Іван Ґонта

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Іван Ґонта
Іван Ґонта

Час на посаді:
? — 1768

Підполковник Коліївщини
Час на посаді:
Червень 1768 — 26 червня 1768
Наступник Іван Бондаренко

Народився 1740
село Розсішки (нині Черкаська область)
Помер 1768
Серби (тепер Гонтівка)
Релігія православний

Іва́н Ґо́нта пол. Iwan Gonta (*1740 [1]1768) — керівник українського гайдамацького руху, один з очільників Коліївщини — повстання проти релігійного, національного та соціального гніту, що вибухнуло 1768-го року на землях Правобережної України, що входила в ті часи до складу Речі Посполитої.

Уманський сотник Ґонта. Художник Васильківський Сергій Іванович.
Портрет зі старопольської енциклопедії

Хроніка життя та діяльності[ред.ред. код]

Іван Ґонта народився в селі Розсішки[2] (нині Христинівського району Черкаської області) в родині селянина. Здобув гарну освіту (добре писав польською мовою). Про його освіченість Вероніка Кребс — дочка уманського управителя Младановича — згадувала:

« Він не лише розмовляв, а й чудово писав по-польськи, а виховання його було таке, що й тепер його можна було вважати шляхтичем  »

Зі спогадів Вероніки Кребс, на початку 1760-х років управитель маєтків київського воєводи Францішека-Салезія Потоцького Рафал Младанович домігся зарахування здібного юнака в уманську козацьку міліцію, сформовану з місцевих селян. Згодом Ґонта став старшим сотником. Він звернув на себе увагу Потоцького, ставши його довіреною особою, одержав у володіння 2 села — Розсішки й Орадівку, що давали річний прибуток 20 000 злотих. Ф. С. Потоцький звільнив сотню Ґонти з-під командування полковників (мав 2 полки надвірних козаків), підпорядкувавши її безпосередньо губернаторові. Крім того, він обіцяв випросити в короля грамоту на шляхетство для Ґонти. 1760-го року на власні кошти він збудував церкву святої Параскеви у рідному селі. Разом з дружиною робив значні пожертвування на храм, за що обоє удостоїлися честі бути намальованими в цій церкві (зображення збереглися донині), з чого можна судити, що вони були досить заможною родиною і посідали певне місце в суспільстві.

Незважаючи на привілейоване становище, Ґонта залишився вірним своєму народові і його православній вірі.

Історик Журавльов Денис Володимирович у книзі «Хто є хто в українській історії» так описує і оцінює подальший перебіг подій.

У лютому 1768-го року в Речі Посполитій була створена опозиційна щодо короля Станіслава Понятовського Барська конфедерація. Конфедерати, зайнявши частину Правобережжя, почали чинити реквізиції у місцевих землевласників, а також насильство над населенням. Ф. С. Потоцький, боячись, що його володіння зруйнують конфедерати, обіцяв відправити їм загін на допомогу. Водночас воєвода домовився із російським київським генерал-губернатором Фьодором Воєйковим про співпрацю проти конфедератів. Потоцький дав Ґонті інструкції щодо поведінки козаків, але один з листів, у якому розкривалися їхні плани проти конфедератів, було перехоплено. Обурені уманські шляхтичі запропонували сотнику піти з міліції. Останній відмовився. Становище Івана Ґонти на час появи коліїв під Уманню було непросте, як і становище козацьких підрозділів — невизначеність їхнього правового становища в розладнаній Речі Посполитій їх не задовольняла.

Події травня 1768-го року нагадували початок Хмельниччини: проти селян-коліїв було вислано козацьку міліцію на чолі з полковниками і сотником Ґонтою, якого Младанович, схоже, вважав харизматичним ватажком, спроможним подолати бунт зброєю чи словом. Після виступу міліції з міста Р. Младановича повідомили про об'єднання Ґонти і Залізняка у Звенигородці. Причина такого кроку Ґонти точно не відома. Можливо, на переговорах із Залізняком сотник упевнився у можливості реалізації амбітного проекту відновлення козацтва на Правобережжі. Проте деякі кроки сотника змушують думати, що і тут не все було так просто — наприклад, він дав змогу втекти полковникам, що офіційно керували загоном, а після першої невдалої спроби гайдамаків узяти Умань 20 червня саме він вів переговори про капітуляцію з Младановичем. Схоже, саме через спробу кількох шляхтичів убити «зрадника Ґонту» біля міської брами було зірвано переговори і почалася жахлива Уманська різанина, жертвами котрої стали, за різними даними, від 2000 до 20000 поляків, євреїв, українців. Польські мемуаристи стверджують, що Ґонта намагався хитрістю врятувати якомога більше міщан (серед них були і молодші діти загиблого Младановича), проте вгамувати розлючену масу селян він не міг. До того ж для більшості повсталих він залишався людиною чужою. Навіть на далекому від об'єктивності суді над Ґонтою не називалися факти вбивств, які особисто чинив сотник.[3]

В Умані повстанська Рада оголосила Ґонту уманським полковником і князем. Слабке польське військо було нездатним придушити визвольний рух, який швидко поширювався в Київському та Брацлавському воєводствах. В кінці червня масштаби українського повстання почали турбувати російський уряд, який до того часу використовував гайдамаків для боротьби проти шляхетської Барської конфедерації. Очевидно, свою роль зіграла також спроба Залізняка після взяття Умані відновити козацьку державу.

