Інтроекція

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Інтроекція — захисний механізм психіки, (від лат. intro — всередину та лат. jacio — кидаю, кладу) при якому особа (суб'єкт) переймає судження, властивості, способи поведінки оточуючих (найчастіше — значимих близьких — батьків).

Інтроекція вважається нормою в процесі виховання моральності у дітей, передачі знань. Стає патологічною у разі, коли особа не в змозі критично поставитися до «інтроекту» та/або визначити його джерело.

Опис[ред.ред. код]

У результаті цього процесу дещо, що відбувається ззовні, сприймається людиною як те, що щось відбувається із нею самою. Інтроекція є примітивною формою ідентифікації, але на відміну від ідентифікації інтроекція не усвідомлюється. Інтроекція також тісно пов'язана з психологічними механізмами проекції і проективної ідентифікації. У психології поняття було введене психоаналітиком Шандором Ференці.

Адаптивна роль[ред.ред. код]

Інтроекція грає важливу роль у процесі формування «над-Я», совісті, прив'язаності, особливо в дитинстві. Маленькі діти поглинають у себе погляди, мотиви, особливості поведінки та особливості емоційних реакцій важливих для них, і до того ж набагато раніше, як вони свідомо вирішать «стати (або не стати) подібними» на них.

Захисна функція[ред.ред. код]

Інтроекція дозволяє маленькій дитині усвідомлювати себе всемогутньою (незважаючи на її фактичну безпорадність) за рахунок «присвоєння» собі можливостей і якостей важливих для дитини дорослих. Коли людина стає дорослою, цей захист може зберігатись, захищаючи її від втрати самоповаги в ситуаціях залежності від інших людей (у мене є захисник/помічник, і тому Я не є беззахисною(ий) і не є безпорадна(ий)), хоча зазвичай у дорослих людей інтроекція починає усвідомлюватись і перетворюватись у ідентифікацію.

Деструктивна роль[ред.ред. код]

Як і будь-який психологічний захист, інтроекція спотворює сприйняття реальності людини, а конкретно — заставляє її відчувати дещо зовнішнє як дещо внутрішнє. У наслідок, зникнення цього зовнішнього може бути сприйнято як зникнення чогось внутрішнього, що безпосередньо пов'язане з депресією та процесом горювання — намагаючись зберегти цільність людина може впасти у позасвідому фантазію про те, що це вона винна у втраті, і що вона може якось загладити провину, повернути таким образом те, чого їй не вистачає.

Ідентифікація з агресором[ред.ред. код]

Зигмунд Фрейд був першим, хто звернув увагу на захисні функції процесу, виділивши як самостійний процес «ідентифікація з агресором» — позасвідоме ототожнення себе з тим (тими), хто загрожує твоїй безпеці. Якщо людину не влаштовує стан, коли вона піддається агресії, вона може спробувати самостійно зайняти позицію агресора, інтроціюючи її риси.

Фрейд не проводив відмінностей між інтроекцією та ідентифікацією (ця відмінність з'явилась в психоаналізі дещо пізніше) і розумів їх як основу едіпового комлексу — не здатний син протистояти владі батька, який «віднімає» у нього права на безроздільне володарювання матір'ю, син ідентифікується з батьком, бажаючи стати як батько і знайти собі жінку як матір.