Іран

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Координати: 32° пн. ш. 53° сх. д. / 32° пн. ш. 53° сх. д. / 32; 53

Ісламська Республіка Іран
جمهوری اسلامی ايران
Jomhūrī-ye Eslāmī-ye Īrān

Прапор Ірану Герб Ірану
Прапор Герб
Девіз: استقلال. آزادی. جمهوری اسلامی
«Esteqlāl, āzādī, jomhūrī-ye eslāmī»
«Незалежність, Воля, Ісламська Республіка»
Гімн: ”بزغت من الافـق شمس الشرق،”
(Сонце здіймається зі сходу)
Розташування Ірану
Столиця
(та найбільше місто)
Тегеран
35°41′ пн. ш. 51°25′ сх. д. / 35.683° пн. ш. 51.417° сх. д. / 35.683; 51.417
Офіційні мови Перська (фарсі)
Державний устрій Ісламська республіка
 - Верховний Лідер (Рахбар) Аятола Сеєд Алі Хосейні Хаменеї
 - Президент Рухані Хассан
Незалежність  
 - Ісламська Революція 1 квітня 1979 
Площа
 - Загалом 1 648 195 км² (18-та)
 - Води (%) 0.7
Населення
 - перепис 2011 р. 75 149 669 (17-та)
 - Густота 46/км² (158-та)
ВВП (ПКС) 2005 р., оцінка
 - Повний 610,4 млрд. $ (19-та)
 - На душу населення 8 900 $ (69-та)
ІРЛП  (2013) 0.742 (середній) (94-та)
Валюта Іранський ріал (IRR)
Часовий пояс IRST (UTC+3.30)
Домен інтернету .ir
Телефонний код +98

Ісла́мська Респу́бліка Іра́н (перс. جمهوری اسلامی ایران‎ — Джомгурі-йе Еслɒмі-йє Ірɒн, також використовуються назви Іран (перс. ایران[ʔiɾɒn]) або Персія) — держава на південному заході Азії. Столиця — місто Тегеран.

На заході межує з Іраком, на північному заході — з Азербайджаном[1], Вірменією,[1] Туреччиною,[1] на півночі — з Туркменістаном[1], на сході — з Афганістаном[1] і Пакистаном[1].

На півночі омивається Каспійським морем, на півдні і південному-сході — Перською затокою.

Історія Ірану за письмовими джерелами охоплює майже п'ять тисяч років. Перша держава на його території — Елам — виникла в Хузестані в III тисячолітті до н. е. Перська імперія при Дарії I Ахеменіді простягалася вже від Греції і Кіренаїки до річки Інд. Протягом багатьох століть панівною релігією був зороастризм. Близько XVI століття державною релігією Ірану стає шиїзм.

У 1979 році в Ірані відбулася Ісламська революція під проводом аятолли Хомейні, в ході якої була повалена монархія і проголошена ісламська республіка.

Іран володіє другими за розміром у Західній Азії та ісламському світі економікою після Туреччини[2] і є однією з найбільш технологічно розвинених держав регіону. Іран розташовується у стратегічно важливому регіоні Євразії і має в своєму розпорядженні великі запаси нафти і природного газу.

Етимологія[ред.ред. код]

Сучасна назва Ірану (перс. ايران‎) через пехл. Erān сходить до авест. Airyāna, що утворене від самоназви давніх індоіранців — «arya» і є або прикметником «Арійська країна», або генетивою «Країна аріїв» у виразі типу авест. airyanam dahyunam — "країни аріїв ".[3]

В епоху Ахеменідів (550–327 рр. до н. е.) древнеіранське поняття «Aryānam Dahyunam» трансформувалося в давньоперс. « Aryānam Xšaθram»‎ — "Держава аріїв ", яке згодом дало назву державі Аршакідів (250 до н. е. — 224 н. е.) — Aryānšaθr /Aryānšahr

Назва держави Сасанідів (224–651 рр. н. е.) — пехл. Erānšahr (Eranshahr.svg) походить від авест. « Airyānam Xšaθram», означає "Царство аріїв ". Авестійський дифтонг «ai» трансформувався в середньоперський «е».[4]

Самоназва іранців — Ірані. Попри те, що іранці називають свою країну Іраном з давніх часів, в іншому світі застаріле іменування «Персія» залишалося загальноприйнятим до 1935 року, поки шах Реза не зажадав від інших також називати його країну Іраном.

Географія[ред.ред. код]

Докладніше: Географія Ірану
Мапа Ірану

Іран розташований в південно-західній Азії. За площею (1648 тис. км²) країна займає сімнадцяте місце у світі. Іран межує з Азербайджаном (протяжність кордону — 432 км) і Вірменією (35 км) на північному заході, з Туркменією (992 км) на північному сході, з Пакистаном (909 км) і Афганістаном (936 км) на сході, з Туреччиною (499 км) і Іраком (1458 км) на заході. На півночі омивається Каспійським морем, на півдні — Перською і Оманською затоками Аравійського моря.

Рельєф[ред.ред. код]

Понад 4/5 території Ірану займають гори і високі нагір'я. Більшу частину території країни займає велике внутрішнє Іранське нагір'я середньою висотою 1200 м. Його утворюють великі плато, гірські ланцюги і міжгірські улоговини. На заході підносяться гори Загрос, на сході — сильно розчленовані Східно-Іранські гори, на півночі — могутні дуги Ельбурса, на півдні — Макрана. Вздовж узбережжя Каспійського моря, Перської і Оманської заток витягнулися вузькі смуги берегових низовин, а саме Південно-Каспійська низовина та частина Кура-Араксинської низовини та рівнина Хузестан.

Північно-східний Ельбурс

Основними гірським масивом Ірану є Загрос, що формується з ряду паралельних хребтів, вперемішку з рівнинами, цей весь масив ділить навпіл країну розтягнувшись з північного заходу на південний-схід. Більшість вершин Загросу перевищує 3000 метрів над рівнем моря, а в південних і центральних регіонах країни існує щонайменше п'ять вершин, які досягають понад 4000 м. Загальне пониження цієї гірської системи відбувається в південно-східному напрямку, середня висота тамтешніх піків доходить до 1500 метрів. Зі сторони узбережжя Каспійського моря на півночі Ірану розташувалися вузькі, але й високі гори Ельбурс. А вулканічна гора Демавенд з висотою 5610 м, розташована в центрі цих гір, є найвищою вершиною країни.

Центр Ірану складається з кількох закритих нагір'їв, які в сукупності іменуються Центральним плато або Іранське нагір'я. Середня висота плато становить близько 900 метрів (3000 футів), але деякі з гір, які підносяться над плато перевищують 3000 метрів. Схід Ірану в основному покритий солончаковими пустелями і напівпустелями, в тому числі найбільшою — Ель-Джуф і Деште-Лут. Панування пустель в цьому регіоні пояснюється неможливістю проникнення через гори вологих повітряних мас з Аравійського і Середземного морів. За винятком декількох оаз, ці пустелі практично не заселені.

Іран має тільки дві просторі низовини — рівнина Хузестан на південному-заході країни і Південно-Каспійська низовина на півночі країни. Перша з них, приблизно трикутної форми, є продовженням Месопотамської низовини і становить, в середньому, близько 160 кілометрів в ширину. Вона розтягнулася на 120 км й висота її, заледве, перевищує рівень моря, а наприкінці різко впирається в передгір'я Загросу. Більша частина рівнини Хузестан вкрита болотами. Південно-Каспійська низовина є набагато довшою й розтягнулася на 640 кілометрів уздовж узбережжя Каспію, але в своєму найширшому місці становить менше 50 км, а в деяких місцях менш ніж 2 км і в окремих частинах берега моря перетинається передгір'ям Ельбурса. Узбережжя Перської затоки на південь від рівнини Хузестан і на узбережжі Оманської затоки спостерігаються тільки локальні рівнинні ділянки, оскільки гірські нагромадження Загросу в цих областях підходять прямо до берегової лінії.