Російське військове командування надало полякам військову допомогу в боротьбі з гайдамаками.

27 червня 1768-го року російський загін оточив Умань, де на той час перебували Ґонта та Максим Залізняк. Вважаючи росіян своїми союзниками у боротьбі проти поляків, близько 900 озброєних гайдамаків разом зі своїми ватажками не чинили опору і були підступно захоплені в полон військом генерала Крєчєтнікова. Повстання було жорстоко придушене. Полковник Гурьєв наказав покарати Ґонту батогами. За кілька днів більше 840 гайдамаків разом із Ґонтою — як піддані Речі Посполитої — були передані польському командуванню (галицькому старості Францішеку Ксаверію Браніцкому). Їх було страчено у селі Кодні поблизу Житомира та у селі Серби (село) (нині сеіло Гонтівка Чернівецького району Вінницької області).

Полонених Залізняка й Ґонту після жорстокої екзекуції (кожному дісталося по 300 ударів) кинули в яму. Судив ватажків особливий інквізиційний трибунал у селі Серби поблизу Могилева-Подільського, який після 10-денних знущань виніс присуд. Залізняка заслали на довічну каторгу до рудників Нерчинська. Ґонту засудили до страти. Страта мала тривати 2 тижні: протягом 10-ти днів кат мав кліщами здирати з нього шкіру, на 11-й — відрубати ноги, на 12-й — руки, на 13-й — вирвати серце, на 14-й день — відтяти голову.

Шляхтич Дуклан-Охотський залишив свідчення про виняткову мужність ватажка повстання:

« Ґонта вийшов на страту з лицем спокійним і веселим, наче направлявся до кума на іменини. Кат здер з нього смугу шкіри, кров чвиркнула, проте обличчя гайдамаки не здригнулося; здер нову пасмугу шкіри, і тоді Ґонта сказав: «От, казали, що буде боляче, насправді ні крихти не болить!  »

Бачачи, що безприкладна мужність Ґонти справляє на присутніх протилежний ефект, генерал Браніцький, присланий на допомогу російським військам, наказав уже на третій день відтяти йому голову і вирок виконувати на трупові.

Страта Ґонти відбулася у першій половині липня 1768-го року, але не пізніше 13-го. Сучасники розповідали, що і через багато років можна було ще бачити прибиту до шибениці голову керівника гайдамаків, на якій вітер ворушив волосся.

Дружину і чотирьох дочок Ґонти доставили з Розсішок в Умань, де кілька разів прилюдно відшмагали різками і відправили у заслання. Єдиного сина Ґонти гайдамацький сотник П. Уласенко зумів вивезти до Молдавії. За поширеним у Росішках народним переказом, родичі Ґонти, щоб уникнути подальших переслідувань, змінили своє прізвище на Максименко, тому прізвище Ґонта нині в селі відсутнє. [1]

Іван Ґонта в літературі[ред.ред. код]

Іван Ґонта є одним з головних героїв твору Тараса Шевченка «Гайдамаки».

За однією з легенд Іван Ґонта був масоном.[4].

Історична пам'ять[ред.ред. код]

Для більшості українців уявлення про Івана Ґонту формувалися перш за все під впливом героя поеми Шевченка «Гайдамаки», чий патріотизм спонукає аж до вбивства власних синів-«зрадників», що, звісно, далеко від історичних фактів, які є щодо фігури уманського сотника. Сумна іронія полягає у тому, що захоплений із власної волі (чи проти неї) у вир політичної боротьби та ненависті, де годі було шукати правих і винних, Іван Ґонта намагався, з одного боку, втілити власні мрії про краще майбутнє для своїх земляків, а з іншого — по-людськи допомогти тим, хто потрапив під маховик народного гніву. Тому історично виважений образ Ґонти може виявитися складнішим і цікавішим.[5]

Джерела[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. «Хто є хто в українській історії», стор.261, ISBN 978-966-14-1182-0
  2. http://ukrhistory.com.ua/pidruchnyky/novyj_dovidnyk_z_istorii_ukrainy/p91.html
  3. Журавльов Д. В. (2011). Хто є хто в українській історії. с. 409. 
  4. Віктор Савченко. Україна масонська. — Київ, 2008. — С. 73.
  5. «Хто є хто в українській історії», стор.264

Посилання[ред.ред. код]