Індустріалізація СРСР

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Індустріаліза́ція в СРСР — це комплекс заходів з прискореного розвитку промисловості, вжитих ВКП(б) у період другої половини 20-х до кінця 30-х років[1]. Проголошена як партійний курс XIV з'їздом ВКП(б) (1925 р.). Здійснювана, головним чином, за рахунок перекачування коштів із сільського господарства: спочатку завдяки «ножицям цін» на промислову і сільськогосподарську продукцію, а після важкої промисловості та воєнно-промислового комплексу[1]. Всього в СРСР споруджено 35 індустріальних гігантів, третину з яких — в Україні. Серед них слід назвати Запоріжсталь, Азовсталь, Краммашбуд, Криворіжбуд, Дніпробуд, Дніпалюмінбуд, Харківський тракторний, Київський верстатобудівний та ін[1].

Проголошення курсу на індустріалізацію[ред.ред. код]

Промисловий розвиток СРСР у середині 1920-х роках досяг довоєнного (1913), однак країна суттєво відставала від провідних західних країн: значно менше вироблялося електроенергії, сталі, чавуну, видобувалося вугілля та нафти. Господарство в цілому перебувало на доіндустріальній стадії розвитку. Тому XIV з'їзд ВКП(б), який відбувся в грудні 1925 проголосив курс на індустріалізацію.

фінансуванням індустріалізації[ред.ред. код]

Цілі індустріалізації в СРСР[ред.ред. код]

Основними цілями індустріалізації в СРСР проголошувалися:

  • забезпечення економічної самостійності і незалежності СРСР;
  • ліквідація техніко-економічної відсталості країни, модернізація промисловості;
  • створення технічної бази для модернізації сільського господарства;
  • розвиток нових галузей промисловості;
  • зміцнення обороноздатності країни, створення військово-промислового комплексу;
  • стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту і культурного рівня трудящих.

Особливості радянської індустріалізації[ред.ред. код]

Головні особливості радянської індустріалізації:

  • головними джерелами накопичення коштів для індустріалізації стали: «перекачування» коштів із села в місто; із легкої та харчової у важку промисловість; збільшення прямих і непрямих податків; внутрішні позики; випуск паперових грошей, не забезпечених золотом; розширення продажу горілки; збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба;
  • джерелами індустріалізації стала фактично неоплачена праця робітників і особливо селян; експлуатації багатьох мільйонів в'язнів ГУЛАГУ;
  • надвисокі темпи індустріалізації, які пояснювалися керівництвом СРСР необхідністю зміцнення обороноздатності країни перед зростаючою зовнішньою загрозою;
  • першочергова увага приділялася розвитку підприємств військового призначення, мілітаризація економіки;
  • намагання радянського керівництва на чолі із Й. Сталіним продемонструвати перед усім світом переваги соціалізму над капіталізмом;
  • величезні за масштабами перетворення здійснювалися на гігантський території, а це з надзвичайною гостротою ставило питання про розвиток інфраструктури (дороги, мости та ін.), стан якої значною мірою не відповідав потребам;
  • розвиток виробництва засобів виробництва значно випереджав виробництво предметів споживання;
  • у ході індустріалізації здійснювалася антирелігійна кампанія, відбувалося пограбування церков для потреб радянської економіки;
  • здійснювалася експлуатація трудового ентузіазму людей; впровадження масового «соціалістичного змагання».

Перший п'ятирічний план[ред.ред. код]

Первинним проектом сталінського воєнно-комуністичного штурму став перший п'ятирічний план, ухвалений ВКП(б) у 1928 р. У цьому ж році почалася І п'ятирічка (1928/1929-1932/1933 pp.). її основне завдання полягало в тому, щоб «наздогнати і перегнати західні країни» в економіці. Найважливішим визнавався розвиток важкої промисловості, планом передбачалося її зростання на 330%.

