Іван (Максимович)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Іоанн Тобольський
Іван Максимович
John of Tobolsk (2part XVIII).jpg
Мирське ім'я Іван Максимович Максимович
Чернече ім'я Іоанн Тобольський
Народився 1651
Помер 21 червня 1715
Шанується в Православній церкві
Канонізований в 1916 році
У лику святитель
Головна святиня мощі в Покровській церкві Тобольського кремля
День пам'яті 23 червня
Праці ряд богословських творів
Подвижництво місіонерська і просвятительна діяльність

Іоанн Тобольський (в миру Іван Максимович Максимович; *1651, Ніжин - 10 червня 1715, Тобольськ) - український церковний діяч, духовний письменник - автор численних поетичних творів, богослов. Засновник Чернігівського колегіуму - базової моделі всіх духовних семінарій Гетьманщини та Російської імперії. Особистий приятель Гетьмана України Івана Мазепи.

Єпископ Православної російської церкви, з 1697 - архієпископ Чернігівський, з 1711 митрополит Тобольський і всього Сибіру. Відомий своєю місіонерською та богословською діяльністю у країнах Західного Сибіру, засновник потужної школи українських просвітителів в північній Азії, Китаї та Америці.

Прославлений у лику святителів 10 червня 1916; пам'ять - 10 червня. Пам'ять святителя Іоанна відбувається також у третю неділю після П'ятидесятниці, в день святкування Собору Галицьких святих і 20 вересня в Соборі Брянських святих.

Біографія[ред.ред. код]

Ранні роки, чернецтво[ред.ред. код]

Іоанн народився в 1651 році в місті Ніжині в родині шляхтича Максима Васильківського (прізвисько походить від міста Василькова), який пізніше переїхав до Києва, орендував млини і землі у Києво-Печерської лаври і став відомий своїми пожертвами на будівництво багатьох київських храмів. Іван був старшою дитиною в сім'ї і, як інші десять синів, отримав своє прізвище Максимович від імені свого батька (цим пояснюється збіг по батькові та прізвища). Маму Іоанна звали Єфросинія.

Про дитячі та юнацькі роки життя Івана відомості не збереглися. В автобіографічному творі «Подорожній» про цей період свого життя він тільки повідомляє, що «от юности моея многое множество книг собрах и содержах яко драгое богатство». У 1668-1675 роках він навчався в Києво-Могилянській академії та по її закінченні був залишений в ній викладачем латинської мови. У 1675 році, незабаром після закінчення академії, прийняв у Києво-Печерській лаврі чернечий постриг з ім'ям на честь святителя Іоанна Златоуста від архімандрита Інокентія (Гізеля). Завдяки своїм богословським знанням і проповідницьким талантам Іоанн був призначений лаврських проповідником, посада якого займав до 1680 року. Незабаром архієпископ Чернігівський Лазар (Баранович) висвятив Іоанна в сан ієромонаха.

У 1680 році Іоанн був призначений економом Києво-Печерської лаври, а 1681 намісником Свенського монастиря, куди переселилися ченці у зв'язку з набігами турків на Київ. Звідти в середині 1695 Чернігівським архієпископом Феодосієм, що бачив в ньому свого наступника, він був переведений в Єлецький Успенський монастир Чернігова. Феодосій клопотав про зведення Іоанна в сан архімандрита, чин поставлення відбувся в 1696 році в Москві.

Архієрейство в Чернігові[ред.ред. код]

Після смерті святителя Феодосія 24 листопада 1696 рішенням ради Іоанн Максимович був обраний чернігівським архієреєм. У Москву була спрямована грамота від імені гетьмана Івана Мазепи з проханням до царя і патріарха про присвячення кандидата. 10 січня 1697 Патріархом Московським Адріаном в Успенському соборі Московського Кремля Іван був хіротонізований на єпископа Чернігівського з возведенням у сан архієпископа. У поставленій грамоті Івану було дано право здійснювати богослужіння в сакосі, а цар своєю грамотою підтвердив права чернігівської кафедри на її майно.

