Ісламська революція в Ірані

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ісламська революція в Ірані
Mass demonstration.jpg
Масові демонстрації у Тегерані
Дата: січень 1978 - лютий 1979
Місце:
Привід: Чорна п'ятниця
Результат: Встановлення ісламської республіки
Сторони
** Національний фронт Ірану, Рух за Вільний Іран, ОМИН,

Трудова партія Ірану, Ісламська республіканська партія, Ісламський революційний комітет

Шах США
Лідери
Сейєд Рухолла Хомейні, Сейєд Мохаммад Бехешті, Махмуд Талегані, Хоссейн-Алі Монтазері, Мортеза Моттахарі, Акбар Хашемі-Рафсанджані, Ахмад Хомейні, Мохаммад Джавад Бахонар, Садег Халхалі, Мохаммад Мофатех, Сейєд Алі Хаменеї, Мехді Базарган, Шапур Бахтіяр, Абольхасан Банісадра, Ібрагім Йезди

Ісламська революція (перс. انقلاب اسلامی‎ -Enghelâb-e eslâmi), Революція 1357 (за іранським календарем ) — послідовність подій в Ірані в період з січня 1978 до лютого 1979 року, наслідком яких стало вигнання шаха Мохаммеда, повалення монархії та встановлення нової адміністрації, яку очолив аятола Хомейні.

Власне датою початку революції в Ірані прийнято вважати 8 січня 1978 року, коли перша велика антиурядова демонстрація в Кумі була розігнана з необґрунтованою жорстокістю. Протягом всього 1978 року в різних містах Ірану представники ісламського духовенства організовували демонстрації, котрі шахська гвардія рішуче розганяла. До кінця року революціонери перейшли до тактики економічних страйків, що повністю паралізувало економіку. Не в силах більше утримувати владу в своїх руках, шах передав владу прем'єр-міністру з числа помірних опозиціонерів і втік з країни.

1 лютого 1979 року в Іран повернувся опальний аятола Хомейні, який взяв владу в свої руки. Було призначено новий перехідний уряд. У березні був проведений референдум про новий політичний устрій, і 1 квітня 1979 року Іран був оголошений першою Ісламською республікою.

Ісламська революція в Ірані стала однією з ключових подій XX століття і мала величезне історичне значення для всього світу. Встановлення міцної ісламської влади в багатому вуглеводнями Ірані поставило під сумнів неформальне лідерство сунітської Саудівської Аравії в мусульманському світі.

Передісторія[ред.ред. код]

Останній іранський шах (цар), Мохаммед Реза Пехлеві, прийшов до влади в 1941 році одночасно із введенням в країну радянських і британських військ. Його 38-літнє необмежене правління Іраном було перервано лише одного разу, в 1953 році, коли шах був змушений на короткий термін покинути країну через суперечності з прем'єр-міністром. Мохаммад Моссадик націоналізував нафтовидобувні компанії, що знаходилися в основному в приватних (здебільшого англійських) руках. США і Великобританія у відповідь на це оголосили бойкот іранській нафті, а 19 серпня 1953 року в результаті перевороту, підготовленого ЦРУ, Мосаддик був зміщений і кинутий до в'язниці. Шах повернувся до Ірану і знову приватизував нафтову промисловість.

Шах проводив радикальну вестернізацію Ірану. У зовнішній політиці він безумовно орієнтувався на США. Так, шахський Іран був єдиною ісламською державою, що підтримувала дружні відносини з Ізраїлем. Шах підтримував проамериканські режими в Чаді, Сомалі та Омані. Будь-яка опозиція монархії була заборонена і жорстоко придушувалася спецслужбою САВАК. У її катівнях сиділи сотні тисяч іранців. Особливу загрозу шахові являло ісламське духовенство, оскільки «Біла революція» Пехлеві не була популярною серед релігійного населення Ірану. Одним із найбільш непримиренних критиків шаха був священик з Кума Рухолла Хомейні.

Хомейні засуджував прозахідну зовнішню і внутрішню політику шаха. Після його арешту 5 червня 1963 року по Ірану пройшла серія демонстрацій і акцій протесту, в результаті силового розгону яких загинуло від 86 (за офіційною інформацією) до 15 тисяч (за інформацією протестантів) осіб. Хомейні був поміщений під домашній арешт, але через 8 місяців знову вийшов на волю і продовжив антішахську діяльність. У листопаді 1964 року Хомейні був арештований і висланий з країни.