У 1928—1929 pp. обсяг валової продукції української промисловості збільшився на 40%. Того часу радянська економіка ще відчувала імпульси непу, що забезпечували високі темпи росту. Успіхи першого року п'ятирічки в СРСР на тлі глибокої економічної кризи, що охопила капіталістичний світ у 1929 p., створили в керівництві СРСР ілюзію можливості різкого стрибка з економічної відсталості до розряду промислово розвинутих держав. Такий ривок вимагав надзвичайної напруги сил.

Листопадовий пленум ЦК ВКП(б) у 1929 р. прийняв рішення «за будь-яку ціну прискорити розвиток машинобудування та інших галузей великої промисловості». Планами на 1930—1931 pp. передбачалося 45% приросту промисловості, що означало «штурмівщину». Це була авантюра, приречена на провал.

Цілком закономірним було невиконання плану I п'ятирічки. Тому, коли підбивалися її підсумки, політбюро ЦК ВКП(б) заборонило всім відомствам публікувати статистичні дані з цього приводу.

Особливості індустріалізації в Україні[ред.ред. код]

Процес індустріалізації в Україні в основному збігся із загальносоюзними тенденціями, хоч і мав певні особливості. Вони були зумовлені спеціалізацією промисловості республіки в межах єдиного народногосподарського комплексу країни, наявністю великих природних багатств і структурою розміщення продуктивних сил.

Однією з особливостей здійснення індустріалізації в Україні були досить масштабні капіталовкладення в її промисловість. У 1930 р. вони досягли рівня всіх попередніх років мирного будівництва (1921—1928 pp.). Усього ж за роки першої п'ятирічки на промислову модернізацію України було виділено понад 20% загальносоюзних капіталовкладень. Із 1500 промислових підприємств СРСР у роки першої п'ятирічки в Україні споруджувалося та реконструювалося понад 400.

На початку індустріалізації в Україні здійснювалися побудова і реконструкція великих підприємств, що мали загально державне значення. Із 35 ключових промислових об'єктів СРСР в Україні споруджувалося 12: Дніпрогес, Харківський тракторний завод, Краматорський машинобудівний завод, металургійні заводи у Запоріжжі, Кривому Розі, Маріуполі тощо.

У роки індустріалізації простежувалася нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки. У II та III п'ятирічках питома вага промислових новобудов в Україні значно скоротилася, оскільки необхідна стартова база для модернізації була вже створена, а в інших регіонах СРСР були сприятливіші умови для розгортання промислового будівництва та технічної реконструкції.

Однією з особливостей індустріалізації в Україні було значне відставання модернізації легкої та харчової промисловості від важкої індустрії внаслідок менших масштабів капітального будівництва і недостатньої сировинної бази.

В Україні були вищі темпи витіснення приватного сектору в економіці, ніж у СРСР загалом.

Позитивні і негативні наслідки індустріалізації в Україні[ред.ред. код]

Позитивні і негативні наслідки індустріалізації в цілому по СРСР фактично відображалися і в CША, хоча в республіці були і свої характерні особливості.

Позитивні наслідки[ред.ред. код]

У роки довоєнних п'ятирічок у надто тяжких умовах тоталітарного режиму робітники України створили могутню індустріальну базу, що за окремими показниками вивела Україну на рівень економічно розвинутих країн світу. Почали давати промислову продукцію гіганти металургії: «Запоріжсталь», «Азовсталь» і «Криворіжсталь». Стали до ладу Краматорський машинобудівний, Луганський паровозобудівний, Макіївський, Дніпродзержинський та інші металургійні заводи. Кількість промислових підприємств за роки довоєнних п'ятирічок зросла в 45 разів. В Україні було побудовано 100 нових шахт. Республіка стала важливою металургійною, вугільною, машинобудівною базою СРСР.

У 1930-х pp. в Україні змінилася структура господарства: зросла частка промисловості у порівняні з часткою сільського господарства в загальному обсязі валової продукції республіки; у валовій продукції промисловості зросло виробництво засобів виробництва; велика індустрія стала витісняти дрібну промисловість.

Україна випередила за рівнем розвитку галузей важкої промисловості деякі західноєвропейські країни. Вона зайняла друге місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуна, четверте місце у світі за видобутком вугілля. За виробництвом металу і машин республіка випередила Францію та Італію, наздоганяла Велику Британію.

За роки перших п'ятирічок удвічі зросла чисельність робітників. У 1930-ті pp. сформувався національний український робітничий клас і технічна інтелігенція.

Негативні наслідки індустріалізації СРСР[ред.ред. код]

Економічна могутність держави була спрямована не на задоволення насущних потреб людей, а на зміцнення тоталітарного режиму і затвердження у свідомості людей ідеологічних норм більшовизму, створення військово-економічних ресурсів для «експорту революції». Індустріалізація здійснювалася за рахунок селян, супроводжувалася масовими репресіями.

У цілому форсована індустріалізація України не призвела до підвищення життєвого рівня народу. У 1930-ті pp. знову з'явилися величезні черги, продовольчі картки, дефіцит найнеобхіднішого. Урбанізація призвела до значного ускладнення житлової та продовольчої проблеми.

У часи індустріалізації посилилася централізація управління промисловістю, утвердилися командно-адміністративні методи управління; було взято курс на мілітаризацію промисловості. Держава відмовилася від непу і почала примусовими засобами визискувати із селян додаткові кошти на форсуваня індустріалізації. Фактично зник матеріальний принцип стимулювання праці. Праця робітників стимулювалася позаекономічними засобами і, перш за все, розгортанням «соціалістичного змагання».

У перші п'ятирічки ставку було зроблено на підприємства-монополісти (запорізький завод «Комунар», що випускав зернозбиральні комбайни, Луганський паровозобудівний та ін.), які згодом фактично підім'яли під себе всю економіку країни.

Промисловий потенціал України (як і всього СРСР) формувався диспропорційно: посилювалися і розширювалися традиційні індустріальні райони — Донбас і Придніпров'я, а промисловість досить густо заселеного Правобережжя помітно відставала у темпах розвитку.

Судження лауреата Нобелівської премії, російського письменника І.Буніна:

Керівництву країни у 30-ті роки на території СРСР взагалі і в Україні зокрема з допомогою голоду і терору вдалося відібрати практично всі золоті монети, випущені у фінансовий обіг царського Росією. Щодо України, де, за деякими підрахунками, під час Голодомору вимерло до 10 мільйонів осіб, більшовицьке керівництво заробило тут не тільки на експортні зерна, відібраного у вмираючих селян, а й на купівлі, фактично задарма, практично всіх коштовностей у голодуючого населення, які передавали у сім'ях з покоління в покоління. Усе це було навмисно зроблено через спеціально створені для цього державно-лихварські структури (торгсини) і здійснювалося згідно з жорстокими планами скупки золота и коштовностей у населення, що спускалися згори.[2]

На відміну від розвинених країн світу, в СРСР індустріалізація здійснювалася не для задоволення споживчих потреб населення, а навпаки, споживання промислової продукції населенням обмежувалося.[3] Сама держава ставала не тільки власником створюваних промислових об'єктів, а й споживачем їхньої продукції: в основному зброї та засобів виробництва.[3]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Кафенгауз Л. Б. Эволюция промышленного производства России (последняя треть XIX в. - 30-е гг. XX в.). - М., 1994.
  • Кульчицький С.В. УСРР в добу НЕПу (1921-1928): Спроба побудови концептуальних засад реальної історії. – К., 1995.
  • Кульчицький С.В. Ціна “великого перелому”. – К., 1991.
  • Лютов Л. Н. Частная промышленность в годы НЭПа (1921-1929). – Саратов, 1994.
  • Савушин В.И. Отторжение НЭПа и командно-административная система. – М.,1990.
  • Цикунов С. В. В лабиринте доктрины: Из опыта разработки экономического курса страны в 1920-е годы. — М., 1994.

Посилання[ред.ред. код]