, на суспільному полі, бо до того чую особливішу охоту і спосібність… Хочу активно працювати між народом на релігійному, національному й політичному полі. Отже, якщо колись буду змагатися за докторатом теології і добюся до нього він всьо одно буде для мене мати чисто гонорове значіння, за яким я не дуже стремлю. Волошин великий чоловік, хоч і не доктор і більше зробив для нас, як 10 докторів. Передовсім свідома праця, а потім всякі почесті й гонори…“ (Оломовц, 27 квітня 1937 — див. Додаток 1)
Був чудовим оратором. Розповідають, що коли він виступав на відпустах, то жінки ридма ридали. Андрій Петрусь-Карпатський назвав його найвидатнішим речником Карпатської України. Своїм словом мав вплив не тільки на молодь, але і на старших. Саме Іван Рогач вів Всепросвітянський з'їзд 17.10.1937 p., на якому на очах відпоручників чеської поліції, молодий націоналіст (на той час йому було лише 23 роки) заприсягнув більше 30 тисяч присутніх учасників, а через них і тих кого вони репрезентували з усіх закутин Срібної Землі, на вірність українському народові та відібрав від них урочисте приречення боротись за українську державу. Цитую: „Ми народились українцями й ними завжди хочемо бути! Інтерес групи чи партії не сміє бути вище від національного інтересу. Добро народу — це сучасна українська правда. Про неї мусимо пам'ятати всі, як селянин так, і інтелігент. Ласки просити ні від кого не будемо. Ми вже не покірні раби, чи всякі карпато-татро-лемко-бойко-роси, а свідомі українці !..“ (2)
Ми всі тут присягаємо (величезна маса народу знімає капелюхи, підносить руку до присяги) перед Богом і світом, що не зречемося ні крихітки наших національних прав, за свою українську мову і культуру і за правду радше дамо розп'ятись, ніж мали б ми зрадити свій український нарід!» І з тридцять тисяч грудей пролунало гучно й рішуче: «Присягаємо!», яке покотилося широко і далеко, а народ розніс його по цілім Закарпатті. (3) Хоч ця присяга викликала посилене переслідування українських націоналістів чеської поліцією, арешти, обшуки й конфіскату пресових органів, вона була водночас й переломним моментом у політичному життя карпатських українців. Вона започаткувала добу явної участі Закарпаття у Всеукраїнському визвольному русі й затривожила не тільки Прагу, а й Будапешт, Москву й Варшаву. Вони переконалися, що їхні намагання пішли нанівець, а на Закарпатті перемогла соборницька ідея українського націоналізму. В загальному 1937–1938 роки проходять під знаком посиленої боротьби політичних партій за автономні права Карпатської України.
Хочу пригадати одну з події 1937 року, що передували Всепросвітянському З'зду 17.10.1937 p., а саме провальну спробу проведення в усіх школах «мовного плебісциту». Саме тоді уже в семирічному віці — тільки перейшовши в 2-й клас — наймолодший брат Івана Рогача — Василько став мимоволі теж активним політиком. У школах проводився і всім учням роздали картку, в якій було запитання про мову викладання школярам. Батьки мали вибрати, чи вчитися дітям руською — великоруською, чи малоруською — українською. І тут російський шовінізм спрацював.
Закарпатці на той час не могли правильно зорієнтуватись, і тому більшість батьків надали перевагу російській мові. Самі себе тоді називали русинами. Малий Василь почав сперечатись з дітьми й за це був покараний до кінця уроку стояти в куті. Священику не сподобалась його позиція. Так, В. Рогач учився любити свій народ і ненавидіти ворогів. Уже тоді понад усе пишався своїм найстаршим братом — Іваном Рогачем. Ще назавжди вкарбувалася в пам'ять В.Рогача Маніфестаційний з'їзд Великоберезнянщини, учасники якої поз'їжджалися з усієї Верховини.
Тоді в центрі селища Василько, стоячи під трибуною, коли виступав його брат, вперше почув від нього, що нас є понад 50 млн і ми є частинкою великого українського народу. Як це так? Адже до того часу малого Василька, який уже добре орієнтувався у географії мучило одне питання: "Чому нас лише 600 тис. і ми такі маленькі, що весь час знаходимося під гнітом інших держав. А тут брат Іван сказав, що нас 50 млн. Василько дуже здивувався і вдома перепитав у брата: «Як нас 50 млн.?» І тоді Іван роз'яснив йому, що ми є лише горсточка, невід'ємного українського народу, який охоплює величезну територію від Карпатських гір до Кубані і від Тиси до Російської імперії.
Скріплення боротьби за народні права вимагало не тільки концентрації сил, але й збільшення засобів боротьби. Так, від 15 червня 1938 р. тижневик "Свободу " перетворено на одинокий щоденник «Нова Свобода». Редактор І.Рогач у першому числі писав, що завданням «Н. С.» буде «боротися щиро за здобуття наших прав на прадідній землі». З цього часу «Н. С.» заговорила устами І.Рогача до всіх українців, закликаючи до створення єдиного національного фронту. (4) 20.08.1938 величаве святкування 950-ти-ліття Хрещення Руси-України в с. Невицькім при тисячних масах учасників перетворюється в могутню маніфестацію соборності українських земель і соборності духа української нації. З цієї нагоди ОУН випустила була медаллю з написом «Царице України! З'єднай і визволь нас!», якою удекоровано учасників цієї релігійно-національної маніфестації. Це призвело до арештування Івана Рогача й інших націоналістів.
04 вересня 1938 року відбувся Політичний Конгрес, що його скликала Перша Центральна Руська (Українська) Народна Рада. Голова якої був о. А. Волошин, а до Президії Ради входив і молодий його вихованець — Іван Рогач. Того ж самого дня молоді учасники політичного конгресу, організовують напівмілітарну «Українську Національну Оборону», головою якої було обрано Василя Івановчика, Іван Рогач — містоголова й організаційний референт, Степан Росоха — секретар. Потім згодом у Хусті УНОборона перетворилася в Організацію Національної Оборони «Карпатська Січ». Головним Командантом вибрано Дмитра Климпуша, а крім нього до Головної Команди вибрано «Три Ро» — Іван Роман (Містокомандат — заступник гол. команданта), Іван Рогач (військовий Писар), Степан Росоха (Зв'язковий — зв'язковий старшина з урядом КУ, референт преси, інформації та ідеологічно-політичного вишколу). І.Рогач разом із С.Росохою були безпосередніми лучниками поміж членами ПУН таі урядом Карпатської України.
Карпатські українці, проголосивши суверенність Карпатсько-Української Республіки не завагалися стати в нерівний бій проти військових сил Мадярщини та Польщі. Біля 5 000 карпато-українських воїнів впало на полі слави, в бою з наступаючими мадярськими дивізіями. Тисячі опинилися в концтаборах Кривої, Варья-Лапоша та та мадярських катівнях. Інші тисячі карпатських січовиків пішли в підпілля, а десятки тисяч пішли в еміграцію. Зі сльозами на очах згадував ці події В. А. Рогач. Цитую: « Якщо в бій під Крутами пішли студенти, які навчалися військовій справі, то тут ішли діти середніх шкіл. А. Волошин дав розпорядження по школах, щоб дітей не допускали близько до фронту, але їх не можна було стримати. Вони йшли. На трьох учнів був один кріс, хоча на Закарпатті на той час була величезна кількість зброї. Однак її Чехи та словаки не хотіли дати населенню, щоб ті могли оборонятись, а якщо хтось і підходив до них з проханням віддати зброю, вони їх убивали.» В самому Березному В.Рогач нарахував на шкільному дворі 28 танків і це танки, які не можна було прирівняти до німецьких танків. І коли мадярська дивізія окупувала Карпатську Україну — Чехи повтікали залишивши ці танки та іншу зброю так і не використавши їх, і не давши використати січовикам.
Після окупації мадярами Карпатської України вперше відгукнувся до рідних у листі від 05 травня 1939 року: « Я маюся зле, много Вам за себе написати не можу, бо не є певний чи дістанете цей лист, але мучить…Я ще не знаю, що буду робити. Тепер я є на одному курсі, який скоро докончу. Дотепер багато їздив. Як не буде ще сего року войни то може поїду на якийсь час до Америки…» (Німеччина, 05.05.1939 р. див. Додаток 4) Невтомний І.Рогач їде на українську Прящівщину й там пробує видавати часопис для селянства, але словаки скоро пішли слідами чехів, шляхом словакізації Пряшівщини, тому відмовляють йому право публікувати газету, а згодом право побуту в Словаччині. Певний час проживав у Львові, де очолював допомоговий комітет для поворотців з еміграції.
Як тільки німецькі війська відкинули більшовиків на схід, І.Рогач — перший із групою друзів, націоналістів-підпільників увійшов до Києва. І знову високо підняли свій синій з золотим тризубом мечем прапор. «Я вже два тижні в Києві, редагую одинокий тут щоденник, тобто сповнилась моя давня мрія. Умовини життя тут досить тяжкі, бо недостає харчів, але якось даємо собі ради навіть ліпше ніж у Львові… Я тут маю простору квартиру». (Київ, 7 жовтня 1941 р.) Жив І.Рогач по вулиці Толстого в будинку під числом 10 мешкання 3. На цій же вулиці кілька будинків далі проживали — О. Ольжич, О. Теліга. Одним словом, ця вулиця, бувша Караваєвська, була пристановищем групи революціонерів українського спротиву. Через «Українське слово» продовжив започатковане у Хусті діло. Його його кабінет просторий, редакційний стіл широкий, він урядував патетично на тлі підручної бібліотеки передньої стіни, на якій демонстративно красувався також великий тризуб.(5) На початку в Києві не було цілої друкарні, яка б могла друкувати щоденну газету, а тому її перші числа друкувалися у Житомирі, але дуже скоро було відремонтовано друкарню «Пролетарської правди» і вже з початком жовтня «Українське слово» друкувалось в Києві. Всі працівники, за винятком верхівки, залишилися від совєтів, але урядова «чернь» все ще говорила «на язике», а тому в деяких місцях можна було бачити упімнення: «Розмовляти по-українськи». В атмосфері відчувався холодок і стримання. Співробітництво з цими людьми не обіцяло приязні. Ідеальний клімат для інтриг і донощиства, що значило смертельну небезпеку. Попри все кожен знав своє місце і була повна субординація.
В той скрутний час, коли І.Рогач був головним редактором «Українського слова», вийшов один з найбільших тиражів «Українського слова» — 60 000 примірників — це була найвища цифра, яку вони могли тоді осягнути, гамовані браком паперу. Шкода, що за час незалежності нашої держави, цей тираж не те, щоб перевищили, але й не повторювали. Шкода… Але не довго йому пощастило розгортати українську свідомість та допомогову працю. Почалися масові арешти українських націоналістів (спочатку — радикальних ОУН (б), а потім і послідовних ОУН(м)). Так, під час відзначення пам'яті боїв під Крутами — І.Рогач, виступаючи з промовою, проголосив: «УКРАЇНА — ПОНАД УСЕ!». Це почули агенти і донесли німцям.
Під час зібрання, які часто проводили українські націоналісти, в приміщенні театру, І.Рогачу сповіщають, що його шукають німці, щоб заарештувати і пропонують Івану оминути зустріч з ними, вийшовши чорним ходом, а там емігрувати за кордон. Але І.Рогач відмовився: «Я ввійшов сюди центральним входом, туди і вийду».
"Лютий 1942 року до камери сірого будинку по вулиці Володимира, впускають три собаки, а слідом за ними, ледве пересуваючи ноги, заходить І. Рогач. Під очима синці, обличчя опухле, губи потріскані, убрання пом'яте. Ще зовсім недавно він приймав мене у своєму кабінеті редакції «Українське слово» — згадує Юрій Степовий — акуратно виголений, убрання дбайливо попрасоване на кант.(6) Тепер від нього одна тінь та передчасно погаслі очі. Але все ж і в цій ситуації він тримався достойно. На всі запитання і закиди суворого слідчого твердив своє незмінне: «Ні!». Слідчий нервувався і кричав, а потім вигукнув якесь слово і вовчури вмить накинулись на І.Рогача. Свистіли гестапівські нагаї в повітрі, сердито гавкали і грізно гарчали вовчури, шматуючи свою жертву. Зрештою все стихло. Дужі гестапівці поволокли непритомного в'язня по цементних сходах. Субота, 18 лютого 1942 року підвечір на подвір'ї гестапо загуділи мотори авт, у кузови яких погрузили жертви 29-ї камери. Авта понеслися засніженими вулицями Києва в напрямку Бабиного Яру.
… В далекому Березному у дворі Рогачів дуже голосив півень і серце матері стиснулося. Відчуло біду. На ранок довідалась: не стало її двох дітей — Івана й Ганусі. Вічна їм пам'ять. Їм і всім тим, хто все життя віддав і присвятив нашій ненці Україні.
Слава Україні!
Основним джерелом для написання цієї статті були листи-оригінали Івана Рогача до своєї родини. Література: 1. В. А. Рогач. Виклик сатанинській імперії зла. — Ужгород, 2007 р. 2. В.Гренджа-Донський. Величезний Всепросвітянський з'їзд ув Ужгороді 17.Х.1937 р. Маніфест до українського народу. — Ужгород — 1997 3. С.Росоха. Спомини. Події та люди на моєму життєвому шляху. — Торонто — Ужгород — 2001 4. ОУН. 1929–1954 — Перша Українська Друкарня у Франції — 1955 5. Улас Самчук. На коні вороному. Спогади. — Львів — 2000 6. Красне поле. Про Карпатську Україну. Упорядники. — ч. 1 — Ю. П. Зейкан, В. І. Копейко: У 3 част. — Ужгород — 1999