Клімат[ред.ред. код]

В Ірані переважає арідний клімат. Уздовж узбережжя Каспійського моря — субтропічний. На півночі країни взимку температура часто опускається нижче 0°, в липні зрідка досягає 30°. Середньорічна кількість опадів становить 1700 мм у вологих західних областях і 680 мм в посушливих східних. Влітку температура в пустелях може перевищувати 40°. На заході Ірану, в горах Загрос взимку температура практично завжди нижче 0°, характерні рясні снігопади та сильний вітер. На рівнинах уздовж берега Перської затоки зима в основному м'яка, літо — спекотне і вологе.

Флора і фауна країни[ред.ред. код]

В арідних умовах Ірану розподіл рослинного покриву залежить від ступеня зволоження території та господарської діяльності людини, особливо, землеробства і випасу худоби. Північні, найбільш зволожені, схили Ельбурса до висоти 2500 м вкриті густими широколистяними лісами з перевагою дуба, граба, клена, бука, залізного дерева, в'яза, платана, ясена, волоського горіха, сливи. На узбережжі Каспійського моря місцями зустрічаються перевиті ліанами непрохідні субтропічні ліси.

Загалом, покрито лісами більше однієї десятої частини території країни. На плато здебільшого зустрічаються чагарникові райони, а дубові порослі з'являються на краще обводнених гірських схилах. В цій місцевості місцеві жителі плекають свої сади і вирощуючи чинари, тополі, верби, горіха, бука, клена і шовковицю. Диких рослин і чагарники виростають з безплідної землі навесні і створюючи таким чином на короткий час умовні пасовища, але літнє сонце спалює їх. За даними ФАО доповідей (FAO reports),[5] основні типи лісів, які існують в Ірані і їх відповідна класифікація:

  • Каспійські ліси і змішані ліси Гирньян (Hyrcanian) на півночі країни — 19000 км².
  • Вапнякові гірські лісові масиви в північно-східних районах (Ялівцевий ліс — 13000 км².
  • Фісташкові ліси в східних, південних та південно-східних районах — 26000 км².
  • Дубові ліси в центральних і західних районах — 35000 км².
  • Кущі й чагарники в Кевір пустелі та у центральній і північно-східній частині країни — 10000 км².
  • Субтропічні ліси південного узбережжя, як ліси Гара — 5000 км².

Північні і центральні райони Загроса, у недалекому минулому були зайняті дубовими лісами, в наш час[Коли?] в значній мірі знищені в ході інтенсивних безладних рубок і через непомірного випасу овець та кіз. Їх змінили рідколистяні чагарники зі значною участю дуба, роль якого поступово скорочується у міру просування на південь, де випадає менше опадів, тутешньою особливістю стають ксерофільні рідколісся з фісташки, аличі, мигдалю, а також степова і напівпустельна рослинність. По долинах річок на південному заході країни поширені тугайна і болотна рослинність а на узбережжі Перської затоки місцями зустрічаються мангрові зарослі. Степова і пустельна рослинність характерна для багатьох невисоких гір, у степах переважають багаторічні та однорічні злаки, полину, астрагали. Нерідко степи чергуються з ділянками чагарникових зарослів. У пустелях домінують саксаул, верблюжа колючка, солянки, аристида. Великі райони внутрішніх плоскогір'їв Ірану внаслідок нестачі вологи і ґрунтового засолення практично позбавлені рослинного покриву, безплідні також ділянки сипучих пісків.

Історія[ред.ред. код]

Докладніше: Історія Ірану

Історія державності в Ірані — одна з найдавніших у світі. Протягом століть ця країна грала ключову роль на Сході. Перська імперія при Дарії I простягалася від Греції і Лівії до річки Інд. Персія була сильною і впливовою державою в XVII і XVIII століттях, але під кінець XIX століття Персія перетворилася на напівколоніальну державу. У 1935 році Персія змінила назву країни на Іран. У 1979 році після Ісламської революції Іран проголошений ісламською республікою.

Стародавній Іран. Перше державне утворення — Елам (виділено червоним) і сусідні народи — перси, парфяни, мидійці, кассіти; держави Вавілон і Ассирія.

Стародавній Іран[ред.ред. код]

Заселення території Ірану відноситься до глибокої старовини (див. Зарзійська культура). Іранські народи стають домінуючими на його території до початку I тисячоліття до н. е.. Частина племен (перси, мидійці, бактрійці, парфяни) осіла в західній частині плоскогір'я; кіммерійці, сармати, алани, белуджі оселилися на сході і вздовж узбережжя Оманської затоки.

Першою значною іранською державою стало Мідійське царство, засноване наприкінці VIII-початку VII століття до н. е.., зі столицею в Хамадані. Мідійці швидко встановили контроль над усім західним Іраном і частково над східним. Спільно з вавілонянами мідійці розгромили імперію Ассирії, захопили північне Межиріччя і Урарту, а пізніше — Вірменське нагір'я.

Ахеменіди[ред.ред. код]

У 553 році до н. е. молодий перський цар Аншана і Парси Кир з роду Ахеменідів виступив проти мідійців. Кір захопив Екбатани і оголосив себе царем Персії та Мідії. При цьому мідійський цар Іштувегу був полонений, але пізніше звільнений і призначений намісником в одну з провінцій. До своєї смерті в 529 році до н. е. Кір II Великий підпорядкував імперії Ахеменідів всю Західну Азію від Середземномор'я і Анатолії до Сирдар'ї. Раніше, в 546 році до н. е., Кір заснував у Фарсі столицю свого царства — Пасаргади, де і був похований. Син Кіра Камбіс II розширив володіння імперії батька до Єгипту і Ефіопії. В епоху розквіту Перська імперія займала територію від річки Інд до середземноморського узбережжя, вглиб Єгипту по долині Нілу до Судану, Анатолію до Фракії і Македонії.

Парфія та Сасаніди[ред.ред. код]

Після смерті Олександра Македонського в 323 році до н. е. його імперія розпалася на кілька окремих держав. Велика частина території сучасного Ірану відійшла до Селевкії, однак парфянський цар Мітрідат незабаром почав завойовницькі походи проти селевікдів і включив до складу своєї держави Персію, а також Межиріччя. У 92 році до н. е. між Парфією й Римом була проведена межа по руслу Євфрата, але римляни майже відразу вторглися в межі західних парфянських сатрапій і зазнали поразки. У відповідному поході парфяни захопили весь Левант і Анатолію, але були відкинуті військами Марка Антонія назад до Євфрату. Незабаром після цього в Парфії одна за одною спалахували громадянські війни, викликані втручанням Риму в боротьбу між парфянською й грецької знаттю.

Дербент — «Північні ворота» Ірану

У 224 році Ардашир Папакан, син правителя невеликого містечка Хейр в Парсі, розгромив армію парфян Артабана IV і заснував другу Перську імперію — Іраншахр («Царство аріїв») — зі столицею в Фірузабаді, ставши засновником нової династії — Сасанідів. Посилився вплив аристократії і зороастрійського духівництва, почалися гоніння на іновірців. Проведено адміністративну реформу. Сасаніди продовжили боротьбу з римлянами і з кочівниками Центральної Азії.

За царя Хосрова I (531579) почалася активна експансія: в 540 році була захоплена Антіохія, в 562 — Єгипет. Візантійська імперія потрапила до податкової залежності від персів. Були зайняті прибережні області Аравійського півострова, в тому числі Ємен. У цей же час Хосров розгромив ефталітську держава на території сучасного Таджикистану. Військові успіхи Хосрова привели до розквіту торгівлі і культури в Ірані.

Онук Хосрова I, Хосров II (590628) відновив війну з Візантією, але терпів поразку за поразкою. Військові витрати покривалися за рахунок непомірних податків з торговців і поборів з бідняків. У результаті по всій країні почали спалахувати повстання, Хосров був схоплений і страчений. Його онук, Йезігерд III (632651) став останнім сасанідським царем. Незважаючи на припинення війни з Візантією, розпад імперії тривав. На півдні перси зіткнулися з новим супротивником — арабами.