В еміграції Хомейні продовжив революційну діяльність. У своїй головній праці, «Ісламська держава» (перс. ولایت فقیه‎ -Велайят-е факіха), він виклав основні принципи державного устрою, який потім буде названо ісламською республікою. Книги та аудіокасети з виступами імама контрабандою переправлялися в Іран і поширювалися серед населення, яке читало їх в мечетях.

Тим часом політика Пехлеві практично не змінилася. У 1970-х стався цілий ряд подій, які погіршили становище монархії. Так, в 1971 році широко відзначалося 2500-річчя перської монархії в археологічному комплексі Персеполіс. До спеціального прийому, на який були запрошені винятково зарубіжні гості, влада заготовила більше тонни осетрової ікри. Особливе роздратування серед населення викликав той факт, що в той же час в Сістані, Белуджистані, і навіть в Фарсі (місце проведення урочистостей) була сильна засуха і загроза голоду.[1] [2]

Нафтовий бум, що настав за кризою 1973 року, став причиною небаченої інфляції[3]. При цьому в Іран були запрошені десятки тисяч іноземних фахівців, які почали впроваджувати американське обладнання нафтовидобутку. Держапарат був наскрізь корумпований. У 1976 році шах вирішив замінити традиційний перський календар. Тепер літочислення йшло від сходження Кіра Великого на царський престол. Останньою краплею стала суперечлива смерть сина Хомейні - Мустафи. Хоча за офіційною версією причиною смерті був серцевий напад, версія про вбивство була поширенішою.

Народження опозиції[ред.ред. код]

У 1977 році під тиском адміністрації новообраного президента США Джиммі Картера шах послабив репресії проти критиків режиму і звільнив кілька сотень політичних ув'язнених. В Ірані почали на легальній або напівлегальній основі з'являтися групи політичної опозиції: конституціоналісти, марксисти і ісламісти. Легальна діяльність опозиції дозволила поширити протестні настрої в іранському суспільстві, пов'язані з утиском релігії, внутрішньополітичним курсом на персидський націоналізм у поєднанні з проамериканською зовнішньою політикою, політикою «державного капіталізму» на тлі масової бідності. Основну масу активних опозиціонерів складали духовенство та інтелігенція, які користувалися довірою широких верств населення, особливо в регіонах, населених національними меншинами (Курдистані, Лурестані та Азербайджані). У цілому опозиція групувалася навколо ідей наднаціонального «ісламського соціалізму», які залежно від конкретної політичної партії трансформувалися в ту чи іншу сторону з різним ступенем радикалізму.

Конституціоналісти, кістяк яких становив Національний фронт Ірану, виступали за створення конституційної монархії з демократичними парламентськими виборами. Марксисти через погану організацію здали свої позиції. Найбільшою партією лівого спрямування в Ірані була «Партія народних мас Ірану», що користувалася безпосередньою підтримкою Радянського Союзу. Ліві виступали за силову зміну влади і фізичне усунення шаха. Вони зіграли свою роль у перемозі революції, однак через антиклерикальні позиції в перший вільно обраний парламент не увійшли.

Серед ісламістів особливо виділялося Рух за вільний Іран, у лавах якого був перший прем'єр-міністр після-революційного Ірану Мехді Базарган. Учасники руху виступали за зміну влади без крові, в рамках закону.

Послідовники Хомейні організували "Товариство духівництва, що бореться", куди увійшли Мортеза Мотахарі, Мохаммад Бехешті і Алі Акбар Хашемі Рафсанджані, які після перемоги революції зайняли високі державні пости.

Початок революції[ред.ред. код]

Безпосереднім початком Ісламської революції прийнято вважати події січня 1978 року в Кумі (традиційно релігійному місті), коли демонстрація студентів проти наклепницької статті про Хомейні в державній газеті була розстріляна поліцією. За офіційними даними, в ході утихомирення безладдя загинули 2 студента. За даними демонстрантів - 70 осіб. За шиїтської традиції, поминальні служби за загиблим йдуть 40 днів, і через 40 днів після розгону демонстрації в Кумі, 18 лютого бунт спалахнув в Тебрізі (його придушення також призвело до людських жертв), потім все повторювалося : 29 березня і 10 травня і далі хвилювання виникали у всіх великих містах. Шах, в надії заспокоїти населення, обіцяв провести вільні вибори в червні. Крім того, Мохаммед Реза Пехлеві спробував вжити термінові антиінфляційні заходи, які призвели лише до масових звільнень робітників. Без персоналу, який в своїй більшості примкнув до демонстрантів, заводи почали простоювати. До листопада 1978 року економіка Ірану була остаточно підірвана масовими страйками.