Відразу після призначення на кафедру архієпископ Іоанн, за дорученням патріарха Адріана, почав надавати підтримку ієромонаху Димитрію (Туптало) (святитель Димитрій Ростовський), який працював у цей період над третьою книгою «Житій святих». У 1697 році він звів Димитрія в сан архімандрита і призначив настоятелем Єлецького монастиря, а в 1699 році призначив настоятелем в Новгород-Сіверський Спасо-Преображенський монастир. Під час голоду в єпархії в 1697-1698 роках Іоанн дав вказівку монастирям вести благодійну діяльність, імена благодійників він повелів включати в монастирські синодики.

Чернігівський колегіум заснований святителем Іоанном

У 1700 році в Чернігові Іоанном був заснований Колегіум (слов'яно-латинська школа для навчання не тільки дітей духовенства, але і дворян, міщан і козаків ), на зразок Києво-Могилянської академії. Завдяки рівню підготовки учнів школа отримала широку популярність і фактично стала першою семінарією на території України і всієї Московії, в складі якої вона опинилась після Переяславської ради. За її зразком пізніше стали відкриватися духовні семінарії в інших єпархіях. Іоанном була відкрита також друкарня в Троїцькому монастирі. У ній друкувалися богослужбові книги, навчальні посібники, твори духовно-морального змісту, включаючи праці самого Іоанна, переклади з латині.

Період життя Іоанна в Чернігові був і періодом його літературно-богословської діяльності. У цей час він також встановив контакти з Афонським монастирем (збереглася його архієрейська грамота в Пантелеїмонів монастир, що свідчить про надання Іоанном матеріальної допомоги його монахам), монастирями Єрусалиму і Синайським монастирем.

З перебуванням Іоанна на Чернігівській кафедрі пов'язується початок шанування святителя Феодосія, якому Іоанн приписував своє зцілення від тяжкої хвороби. Іоанн, який перебував у гарячці і дійшов до повної знемоги, звернувся з молитвою до Феодосію і в баченні отримав від нього вказівку - «Служи завтра і будеш здоровий». На ранок Іоанн відслужив літургію і був здоровий. Після одужання Іоанн помістив над гробницею Феодосія в Болдинському монастирі його живописне зображення і віршовану похвалу зі словами: «з світла того в катедрі прости тогожде Іоанна на архиерейства». Пізніше ним були написані тропар і кондак святителю Феодосію.

Еміграція в Московію. Тобольська єпархія[ред.ред. код]

Тобольськ в XVIII столітті

У січні 1711 Петро І грамотою викликав архієпископа Іоанна в Москву. Там він оселився в Донському монастирі, де місцеблюститель патріаршого престолу Стефан (Яворський) вручив йому царський указ про призначення його на Тобольська кафедру. 28 лютого Іоанн був возведений у сан митрополита. Незважаючи на високий сан і обширну єпархію, це призначення було формальною зсилкою, причиною якої послужив конфлікт з князем Олександром Меншиковим. В одному з маєтків князя в Чернігівській єпархії був побудований храм, князь сам призначив дату його освячення та зажадав прибуття в зазначений день архієпископа Іоанна. Але святитель заперечив, що призначення дати - справа архієрея, а не князя, і освятив храм в обраний ним самим день. У відповідь на такі дії Іоанна Меншиков, який затаїв образу, виклопотав у царя призначення святителя на Сибірську кафедру. Церковний переказ повідомляє, що коли Іоанну стало відомо про причину його переходу в Сибір, то він пророчо сказав: «Так, далеко мені їхати, але він буде ще далі мене» (пророцтво пов'язують з опалою і посиланням Меньшикова в місто Березів, розташований північніше Тобольська). За іншою версією, причиною зведення Іоанна в митрополити була реакція Петра I на написаний ним «Синаксарь» про Полтавську битву.