Арабські та тюркські завоювання[ред.ред. код]

Арабські набіги на Сасанідський Іран почалися в 632 році. Найнищівнішої поразки перська армія зазнала в битві при Кадісії в 637 році. Арабське завоювання Персії тривало до 652 року, і вона була включена до Халіфату Омейядів. Араби поширили в Ірані іслам, який сильно змінив перську культуру. Після ісламізації Ірану бурхливо розвивалися в Халіфаті література, філософія, мистецтво, медицина. Перська культура стала основою для початку золотого століття ісламу.

У 750 році перський генерал Абу Мослі-Хорасані очолив похід Аббасидів проти Омейядів на Дамаск, а потім на столицю Халіфату — Багдад. У подяку новий халіф дарував перським губернаторам певну автономію, а також взяв кількох персів в якості візирів. Тим не менш, в 822 році Тахір I ібн Хусейн, губернатор Хорасануа, проголосив незалежність провінції і оголосив себе родоначальником нової перської династії — Тахіридів. Вже до початку правління Саманідів Іран практично відновив свою незалежність від арабів.

Незважаючи на прийняття перським суспільством ісламу, арабізація в Ірані не мала успіху. Насадження арабської культури зустріло опір персів і стало поштовхом до боротьби за незалежність від арабів. Важливу роль у відновленні національної самосвідомості персів відіграло відродження перської мови і літератури, пік якого припав на IX-X століття. У зв'язку з цим здобула популярність епопея Фірдоусі «Шахнаме», цілком написана на фарсі.

У 962 році тюркський полководець Алп-тегін виступив проти Саманідів і заснував державу Газневідів зі столицею в Газні (Афганістан). При Газневідах культурний розквіт Персії продовжився. Їх послідовники Сельджуки перенесли столицю в Ісфахан.

У 1220 році північний схід Ірану, що перебував у складі Хорезмського царства, піддався вторгненню військ Чингіз-хана. Розоренню піддався весь Хорасан, а також території східних провінцій сучасного Ірану. Близько половини населення було вбито монголами. У результаті голоду і війн до 1260 року населення Ірану скоротилося з 2,5 млн до 250 тисяч чоловік. Завершив завоювання Ірану онук Чингіз-хана Хулагу. У заснованій ним державі його нащадки — Ільхани правили до середини XIV століття.

Тимур заснував столицю своєї імперії в Самарканді, однак він, як і його послідовники, вважав за краще відмовитися від насадження монгольської культури в Персії.

Централізація Іранської держави поновилася з приходом до влади династії Сефевідів, що поклали кінець правлінню нащадків монгольських завойовників.

Ісламський Іран[ред.ред. код]

Іслам шиїтського товку був прийнятий в Ірані в якості державної релігії при шаху Ісмаїлі I з династії Сефевідів в 1501 році. У 1503 році Ісмаїл розгромив Ак-Коюнлу і побудував на її руїнах нову державу зі столицею в Тебрізі. Найвищого розквіту імперія Сефевідів досягла при Аббасі I, розгромивши Османську імперію і приєднавши до себе території сучасного Іраку, Афганістану, частини Пакистану, території Азербайджану, частини Вірменії і Грузії, а також провінцій Гілян і Мазендеран на березі Каспійського моря. Таким чином, володіння Ірану простягалися вже від Тигру до Інду.

Столиця була перенесена з Тебрізу в Казвін, а потім в Ісфахан. Завойовані території принесли Ірану багатство і процвітання. Почався розквіт культури. Іран став централізованою державою, була проведена модернізація збройних сил. Однак після смерті Аббаса Великого імперія занепала. Невміле керівництво привело до втрати Кандагара і Багдада. У 1722 році афганці зробили набіг на Іран, з ходу взявши Ісфахан, і звели на престол Махмуд-хана. Тоді Надір-шах, полководець останнього правителя з Сефевідів, Тахмаспа II, вбив його разом із сином і встановив в Ірані владу Афшарідів.

Першим ділом Надір-шах змінив державну релігію на суннізм, а потім розгромив Афганістан і повернув Персії Кандагар. Відступаючі афганські війська бігли в Індію. Надір-шах закликав індійського могола, Мохаммед-шаха, не приймати їх, але той не погодився, тоді шах вторгся в Індію. У 1739 році війська Надір-шаха увійшли в Делі, однак незабаром там спалахнуло повстання. Перси влаштували в місті справжню різанину, а потім повернулися в Іран, повністю розграбувавши країну. У 1740 році Надір-шах здійснив похід у Туркестан, в результаті якого кордону Ірану просунулися до Амудар'ї. На Кавказі перси дійшли до Дагестану. У 1747 році Надір-шах був убитий.

У 1750 році влада перейшла до династії Зендів на чолі з Карім-ханом. Карім-хан став першим за 700 років персом, який став на чолі держави. Він переніс столицю в Шираз. Період його правління характеризується практично відсутністю війн і культурним розквітом. Влада Зендів тривала лише три покоління, і в 1781 році перейшла до династії Каджарів. Засновник династії, скопець Ага-Мохаммед-хан, вчинив розправу над Зендами і нащадками Афшарідів. Зміцнивши владу Каджарів в Ірані, Мохаммед-хан влаштовує похід на Грузію, розгромивши Тбілісі і знищивши понад 20 тисяч жителів міста. Другий похід на Грузію в 1797 році не відбувся, оскільки шах був убитий власними слугами (грузином і курдом) у Карабасі. Незадовго до своєї смерті Мохамммед-хан переніс столицю Ірану в Тегеран.

У результаті серії невдалих війн з Росією Персія при Каджара втратила майже половину своєї території. Процвітала корупція, втрачався контроль над околицями країни. Після тривалих акцій протесту в 1906 році в країні відбулася Конституційна революція, в результаті чого Іран став конституційною монархією. У 1920 році в остані Гілян проголошена Гілянська Радянська Республіка, яка проіснувала до вересня 1921 року. У 1921 році Реза-хан Пехлеві скинув Ахмед-шаха і в 1925 році був оголошений новим шахом.

Пехлеві ввів в обіг термін «шахиншах» («цар царів»). При ньому почалася масштабна індустріалізація Ірану, була повністю модернізована інфраструктура. У ході Другої світової війни шахиншах відмовив Великобританії і Радянському Союзу в їх проханні розмістити свої війська в Ірані. Тоді союзники вторглися в Іран (див. Операція «Співчуття»), скинули шаха і встановили контроль над залізницями і нафтовими родовищами. У 1942 році суверенітет Ірану був відновлений, влада перейшла до сина шаха — Мохаммеда. Тим не менш, Радянський Союз, побоюючись можливої ​​агресії з боку Туреччини, тримав свої війська в північному Ірані до травня 1946 року.

Після війни Мохаммед Реза проводив політику активної вестернізації і деісламізації (див. ще світська держава ісламу), що не завжди знаходило розуміння в народі. Відбувалися численні мітинги і страйки. У 1951 році головою Уряду Ірану стає Мохаммед Мосаддик, який активно займається реформаторством, домагаючись перегляду домовленостей щодо розподілу прибутків компанії «British Petroleum». Відбувається націоналізація нафтової промисловості Ірану. Однак у США негайно і за активної участі британських спецслужб розробляється план перевороту, здійснений в серпні 1953 року онуком президента Теодора Рузвельта — Кермітом Рузвельтом. Мосаддик був зміщений зі свого поста і поміщений у в'язницю. Через три роки він був звільнений і посаджений під домашній арешт, де й перебував до своєї смерті в 1967 році.

У 1963 році з країни був висланий аятолла Хомейні. У 1965 році учасниками групи «Фєдаянє Іслам» був смертельно поранений прем'єр-міністр Хасан Алі Мансур. У 1973 році були заборонені всі політичні партії та об'єднання, заснована таємна поліція. До кінця 1970-х Іран охопили масові протести, які вилилися у повалення режиму Пехлеві і остаточному скасування монархії. У 1979 році в країні відбулася Ісламська революція і була заснована ісламська республіка.