Розстановка внутрішньополітичних сил в країні на початок революції[ред.ред. код]

Реакція США[ред.ред. код]

Не в силах зробити щось іще, шах звернувся за допомогою до США. Однак, Президент США Картер не зважився надати військову підтримку режиму Пехлеві, оскільки навіть у західній пресі він піддавався жорсткій критиці за репресії проти опозиції і порушення прав людини. В адміністрації американського президента стався розкол щодо того, чи варто вводити в Іран війська. Радник з національної безпеки Збігнєв Бжезінський виступав за інтервенцію, тоді як багато співробітників Державного департаменту вважали, що революції вже неможливо запобігти ніякими засобами. Делегації американських державних діячів кілька разів протягом 1977 - 1978 років зустрічалися з шахом, однак ніякої єдиної позиції за цей час виробити не вдалося.

Воєнний стан[ред.ред. код]

20 серпня 1978 року відбулась пожежа в кінотеатрі Рекс міста Абадан, в результаті якої загинуло близько 500 осіб. Це спровокувало нову хвилю масових заворушень. У вересні 1978 року шах запровадив у країні воєнний стан, що передбачав заборону будь-яких демонстрацій. Незважаючи на заборону, масова акція протесту пройшла в Тегерані. За інформацією протестантів, у розгоні акції брала участь техніка. Загинуло 87 осіб, у тому числі 3 жінки.

Події в Тегеранi послужили початком загального страйку працівників нафтової промисловості. У жовтні практично всі нафтовидобувні підприємства, НПЗ, нафтоналивні порти зупинилися. Слідом за цим до кінця року припинили роботу всі підприємства важкої промисловості, машинобудування, металургії. 2 грудня в Тегерані пройшла двохмільйонна демонстрація з вимогою змістити шаха.

Втеча шаха[ред.ред. код]

Перша сторінка газети Кейхан 16 січня 1979: «Шах пішов» (Shâh raft )

16 січня 1979 року Мохаммед Реза Пехлеві разом з шахбану втекли з Ірану за наполяганням прем'єр-міністра Шапура Бахтіяра. Ця подія викликала радість у середовищі протестантів. Натовпи тегеранців зривали з будинків барельєфи, портрети та інші символи останньої іранської династії. Бахтіяр розпустив САВАК, звільнив політичних ув'язнених, а також велів армійському начальству не перешкоджати демонстрантам і пообіцяв найближчим часом провести в Ірані вільні вибори. Через деякий час він зв'язався з Хомейні і попросив його повернутися до Ірану для допомоги в складанні нової конституції.

Перемога революції[ред.ред. код]

Аятола Хомейні спускається по трапу в аеропорту Мехрабад, ранок 1 лютого 1979

Шах пішов, Імам прийшов[ред.ред. код]

1 лютого 1979 року аятола Хомейні повернувся до Ірану після 15-річного заслання. У столичному аеропорту Мехрабад його зустрічали захоплені тегеранці. На вулиці міста вийшли мільйони людей з портретами аятоли, які кричали «Шах пішов, Імам прийшов!». У той же день Хомейні відкинув пропозицію Бахтіяра про створення уряду «національної єдності». Відразу після приземлення Хомейні попрямував на кладовище Бехешті-Захра, у південному передмісті Тегерана. Там він виголосив свою 20-хвилинну промову, в якій назвав «самого Бахтіяра, його уряд, його парламент і всіх його поплічників незаконними» і обіцяв «вибити зуби цьому режиму»[4].

4 лютого він сам призначив прем'єр-міністра, яким став Мехді Базарган. Бійці сил правопорядку переходили на бік послідовників Хомейні. 9 лютого в аеропорту Мехрабад відбувся бій між «хомейністами» і лояльними Бахтіяру гвардійцями, що почався з дрібної сутички. Бій перекинувся на все місто і мав вуличний характер. Прихильники Хомейні взяли під контроль поліцейські ділянки, військові частини, і потім почали роздавати зброю населенню. У цих умовах Вища військова рада (Генштаб) 11 лютого оголосив про свій нейтралітет.

Шапур Бахтіяр втік до Франції, де заснував Національний рух опору, опозиційний Хомейні. Вбитий у 1991 році.

