Іспанська Сахара

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Sahara Español
صحراء الاسبانية
Іспанська Сахара
1884 – 1976
Розташування Іспанська Сахара
Столиця Ель-Аюн
Мови Іспанія й Арабська
Релігії Суннізм; Католицизм
Державний лад Not specified
Королівський комісар
 - 1885-1886 Emilio Bonelli Hernando(ісп.)
Субгубернатор
 - 1886-1902 Emilio Bonelli Hernando (ісп.)
 - 1902-1903 Ángel Villalobos (ісп.)
Губернатор
 - 1903-1925 (перший) Francisco Bens Argandoña (ісп.)
 - 1974-1976 (останній) Federico Gómez de Salazar y Nieto (ісп.)
Історія
 - Створення 26 грудня 1884
 - Мадридські угоди 14 листопада, 1975
 - скасування 26 лютого 1976
Валюта песета
Попередник
Наступник
Flag of Spain (1785-1873 and 1875-1931).svg Іспанська Західна Африка
Марокко Flag of Morocco.svg
Мавританія Flag of Mauritania.svg
Сахарська Арабська Демократична Республіка Flag of the Sahrawi Arab Democratic Republic.svg

Іспанська Сахара — назва, що використовується для сучасної території Західної Сахари, коли вона була визнана тереном Іспанії 1884 — 1975. Терен є одним з останніх залишків Іспанської імперії, і статут лишається суперечним, через резолюції ООН по деколонізації, а також бажання незалежності тубільців і зовнішніх претензій Марокко і Мавританії.

Колонізація[ред.ред. код]

У 1884, Іспанія отримала прибережні райони сучасної Західної Сахари на Берлінському конгресі, і почала відкривати торговельні пункти та ввела війська. Влітку 1886 під егідою Іспанського товариства Комерційної Географії (Sociedad Española de Geografía Comercial), Хуліо Сервера Бевера , Феліпе Ріццо (1823-1908), і Франциско Кірога (1853-1894) прибули у колонію Ріо-де-Оро , де вони зробили топографічні і астрономічні дослідження терену. Вона вважається першою науковою експедицією в цю частину Сахари.

Межі області не були чітко визначені, до підписання договору між Іспанією і Францією на початку 20 століття. Іспанська Сахара була створена з іспанських територій Ріо-де-Оро і Сегієт-ель-Хамра у 1924. Ці терени не були частиною, і керувалися окремо від Іспанського Марокко .

Окупація терену у 1884, Іспанією, негайно викликало впертий опір тубільних сахарських племен. У 1904, спалахнуло повстання у місті Смара на чолі з шейхом Ма аль-Айнін, яке було придушене Францією у 1910.

Сучасна історія[ред.ред. код]

Через повстання племен, Іспанії було важко контролювати внутрішні райони країни до 1934. Після здобуття незалежності у 1956, Марокко претендує на Іспанську Сахару в рамках свого можливого доколоніального терену. У 1957, Марокканська Армія Звільнення окупувала Сиді-Іфні, на півночі Іспанської Сахарі, під час війни Іфні . Іспанія відкомандирувала полк десантників з Канарських островів для відбиття атаки. Контроль був незабаром відновлений над всім тереном. Пізніше декілька каральних акцій було виконано для запобігання майбутніх військових дій. Багато колишніх кочових бедуїнів Іспанської Сахарі оселилися у містах і селах. Деякі племена пересилилися до Марокко. У тому ж році, Іспанія, від терену провінції Іспанська Сахара, поступилася провінціями Тарфая і Тан-Тан на користь Марокко.

У 1969, Іспанія передало Марокко область Іфні, яка була центром іспанської адміністрації Іспанської Сахари.

У 1967, іспанська адміністрація була оскаржена промарокканським рухом Харакат Тахрір. У 1973, було створено Фронт Полісаріо. Війська Фронту швидко зростали, і Іспанія втратила ефективний контроль над більшою частиною терену на початок 1975. Спроба підриву впливу ПОЛІСАРІО шляхом створення альтернативної політичної сили, Сахарської Національної Об'єднаної партії не мала великого успіху.

У 1973-1975, в Західній Сахарі велася малоінтенсивна партизанська війна. У 1975, Іспанія вирішила залишити свою колонію, розділивши її територію між сусідніми країнами - Марокко і Мавританією, що було закріплено Мадридськими угодами. У відповідь на це Полісаріо проголосив незалежну Сахарську Арабську Демократичну Республіку (27 лютого 1976 року) і відновив партизанську війну, спрямовану тепер проти прибулих марокканських і мавританських військ. У ході війни Полісаріо отримував військову допомогу з Алжиру, Куби, низки національно-визвольних рухів світу, і, до 1983 року, від Лівії.