Інтелігенція
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Інтелігенція (від лат. intelligentia; рос. интеллигенция - імовірно з пол. Inteligencja) — суспільний прошарок, в широкому розумінні - люди розумової праці, що заняті у різних галузях культури, освіти, науки, охорони здоров'я, виробництва і мають для цього відповіну освіту.
Специфічне для Російської імперії, та країн що історично входили в сферу її культурного впливу, позначення частини середнього класу, що переважно зайнята розумовою працею.
Зміст |
[ред.] Генеза інтелігенції в Росії
В Росії, внаслідок консервативного характеру соціальних процесів феодального суспільства, досить пізно, відносно до Західної і Центральної Європи, відбулось формування «третього соціального стану» - міської буржуазії, чиєю органічною складовою й були люди розумової праці. До середини 19-го ст. в Росії розумова праця - це заняття, головним чином, аматорської «дворянської інтелигенції» та духовенства (монашества, чернецтва). Лиш з другої половини-кінця 19-го ст. в Росії помітно зростає прошарок «різночинців», з чого середовища і починають походити відомі діячі мистецтва, культури, науки.
[ред.] Радянська доба
У СРСР, в епоху офіційного державного «соціалізму», в умовах відсутності та законодавчої заборони приватної власності взагалі та приватної власності на продукти розумової праці зокрема, на державному рівні було санкціоновано поділяти суспільство на «дружні класи» (робітники і селяни), «ворожі класи» (буржуазія, дворянство та духовенство), та «прошарок» - інтелігенція.
Засновник радянської держави та її головний «філософ» і ідеолог - В.І.Ленін - концентровано цинічно, але відверто та регулярно визнавав відношення правлячої більшовицької партії до національної інтелігенції лаконічним російським словом - «говно»[1]. Більшовицька влада, чиїм гаслом, ідеєю та доктриною було так зване «безкласове суспільство», після знищення в країні класів власників (дворянства, буржуазії та заможного селянства) також знищувала і залишки «середнього прошарку».
В другій половині 20-го століття, в часи військового протистояння з Заходом і інтенсивної гонки озброєнь або так званої соціалістичної «Науково-технічної революції» (НТР) - гіпертрофії важкої промисловості (Військово-промислового комплексу - ВПК) і утискання «невиробничої» сфери суспільної діяльності - Комуністична партія змушена була визнати «корисність» залишків вітчизняного «розумового» прошарку. Згідно останнім версіям офіційної марксистсько-ленінської «соціологічної» доктрини («науковий комунізм»), соціалістична інтелігенція поділялась на «загони»: науково-технічна інтелігенція, мистецька інтелігенція, освітня інтелігенція ..., тощо.
[ред.] Антитеза інтелігент<>інтелектуал
На території Російської імперії, а потім — СРСР, а відтак і на території України розповсюджена точка зору про необхідність розрізняти інтелектуала і інтелігента, вбачаючи різницю у тому, що інтелектуал є (певною мірою "вузьким") спеціалістом у конкретній галузі науки або інженерії, в той час як інтелігент вирізняється широкою ерудицією у науці і техніці, а також одночасно є надзвичайно освіченим у культурі (у тих питаннях, що відносяться до духовної культури) та, бажано, є "моральним авторитетом".
У постіндустріальних суспільствах - в країнах Західної Європи та Північної Америки - поняття «інтелектуал» (від лат. intellegere - розуміння) має скоріш культурологічне ніж соціологічне значення. Під цім словом розуміють не стільки людей зайнятих розумовою працею у сфері культури, мистицтва та науки, скільки в значно більшій мірі - творчіх персон, схилених до рефлексії, розмірковування. Це в першу чергу публіцисти, журналісти, письменники, мистецтвознавці - провідні діячі культури та масмедіа.
По мірі подальшої конвергенції та культурного взаємообміну між країнами Західу та Східної Європи, відмирання рудіментів радянського «безкласового» суспільства та формування «середнього класу» - відбувається редукція традиційного російського імперського поняття «інтелігенція» та наближення поняття «інтелектуал/-ли» до його західно-єврепейського тлумачення.
[ред.] Виноски та посилання
- ↑ В.И. Ленин. Полное собрание сочинений (ПСС). Москва: Изд-во политической литературы, 1978 г. - Т. 51, стр. 48-49.