Тимчасовий уряд[ред.ред. код]

Державна перебудова[ред.ред. код]

У країні був проведений референдум, наслідком якого було проголошення 1 квітня 1979 року Ісламської Республіки Іран. У грудні того ж року була прийнята нова конституція країни, в якій було спеціально обумовлено, що вища влада в країні належить духовенству в особі імама Хомейні (після його смерті - його наступникові), а цивільну політичну владу здійснюють президент, меджліс і прем'єр [5].

Наслідки[ред.ред. код]

Внутрішньополітичні наслідки[ред.ред. код]

Державна, кооперативна і приватна власність - три сектори економіки нової республіки. Втручання і вплив західних держав ліквідуються. Країна принципово відкидає капіталізм і комунізм і протиставляє їм власний, «ісламський» шлях розвитку. Що це означає практично - не цілком ясно. Відомо лише, що розвиток країни тим шляхом, який був обраний для неї шахом, призупинився. Капіталістичний вільний ринок продовжує існувати, як існує і найпотужніший створений зусиллями шаха державний сектор в економіці. Але в цих умовах різко загострилося протистояння Ірану спочатку мало не всьому світу, а потім, в основному, країнам Заходу (в першу чергу - США). Говорити про розвиток капіталістичних зв'язків доводилося з обережністю і застереженнями. Якщо вони і продовжували існувати і більш-менш активно розвивалися, то тільки в тих сферах, які були життєво необхідні для країни, - в реалізації іранської нафти і в закупівлях зброї, яке було потрібно для війни[5].

Зовнішньополітичні наслідки[ред.ред. код]

Пропаганда ісламської революції[ред.ред. код]

Безпосередньо після повалення шаха іранське суспільство знаходилося у стані ейфорії, багатьом здавалося, що з усуненням абсолютизму вирішаться всі проблеми, сама собою зникне корупція, настане свобода, люди стануть жити великою родиною, дотримуючись при цьому добрих законів шаріату; доходів від нафти вистачить на те, щоб в умовах справедливого розподілу гарантувати населенню високий рівень життя, забезпечити хорошу інфраструктуру, зробити безкоштовними основні соціальні послуги. Ейфорія від революції призвела до того, що Іран організував активну пропаганду ісламської революції, ідей аятоли Хомейні з приводу ісламського способу життя, і критику капіталізму і комунізму за кордоном. Пропаганда принесла зворотний результат - багато країн стали ставитися до Ірану з підозрою, а пізніше, під час ірано-іракської війни, були схильні підтримувати Ірак.

Учасники подій[ред.ред. код]

Ісламська революція в мистецтві[ред.ред. код]

  • Персеполіс - повнометражний мультфільм, подання новітньої історії Ірану (з прозахідної точки зору) через долю волелюбної молодої жінки, захопленої західною рок-музикою і вимушеної покинути країну. Прем'єра - 23 травня 2007 року. (Франція).

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Hiro, Dilip. Iran Under the Ayatollahs. London: Routledge & Kegan Paul. 1985. p. 57.
  2. Robin Wright The Last Great Revolution: Turmoil And Transformation In Iran.
  3. Graham,Iran(1980) p. 94.
  4. Промова Хомейні в Бехешті Захра
  5. а б Васильєв Л. С.Історія Сходу. - М.: Вищ. шк., 1994. Т.2. С.355.

Посилання[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Агаєв С.Л. Іран - народження республіки. — 336 с.
  • Арабаджян А.З. Іран. Влада, реформи, революції (XIX-XX ст.). — 125 с.
  • Арабаджян А.З. (отв. ред.). Иранская революция 1978-1979. Причини и уроки. — 557 с.
  • Резников А. Б. Иран: падение шахского режима / Предисл. и общ. ред. Р. А. Ульяновского. — Москва: Политиздат, 1983. — 160 с.
  • Ісламська революція (1977-1979) // Ченовет Е., Стефан М. Дж. Чому ненасильницький спротив ефективний. Стратегічна логіка громадянського конфлікту / Переклад С.Гіріка. — Київ: Видавництво «Кліо», 2014. — Стор. 108-136.
  • Wright, R. The Last Great Revolution: Turmoil And Transformation In Iran. — 384 с. (англ.)
  • Abrahamian, E. Iran between Two Revolutions. Princeton University Press, 1982. 561 p.
  • Abrahamian, E. A History of Modern Iran. Cambridge University Press, 2008. 228 p.
  • Keddie, N. Modern Iran: Roots and Results of Revolution. — 448 с. (англ.)