Ісламська республіка[ред.ред. код]

Ісламська революція в Ірані стала переходом від шахського монархічного режиму Пехлеві до ісламської республіці на чолі з аятолою Хомейні — проводирем революції і засновником нового порядку. Початком революції прийнято вважати масові антишахські протести в січні 1978 року, пригнічені урядовими військами. У січні 1979 року, після того як країну паралізували постійні страйки і мітинги, Пехлеві з родиною залишив Іран, і 1 лютого в Тегеран прибув Хомейні, який перебував у вигнанні у Франції. Аятолла був зустрінутий мільйонами тріумфуючих іранців. 1 квітня 1979 року після проведення всенародного референдуму Іран був офіційно проголошений ісламською республікою. 3 грудня того ж року була прийнята нова конституція.

Внутрішньополітичні наслідки революції проявилися у встановленні в країні теократичного режиму мусульманського духовенства, підвищення ролі ісламу абсолютно у всіх сферах життя. Відбулися кардинальні зміни і в зовнішній політиці. Відносини Ірану з США стали вкрай напруженими. Дипломатичні відносини були розірвані 4 листопада 1979 року, коли в Тегерані було захоплено посольство США, а дипломати провели в заручниках 444 дні. Загарбники (студенти, серед яких, за деякими даними, можливо, був діючий президент Ірану, тоді — офіцер спецпідрозділу КПІР і активіст молодіжної організації «Установа згуртування єдності» — Махмуд Ахмадінежад) стверджували, що переслідували агентів ЦРУ, що планували повалення революційного уряду. Вони також вимагали видачі шаха. Лише в 1981 році за посередництва Алжиру криза була розв'язана, і заручники відпущені на батьківщину. Не покращилися відносини і з СРСР — Ісламська революція практично співпала за часом з введенням радянських військ в Афганістан. За деякими відомостями, спочатку планувалося захоплення саме радянського, а не американського посольства.

Тим часом президент сусіднього Іраку Саддам Хусейн вирішив скористатися внутрішньою нестабільністю в Ірані і його натягнутими відносинами з країнами Заходу. Ірану були (не в перший раз) пред'явлені територіальні претензії щодо районів уздовж берега Перської затоки на схід від річки Шатт-ель-Араб. Зокрема Хусейн зажадав передачі Іраку західного Хузестану, де більшість населення становили араби і були величезні запаси нафти. Ці вимоги були залишені Іраном без уваги, і Хусейн почав підготовку до великомасштабної війни. 22 вересня 1980 року армія Іраку форсувала Шатт-ель-Араб і вторглася в Хузестан, що стало для іранського керівництва повною несподіванкою.

Хоча в перші місяці війни Саддаму Хусейну вдалося досягти чималих успіхів, наступ іракської армії було невдовзі зупинено, іранські війська перейшли в контрнаступ і до середини 1982 року вибили іракців з країни. Хомейні вирішив не зупиняти війну, плануючи «експортувати» революцію і в Ірак. Цей план спирався в першу чергу на шиїтську більшість східного Іраку. Однак після 6 років невдалих спроб наступу з обох сторін було підписано мирну угоду. Ірано-іракський кордон залишився незмінним.

Протягом війни Ірак користувався політичною, фінансовою та військовою підтримкою більшості арабських країн, Радянського Союзу, а також США і їх союзників. У ході бойових дій іракська армія неодноразово застосовувала хімічну зброю, в тому числі проти мирних іранців. Більше 100 тисяч чоловік в Ірані загинули від дії отруйних речовин. Загальні втрати Ірану у восьмирічній війні перевищують 500 тисяч чоловік.

У 1997 році президентом Ірану був обраний Мухаммад Хатамі, що проголосив початок проведення політики терпимого ставлення до культури і встановлення тісніших зв'язків з країнами Заходу. У кінці 90-х європейські держави почали відновлювати перервані революцією економічні зв'язки з Іраном. Тим не менш США залишилися незмінні у своїй позиції. Американське керівництво висунуло Ірану звинувачення в спонсоруванні тероризму і розробках зброї масового знищення. Пізніше президент США Джордж Буш закріпив за Іраном ярлик країни «Осі зла».

Державний устрій Ірану[ред.ред. код]

Президент Ірану Махмуд Ахмадінежад (перс. محمود احمدی‌نژاد)‎

За конституцією, прийнятою в 1979 році, Іран є ісламською республікою.

Главою держави є Вищий керівник. Він визначає загальну політику країни. Рахбар — верховний головнокомандувач збройними силами Ірану, керівник військової розвідки. Вищий керівник призначає людей на ключові пости в державі: голів судів, керівника поліції і командуючих всіма родами військ, а також шестеро із дванадцяти членів Ради вартових Ісламської Революції. Вищий керівник обирається Асамблеєю експертів і підзвітний їй.

Другою за значимістю посадовою особою в Ірані є президент. Президент є гарантом конституції[6] і главою виконавчої влади. Рішення з ключових питань приймаються тільки після схвалення Вищого керівника. Президент призначає членів Ради міністрів і координує роботу уряду. Десять віце-президентів і 21 міністр уряду затверджуються на посаду парламентом. Хоча президент призначає міністрів оборони та розвідки, кандидатури повинні бути заздалегідь схвалені Вищим керівником. Президент обирається прямим всенародним голосуванням на чотирирічний термін. Кандидати в президенти повинні бути попередньо схвалені Радою вартових. На президентських виборах 2013 року перемогу здобув Хассан Рохані.[7]

Законодавча влада представлена ​​однопалатним парламентом — Меджлісом (перс. مجلس شورای اسلام‎ — «Ісламська консультативна рада»). Верхня палата була розформована після революції у 1979 році. Меджліс складається з 290 членів, що обираються всенародним голосуванням на чотирирічний термін. До обов'язків парламенту входить розробка законопроектів, ратифікація міжнародних договорів та складання бюджету. Усі кандидати у депутати Меджлісу також затверджуються Радою вартових.

Рада вартових Ісламської Революції складається з 12 членів, 6 з яких призначає Вищий керівник. Решта 6 членів призначаються парламентом за поданням голови Верховного суду. Рада вартових стверджує кандидатів на ключові пости, в тому числі кандидатів у президенти, члени уряду і парламенту. Основний обов'язок Ради — перевірка законопроектів на відповідність ісламському праву. У випадку якщо є розбіжності з шаріатом, законопроект відправляється на доопрацювання. Крім того, Рада має право накласти вето на будь-яке рішення Меджлісу.

Рада доцільності вирішує спірні питання, що виникають між Меджлісом і Радою вартових. Рада доцільності є також дорадчим органом при Вищому керівникові. Голова Ради — колишній президент Ірану Алі Акбар Хашемі Рафсанджані — особистий радник рахбар.

Рада експертів складається з 86 представників ісламського духовенства і збирається на тиждень кожен рік. Рада експертів обирає Вищого керівника і має право змістити його з посади у будь-який час (хоча такого прецеденту ще не було: нинішній Вищій керівник, Алі Хаменеї — всього другий в історії країни, тоді як перший, Хомейні, помер, будучи ще на посаді). Засідання Ради носять закритий характер. Члени Ради обираються всенародним голосуванням на восьмирічний термін.

Органи місцевого самоврядування присутні в усіх містах і селах Ірану і обираються всенародним голосуванням на чотирирічний термін. Міські (сільські) ради обирають мера, стежать за роботою чиновницького апарату, відповідають за розвиток освіти, медицини, житлово-комунального господарства та інші побутові питання. Вперше вибори до місцевих рад пройшли в 1999 році. Оскільки діяльність рад носить виключно адміністративно-виконавчий характер, кандидати у члени ради не потребують затвердження Радою експертів.

Судова система складається з Народного суду, займається цивільними і кримінальними справами, і Революційного суду, в компетенцію якого входять особливі злочини, в тому числі проти держави. Вердикт Революційного суду не підлягає апеляції. Крім того, існує Особливий духовний суд. Рішення цього суду також не підлягають оскарженню, він діє окремо від загальної судової системи. Вищою інстанцією Духовного суду є рахбар. Він також призначає і голів Народного та Революційного судів.

