Ільменські словіни

Ільменські́ словени — східнослов'янське плем'я (чи племінний союз), що заселяло з 6 століття північні території поблизу озера Ільмень, від якого й походить його назва.

Академік Валентин Васильович Сєдов пов'язує ільменських словін із відгалуженням венедських слов'ян, що залишили Вісленський регіон і оселилися в V—VI століттях у північній частині Східно-Європейської рівнини серед прибалтійсько-фінського населення (племенами водь; весь; іжора, що належали до фінно-угорської мовної групи та частково племенами балтської групи) й поступово їх асимілювали. Цей процес тривав кілька сторіч і завершився слов'янізацією балтів та фінномовних мешканців. До раннього середньовіччя в Ільменському краї належить культура узменського типу. Унаслідок цього утворилася своєрідна етнографічна група — літописні словени зі своїм племінним центром Новгородом (уперше згадується в літописі під 859 р.).

Протягом IX—X ст. словени поширилися на північний захід і північний схід, досягнувши ярославського й костромського Поволжя, а також на південь — до Волго-Окського межиріччя. Разом з кривичами та іншими східнослов'янськими племенами ільменські словени брали участь в освоєнні ярославського й костромського Поволжя та Волго-Клязьминського межиріччя (територія майбутньої Ростово-Суздальської землі), асимілюючи місцеві фінно-угорські племена.

Згадки про ільменських словен містяться у давньоруських літописах («Повість минулих літ») та іноземних хроніках. В арабських джерелах, зокрема, згадується про існування в цей період трьох таких великих політичних центрів: Куяби (Куявії), Славії та Артанії. Славію, як правило, бачать в землі ільменських словен, головним містом яких у Х ст став Новгород

Племінна назва

За літописом Нестора, слов'яни, що «прийшли й сіли … Ті ж слов'яни, котрі сіли поблизу озера Ільмень, назвалися власним ім'ям — словенами…»

Стосунки з Київським князівством

Наприкінці IX столітті(882 р.) Новгород з навколишніми землями увійшов до складу Київської Русі, ставши другим (після Києва) її політичним і культурним центром.

Після розпаду Київської Русі в 1136 р. виникла самостійна Новгородська феодальна республіка, однак її тісні зв'язки з Києвом не переривалися. Вона вела успішні війни проти німецьких і шведських агресорів. Монголо-татарам не вдалося захопити Новгородську республіку, але вона визнала себе васалом Золотої Орди й платила їй данину.

Протягом IX—XIV ст. на Новгородській землі відбувалися етногенетичні процеси у напрямі формування окремого етносу, проте в середині XV ст. вони були штучно перервані. Новгородська республіка стала перешкодою для об'єднання російських земель навколо Москви, і в 1478 р. Новгородська земля була загарбана Москвою й насильно включена до складу Московської централізованої держави. Після цього територія Московії відразу збільшилася аж у сім разів, що ще більше розпалило її агресивні апетити. Цар Іван III обклав населення Новгородської землі контрибуцією і депортував близько 72 тис. людей до Московської держави. Але й потім ще понад століття московські царі вдавалися до масових знищень і депортацій новгородців, аж поки наприкінці XVI ст. вони повністю були асимільовані московитами, хоч діалектні особливості їхнього мовлення все ж таки збереглися.