Інтернаціональний стиль

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Інтернаціона́льний стиль — провідний напрямок модерністської архітектурної думки періоду 1930-1960-х рр. Піонерами інтернаціонального стилю були Вальтер Гропіус, Петер Беренс і Ханс Хопп в Німеччині, найбільш яскравими і послідовними представниками - Ле Корбюзьє (Франція), Людвіг Міс ван дер Рое (Німеччина-США) і Якобус Ауд (Нідерланди). Естетика інтернаціонального стилю вимагала відмови від національних культурних особливостей і всіляких різновидів історичного декору на користь прямих ліній та інших чистих геометричних форм, легких і гладких поверхонь зі скла і металу. Улюбленим матеріалом став залізобетон, в інтер'єрах цінувалися широкі відкриті простори. Це була архітектура індустріального суспільства, яка не приховувала свого утилітарного призначення і здатності економити на «архітектурних надмірностях». Неофіційним девізом руху був, запропонований Місом ван дер Рое, парадокс: The less is more («чим менше, тим більше»). У повоєнний час типовим втіленням ідеалів інтернаціонального стилю були геометрично відточені хмарочоси Міса ван дер Рое, Філіпа Джонсона і Бей Юймін. Ле Корбюзьє еволюціонував у бік більш скульптурного підходу до архітектури, при якому підкреслювалася груба структура бетону (так званий «бруталізм»). Інтернаціональний стиль проник в архітектурно консервативні країни, де з'явилися свої «поети залізобетону» — П'єр Луїджі Нерві в Італії та Оскар Німейєр в Бразилії. Віддали данину естетиці цього напрямку і такі індивідуалістичні майстра «органічної архітектури», як Френк Ллойд Райт і Алвар Аалто. Відхід від інтернаціонального стилю почався в 1950-х рр. в творах Еро Саарінена, а в 1970-і рр. з критикою на обмеженість і «нудоту» цього підходу обрушився засновник архітектурного постмодернізмуРоберт Вентурі.

Архітектори[ред.ред. код]


Приклади[ред.ред. код]