Права людини[ред.ред. код]

Закони ісламської республіки засновані на ісламському праві. Державний апарат тісно переплетений з ісламським духівництвом. У зв'язку з цим присутні обмеження прав людини, пов'язані насамперед з релігією. Зокрема, в системі державного устрою існує спеціальний орган — Рада вартових конституції, діяльність якого забороняє немусульманам займати вищі державні посади, а членам парламенту — складати законопроекти, що суперечать шаріату.[8] Згідно з Конституцією (стаття 13), крім ісламу визнаються тільки три релігії: християнство, іудаїзм і зороастризм, віруючі всіх інших релігій (буддисти, багаї та ін) вважаються «незахищеними невірними», вони не можуть бути представлені в парламенті і не мають практично жодних юридичних прав.[9]

Обмеження в правах часто відчувають жінки. Найяскравіший тому приклад — особливості одягу. Зокрема, всі жінки в Ірані, в тому числі приїжджі, зобов'язані носити хіджаб, плащ або спідницю не вище колін. В іншому випадку настає адміністративна або дисциплінарна відповідальність. Сексуальні меншини також піддаються переслідуванню. Гомосексуалізм є кримінально караним злочином, який передбачає смертну кару. Нерідкі випадки страти неповнолітніх: найбільш широкого розголосу набула справа двох 16-річних підлітків Махмуд Асгарі і Айаз Мархоні, які були звинувачені в зґвалтуванні неповнолітнього і публічно повішені на міській площі у присутності величезної юрби роззяв (також їм інкримінувалося розпивання алкогольних напоїв, порушення громадського порядку і злодійство на центральній площі в Мешхеді.)[10] Характерно, що страта пройшла через два тижні після перемоги на президентських виборах вкрай консервативного політика Ахмадінежада.

Один з лідерів опозиції (Мехді Карубі) звинуватив іранську владу у використанні тортур по відношенню до політичних ув'язнених. У статті, розміщеній на сайті його партії, згадуються випадки жорстокого зґвалтування ув'язнених.[11]

Іран посідає друге місце у світі (після Китаю) за кількістю смертних страт. У 2006 році в країні були страчені не менше 215 осіб, у тому числі семеро неповнолітніх, що є порушенням міжнародної конвенції про права дітей. Згідно зі статистикою правозахисної групи Amnesty International, в 2007 році за тяжкі злочини в Ірані страчено більше 200 чоловік.

Присутні деякі обмеження свободи преси: після приходу до влади консервативного крила було закрито більшість прореформістських газет. Заборонена трансляція західної музики. Обмеження стосуються не лише друкованих засобів масової інформації та телебачення. Інтернет також піддається цензурі.[12] Діяльність провайдерів, у тому числі комерційних, контролюється міністерством інформації. Перевірці підлягають всі нові зареєстровані веб-сайти в домені .ir, існує автоматична фільтрація електронної пошти. Заборонені порнографічні та антиісламські сайти. Сайти опозиційних організацій в основному розташовані на зарубіжних серверах.

Переслідуванням в Ірані піддаються і правозахисні організації. Наприклад, широкий міжнародний резонанс отримав випадок вилучення владою цієї країни Нобелівської премії миру і Ордена Почесного Легіону у відомої іранської правозахисниці Ширін Ебаді,[13] а також закриття її Центру захисту прав людини.[14]

Зовнішня політика[ред.ред. код]

Мечеть Хатам Аль-Анбія на території резиденції посла Ірану в Москві

До 1979 року Іран був у цілому прозахідною державою. Ісламська революція 1979 року, яка відбулася на хвилі антиамериканізму, радикально змінила зовнішню політику країни. Перемога Ісламської революції ознаменувалася міжнародним скандалом з захопленням заручників в американському посольстві в Тегерані. Ця криза спричинила погіршення відносин з усіма західними країнами, а також послужила приводом до розриву дипломатичних відносин з США, які не відновлені досі.

Революція збіглася за часом і з введенням радянських військ до Афганістану, що вкрай негативно позначилося на стосунках з СРСР. Іран підтримував дипломатичні відносини з Радянським Союзом, однак пропозиції радянського керівництва про проведення двосторонньої зустрічі ігнорувалися. Відомо також, що в 1988 році Аятолла послав Горбачову телеграму, в якій пропонував йому будувати ісламську республіку в СРСР.

Революція зіпсувала відносини не тільки з Заходом, але і з арабським світом. У 1980 році Ірак вторгся в багатий нафтою Хузестан, поклавши початок ірано-іракській війні. Вибивши іракські війська з Ірану, керівництво країни планувало з допомогою контрнаступу «експортувати» ісламську революцію в Ірак. Однак через швидке виснаження військ і застосування іракською армією хімічної зброї ці плани не увінчалися успіхом. Тим часом ірано-американські відносини ускладнилися ще більше після того, як американський ракетний крейсер, який перебував у Перській затоці, збив іранський пасажирський літак.

Після закінчення ірано-іракської війни і зі смертю Хомейні відносини Ірану з Європою стали поступово налагоджуватися, цьому багато в чому сприяла прагматична політика Рафсанджані. Були налагоджені нові відносини з незалежними республіками СРСР. Зокрема, Іран засудив чеченський сепаратизм, надавши тим самим негласну підтримку Росії у цьому питанні. Сьогодні Іран бере участь у відновленні економіки Чечні.[15] Багато в чому завдяки дипломатичним зусиллям Ірану Росія отримала можливість частково відновити втрачений вплив на Близькому Сході і в Центральній Азії. Росія погодилася продовжувати розпочате ще за Пехлеві будівництво атомної електростанції в Бушері.

Тим не менше, відносини Ірану зі Сполученими Штатами, як і раніше залишаються напруженими. Цьому багато в чому сприяла перемога на президентських виборах в Ірані в 2005 році ультраконсерватора Махмуда Ахмадінежада. Його різкі заяви у відношенні Ізраїлю зіпсували відносини і з цією державою. США звинувачують Іран у спонсоруванні терористичних організацій (у США, Ізраїлі та ЄС Хезболла, зокрема, вважається терористичною організацією) і розробці ядерної зброї. За непідтвердженими відомостями Сполучені Штати готують ракетний удар по ядерних об'єктах Ірану.[16]

Іран має дипломатичні представництва в більшості країн світу. У той же час, як і багато інших ісламських держав, Іран не визнає Ізраїль. В офіційних заявах іранського МЗС Ізраїль іменується «сіоністським режимом». Немає дипломатичних відносин і з США. Іран — член ООН1945 року), ОІК, ОПЕК, SAARC, а також є спостерігачем при ШОС.

Територіальні суперечки[ред.ред. код]

Існують територіальні суперечки між Іраном і Об'єднаними Арабськими Еміратами відносно трьох островів в Ормузькій протоці, контролюючих вхід в Перську затоку. У кінці 1940-х островами поперемінно володіли шейхи Абу-Дабі і Дубая, що знаходилися під британським протекторатом. У 1971 році, після відходу Великобританії з регіону, острови повинні були дістатися ОАЕ, до складу яких увійшли обидва цих емірати, але їх захопив Іран. На островах донині розташований значний військовий контингент.

