Сокульський Іван Григорович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Іван Сокульський)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Іван Сокульський
Сокульський Іван Григорович
Іван Сокульський, 1968 рік
Народився 13 липня 1940(1940-07-13)
x. Червоноярське, Синельниківський район, Дніпропетровська область, Українська РСР
Помер 22 червня 1992(1992-06-22) (51 рік)
Дніпропетровськ, Україна Україна
Громадянство СРСР СРСР
Діяльність поет, літературний критик, дисидент
Alma mater Дніпровський національний університет імені Олеся Гончара
Мова творів українська
Нагороди
Орден Свободи
Орден «За мужність» І ступеня
Орден «За мужність» І ступеня

Іва́н Григо́рович Соку́льський (*13 липня 1940, Червоноярське — †22 червня 1992) — український поет, правозахисник, громадський діяч, один з авторів «Листа творчої молоді м. Дніпропетровська».

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився на хуторі Червоноярському Синельниківського району Дніпропетровської області. Навчався в Михайлівській школі (1947—1954), а в 1957 закінчив Синельниківську СШ № 3. Працював токарем, слюсарем.

У 19621964 навчався на філологічному факультеті Львівського університету, з 1964 перевівся до Дніпропетровського університету. Діяльний учасник Львівського та співзасновник Дніпропетровського клубів творчої молоді.

Антирадянська діяльність: перший строк[ред. | ред. код]

1966-го «за написання націоналістичних віршів» виключений з комсомолу і відрахований з університету.

Працював пожежником, бібліотекарем, кореспондентом газети «Енергетик», матросом річкового пароплавства. Контактував з дисидентськими колами у Києві та Львові, поширював самвидав.

У серпні 1968 разом з журналістом Михайлом Скориком написав «Листа творчої молоді Дніпропетровська»[1], в якому висловлювався протест проти політики русифікації в Україні, переслідування національної інтелігенції, плюндрування пам'яток культури, цькування роману О. Гончара «Собор»[2]. Навесні 1969 «Лист» передала радіостанція «Свобода», опублікували зарубіжні засоби масової інформації.

У середині червня 1969 Сокульского заарештували, і 27 січня 1970 Дніпропетровський обласний суд засудив його за статтею 62, ч. 1 КК УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») до 4,5 років таборів суворого режиму.

Покарання Сокульський відбував спочатку в Мордовії, а з кінця 1971 — у Володимирському централі, згодом у таборах Пермської області.

Звільнений 14 грудня 1973.

Дисидентський рух[ред. | ред. код]

Після звільнення Іван Сокульський жив у Дніпрі, займався опозиційною діяльністю, впорядкував самвидавну поетичну збірку.

У жовтні 1979 вступив у правозахисну організацію — Українську гельсінську групу. У квітні 1980 був знову заарештований, рішенням суду[3] визнаний особливо небезпечним рецидивістом і засуджений разом з Григорієм Приходьком у січні 1981 до 10 років позбавлення волі та 5 років заслання.

Покарання відбував у Чистопольській в'язниці (тепер Татарстан, РФ). За дев'ять днів до закінчення тюремного терміну 3 квітня 1985 р. втретє заарештований і засуджений Чистопольським міськсудом до трьох років таборів за сфабрикованим звинуваченням у «хуліганстві».[4]

У жовтні 1985 переведений на дільницю особливо суворого режиму Кучинського концтабору ВС-389/36-1 Пермської області.

Неодноразово його карали ШІЗО (штрафний ізолятор) за відмову від роботи та інші «порушення режиму». У 1987 р. переведений на 1 рік до одиночної камери, позбавлений права на передачі.[4]

Звільнений з ув'язнення у серпні 1988.

Політична діяльність[ред. | ред. код]

Після повернення в Дніпро працював в Українській Гельсінській спілці, був одним із засновників обласних організацій Товариства української мови ім. Т. Шевченка, Народного руху України, «Меморіалу».

Очолював обласну організацію Української республіканської партії. 3 1989 редагував і видавав журнал «Пороги».

Активно підтримував відродження Української Автокефальної православної церкви.

20 травня 1991 був жорстоко побитий агентами КДБ під час пікетування з вимогами незалежності України в Дніпрі, що призвело до різкого погіршення здоров'я.

22 червня 1992 Сокульський помер. Похований у м. Дніпро.

Творча діяльність і літературна спадщина[ред. | ред. код]

У 1960-х роках публікував вірші в альманасі «Вітрила», журналі «Прапор» та переклади з білоруської у журналі «Вітчизна».

У 1971 видавництво «Молодь» планувало видати збірку поезій Сокульського, але її зняли з виробництва у зв'язку з арештом автора. Пізніше твори Сокульського публікувалися лише за кордоном.

В Україні перша збірка поезій «Владар каменю» вийшла друком лише після смерті поета — у 1993 в Києві.[5].