Поїздка до Сибіру зайняла кілька місяців. В дорозі Іван писав автобіографічний щоденник «Подорожній», призначений для залишеної в Чернігові пастви. Іоанн прибув до Тобольська 14 серпня 1712, відвідав Знаменський монастир і знову повернувся на судно. На наступний день на свято Успіння відбувся його урочистий вхід в місто, де в Софійсько-Успенському соборі він відслужив літургію і вступив в управління єпархією. У справах управління у Іоана спочатку не виявилося помічників - вікарний єпископ Варлаам (Косовський) ще в 1710 році виїхав до Москви і відмовлявся повертатися назад. Іоанн вибрав кілька кліриків, яким надав права в галузі господарського управління та церковного суду. Ними стали архімандрит Селенгінського Троїцького монастиря Мисаїл, архімандрит Якутського Спаського монастиря Феофан і архімандрит Єнісейського Спаського монастиря Іларіон (Лежайський).

Софіївський кафедральний собор в Тобольську

Ввірена Іоанну Тобольська єпархія і Сибірська митрополія потребувала місіонерської діяльності, за яку він активно взявся. Підтримку в цьому митрополиту Іоанну надавав сибірський генерал-губернатор князь Матвій Гагарін. Місіонери були спрямовані до остяків, вогулічей та інших сибірських народів. За свідченням етнографа Г. І. Новицького, митрополит Іоанн зміг перетворити в християнство одного з «князьків кошітскіх юрт», колишнього мусульманина, а також охрестив більше 300 його одноплемінників.

У 1714 році в Пекін під керівництвом архімандрита Іларіона (Лежайського) Іоанном була спрямована духовна місія. Офіційним завданням місії було задоволення духовних потреб албазінцев (нащадків полонених російських козаків), але, крім цього, вона повинна була вести християнську проповідь, збирати матеріали про Китай і сприяти дипломатам. Направлення до Пекіна духовної місії було особистою ініціативою митрополита Іоанна.

Особливо Іоанн підтримував, в тому числі і власними коштами, слов'яно-латинську школу, засновану в 1703 році в Тобольську його попередником митрополитом Філофеєм (Лещинським). Для неї з Києва та Чернігова їм були запрошені викладачі. У школі навчалися діти не лише російських переселенців, але і корінних народів Сибіру. За зауваженням агиографа: «єдино у нього звеселяння було - писати душеполезниє твори». У цей період їм був виконаний переклад на російську мову твору німецького ченця Єремії Дрекселя «Іліотропіон, або сообразованіе людської волі з Божественною волею» (раніше існував лише переклад на церковно-слов'янську мову). Книга була надрукована в 1714 році в Чернігові в друкарні, відкритій Іоанном ще в період його архієпископства.

Митрополит Іоанн активно розвивав будівництво храмів, в тому числі кам'яних. Тільки в 1713 їм було завершено будівництво церкви Спаса Нерукотворного (розпочато в 1709 році), розпочато будівництво нового архієрейського будинку, освячена церква Миколи Чудотворця з боковим вівтарем на честь Вознесіння Господнього у міських стін. Храми зводилися і в місцях проживання корінних сибірських народів, що зверталися місіонерами святителя Іоанна в християнство. Іоанн активно займався благодійністю, до кінця його життя в Тобольську існувало близько двадцяти богаділень.

Смерть і поховання[ред.ред. код]

Іоанн Тобольський (парсуна с надгробку)

9 червня 1715 Іоанн відслужив літургія, а потім влаштував трапезу для духовенства і жебраків, за якої сам прислужував гостям. Після пішов у свої покої, в яких на наступний ранок був виявлений мертвим у молитовному положенні на колінах перед Іллінською Чернігівською іконою Божої Матері. Тіло святителя довгий час не хоронили, чекаючи повернення з місіонерської поїздки митрополита Філофея, який повинен був очолити поховання. Іван був похований з відспівуванням за чернечим чином в дерев'яній прибудові Софійського собору на честь преподобних Антонія і Феодосія Києво-Печерських. Над його надгробком, ймовірно, святителем Антонієм (Стаховським), був поміщений віршований напис. Ікона Богородиці, перед якою Іоанн молився перед смертю, була поміщена у вівтарі приділу і стала шануватися чудотворною під ім'ям Тобольський образ Божої Матері.