Адміністративний поділ[ред.ред. код]

Основною адміністративною одиницею Ірану є остани (перс. استان‎ — ostān; множ. — استانﻫﺎ — ostānhā), які поділяються на шагрестани (перс. شهرستان‎), а ті в свою чергу — на бахши (перс. بخش‎). Найбільше місто остану найчастіше всього є його столицею (перс. مرکز‎ — markaz). Кожний остан управляється губернатором (остандаром — استاندار). Іран поділяється на 31 остан:

IranNumbered.png

1. Тегеран
2. Кум
3. Марказі
4. Казвін
5. Ґілян
6. Ардебіль
7. Зенджан
8. Східний Азербайджан
9. Західний Азербайджан
10. Курдістан

11. Гамадан
12. Керманшах
13. Ілам
14. Лурестан
15. Хузестан
16. Чагармагаль і Бахтіарія
17. Когґілуйє і Бойєрахмед
18. Бушир
19. Фарс
20. Гормозґан

21. Сістан і Белуджистан
22. Керман
23. Йєзд
24. Ісфаган
25. Семнан
26. Мазендеран
27. Ґолестан
28. Північний Хорасан
29. Хорасан Резаві
30. Південний Хорасан
31.Альборз

До 1950 року Іран був розділений лише на 12 останів: Ардалян, Азербайджан, Белуджистан, Фарс, Ґілян, Аракі-Аджаму, Хорасан, Хузестан, Керман, Ларестан, Лурестан і Мазендеран. У 1950-му їх кількість зменшилася до 10, а потім в період з 1960 по 1981 рік збільшилася до 28. У 2004 році Хорасан був розділений на 3 окремих остани, а Тегеран в 2010 році на 2 окремих остани.

Основні міста[ред.ред. код]

Докладніше: Міста Ірану

67,5% населення Ірану живе в містах. До 2030 року це значення, імовірно, досягне 80%. Найбільше місто — Тегеран з населенням 7,1 млн чоловік (14 млн у агломерації). У Тегерані зосереджено більше половини промислової могутності країни, в тому числі — автомобільне, електронне, збройне, хімічне, харчове виробництво. Друге за величиною місто — Мешхед, священне місто шиїтів.

Економіка[ред.ред. код]

Докладніше: Економіка Ірану
Тегеран, 2007

Переваги: друге у світі місце з видобутку нафти серед країн ОПЕК; з 2000 року на світовому ринку ростуть ціни на нафту. Потенціал для пов'язаних з цим промислових секторів і для збільшення виробництва традиційних експортних товарів — килимів, фісташок та ікри.

Слабкі сторони: Санкції накладені на Іран з 1979 року, обмежують контакти з Іраном і доступ до технологій. Високе безробіття (12%) та інфляція (в 2004 році — 11,3%; у 2008 році — 28,2%).

У 2009 році інфляція різко впала і на жовтень місяць склала 16,7%. Інфляція в країні є однією з її найбільших економічних проблем, в якій звинувачують, в тому числі президента Махмуда Ахмадінежада, який вкладає величезні гроші в розвиток місцевої економіки, шляхом надання позик під низькі відсотки.

Іран є найбільшою економікою Середнього Сходу, поступаючись в Азії за обсягом ВВП лише Китаю, Японії, Індії, Туреччині, Індонезії і Південній Кореї.

Іран — індустріальна країна з розвиненою нафтовою промисловістю. Є нафтопереробні, нафтохімічні підприємства. Видобуток нафти, вугілля, газу, мідних, залізних, марганцевих і свинцево-цинкових руд. Широко представлене машинобудування і металообробка, а також харчова і текстильна промисловість. Розвинене кустарне виробництво килимів, металовиробів. Серед найважливіших сільськогосподарських культур: пшениця, ячмінь, рис, бобові, бавовник, цукрові буряки, цукровий очерет, тютюн, чай, горіхи, фісташки. Тваринництво базується на розведенні овець, кіз, верблюдів, великої рогатої худоби. Зрошується 7,5 млн га земель.

Майже 40% підприємств обробних галузей зосереджені в Тегерані. Важливими промисловими центрами є також Ісфахан (текстильна промисловість і чорна металургія), Тебріз (машинобудування, в тому числі важке), Казвін і Саве (різні галузі легкої індустрії), Решт (електротехнічна і електронна промисловість), Ерак (виплавка алюмінію і машинобудування), Ахваз (машинобудування і металообробка), Шираз (нафтохімічна і електронна промисловість), Абадан і Бендер-Хомейні (нафтохімія і нафтопереробка).

В середині 1990-х років сільське господарство давало приблизно 29-30% ВВП. Важливе місце в економіці Ірану займають традиційні кустарні промисли і ремесла, зокрема килимарство. Експорт килимів істотно скоротився через припинення їх збуту в США і конкуренції виробників інших країн.

Іран є ключовим членом Організації економічного співробітництва, до якої входять країни південно-західної Азії а також центрально-азійські республіки колишнього СРСР. Іран активно розвиває економічні зв'язки з країнами регіону і ставить за мету формування зони вільної торгівлі за типом ЄС. Розвиваються вільні торгово-промислові зони в Чабахар і на острові Кіш.

Енергетика[ред.ред. код]

Іран володіє 16% світових запасів природного газу. Основні родовища розташовані на шельфі Перської затоки і на північному сході країни.

У 2005 році Іран поставляв щорічно 7 млрд кубометрів газу до Туреччини. В наш час[Коли?] ведеться будівництво газопроводу від родовища Південний Парс до заводу зі зрідження природного газу на острові Кіш у Перській затоці. Обговорюється будівництво газопроводу „Іран — Пакистан — Індія“. У 2005 році був відкритий газопровід „Іран — Вірменія“.

Структура експорту Ірану в 2010 році[17]
Нафта, газ
  
$66.21 млрд.
Інше
  
$21.32 млрд.

Для розширення експорту газу може бути зроблена спроба відновити мережу газопроводів IGAT, в тому числі IGAT-1 потужністю 9,6 млрд кубометрів на рік, побудований в 1970 році для здійснення поставок газу до Вірменії і Азербайджану, і IGAT-2 потужністю 27 млрд кубометрів на рік, будівництво якого не було завершено у зв'язку з Ісламської революцією в 1979 році. Обидва газопроводи потребують реконструкції. Їх розконсервація може дозволити Ірану постачати газ через Україну в ЄС. Як альтернатива розглядається розширення діючого газопроводу з Ірану до Туреччини і далі до Греції.

У 2005 році в Ірані налічувалося 132 млрд. барелів доведених запасів нафти (близько 10% від світових запасів). Іран добуває 4,2 млн барелів на добу, з них експортує близько 2,7 млн. ​​барелів. Іран був четвертим експортером нафти у світі (другим в ОПЕК), а також найбільшим постачальником нафти до Китаю.

Згідно з іранською конституцією, забороняється продаж іноземним компаніям акцій національних нафтовидобувних підприємств або надання їм концесій на видобуток нафти. Розробку нафтових родовищ веде державна Іранська національна нафтова компанія (ІННК). З кінця 1990-х, однак, у нафтову галузь прийшли іноземні інвестори (французькі Total і Elf Aquitaine, малайзійська Petronas, італійська Eni , Китайська національна нафтова компанія, а також білоруський „Белнефтехим“), які за компенсаційними контрактами отримують частину видобутої нафти, а після закінчення терміну контракту передають родовища під контроль ІННК.

Незважаючи на свої колосальні запаси вуглеводнів Іран відчуває дефіцит електроенергії. Імпорт електрики на 500 млн. кіловат-годин перевищує експорт. Розроблена в зв'язку з цим національна програма має на меті досягнення рівня в 53 тисячі мегават встановлених потужностей. Програма передбачає розвиток гідроелектроенергетики та ядерної енергетики. Перша іранська атомна електростанція побудована в Бушері за сприяння Росії.

Туризм[ред.ред. код]

Інтер'єр мечеті Шейха Лютфалли

Туристична індустрія Ірану серйозно постраждала в результаті ірано-іракської війни, проте в наш час[Коли?] відроджується. У 2003 році було видано 300 тисяч туристичних віз, більшість — паломникам з сусідніх ісламських держав, що прямують до Мешхеда і Кума. У 2004 році Іран відвідали вже 1,7 млн іноземних туристів. Якщо для мусульман основний інтерес становлять священні місця, то європейців цікавлять головним чином археологічні розкопки і стародавні пам'ятники. У 2004 році доходи туріндустрії перевищили 2 мільярди доларів. Розвитку туризму сильно перешкоджає недосконалість інфраструктури.