У липні 1995 Сокульського посмертно прийняли у Спілку письменників України.

У 2000 були видані листи Івана Сокульського до дочки із тюрми[6][7].

Державні нагороди[ред. | ред. код]

  • Орден «За мужність» I ст. (8 листопада 2006) — за громадянську мужність, самовідданість у боротьбі за утвердження ідеалів свободи і демократії та з нагоди 30-ї річниці створення Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод (посмертно)[8].
  • Орден Свободи (10 лютого 2010) — за визначний особистий внесок у боротьбу за незалежність України, самовіддане служіння національній ідеї та відстоювання прав і свобод людини (посмертно)[9];

Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

Твори[ред. | ред. код]

  1. Листи до Марієчки > В Библиотеці Олександра М. Кобринского
  2. Кострище осені. Поезія

Відео[ред. | ред. код]

  1. Вечір пам'яті до 70-ти річчя Івана Сокульского. Дніпропетровськ. 13.07.2010 р.
  2. Віртуальна виставка до 80-ти річчя Івана Сокульского. Дніпро. 13.07.2020

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Цуканов Ф. Маска та обличчя наклепників // Зоря (газета), Дніпропетровськ. — 1970. — 7 лют.
  2. Лист творчої молоді Дніпропетровська. Архів оригіналу за 4 березня 2012. Процитовано 1 січня 2010.
  3. [1]
  4. а б Музей дисидентського руху. Персоналії: Сокульський І. Г. Архів оригіналу за 29 вересня 2007. Процитовано 3 лютого 2007.
  5. Сокульський І. Г. Владар каменю: Вірші. / Передм. авт.; Післяслово Ю. Вівташа. — К.: Укр. письменник, 1993. — 158 с.
  6. Сокульський Іван. Листи до Марієчки: Вибране листування (1981—1987). — К.: Смолоскип, 2000. — 92 с.
  7. Листи до Марієчки. Архів оригіналу за 10 листопада 2014. Процитовано 25 грудня 2010.
  8. Указ Президента України № 937/2006 від 8 листопада 2006 року «Про відзначення державними нагородами України засновників та активістів Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод»
  9. Указ Президента України № 150/2010 від 10 лютого 2010 року «Про нагородження орденом Свободи»

[1]

Бібліографія[ред. | ред. код]

  • Сокульський І. Г. Владар каменю: Вірші / Передм. авт.; Післяслово Ю. Вівташа. — К.: Укр. письменик, 1993. — 158 с.
  • Сокульський І. Г. Означення волі: Вибрані поезії. — Дніпропетровськ: Січ, 1997. — 351 с. — ISBN 966-511-115-9.
  • Сокульський І. Г. Листи на світанку. — Кн. 1. — Дніпропетровськ: Січ, 2001. — 517 с. — ISBN 966-511-123-X; Кн. 2. — Дніпропетровськ: Січ, 2002. — 507 с. — ISBN 966-511-123-X.
  • Пороги: Літературно-мистецький і громадсько-політичний самвидавний журнал: Вибране / Упорядники: Р. Лиша, Ю. Вівташ, О. Сокульська. — К.: Смолоскип, 2009 — 624 с. — ISBN 966-8499-38-7.
  • Володимир Єфимов. Іван Сокульський присвятив життя Україні // Свобода. — 2010. — 12 листоп. — С. 18.

Джерела та література[ред. | ред. код]

  1. Довідник з історії України / За ред. І. Підкови та Р. Шуста. — К.: Генеза, 1993.
  2. Музей дисидентського руху
  3. Г. Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960–1980-х років. — К.: Либідь, 1995. — С. 84, 170, 171.
  4. Л. Алексеева. История инакомыслия в СССР. Вильнюс — Москва: Весть, 1992. — С. 21, 31.
  5. А. Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні. — К.: Видавництво ім. О. Теліги. — 1998. — С. 156, 173.
  6. Українська Гельсінкська група. До 20-річчя створення. — К.: УРП, 1996. — С. 24.
  7. Хроника текущих событий. — Нью-Йорк: Хроника, 1983, вып. 63. — С. 79.
  8. Вести из СССР. Т. 1. 1978—1981. — Мюнхен: Права человека. — 1981, вып. 7–10.
  9. Вести из СССР. Т. 2. 1982—1984. — Мюнхен: Права человека. — 1982, вып. 1–16, 10–7, 13–4; 1984, вып. 7–19.
  10. Вести из СССР. Т. 3. 1985—1986. — Мюнхен: Права человека. — 1985, вып. 20–24.
  11. Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінкської групи. — Нью-Йорк, 1982, вип. 7–8. — С. 3; 1984, вип. 4. — С. 7.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Юрій Фоменко. www.facebook.com (укр.). Процитовано 28 жовтня 2019.

Література[ред. | ред. код]