У 1741 дерев'яний вівтар через старість був розібраний, і могила Іоанна Максимовича опинилася під відкритим небом біля північної стіни собору. У 1753 шанувальники святителя зібрали пожертвування і відновили приділ, освятивши його в ім'я Іоанна Златоуста, небесного покровителя митрополита. Могила Іоанна розташована біля правої стіни вівтаря, над нею встановили різьблений надгробок і портрет святителя.

На початку XIX століття в прибудові з'явилася тріщина, що йде від склепіння до могили. Для проведення реставраційних робіт тобольський архієпископ Євгеній (Казанцев) в 1826 році направив в Синод запит, на який надійшло таке вказівку: «Перекласти останки митрополита Іоанна в нову труну і перенести на інше місце, але в тому ж вівтарі ... і без розголосу». 5 вересня того ж року могила була розкопана, і в труні були виявлені незотлілим клобук і мантія, що покривають останки. Не розкриваючи їх, а простягнувши під ними полотно тканини, їх переклали в нову труну і закрили пеленою, труну обв'язали шнуром і скріпили архієрейської печаткою. За участю міського духовенства труну перенесли в нову могилу в лівій частині вівтаря біля жертовника, в неї помістили також дошки від старого гробу і зверху встановили дерев'яний надгробок.

У 1844 році на гроші купця Н. Ф. Мясникова над могилою Іоанна був встановлений мармуровий пам'ятник у формі стовпа, увінчаного митрою з хрестом, омофором. Його обнесли чавунною решіткою з пам'ятною дошкою. Поруч з цим надгробком встановили інший мармуровий пам'ятник з портретом святителя Іоанна, прикрашеним сріблом і дорогоцінними каменями. У 1868 році приділ був перебудований, і місце поховання Іоанна виявилося всередині основного простору собору.

Шанування і прославляння[ред.ред. код]

Надгробок Іоанна Тобольського в Софіїском соборі Тобольська

З 1798 року в пам'ятній книзі собору записувалися від гробу святителя чудеса. З 1879 року в день смерті святителя в Тобольську став щорічно відбуватися урочистий хресний хід. У 1891 році єпископ Тобольський і Сибірський Іустин (Полянський) зробив розпорядження:

... В Іоанно-Златоустівській прибудові протягом року, крім великих постів, на всі майбутні часи невідкладно чинені були Божественні літургії, з поминанням Святителя Іоанна за упокій і панахидами по ньому. Та нехай зарахує його Господь Бог до лику святих угодників Своїх, і молитвами його помилує і спасе нас грішних, шанувальників святої пам'яті його!

Розпорядження було поміщено в рамку і повішено біля вікна поряд з гробницею митрополита Іоанна. На пам'ятник святителю єпископ Юстин поклав також мідний вінок з хрестом. У 1892 році на гробницю митрополита для читання прочанами поклали видання перекладеного ним «ІЛІОТРОПІОН». У 1900 році замість мармурового надгробка за розпорядженням єпископа Антонія (Каржавіна) була споруджена срібна рака з позолоченою покровом, на її кришці помістили образ Іоанна Златоуста.

Тобольський скандал[ред.ред. код]

Епископ Варнава (Накропин)

Тобольський єпископ Варнава (Накропін) був прихильником якнайшвидшої канонізації святителя. Він в 1913 році у зв'язку з наближенням двохсотріччя з дня смерті Іоанна від імені з'їзду духовенства і церковних старост Тобольської єпархії направив в Святійший Правлячий Синод і імператору Миколі II клопотання про канонізацію митрополита Іоанна. У відповідь Синодом було рекомендовано провести огляд останків Іоанна і вивчити повідомлення про чудотворення за молитвами до нього.

Єпископ Варнава, виконуючи вказівку Синоду, 16 жовтня 1914 разом з комісією підняв зі склепу останки святителя, змінив на них облачення і переклав у спеціально приготовлену раку. У процесі перенесення комісія оглянула останки, і було заявлено про їх нетління:

«Господь прославив Свого угодника нетлінням і пахощами кісток, подібно до більшості откритопочівающих святителів Церкви і преподобних Сергія Радонезького, Серафима Саровського та інших. »

У січні 1915 року єпископ Варнава зробив доповідь Святійшому синоді про результати роботи комісії, а також про зафіксовані сорок випадків чудесної допомоги за молитвами до святителя Іоанна. Священний синод визнав повідомлення Варнави недостатнім і прийняв рішення провести необхідне для канонізації розслідування. Його доручили провести митрополиту Іркутському Серафиму, який при своєму відвідуванні Тобольська оглянув останки Іоанна і опитав прихожан.

У серпні 1915 року після прийняття імператором Миколою II звання Верховного головнокомандувача єпископ Варнава направив йому вітальну телеграму з проханням дозволити прославити Іоанна Тобольського. Відповідь імператора була суперечлива: «Проспівати величання можна, прославити не можна» (величання не прославленим до лику святих не співають). Варнава 27 серпня пізно увечері при численному зібранні народу звершив молебень біля раки Іоанна, але співав тропарі святителя Іоанна Златоуста з приспівом «Святителю, отче Івана, моли Бога за нас» і тільки на відпусту явно пом'янув Іоанна Тобольського. За такою ж схемою в наступні дні почалося регулярне служіння молебнів.

Звістка про те, що трапилося дійшло до Синоду, Варнаву викликали до Петрограда. На допиті перед членами Синоду він поводився різко, заявив, що «він здійснив канонізацію за вказівкою згори», і, незважаючи на вимогу не залишати столицю, повернувся до Тобольська. Синод прийняв рішення визнати вчинене Варнавою прославляння Іоанна недійсним і повідомити про це Тобольського архієрея і його паству. Проте дане рішення Синоду не було затверджено імператором, він дав доручення «зимової сесії Синоду переглянути це рішення, причому, просив виявити поблажливість до єпископа Варнави, що діяв по ревнощі, а не зі злого наміру». У грудні 1915 за височайшим повелінням в Тобольськ прибув архієпископ Литовський Тихон (Беллавін). Він справив огляд труни, опечатав його своєю печаткою, а також зафіксував повідомлення ще про низку випадків зцілень.

20 січня 1916 імператору була представлена синодальна доповідь, що говорила про можливість зробити канонізацію митрополита Іоанна. На всепідданій доповіді «Государ Імператор у 21-й день січня 1916 власноруч зволив накреслити:" Приймаю припущення Святійшого Синоду з розчуленням і тим великим почуттям радості, що вірю в предстательство Святителя Іоанна Максимовича, в цю годину випробувань, за Русь православну "». Ухвалою від 22-23 січня того ж року Святійший Синод «постановив: доручити Преосвященному Митрополиту Московському спільно з Преосвященним Тобольским та іншими прибути до Тобольська ієрархами здійснити 10-го червня цього року урочисте прославлення Святителя Іоанна, Митрополита Тобольського і Сибірського» - про що віщували пастві в «Діянні» (посланні) Святійшого Синоду від 12 лютого 1916, затвердженому і підписаному в засіданні Синоду 15 лютого.

Урочиста канонізація[ред.ред. код]

10 червня 1916 відбулося урочисте прославлення Іоанна Тобольського, вчинене собором з тринадцяти архієреїв на чолі з митрополитом Московським і Коломенський Макарієм (Невським). Напередодні 8 червня митрополит Макарій особисто розкрив труну з останками Іоанна, омив мощі, надів на них нове облачення і переклав їх у срібний ковчег, який помістили в новий кипарисовий гроб (труну і ковчежець були виготовлені на пожертвування москвичів і спеціально привезені до Тобольська на канонізацію) . Проповіді на всеношній (8 червня) і заупокійної літургії (9 червня) виголошував протоієрей Іван Восторгов.

У день канонізації труна з мощами святителя Іоанна була відкрита і після хресного ходу встановлена на соборній площі для поклоніння прибулим на урочистості більш ніж п'ятдесяти тисячам прочан. Мощі повернулися в собор на наступний день, де їх на час здійснення літургії помістили на горнем, а потім труну встановили на приготоване для нього місце в соборі. Було зачитано Діяння Священного Синоду про канонізацію Іоанна, днем ​​пам'яті був обраний день його смерті - 10 червня (за юліанським календарем).

Canonization of John of Tobolsk.jpg
Ioann tobolsky.jpg
Religious procession with relics of St John of Tobolsk.jpg
Святковий молебень перед Софійсько-Успенським собором Тобольська в честь відкриття мощей Іоанна Тобольського Святитель Іоанн (Максимович), митрополит Тобольський Хресний хід з мощами Іоанна Тобольського в день його канонізації

Першими відгуками в 1916 році на канонізацію стало присвоєння Тобольському вчительському інституту імені Іоанна Максимовича (11 червня) та освячення престолу храму в селі Мало-Чаусова (Курганський повіт) в ім'я новопрославленого святого (12 червня). В Тобольськ надійшли численні телеграми від тих, хто не зуміли приїхати на урочистості високопоставлених осіб (імператора Миколи II, імператриці Олександри Федорівни, великої княгині Єлизавети Федорівни, чернігівського архієрея та інших).

Подальше шанування[ред.ред. код]

Святитель Іоанн на іконі «Собор Сибірських святих», 1918

У 1919 році Тобольськ був зайнятий Червоною армією, перед вступом військ в місто мощі святителя помістили в підвал Покровського собору, звідки їх підняли в 1920 році. 10 жовтня 1922 мощі святителя Іоанна були розкриті за розпорядженням Тюменського губвиконкому. Розтин проходив на паперті Покровського собору, був влаштований антирелігійний мітинг. Після розтину мощі деякий час залишалися в соборі, а потім були передані в антирелігійний відділ краєзнавчого музею, відкритого в архієрейському будинку.

У червні 1946 року архієпископ Новосибірський і Барнаульський Варфоломій (Городцов) відвідав Тобольськ і оглянув мощі Іоанна Тобольського. У липні того ж року він звернувся до патріарха Алексія I за підтримкою в питанні повернення мощей церкві. Архієпископ Варфоломій 2 березня 1947 направив клопотання до Ради у справах РПЦ при Раді Міністрів СРСР, яке було задоволено, та 14 червня мощі святителя були повернуті в Покровський собор.

У 1984 році з благословення патріарха Пимена в день пам'яті святого було встановлено святкування на честь Собору Сибірських святих. В тому році напередодні свята на малій вечірні єпископ Омський і Тюменський Максим (Кроха) біля раки з мощами святителя Іоанна прочитав акафіст святому і освятив ікону Собору Сибірських святих, написану іконописцями майстерні Московської Патріархії.

3 квітня 2001 по рапорту митрополита Київського і всієї України Володимира (Сабодана) Священний синод РПЦ встановив у третю Неділю після П'ятидесятниці святкування Собору Галицьких святих, включивши в нього ім'я святителя Іоанна.

5 грудня 2003 з благословення Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II було встановлено святкування Собору Брянських святих, до якого увійшло ім'я Іоанна Тобольського. Святкування відбувається в неділю напередодні дня пам'яті благовірного князя Олега Брянського (20 вересня [[[3 жовтня]]]).

Іконографія[ред.ред. код]

Портрет-парсуна кінця XVII - початку XVIII століть
Ікона, бл. 1916 року, Курганський художній музей
Шита ікона, 1916 рік

Іконографія святителя Іоанна Тобольського склалася після його канонізації. Перші його іконописні зображення були створені в 1916-1917 роках в Сибіру та в Україні, колишніх місцях його церковного служіння. За основу іконописних зображень були взяті ранні живописні зображення митрополита Іоанна.

Відомий прижиттєвий портрет-парсуна Іоанна (Максимовича), написаний у кінці XVII - початку XVIII століть. Вважається, що на ньому найбільш точно передані риси обличчя святителя. Сам портрет не пережив єпоху радянського правління, зображення відомо з публікацій початку XX століття. Портрет належить до традиційних зразків української портретного живопису. На ньому Іоанн зображений у сані архієпископа Чернігівського. Він одягнений в багате архієрейське облачення, в праву руку поміщений архієрейський жезл, в ліву - хрест. По боках від святителя зображені герб і монограма. З особливостей зовнішності виділяються велика статура, ніс з горбинкою, невеликі очі з гострим поглядом з-під брів.

При підготовці до канонізації митрополита Іоанна єпископ Варнава в березні 1916 отримав від Синоду доручення представити «іконне зображення святителя Іоанна, відповідне історичним відомостям про святителя, для схвалення, як зразка для ікони». Було представлено 7 зображень, і комісія в якості зразка для написання ікон вибрала гравюру до біографії митрополита Іоанна, опубліковану в журналі «Мандрівник» (січень 1864). На ній представлено поясне зображення святителя в білому клобуку, мантії, з панагією, права рука складена в благословляє жесті, а в ліву поміщений архієрейський жезл без сулока.

До урочистої канонізації святителя «Тобольський єпархіальний книжковий склад в травні замовив ікони святителя Іоанна найкращим петроградським і московським живописцям». Їх виконали як в Аналойні, так і іконостасних розмірах. До липня 1916 ці ікони прикрасили храми Тобольської єпархії. Одна з цих ікон використовувалася в чині канонізації.

Після встановлення в 1984 році святкування Собору Сибірських святих зображення Іоанна Тобольського було поміщено іконописцями майстерні Московської Патріархії в центрі першого ряду святих на іконі цього свята. В кінці 1990-х років почали писати ікони святителя Іоанна на основі класичного давньоруського канону, взявши за зразок житейну ікону святителя Алексія роботи Діонісія, створену в 1480-х роках. Такі ікони були написані в іконописних школах Тобольської духовної семінарії та Московської Духовної академії.

Твори[ред.ред. код]

Іоанн Максимович був самим плідним поетом початку XVIII століття - ним було написано кілька десятків тисяч віршованих рядків. Однак серед сучасників його літературний талант не отримав найвищої оцінки. Так, Димитрій Ростовський в 1708 році писав Стефану Яворському: «Книга віршів друкованих <Богородице Діво ...> надіслана мені: Бог дав тим віршописцям друкарню, і полювання, і гроші, і вільне життя: мало кому потрібні речі на розум приходять», а Антіох Кантемир вказував, що в «Алфавіті» «нічого путнього не знайдеш». Сучасники Іоанна, особливо столичні поети, сприймали його численні художні тропи, що мали на меті зміцнити християнські почуття читачів, як прояв поганого смаку. Незважаючи на це, твори Іоанна неодноразово перевидавалися в XVIII-XIX століттях.

Ймовірно, учителем Іоанна був Лазар (Баранович), від нього він придбав «характерну для українського бароко XVII століття установку на самоцінність вірша». У творах Іоанна Максимовича простежується також декларативна відмова від оригінальної творчості: «Не нове аз пишу, з святих збираю <...> слово багатьма римами розширюючі» або «Не даром пісася, від багатьох збираючи». Це пояснюється тим, що Іоанном було зроблено багато перекладів і компіляцій з творів як класичних православних богословів, так і з праць сучасних йому європейських протестантських авторів. Переклади виконувалися Іоанном на церковно-слов'янську мову «з окремими вкрапленнями полонізмів, латинізмів та варваризмів петровського часу, точні і слідують стилістиці оригіналу». Практично всі твори митрополита Іоанна були видані друкарнею болдинского монастиря в Чернігові.

Перелік творів[ред.ред. код]

«Іліотропіон» (титульний лист видання 1784 року)
  • «Феатрон повчальний, або повчальне зерцало для царів, князів і деспотів» або «Зерцало від Писання Божественнаго» (1705) - переклад твору папського каноніка Амвросія Марліана «Театр політичний», виданого в Римі в 1631 році. Присвячений генеральному судді В. Л. Кочубею. В одному з видань твори поміщені три проповіді Івана, написані ним під час перебування проповідником Києво-Печерського монастиря. Відзначають, що в основному вони представляють компіляції проповідей Іоанна Златоуста;
  • «Алфавіт, складений від писань» (1705) - короткі життєписи святих і пустельників, а також їх вислови, написані силлабічеськимі віршами. Центральне місце займає «Житіє Олексія чоловіка Божого», так як книга була присвячена царевичу Олексію Петровичу. У житіє апостола Петра Іоанн включив панегірик Петру I;
  • «Вірші і три проповіді» (1705);
  • «Богородице Діво радуйся» (1707 рік) - віршоване тлумачення на Богородичну молитву і опис чудес Богородиці, частина відомостей була запозичена з твору Димитрія Ростовського «Руно орошене». Це найбільше поетичне твір Іоанна, яке налічує 23 тисячі рядків;
  • «Псалом п'ятдесятий, від Писання взятий» (1707 рік) - тлумачення на 50-й псалом з переказом історії про розсудливого розбійника;
  • «Роздуми про молитву Отче Наш» (1709) - віршований виклад різних святоотецьких тлумачень молитви.
  • «Осьми Євангельських блаженств» (1709) - тлумачення на євангельські блаженства у віршах;
  • «Царський шлях хреста Господнього, який підносить в життя вічне» (1709) - переклад з латині книги бенедиктинського ченця Бенедикта Хефта (англ.) «Regia via crucis» (1635). Книга побудована у формі запитань заблукавшої в лісі дівчини, на які дає відповіді ангел. Крім цитат зі Священного Писання, наводяться численні цитати з Отців Церкви, в тому числі і східних, що свідчить про переробку Іоанном творів Хефта;
  • «Богомисліє на користь правовірним» (1710) - збірник статей, що відносяться до різних предметів віри і моральності, переклад твору Йоганна Герхарда «Meditationes sacrae ad veram pietatem excitandam» (1606). Перше видання «Богомисліє» було присвячено Іоанном митрополиту Стефану (Яворському), затятому супротивнику лютеранства, а друге - Петру I. Після смерті Іоанна в його перекладі була побачена «многая люторская противность», і в 1720 році книгу заборонили. На думку архієпископа Філарета (Гумілевського), в указі Сенату було багато перебільшень;
  • «Іліотропіон, або сообразованія людської волі з Божественною Волею» (1714) - переклад з латині твору німецького письменника і католицького проповідника Єремії Дрекселя. Твір Дрекселя було взято Іоанном за основу і доповнено його власним богословським баченням проблеми узгодження Божественної і людської волі, заснованому на думках Отців Церкви. Цей твір Іоанна «настільки органічно увійшов в коло популярного православного повчального читання, що вже нерозривно пов'язують із ім'ям свого перекладача". Популярність «ІЛІОТРОПІОН» пояснюється тим, що в ньому складні богословські питання роз'яснюються різними розповідями і прикладами, взятими зі Святого Письма і житій святих;
  • «Є подорожній з Чернігова в Сибір» - велике віршоване автобіографічне оповідання, написане Іваном по дорозі в Тобольськ і розповідає про його життя після від'їзду з Чернігова. У «подорожньому», крім докладного опису подорожі Іоанна з Чернігова до Тобольська, включаючи зведення в сан митрополита в Москві, містяться його філософські та богословські роздуми.


Посилання[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

«Путник» — автобиографическое сочинение святителя Иоанна (Максимовича) (подгот. к публикации А. Е. Жуков) // Вестник церковной истории. 2012. № 1/2 (25/26). С. 5—115.

Иоанн (Максимович Иван) // Православная энциклопедия. — М., 2010. — Т. 23. — С. 219—230. — ISBN 978-5-89572-042-4.

Жития сибирских святых / Сергий (Соколов), епископ. — Новосибирск: Новониколаевск, 2007. — 288 с. — ISBN 5-88013-010-X.

Денисов М., протоиерей. Святитель Иоанн Тобольский и история его прославления // Сибирь православная : Журнал. — Новосибирск, 2007. — № 1. — С. 2—8. Сулоцкий И. А. Жизнь Иоанна Максимовича, митрополита Тобольского. — М., 1849.

Скосырев Н. Очерк жития митрополита Тобольского и всея Сибири Иоанна Максимовича. — М., 1892.

Фомин С. В. Последний Царский Святой. — М.: Паломник, 2003.

Соловьёв Ю. П. Святитель Иоанн Максимович // Вопросы истории. — 2013. — № 2. — С. 122—133.