За доходами бюджету від туризму Іран розташовується на 68 місці. 1,8% населення зайнято в туристичному бізнесі. За прогнозами цей сектор економіки є одним з найперспективніших у країні; в найближчі роки очікується його приріст на 10%.

Транспорт[ред.ред. код]

Докладніше: Транспорт в Ірані

У Ірані діє правосторонній рух (кермо ліворуч). Іран має розвинену транспортну інфраструктуру. Загальна протяжність автомобільних доріг становить 178 тис. км, з них 2/3 — з твердим покриттям. На 1000 осіб припадає 30 особистих автомобілів. Протяжність залізниць — 8400 км (2005). Залізничне сполучення є з Пакистаном, Туреччиною, Туркменістаном та Нахічеваньскою АР Азербайджану (не має сполучення з рештою держави). Ведеться будівництво гілки Хорремшехр — Басра (Ірак). Планується будівництво залізниць до Вірменії та до Азербайджану. Ширина колії — 1435 мм. Найбільший порт — Бендер-Аббас на березі Перської затоки, на березі Каспійського моря — Бандар-Анзалі. У Ірані діє 321 аеропорт, 129 мають злітно-посадочні смуги з твердим покриттям. У шести найбільших містах ведеться будівництво метро. Протяжність трубопроводів — 34 тис. км, з них 17 тис. — газопроводи, 16 тис. — нафтопроводи, 1 тисяча — для перегонки скрапленого газу і газоконденсату.

Населення[ред.ред. код]

Докладніше: Населення Ірану

Після Ісламської революції країна переживає постійний демографічний вибух. З 1979 року населення подвоїлося і в 2006 році досягло 70,5 млн осіб[18]. Однак в 1990-х народжуваність помітно знизилася. Більше 61% населення не досягли 30 років (травень 2009). Рівень грамотності становить 84%, урбанізація — 71%[19]. Сумарний коефіцієнт народжуваності — 1,87 (для відтворення поколінь необхідно 2,15).[20]

Число іранців за кордоном перевищує 4 мільйони людей. Більшість з них емігрували в Австралію, Північну Америку і Європу після Ісламської революції 1979 року. Крім того, станом на 1996 рік в самому Ірані проживало більше мільйона біженців — в основному з Афганістану і Вазиристану[21].

Конституція Ірану гарантує кожному громадянинові, незалежно від національності та віросповідання соціальний захист: пенсія, допомога по безробіттю, інвалідності, медичну страховку. Освіта і медичні послуги — безкоштовні. Середньорічний дохід на душу населення — 2700 доларів США (2006). Близько 18% населення проживають за межею бідності.[22]

Іран — багатонаціональна держава[23]. Перси складають більшість населення країни. Понад 70% населення належать до іранських народів — представників іранської групи. У країні проживають, за різними даними від 25 тис. до 65 тис. таджиків. Більшість населення крім офіційної мови (перської) володіє ще хоча б однією з іранських мов. Перси становлять 50% населення, азербайджанці і близькі їм тюркомовні народності — 25%, курди — 7%, араби — 3%; талиші, гілянці, мазендаранці, лури і бахтіяри — 10%, белуджі та туркмени — по 2%[24]. Крім того, присутні національні меншини (1%) вірмен, черкесів, ассірійців і грузинів.

Релігія[ред.ред. код]

Більшість іранців — мусульмани. 89% населення — мусульмани-шиїти (державна релігія). Одночасно з Іраком, Азербайджаном і Бахрейном, Іран є однією з держав, де шиїти складають більше половини населення. В Ірані розташовані два священні міста шиїтів: Мешхед (мавзолей Імама Рези) і Кум. Кум є найважливішим релігійним центром шиїзму з безліччю шиїтських семінарій та університетів.

Серед шиїтів діє низка релігійних течій:

  • Імамія — державне віросповідання, якого дотримується більше 85% усіх шиїтів Ірану. Імаміти є практично у всіх провінціях країни де є перське і азербайджанське населення. Частково прибічниками імамії є араби та деякі малі народи Ірану. В імамії виділяється два релігійно-правові вчення. Більше 80% імамітів є послідовниками вчення усулійун. Вони визнають не лише Коран та хадиси, але й канонічні рішення муджтахідів. послідовники вчення ахбарійун (15—20% імамітів) визнають лише Коран та хадиси. Серед імамітів мають вплив суфійські братства — німаталлахія, гайдарія, кубравія, накшбандія.
  • Шейхіти (трохи більше 3% шиїтів) живуть переважно в північно-західній частині Ірану.
  • Невеликі групи езелітів можна зустріти в Тегерані, Кермані, Ширазі, особливо в місті Немризі.
  • Ноктавіти (1—1,25% шиїтів) живуть у прикаспійських районах — Ґіляні та Мазендерані. Це переважно ґілянці, частково мазендеранці та перси.
  • Ісмаїліти становлять 1,5—1,9% шиїтів. У місті Верамін знаходиться їх кафедральна мечеть. Тут, за переказами ісмаїлітів, народився перший Ага-хан.
  • Алі-ілахи — переважно курди, лури, частково перси та араби. Головні місця їх концентрації — Сердешт-Бане та райони на південь від Курдистану.

Мусульмани-суніти складають близько 9% населення. Вони живуть переважно в західних, південно-західних, північно-східних, та південно-східних районах Ірану. В етнічному відношенні це переважна більшість курдів, арабів, а також туркмени, белуджі, брагуї та невеликі групи азербайджанців і персів; з іноземців — частина пакистанців, афганці. Серед сунітів найпоширеніші два мазхаби — шафіїтський (60%) та ханіфітський (40%).

До інших 2% належать багаї, мандеї, індуси, єзиди, зороастрійці, юдеї і християни. Три останні визнані офіційно і захищені конституцією. Для представників цих релігій зарезервовані місця в Меджлісі, тоді як навіть суніти не мають подібного привілею. У той же час, багаї (найбільше релігійна меншина) піддаються переслідуванням.[25] Державний лад Ірану, заснований на релігії, передбачає обмеження деяких прав і свобод.

За підсумками дослідження міжнародної благодійної християнської організації „Open Doors“ за 2010 рік, Іран займає 2 місце у списку країн, де найчастіше утискають права християн[26].

Християнства в Ірані дотримуються національні меншини та іноземні громадяни, які живуть переважно у містах. Православні грузини проживають у селах останів Ґілян, Мазендеран та Ісфаган.

Іранські євреї — залишки першої діаспори. Після 1979 року їх чисельність не зростає і має тенденцію до скорочення через еміграцію. Євреї — міські жителі — представники інтелігенції, буржуазії, торгівці. В Ширазі діє Рабіністична Школа. В релігійному відношенні 85% іудеїв — ортодокси, решта — караїми.

Зороастризм сповідують перси та парси (реемігранти з Мумбай). Мешкають у містах Йезда, Керман, Тегеран, Ісфаган.

Бахаїзм поширений в Іранському Азербайджані, Хорасані, Ширазі, Фарсі. Його сповідують азербайджанці, мазендеранці, ґілянці, перси. Чисельність бахаїтів становить 300 тис., але з 1983 року всі їх інституції заборонені.[27]

Культура[ред.ред. код]

Газети і телерадіомовлення[ред.ред. код]

Газети:

  • Кейхан
  • Еттелаат

Телерадіомовлення:

Інформагентства:

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д е Іран — Загальні відомості про країну (рос.)
  2. Порівняння ВВП (англ.)
  3. История древнего Востока: От государственных образований до древних империй / Под ред. А. В. Седова; Редкол.: Г. М. Бонгард-Левин (пред.) и др.; Ин-т востоковедения. — М.: Вост. лит., 2004. — 895 с.: ил., карты. — ISBN 5-02-018388-1 (в пер.)
  4. Этимологический словарь иранских языков. Том 1. — М.: Изд. фирма «Восточная литература» РАН, 2000. — 327 с. — ISBN 5-02-018124-2; ISBN 5-02-018125-0
  5. http://www.fao.org/docrep/x5371e/x5371e08.htm
  6. Функції президента Ірану
  7. http://ua.euronews.com/2013/06/15/rohani-triumphs-in-iranian-presidential-election/
  8. Рада вартових конституції. (перс.).
  9. Основні відомості про становище багаї в Ірані.
  10. Э. Худояров. В Иране избавляются от «голубых». (рос.)
  11. Karubi wirft Behörden Folter politischer Häftlinge vor (нім.)
  12. Контроль Интернета в исламском мире. (рос.)
  13. У иранской правозащитницы конфисковали Нобелевскую медаль (рос.)
  14. В Иране закрыт правозащитный центр нобелевского лауреата (рос.)
  15. Иран восстанавливает экономику Чечни. (рос.)
  16. Пентагон подготовил план удара по Ирану. (рос.)
  17. Islamic Republic of Iran: 2011 Article IV Consultation—Staff Report; Public Information Notice on the Executive Board Discussion; and Statement by the Executive Director for Iran
  18. http://www.sci.org.ir/portal/faces/public/sci_en/sci_en.Glance/sci_en.pop
  19. http://www.sci.org.ir/portal/faces/public/sci_en/sci_en.Glance/sci_en.generalinf
  20. NationMaster.com
  21. Iran popin pages : Tables — Population by sex and nationality, Iran 1996
  22. CIA World Factbook (2007)
  23. YouTube — Broadcast Yourself
  24. CIA — The World Factbook
  25. Дискриминация бахаи в Иране
  26. Open Doors—World Watch List 2010
  27. С. В. Павлов, К. В. Мезенцев, О. О. Любіцева. Географія релігій. — К., 1999. — С.185-188

Бібліографія[ред.ред. код]

  • С. В. Павлов, К. В. Мезенцев, О. О. Любіцева. Географія релігій. — К., 1999. — С.185-188
  • Christopher de Bellaigue: Im Rosengarten der Märtyrer. Ein Portrait des Iran. München: C.H. Beck, 2006.-1. Auflage. — ISBN 3-406-54374-X
  • Bruno Schirra: Iran — Sprengstoff für Europa. Berlin: Econ, März 2006. — ISBN 3-430-17957-2
  • Lilli Gruber: Tschador. Im geteilten Herzen des Iran. München: Karl Blessing Verlag, März 2006. — ISBN 3-89667-299-1
  • Ray Takeyh: Hidden Iran — Paradox and Power in the Islamic Republic, New York 2006, ISBN 978-0-8050-7976-0
  • Luise Rinser: Khomeini und der islamische Gottesstaat. Eine große Idee, ein großer Irrtum? Starnberg: R. S. Schulz, 1979. — ISBN 3-7962-0111-3
  • Katajun Amirpur, Reinhard Witzke: Schauplatz Iran — Ein Report. Freiburg 2004, Herder Verlag, ISBN 3-451-05535-X
  • Columbia University : Encyclopædia Iranica. (Das ausführlichste Nachschlagewerk zum Iran, von dem bisher 12 Bände erschienen sind.)
  • Navid Kermani: Iran. Die Revolution der Kinder. München: Verlag C.H. Beck, 2001. — ISBN 3-406-47625-2
  • W. G. Lerch: Iranische Traumata. Persien ist im vorigen Jahrhundert von vielen angegriffen oder fremdbestimmt worden. FAZ v. 21. Juni 2003. (Beleuchtet die Rolle des Iran als Opfer des Imperialismus)
  • Ralf Rettig: URSACHEN DER SOZIALEN REVOLUTION IM IRAN, Diplomarbeit an der Universität Konstanz 1998.
  • Kirsten Winkler: KulturSchock Iran: Reise Know-How Verlag, 2005. — ISBN 3-8317-1390-1
  • Eckhart Ehlers: Iran, Wissenschaftliche Länderkunden Bd. 18, Darmstadt 1980
  • Ari Fridman, Maxine Kaye: Human Rights in Iran (PDF; 512 KB), American Jewish Committee, März 2007
  • Volker Perthes: Iran — Eine politische Herausforderung. Frankfurt am Main: Suhrkamp Verlag, 2008. — ISBN 978-3-518-12572-4
  • Stephan Grigat/Simone Dinah Hartmann: Der Iran — Analyse einer islamischen Diktatur und ihrer europäischen Förderer. Studienverlag; Innsbruck — Wien — Bozen 2008 [1]
  • Benjamin Walker, Persian Pageant: A Cultural History of Iran, Arya Press, Calcutta, 1950.
  • Pierre Briant, Histoire de l'empire Perse, Fayard, Paris, 2003, 1247 p. ISBN 2-213-59667-0
  • Yves Porter, Les Iraniens, Armand Colin, septembre 2006, ISBN 2-200-26825-4.
  • Philip Huyse, La Perse antique, Éditions Les Belles Lettres, Paris, 2005, 298 p. ISBN 2-251-41031-7
  • Bernard Hourcade, L'Iran. Nouvelles identités d'une république. Paris, Belin, 2002, 223 p. (coll. Asie plurielle)
  • J. A. Boyle, The Cambridge History of Iran, Cambridge University Press, 1968, 778 p. ISBN 0-521-06936-X
  • Ferdowsi, Shah Nameh (traduit en anglais par Reuben Levy), Yassavoli, Téhéran, 2003, 212 p. ISBN 964-306-208-2
  • Farah Pahlavi, Mémoires, XO éditions, Paris, 2003, 428 p. ISBN 2-84563-065-4
  • Jean-Pierre Digard, Bernard Hourcade, Yann Richard, L'Iran au Шаблон:S-, Paris, Fayard 2007 (Édition revue et augmentée)
  • Ramine Kamrane, Iran, l'islamisme dans l'impasse, Buchet-Chastel, Paris, 2003, 159 p. ISBN 2-283-01976-1
  • Fariba Abdelkah, Être moderne en Iran, CERI — KARTHALA, Paris, 2006, ISBN 2-84586-782-4
  • Omar Khayyam, Cent et un quatrains de libre pensée (Robāiat), tr. et éd. par G. Lazard, Gallimard, Paris, 2002, éd. bilingue, 98 p. ISBN 2-07-076720-5
  • Mohammad-Reza Djalili, Géopolitique de l'Iran, Éditions Complexe, Bruxelles, 2005 ISBN 2-8048-0040-7
  • Colonel David Smiley, Irregular regular, 1994, Chapitre 5 (traduction de Thierry Le Breton sous le titre Au cœur de l'action clandestine. Des Commandos au MI6, L'Esprit du Livre Éditions, 2008) sur à l'intervention britannique de 1941.
  • Ramine Kamrane et Frédéric Tellier, „Iran: les coulisses d'un totalitarisme“, Climats, 2007, ISBN 978-2-08-120055-5
  • Briongos, Ana, La cueva de Alí Babá. Irán, día a día, Lumen, Barcelona, 2002.
  • Negro sobre negro. Irán, cuaderno de viaje, Laertes, Barcelona, 1997. Web de la escritora.
  • Crowther, Yasmin, La cocina del azafrán, Madrid, Siruela, 2006
  • Ebadi, Shirin, El despertar de Irán, Aguilar, Madrid, 2007.
  • Kapuscinsky, R., El sha, Anagrama, Barcelona, 2004
  • Keddie, Nikki R., Las raíces del Irán moderno, Belcqua, Barcelona, 2006
  • Kinzer, Stephen, Todos los hombres del sha, Barcelona, Debate, 2005.
  • Merino Martín, María Jesús, La República Islámica de Irán. Dinámicas socio-políticas y relevo de las élites, Los Libros de la Catarata, Madrid, 2004
  • Nemat, María, La prisionera de Teherán, Espasa, Barcelona, 2008
  • Robles, Rafael, Leer El Quijote en Teherán, Texto editores, Madrid, 2007. Web del libro.
  • Sofer, Dalia, Otoño en Shiraz, Grijalbo, Barcelona, 2007
  • Vives, Toni, Irán, Laertes, Barcelona, 2002.

Посилання[ред.ред. код]

Урядові:

Загальні:

Інші: