Історичні землі України

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Історичний територіальний поділ України — поділ України на певні частини з метою побудови державних органів влади та управління на місцях.

Часи Київської Русі[ред.ред. код]

У періоди втрати Україною державної незалежності і поділу її території між сусідніми державами на українських етнічних землях створювались колоніальні органи управління та поступово поширювався адміністративно-територіальний устрій метрополії. В Україні першими спробами адміністративно-територіального поділу можна вважати існування земель-князівств за часів Київської Русі.

У IXXII століттях територія сучасної України поділялася на Київську, Чернігово-Сіверську, Переяславську, Волинську і Галицьку землі, які входили до складу Київської держави. Деякі менші землі, через низький економічний і політичний рівень розвитку, входили до складу Київського князівства, зокрема Полянська (Руська), Турово-Пінська і Древлянська землі. Землі-князівства поділялись на волості, центрами яких були міста — «городи».

За політичним устроєм Київська Русь являла собою державне утворення у формі монархії. На чолі держави стояв великий князь київський, який зосереджував у своїх руках усю повноту законодавчої, виконавчої, судової і військової влади. Внутрішнє управління державою здійснювали численні княжі управителі. На найвищі адміністративні посади призначались представники великокнязівського роду або намісники (посадники) і тисяцькі. Згодом провідне місце серед київських урядовців займав двірський, або дворецький, основна діяльність якого була пов’язана з управлінням князівським двором. Розгляд судових справ здійснював сам князь. За дорученням князя судові функції міг виконувати хтось із бояр, найчастіше дворецький. На місцях судочинством найчастіше займався спеціальний київський урядник — тивун (тіун). Найрізноманітніші функції при дворі виконували печатник, стольник, покладник, сідлецький, а також дрібніші чиновники — биричі, отроки, дітські, городники, митники та інші.

Часи Галицько-Волинської Русі[ред.ред. код]

З середини XII століття розпочався процес занепаду Київської держави. Безпосереднім спадкоємцем політичної і культурної традиції Київської Русі стало Галицько-Волинське князівство, яке продовжило ранній період української державності. В XIII — І половині XIV століть у складі Галицько-Волинської держави було об’єднано значну частину української етнічної території.

У XIII столітті західний кордон Галицько-Волинського князівства проходив по річці Яселці, далі у північно-східному напрямку через річки Віслок і Сян і ще далі, на захід від річки Вепр, пролягав на південний-схід. Крайніми західними українськими поселеннями були Коросно, Ряшів, Щекарів, Верещин. Північною межею Галицько-Волинської держави були притока Бугу Володавка і Верхня Прип'ять, а після входження до складу князівства Берестейської землі — річки Наров і Яселда. На сході князівство межувало з Турово-Пінською і Київською землями. Кордон проходив через Прип’ять, Стир, Горинь, далі верхів’ями Случі і Південного Бугу вздовж річки Ушиці і Пруту до Чорного моря.

Галицько-Волинське князівство включало Перемишльську, Звенигородську, Галицьку, Володимирську, Луцьку, Дорогобузько-Пересопницьку, Болохівську, Берестейську, Холмську, Червенську і Белзьку землі. До складу князівства входили також землі у нижній течії Дністра, Пруту, Серету, а також значна частина Закарпаття.

В основу державної організації і адміністративного устрою Галицько-Волинського князівства покладалися ті ж принципи, що й у Київській державі. Його територія поділялася на ряд князівств-земель. До складу земель входили волості, центрами яких були міста. З першої половини XIV століття окремі міста-князівства отримали магдебурзьке право і дістали підставу для самоврядування. Першим самоврядний статус у 1334 році отримало містечко Сянок, згодом — Львів, Кам'янець-Подільський, Берестя, Дорогочин, Більськ, Луцьк та інші.

В часи Литви та Польщі[ред.ред. код]

Після смерті в 1340 році Юрія II Болеслава почався занепад Галицько-Волинської держави. Більшість українських земель у другій половині XIV століття була загарбана іноземними державами. В 1387 році багаторічні війни Польщі, Угорщини й Литви за Галичину завершились приєднанням цієї території до Польського королівства.

В 1350-х роках литовський князь Ольгерд розпочав захоплення Придніпров’я. Ще в першій половині XIV століття Литва завоювала частину Волині, Берестейську (1320) і Дорогочинську землі. В 1355—1356 роках литовські війська зайняли спочатку Чернігово-Сіверщину, 1362 — Київську, а 1363 — Подільську землі. З анексією значної частини українських земель Литовське князівство перетворилось на велику феодальну державу. Укр. землі з їхньою високою культурою і правовими відносинами справляли значний вплив на політичне й суспільне життя литовської держави. Руська (давньоукраїнська) стала державною мовою. Литовська держава сприйняла чимало норм руського права і систему адміністративної влади. Православна церква відігравала значну роль у державі. Усе це визначало автономний статус українських земель у складі Великого князівства Литовського. Волинь, Київщина, Новгород-Сіверщина, Чернігівщина і Поділля становили окремі удільні князівства на чолі з князями. Адміністративна влада зосереджувалась у руках князя, земських бояр і князівських урядовців — канцлера, скарбничого, тивуна й соцького. Хоча українські удільні князі мали значні автономні права, однак вони постійно намагалися досягти повної незалежності від литовської держави. Прагнучи не допустити зміцнення українського князівства, великий литовський князь Вітовт протягом 1392—1394 змістив удільних князів, які провадили незалежницьку політику, і ліквідував Новгород-Сіверське, Волинське, Подільське і Київське князівства. На поч. 1440-х Волинське і Київське князівства були відновлені. Однак після смерті Свидригайла (1462) і Семена Олельковича (1470) ці князівства були остаточно ліквідовані і перетворені на литовські провінції. На їхньому місці створено Київське, Брацлавське і Волинське воєводства, які управлялися великокняжими намісниками — воєводами. Воєводства складалися з повітів, а повіти — з волостей. Після укладення між Польщею і Литвою Люблінської унії 1569 всі українські землі, за винятком Берестейської і Дорогочинської, Закарпаття, Буковини й Чернігівщини, потрапили під безпосередню владу Польського королівства. Ця територія поділялась на воєводства:

  • Руське (Галицька, Львівська, Перемишльська, Сяницька і Холмська землі);
  • Белзьке (Бузький, Городельський і Грабовецький пов.);
  • Подільське (Червоногородський, Кам’янецький і Литичівський пов.);
  • Брацлавське (Брацлавський, Вінницький і Звенигородський пов.);
  • Волинське (Луцький, Володимирський і Кременецький пов.);
  • Київське (Київський, Житомирський, Овруцький пов. і Білоцерківське, Богуславське, Канівське, Корсунське, Романівське, Черкаське і Чигиринське староства).

За умовами Деулінського перемир’я 1618 між Річчю Посполитою і Московською державою Чернігово-Сіверщина перейшла під владу Польщі. 1635 було утворено Чернігівське воєводство з Чернігівським і Новгород-Сіверським пов. Берестейське (Берестейський і Пінський пов.) та Підляське (Мельницька, Дорогочинська і Більська землі) воєводства були включені до складу Литви. Адміністративне управління українськими землями у складі Речі Посполитої здійснювалось на основі Литовського статуту 1588 та норм польського права. Значна частина українських міст керувалась положеннями магдебурзького права, на основі якого управління містом переходило до виборного магістрату, очолюваного війтом.

Закарпаття[ред.ред. код]

Після захоплення Угорщиною Закарпатської України (остаточно у XIII ст.) на цій території було запроваджено угорський адміністративно-територіальний устрій. Українські землі були розподілені між сімома комітатами (жупами) — Спишським, Земплинським, Шаризьким, Ужанським, Угочанським, Березьким, Мармароським. На чолі комітату стояв жупан, якого призначав король. На поч. XVI ст. внаслідок втрати Угорщиною незалежності, більша частина Закарпаття потрапляє під владу Трансільванського (Семигородського) князівства. З 1699 вся Закарпатська Україна знаходилась у складі Австрії.

Буковина[ред.ред. код]

З середини Х ст. територія сучасної Буковини входила до складу Київської Русі. У XII — І пол. XIV ст. ці землі становили частину Галицько-Волинської держави. Занепад Галицько-Волинського князівства призвів до зміцнення у серед. XIV ст. у цьому регіоні позицій Угорщини. В серед. XIV—XV ст. тут існувало український державний утвір — Шипинська земля (у межах сучасної Чернівецької області). З серед. XIV ст. Буковина відійшла до Молдавського князівства. В цей час буковинські землі були розділені на три волості — Чернівецьку, Хотинську і Сучавську. 1514 Молдавія разом із українськими територіями потрапила під владу Туреччини. У Буковині була створена турецька військово-адміністративна одиниця — Хотинська райя. У ІІ пол. XVIII ст. Буковина поділялася на три цинути — Чернівецьку, Сучавську і Кімпалужську, які складалися з околів. Адміністративна і судова влада на цій території належала молдавському дивану в Яссах. 1774 Буковина (крім Хотинської райї) потрапила під владу Австрії і 1786 управлялася військовим командуванням. На початку 1787 буковинські землі увійшли до складу Галичини. Територія Хотинської райї за Бухарестським мирним договором 1812 потрапила під владу Російської імперії.

Північне Причорномор’я та Крим[ред.ред. код]

Протягом століть Пн. Причорномор’я і Крим були зоною боротьби українських князів з кочовими племенами. Після розгрому Хозарського каганату (965) військами Святослава Ігоревича на Таманському п-ові утворилося Тмутараканське князівство, до складу якого незабаром увійшли землі Приазов’я, Кубані та сх. частина Кримського півострова. З поч. XI ст. князівство перебувало у складі Київської держави. У XIII ст. Причорномор’я і Крим були завойовані монголо-татарами. У Криму утворився улус із центром у м. Солхат, який підлягав хану Золотої Орди. Після її розпаду тут виникла татарська держава — Кримське ханство (1449—1783). Татарські орди здійснювали грабіжницькі походи в Україну. Руйнуючи українські міста й села, вони брали у полон десятки тисяч мирних жителів і продавали їх у рабство або використовували на тяжких роботах у своїх господарствах. За даними перепису 1666—1667, проведеного Евлієм Челебі, українці становили 4/5 всього населення Криму. Для захисту від татарсько-турецької агресії у пониззі Дніпра на південь від дніпровських порогів виникло військово-політичне утворення — Запорізька Січ. До складу володінь запорізького козацтва — Вольностей Війська Запорізького — входила територія по лінії від гирла Тясмину до Чорного Лісу, далі річками Ворсклою, Синюхою і Богом до Дніпровсько-Бозького лиману, — вздовж Дніпра — до верхів’їв Конки і гирла Берди, а звідти — узбережжям Азовського моря до гирла Кальміусу та по р. Орелі до Дніпра.

З ІІ пол. XVI ст. на Запоріжжі сформувався чіткий адміністративно-політичний устрій. Усе Військо Запорізьке поділялося на полки, якими командували полковники. Полк поділявся на курені на чолі з курінними отаманами, а курені на сотні. На чолі козацького війська стояв виборний гетьман. Безпосередньо на Січі старшим був кошовий отаман. Вищою владою на Січі вважалася військова рада (коло), яка обирала або скидала кошового отамана, козацьку старшину, вирішувала всі найважливіші питання життя Коша. На чолі всього управління Запорізькою Січчю стояла військова старшина (кошова старшина) — військовий писар, військовий суддя, осавул, обозний, хорунжий. Запорізькі козаки становили «січове товариство», яке поділялося на курені. У XVIII ст. всіх куренів було 38. Керував куренем курінний отаман. Місце перебування Січі змінювалося кілька разів залежно від воєнно-політ. ситуації (Томаківська Січ, Микитинська Січ, Чортомлицька Січ, Кам’янська Січ, Олешківська Січ, Нова Січ, Задунайська Січ). Згодом, у XVIII ст., запорізькі землі охоплювали територію сучасних Запорізької, Дніпропетровської, Миколаївської, Херсонської і значної частини Донецької області Адміністративно вони поділялись на округи — паланки: на правому березі Дніпра — Кодацька, Бугогардівська, Інгульська (Перевознинська), на лівому — Протовчанська, Самарська, Орельська, Кальміуська і Прогноївська. На чолі паланок стояли паланкові полковники, писарі та осавули, призначені Кошем.

В часи Гетьманщини[ред.ред. код]

Вже на початковому етапі Національно-визвольної війни на значній частині території України була відновлена українська державність, сформувалась нова військово-політична система і органи державного управління, визначився адміністративно-територіальний устрій, який будувався переважно на традиціях Запорізької Січі. Українська козацька держава, яка включала землі колишнього Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств, обіймала територію бл. 200 тис. км².

За умовами Зборівського мирного договору 1649, кордон між Україною і Річчю Посполитою встановлювався по лінії Дністер-Ямпіль-Брацлав-Вінниця-Погребище-Паволоч-Коростишів-Горностайпіль-Димер-Дніпро-Остер-Чернігів-Ніжин-Ромни. Східний кордон встановлювався по лінії колишнього польсько-московського кордону і пролягав по річках Сухий Ромен, Терен, Бобрик, через Сулу, Псьол до Ворскли і далі до р. Коломак і до Муравського шляху.

На чолі новоствореної держави стояв гетьман України, яким був проголошений Богдан Хмельницький (1648). Гетьману належала вища військова, політична, адміністративна і судова влада в Україні, яку він здійснював через Генеральну військову канцелярію. Найближчими помічниками гетьмана в управлінні державою була генеральна старшина — генеральний писар, генеральні судді, генеральний осавул, генеральний хорунжий, генеральний підскарбій, генеральний обозний, генеральний бунчужний. Найвищою судовою установою був Генеральний військовий суд.

Столицею України та гетьманською резиденцію стало місто Чигирин.

Територія України поділялась на полки, число яких не було сталим. 1649 року їх налічувалося 16:

  1. Чигиринський полк,
  2. Черкаський полк,
  3. Корсунський полк,
  4. Білоцерківський полк,
  5. Канівський полк,
  6. Переяславський полк,
  7. Брацлавський полк,
  8. Кальницький полк (Вінницький полк),
  9. Київський полк,
  10. Кропивнянський полк,
  11. Миргородський полк,
  12. Ніжинський полк,
  13. Полтавський полк,
  14. Чернігівський полк,
  15. Прилуцький полк,
  16. Уманський полк.

1650 всіх полків було 20. Під час воєнних дій української армії проти польських і литовських військ у 1654-55 утворились:

  1. Волинський полк,
  2. Турово-Пінський полк,
  3. Білоруський полк (Чавський полк),
  4. Подільський полк.

На чолі кожного полку стояв полковник, який обирався на полковій раді або призначався гетьманом. Він зосереджував у своїх руках військову, адміністративну і судову владу на території полку. Крім нього, до полкового уряду входили полковий суддя, полковий писар, полковий осавул, полковий обозний, полковий хорунжий.

Полки поділялись на сотні, в яких військово-адміністративні функції виконували сотники.

До складу сотні входило кілька куренів, що очолювалися курінними отаманами.

Найвищим органом місцевого управління були козацькі ради, на яких обговорювали і вирішували усі найважливіші політичні, військові, фінансові та судові справи, обирали і скидали козацьку старшину (див. також Генеральна військова рада).

Управління містами у Гетьманщині здійснювалося відповідно до їхнього статусу. Містами, які мали магдебурзьке право (Київ, Ніжин, Чернігів, Переяслав, Стародуб, Глухів, Полтава, Батурин та інщі), управляли виборні магістрати. Міста ж, які не дістали цього права, мали обмежене самоврядування, управлялись виборними ратушами, але підлягали і старшинській адміністрації. На чолі міського управління стояв війт, якого обирали або призначав гетьман чи полковник.

У 2-й половині 17 сторіччя Україна внаслідок десятирічної виснажливої громадянської війни та збройної інтервенції іноземних військ (т. зв. період Руїни) потрапила у сферу впливу сусідніх держав. Після Андрусівського перемир’я 1667 та «Вічного миру» 1686 територія Лівобережної України з Києвом та Запоріжжям опинилися під владою Московської держави, а Правобережна Україна залишилась у складі Речі Посполитої (1699 до Польщі приєднано Поділля, яке перебувало під владою Туреччини). Південна Київщина і Брацлавщина з містами Трахтемирів, Канів, Черкаси і Чигирин мала залишатись незаселеною.

Українські землі, які перебували у складі Московської держави, протягом XVII—XVIII ст. зберігали відносну автономію і державні права. Території Гетьманщини (сучасні Чернігівська, Полтавська, західна частина Сумської, Харківська і східна частина Київської області) поділялася на 10 полків:

  1. Київський полк,
  2. Ніжинський полк,
  3. Переяславський полк,
  4. Чернігівський полк,
  5. Стародубський полк,
  6. Лубенський полк,
  7. Прилуцький полк,
  8. Гадяцький полк,
  9. Миргородський полк,
  10. Полтавський полк.
  • Гетьманській адміністрації підлягав і Могилівський полк, територія якого частково охоплювала етнічні білоруські землі.

Політико-правове становище Гетьманщини спочатку визначалося договорами між гетьманом України і московським урядом, які мали міждержавний характер. Однак, внаслідок загострення внутрішньополітичної ситуації, боротьби за владу старшинських угруповань та намагань Московської держави посилити свої впливи в Україні, ці договори поступово набувають рис договірних статей. Переяславські статті 1659, Батуринські статті 1663, Московські статті 1665 та інші гетьманські угоди з московським урядом щораз більше обмежували політичну автономію України та посилювали її адміністративну й фінансову залежність від Московської держави. Управління Гетьманщиною здійснював гетьман України, якому належала вся повнота військової, адміністративної і судової влади. Гетьман обирався Генеральною військовою радою переважно з кандидатур, заздалегідь узгоджених з московським урядом. Гетьманський уряд уже не мав права підтримувати дипломатичні відносини з іноземними державами.

Резиденція гетьмана щоразу ближче переносилася до московського кордону: Гадяч (1663— 68), Батурин (1669—1709; 1750-64), Глухів (1709-50).

1708 на території Лівобережної України було утворено дві губернії — Київську і Азовську, що фактично поклало початок створенню паралельних органів державного управління. З 1709 при гетьмані постійно перебував царський резидент для нагляду за діяльністю гетьмана та старшини. Значного удару по українській державності було завдано діяльністю органів російської колоніальної адміністрації в Україні — Малоросійської колегії та Правління гетьманського уряду.

Розглядаючи Гетьманщину як складову частину Російської імперії та намагаючись уніфікувати систему управління державою, російський уряд вирішив повністю ліквідувати автономію України. 10 листопада 1764 Катерина II скасувала гетьманство, передавши всю повноту виконавчої влади в Україні президенту Малоросійської колегії Румянцеву-Задунайському.

Слобідська Україна[ред.ред. код]

Обмеження козацького самоврядування та поступова ліквідація полкового устрою відбувалися й на Слобідській Україні. З середини 16 ст. територія Слобожанщини почали поступово заселяти українські козаки й селяни з Правобережної і Лівобережної України. З XVII ст. ці землі було приєднано до Московської держави. Адміністративно-територіальний устрій на Слобідській Україні був здебільшого подібним до Гетьманщини.

В XVII ст. тут існувало п’ять полків, які становили військові й адміністративно-територіальні одиниці:

  1. Острогозький полк (1652-58),
  2. Сумський полк (1652-58),
  3. Охтирський полк (1651-58),
  4. Харківський полк (1659-60), 1685 виділився Ізюмський полк,
  5. Балаклійський полк (1669—1677), 1677 Балаклійський полк було приєднано до Харківського.

Полкові канцелярії підпорядковувались білгородському воєводі, через нього — Розрядному приказу, а згодом — Посольському приказу.

Намагання Слобідської України приєднатись до Гетьманщини викликало рішучий опір з боку російських властей. 28.7.1765 російський уряд ліквідував слобідські козацькі полки і на їхньому місці утворив регулярні гусарські частини за російським зразком. На слобідських землях було утворено Слобідсько-Українську губернію з центром у Харкові.

Запорізька Січ[ред.ред. код]

У ІІ пол. 18 ст., прагнучи обмежити самоврядування і господарську діяльність Запорізької Січі, яка виступала активним каталізатором національної свідомості та перешкоджала експансіоністській політиці Російської імперії на півдні України, російський уряд дозволив створення на території Запоріжжя військових поселень іноземців (сербів, німців, болгар, греків). Ця територія була названа Новою Сербією (1752) зі штаб-квартирою у Новомиргороді та Слов’яно-Сербією (1753) з центром в місті Бахмут.

1764 військові поселення були ліквідовані, а їхні землі включені до складу Новоросійської губернії.

Правобережна Україна, Галичина та Закарпаття[ред.ред. код]

Наприкінці XVII—XVIII ст. значна частина українських земель — Правобережна Україна, Поділля, Волинь, Галичина, Холмщина, Підляшшя і Посяння — входили до складу Польщі. 1684-85 на Правобережжі польський сейм підтвердив за козаками їхні основні права і привілеї.

На цій території були сформовані:

які очолювали полковники С. Палій, 3. Іскра, А. Абазин і С. Самусь. Однак у червні 1699 польський сойм, побоюючись наростання національно-визвольного руху на Правобережжі, прийняв постанову про ліквідацію козацьких полків. Це рішення не було визнане козаками і призвело до повстання Палія 1702-04. Після поразки повстання значна частина козаків перейшла на територію Гетьманщини, а козацький військово-територіальний устрій на Правобережній Україні було ліквідовано.

Наприкінці XVII — на початку XVIII ст. на українських землях у складі Речі Посполитої зберігався поділ на воєводства і повіти.

Існували

  1. Київське воєводство,
  2. Брацлавське воєводство,
  3. Подільське воєводство,
  4. Волинське воєводство,
  5. Руське воєводство,
  6. Белзьке воєводство.

Адміністративне управління здійснювали воєводські та повітові органи влади.

Наприкінці XVIII ст. внаслідок трьох поділів Речі Посполитої (1772, 1793, 1795) українські землі потрапили до складу Австрії, Російської імперії і Туреччини. 1772 до складу Австрії ввійшла вся територія Руського воєводства (без Холмської землі), Белзького та західних повітів Волинського і Подільського воєводств, а 1774 — Буковина (без Хотинської райї). Австрійський уряд утворив на захоплених територіях Коронну землю — Королівство Галичини і Лодомерії (Володимирії) з центром у Львові, у складі якого штучно об’єднав українські етнічні землі з частиною польських земель.

Умовною межею між українською (східною) і польською (західною) частинами Галичини стала річка Сян. 1786—1849 окремий округ у складі Галичини становила Буковина, а 1795—1809 — Холмщина.

Територія королівства поділялась на округи і дистрикти, кількість яких змінювалась. Так, до 1782 існувало 6 округів і 59 дистриктів, а 1867 — 17 округів і 176 дистриктів. Адміністративна влада у коронному краї належала губернаторському управлінню на чолі з губернатором. Губернатора, який утримував у своїх руках усю повноту виконавчої влади, призначав імператор. Вищий представницький орган у Галичині — сейм збирався один раз, 1780. Існував виконавчий орган сейму — становий крайовий комітет. На місцях адміністративна і судова влада належала війтові, а управління декількома навколишніми громадами здійснював мандатор. Містами управляли магістрати, до складу яких входили війт, бургомістр, райці (радники) і лавники (засідателі).

З утворенням 1867 Австро-Угорської імперії Східна Галичина й Буковина залишаються у складі Австрії, а Закарпаття потрапило під безпосередню владу Угорщини. Існуючі коронні краї у Галичині й Буковині отримали статус провінції і поділялися на повіти. Вся адміністративна влада в краї належала наміснику (див. також Галичина і Буковина).

1699 Закарпатська Україна, яка протягом століть перебувала під окупацією Угорщини, опинилась у складі Австрії. Територія Закарпатської України, як і угорські етнічні землі, поділялась на жупи (комітати), які в свою чергу складалися з доміній. Всі адміністративні органи влади на Закарпатті підпорядковувались Пожонському (Братиславському) намісницькому управлінню. Зазнаючи нещадного національного гніту, відірвані від загальноукраїнського громадсько-політичного і культурного життя, українці Закарпаття, однак, зберігали національну свідомість і самобутню культуру (див. також Закарпаття).

Ліквідація козацького устрою. В складі Російської імперії[ред.ред. код]

Дивись також Українські губернії в Російській імперії

Зміцнення економічної незалежності Запоріжжя та величезний вплив запорожців на формування політичної свідомості українського народу становили потенційну загрозу колоніальній політиці Російської імперії на півдні України. Тому 4-5(15-16).6.1775 за наказом Катерини II російські війська під командуванням генерала П.Текелі зруйнували Запорізьку Січ. 3(14).8.1775 було видано царський маніфест, який офіційно ліквідував запорізьке козацтво. На землях Війська Запорізького було утворено дві губернії — Азовську і Новоросійську. Після скасування гетьманства російський уряд вирішив остаточно ліквідувати існуючі форми військ і місцевого адміністративно-територіального устрою на Лівобережній Україні. 1781 на Лівобережжі було ліквідовано сотенно-полковий устрій. 1781-83 в Україні було утворено Київське, Харківське, Чернігівське, Новгород-Сіверське і Катеринославське намісництва. Паралельно з намісництвами існував поділ на губернії. 1783 указом російської військової колегії на основі лівобережних козацьких полків створювались регулярні карабінерські кавалерійські полки. Таким чином, протягом усього часу перебування українських земель у складі імперії політика рос. уряду була спрямована на ліквідацію традиційного адміністративного устрою України, збереження якого значною мірою сприяло формуванню в українського народу національної свідомості. Експансіоністська політика імперського уряду на південній України завершилася приєднанням 1783 Кримського ханства до Російської імперії. Царським указом від 2 лютого 1784 було утворено Таврійську область з центром у Сімферополі. 1783 Азовська і Новоросійська губернія були об’єднані і на їх основі створено Катеринославське намісництво з центром у Кременчуці (з 1789 — у м. Катеринослав).

Після другого (1793) і третього поділів Польщі до складу Російської імперії увійшли Київщина, Брацлавщина і Волинь.[1] Згідно з указом Сенату від 23 квітня 1793 на приєднаній до Росії території утворено Заславське та Брацлавське намісництва (губернії) і Кам’янецьку область[2]. Указом сенату від 1 травня 1795 на території, що входила в Заславську та Брацлавську губернії і Кам’янецьку область, утворено Волинську, Подільську і Брацлавську губернії.[3] У Волинській губернії було сформовано Володимирську, Домбровецьку, Житомирську, Заславську, Ковельську, Лабунську, Луцьку, Новоград-Волинську, Овруцьку, Острозьку, Радомишльську, Рівненську і Чуднівську округи (повіти).[4] Центром Волинської губернії було визначено місто Новоград-Волинський, (згодом місто Житомир).[5]

З приходом до влади Павла І, 12 грудня 1796 був виданий Указ «Про новий розподіл держави на губернії». В Україні замість намісництв утворювались губернії. Брацлавська губернія була ліквідована (ПСЗРИ, Т. 23, № 17634). Її територія, за винятком приєднаних до Київської губернії Липовецького, Махнівського, П’ятигірського і Сквирського повітів, відійшла до Подільської губернії [ПСЗРИ. — Т. 23. — № 18117.]. Разом з тим Базалійський, Дубенський, Кременецький, Старокостянтинівський і Ямпільський повіти Подільської губернії увійшли до складу Волинської губернії [ПСЗРИ. — Т. 23. — № 18117).

У 1797—1803 відбулося укрупнення повітів Подільської та Волинської губерній. Коли були остаточно сформовані межі повітів, 19 липня 1804 був виданий остаточний штат цих губерній (ПСЗРИ, Т. 28, № 21404). До складу Подільської губернії увійшло 12 повітів: Балтський, Брацлавський, Вінницький, Гайсинськнй, Кам’янецький, Летичівський, Літинський, Могилівський, Ольгопільський, Проскурівський, Ушицький і Ямпільський. До складу Волинської губернії увійшло також 12 повітів: Володимир-Волинський, Дубенський, Житомирський, Заславський, Ковельський, Кременецький, Луцький, Новоград-Волинський, Овруцький, Острозький, Рівненський, Старокостянтинівський.

XIX століття[ред.ред. код]

На початку XIX століття існувало 9 губерній: Київська, Полтавська, Чернігівська, Харківська, Катеринославська, Херсонська, Таврійська, Подільська і Волинська. 1815 до Російської імперії було приєднано Холмщину і Підляшшя, які 1831 увійшли до складу Сідлецької, Люблінської і Гродненської губернії. (див. також Губернія). В І пол. XIX ст. для придушення національно-визвольного руху російський уряд сформував систему військово-адміністративних одиниць — генерал-губернаторств. В Україні було створено чотири генерал-губернаторства: Київське (Київська, Волинська і Подільська губернії), Малоросійське (Полтавська і Чернігівська), Харківське (Харківська і Воронезька), Новоросійське (Катеринославська, Таврійська, Херсонська губернія і Бессарабська область). Вся повнота військової і цивільної влади на території адміністративних одиниць належала генерал-губернатору.

У першій половині XIX ст. волості створювалися лише в тих районах губернії, які були населені державними селянами. Поділ всієї території губернії на волості введений у ході здійснення селянської реформи 1861, що дозволило повсюдно з 1866 встановити чотириступеневу систему управління (центр — губернія — повіт — волость). Зміни кількости та меж волостей протягом другої половини XIX ст. були незначними, та до початку XX ст. волосний поділ набув сталого характеру.

1912 було створено Холмську губернію, до якої увійшла більшість українських земель Королівства Польського. На початку Першої світової війни 1914-18 в результаті Галицької битви 1914 російські війська захопили значну частину західноукраїнських земель. На окупованій території було створено Галицько-Буковинське генерал-губернаторство, яке проіснувало до серпня 1917 (з перервами). Діяльність російських військово-адміністративних органів у Галичині, Буковині і Посянні була спрямована на нищення українського національного життя в усіх його проявах — політичному, релігійному і культурному. Південо степова Україна (Катеринославська Херсонська Таврійська губерні

У роки національно-визвольної боротьби в 1917—1920 рр.[ред.ред. код]

Лютнева революція 1917 в Росії сприяла розгортанню національно-визвольному руху в Україні.

У часи УНР[ред.ред. код]

Території на які претендувала Українська Народна Республіка.

3(17) березня 1917 у Києві було утворено Українську Центральну Раду, яка після проведення Всеукраїнського національного конгресу була перетворена на революційний парламент України. Очоливши боротьбу українського народу за побудову власної держави, УЦР своїми 4-ма універсалами перетворила Україну з колонії у складі Російської імперії на незалежну державу (див. Універсали Української Центральної Ради).

15(28).6.1917 на засіданні Малої Ради було сформовано перший український уряд — Генеральний Секретаріат УЦР-УНР. Після проголошення в ніч з 11(24) на 12 (25).1.1918 незалежності України Генеральний Секретаріат було перейменовано у Раду Народних Міністрів УНР.

За умовами Берестейського договору 1918 між УНР і державами Четверного союзу західні і північно-західні кордони України встановлювалися по лінії Тарноград-Білгорай-Щебрешин-Красностав-Пугачів-Радин-Межиріччя-Сарнаки-Мельник-Високо-Литовськ-Кам'янець-Литовськ-Пружани-Вигоновське озеро.

Таємна частина договору між УНР і Австро-Угорщиною передбачала об'єднання Галичини й Буковини в окремий коронний край.

Важливим кроком української влади стало прийняття 2-4.3.1918 закону про адміністративно-територіальний поділ України. Запроваджувався поділ на нові адміністративно-територіальні одиниці — землі. Усього мало бути створено 32 землі. Землі УНР:

  1. Київ з околицями до Ірпеня і Стугни, і за Дніпром на 20 верст,
  2. Деревська земля (головне місто — Коростень), — Радомишльський і Овруцький повіти, Київський повіт без південної частини, північна частина Рівенського.
  3. Волинь (Луцьк), — Володимирський, Ковельський, Луцький та частина Дубенського повітів,
  4. Погорина, Погориння (Рівне), — Рівенський, Острозький, Заславський, Кременецький повіти, а також південна частина Дубенського та західна частина Старокостянтинівського повітів,
  5. Болохівська земля (Житомир), — Житомирський та Новоград-Волинський повіти та частини Бердичівського, Літинського та Вінницького повітів
  6. Поросся (Біла Церква), — Васильківський, Сквирський, Таращанський повіти, а також південна частина Київського та східна частина Бердичівського повітів
  7. Черкаська земля (Черкаси), — Черкаський, Канівський, Чигиринський повіти, а також частина Звенигородського повіту
  8. Побожжє, Побужжя (Умань), — Уманський, Гайсинський повіти, частини Липовецького, Балтського та Єлисаветського повітів
  9. Поділля (Кам'янець-Подільський), — Кам'янецький, Проскурівський, Ушицький повіти, частини Могилівського і Старокостянтинівського повітів
  10. Брацлавщина (Вінниця), — Вінницький, Брацлавський повіти, частини Літинського, Липовецького, Могилівського та Ямпільського повітів
  11. Подністров'я (Балта), — Ольгопільський, Тираспольський повіти, частини Ямпільського, Балтського та Ананьївського повітів
  12. Помор'я (Миколаїв), — Одеський повіт, частини Ананьївського, Єлисаветського та Херсонського повітів
  13. Одеса з околицею, — з територією до Дністровського лиману
  14. Низ, Низова Дніпрянщина (Єлисаветград), частини Єлисаветського, Александрівського та Верхнєдніпровського повітів
  15. Січ (Катеринослав), — Катеринославський повіт, частини Верхнєдніпровського, Херсонського, Новомосковського та Александрійського повітів
  16. Запоріжжя, Запорожжя (Бердянськ), — Мелітопольський та Бердянський повіти
  17. Нове Запоріжжя, Нове Запорожжя (Херсон), — Дніпровський повіт та частина Херсонського повіту
  18. Озовська земля, Азовська земля (Маріуполь), — Маріупольський, Павлоградський повіти та частина Александрівського повіту
  19. Половецька земля (Бахмут), — Старобільський, Слов'яносербський та Бахмутський повіти
  20. Донеччина (Слов'янськ), — Зміївський, Ізюмський, Вовчанський та Куп'янський повіти, частини Корочанського та Білгородського повітів
  21. Подоння (Острогожськ), — Новооскільський, Бирючський, Острогозький та Богучарський повіти, частини Корочанського й Старобільського повітів
  22. Сіверщина (Стародуб), — Мглинський, Суражський, Новозибківський, Стародубський та Новгород-Сіверський повіти
  23. Чернігівщина (Чернігів), — Чернігівський, Городнянський, Остерський та Сосницький повіти, частини Козелецького, Ніжинського та Борзенського повітів
  24. Переяславщина (Прилуки), — Переяславський, Прилуцький та Пирятинський повіти, частини Козелецького, Ніжинського, Борзенського і Золотоніського повітів
  25. Посем'я (Конотоп), — Кролевецький, Глухівський, Конотопський та Путивльський повіти
  26. Посулля (Ромни), — Роменський, Лохвицький, Гадяцький повіти, частини Лубенського та Миргородського повітів
  27. Полтавщина (Полтава), — Зіньківський, Полтавський та Костянтинівський повіти, частини Миргородського, Хорольського, Валківського, Охтирського та Богодухівського повітів
  28. Самарська земля, Самара (Кременчук), — Кременчуцький, Кобеляцький та Новомосковський повіти, частини Золотоніського й Хорольського повітів
  29. Слободщина, Слобожанщина (Суми), — Сумський, Лебединський, Суджанський та Гайворонський повіти, частини Охтирського та Богодухівського повітів
  30. Харків з повітом і частиною Валківського та Білгородського повітів.

Виконавча влада на місцях належала губернським і повітовим комісарам, які призначались УЦР замість царських губернаторів. Вища судова влада в республіці належала Генеральному Суду та апеляційним судам. 29.4.1918 на сесії УЦР було схвалено Основний Закон Республіки (див. Конституція УНР) та обрано М.Грушевського президентом України. Однак у цілому УЦР виявилася неспроможною організувати ефективне адміністративне управління державою, не змогла налагодити нормальне господарське життя та сформувати боєздатні збройні сили, що в кінцевому підсумку призвело до її падіння[6].

У часи Української Держави[ред.ред. код]

Українська держава в травні — листопаді 1918 року:
   Українська держава
   Кримський крайовий уряд
   ЗУНР (19.X.1918)
   Радянська Росія

29 квітня 1918 року на Хліборобському конгресі у Києві гетьманом України було обрано П. Скоропадського.

В опублікованому 29.4.1918 «Законі про тимчасовий устрій України» зазначалося, що вся виконавча й законодавча влада в країні тимчасово належить гетьману України. Гетьман призначав отамана Ради Міністрів Української Держави, затверджував склад уряду, очолював Збройні сили і керував зовнішньою політикою держави. В майбутньому владу гетьмана мав обмежити законодавчий орган — Сейм України.

УЦР було розпущено, а всі видані нею закони скасовувались. Замість УНР проголошувалася Українська Держава. Вищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади стала Рада Міністрів Української Держави. Для управління країною на місцях запроваджувалися посади губернських і повітових старост. На чолі міського управління стояли міські отамани, а у Києві — столичний отаман. Найвищим органом судової влади став Державний сенат Української Держави.

За Гетьманату тривало формування української державної території. Враховуючи стратегічні інтереси держави і побажання населення території, де українці становили більшість, до України було приєднано Гомельський повіт Могилівської губернії, Путивльський, Рильський, Суджанський, Гайворонський, Білогородський, Корочанський, Новооскільський повіт Курської губернії, Валуйський повіт Воронезької губернії, а також Річинський, Пінський і Мозирський повіт Мінської губернії.

Українська держава в листопаді — грудні 1918 року:
   Антиурядові повстання.
   Похід Директорії на Київ
   Завоювання поляками Холмщини та ЗУНР
   Наступ більшовиків на Східну Україну
   Завоювання румунами Буковини

Українська Держава поділялася на 9 (10) губерній:

  1. Київська губернія
  2. Волинська губернія
  3. Чернігівська губернія
  4. Подільська губернія
  5. Полтавська губернія
  6. Катеринославська губернія
  7. Харківська губернія
  8. Херсонська губернія
  9. Холмська губернія
  10. Таврійська губернія (півострів Крим тимчасово знаходився не під українською владою, тому з решти території була утворена Таврійська округа)

і 2 округ:

  1. Поліська округа
  2. Таврійська округа

У вересні 1918 на переговорах у Києві між представниками українського уряду і делегацією від національних та громадських організацій Криму було досягнуто угоди про входження півострова до складу України на правах автономії.

В травні-жовтні 1918 на українсько-російських переговорах розглядалося питання про територіальне розмежування між Україною і Радянською Росією, яке через зрив переговорного процесу російською стороною не було вирішено.

Адміністративно-територіальний поділ Української держави у квітні-грудні 1918 р.

У часи Директорії[ред.ред. код]

В листопаді 1918 внаслідок антигетьманського повстання владу в свої руки взяла Директорія УНР. 26.12.1918 було проголошено відновлення УНР і сформовано уряд держави — Раду Народних Міністрів УНР. Цього ж дня було відновлено законодавство УНР, в тому числі закон про адміністративний поділ. 23-28.1.1919 у Києві відбувся Трудовий Конгрес України, який затвердив Акт Злуки ЗУНР і УНР, проголошений 22.1.1919 на Софійському майдані столиці, і тимчасово передав законодавчі повноваження Директорії УНР. Адміністративно-територіальний устрій територій, які контролювала Директорія, визначався законом «Про організацію адміністративної влади УНР у місцевостях, звільнених від більшовицької окупації». Згідно з цим законом влада на місцях належала органам місцевого самоврядування — Трудовим радам. Однак нормальне функціонування цих органів за умов воєнного стану не могло бути забезпечене, і фактично адміністративні функції здійснювали військові отамани і комісари Директорії. Територія республіки поділялася на Західну (ЗО УНР) і Східну області. Східна область складалася з Київської, Харківської, Полтавської, Чернігівської, Катеринославської, Херсонської, Житомирської, Кам’янецької і Холмської губернії. Столицею УНР вважався Київ, хоча фактично головним містом в різні часи ставали Вінниця і Кам’янець-Подільський. 12.11.1920 Директорія УНР ухвалила «Закон про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці» та «Закон про Державну Народну Раду Української Республіки», які однак не були реалізовані через окупацію тер. УНР сусідніми державами.

У часи ЗУНР[ред.ред. код]

Карта територій, на які претендувала ЗУНР

З наближенням воєнної поразки країн Четверного союзу українське населення Австро-Угорщини рішуче висловилось за утворення української держави в її етнічних межах. 18 жовтня 1918 у Львові на зборах українських депутатів австрійської Державної Ради і членів Палати Панів, українських членів галицького і буковинського сеймів було утворено Українську Національну Раду ЗУНР, яка очолила український національний рух в Австро-Угорській імперії. В ніч на 1 листопада 1918 українські війська за розпорядженням УН Ради зайняли всі найважливіші державні установи у Львові. 13 листопада 1918 було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку. Вищим виконавчим і розпорядчим органом республіки став Державний Секретаріат ЗУНР. Державна територія ЗУНР включала українські етнічні землі — Галичину, Буковину і Закарпаття (загальна площа бл. 70 тис. км²). Однак незабаром буковинські й закарпатські землі були окуповані іноземними військами. Уряд ЗУНР за умов воєнного стану не мав можливості змінити систему адміністративно-територіального поділу, характерну для Австро-Угорської імперії, хоча принципи роботи органів державної влади значно змінились. Адміністративні і фінансові функції на місцях здійснювали повітові комісари, яких призначав державний секретар внутрішніх справ, військова влада в повітах належала повітовим військовим комендантам. Для розгляду судових справ були створені окружні суди. Одним із головних завдань центральних органів влади ЗУНР було державне об’єднання з УНР. Після нетривалої підготовчої роботи 22.1.1919 у Києві було проголошено Акт Злуки УНР і ЗУНР. Під час українсько-польської війни 1918-19 польські війська поступово витісняли адміністрацію ЗУНР з території республіки. Спроби укласти перемир’я і досягнути державно-територіального розмежування з Польщею за посередництва Антанти були безрезультатними. В середині липня 1919 польські війська повністю окупували територію ЗУНР.

Наприкінці 1920, після підписання мирної угоди між радянською стороною і Польщею був прокладений новий державний кордон, який поділив Волинську губернію на дві частини — до Польщі відійшли 6 повітів, а також 5 волостей Острозького повіту, одна волость Новоград-Волинського повіту та частина волості Овруцького повіту. Враховуючи це, у Волинській губернії в 1921 провели нове розмежування повітів, що залишилися.[7] Зокрема, Острозький повіт був скасований, Заславський повіт став містити в собі 23 волості, Старокостянтинівський — 15 волостей. Був утворений Полонський повіт, у який ввійшли 14 волостей.

У 1921 до Заславського повіту входили такі 23 волості: Антонінська, Білогородська, Бутовецька, Грицівська, Жуківська, Заславська, Михнівська, Новосільська, Славутська, Судилківська, Сульжинська, Тернавська, Хоровецька, Шепетівська, а також волості, що відійшли від Острозького повіту: Довжоцька, Ганнопільська, Кривинська, Кунівська, Ляховецька, Плужанська, Перерослівська, Семенівська, Уніївська. Разом з тим, до новоствореного Полонського повіту від Заславського відійшли Лабуньська та Хролинська волості.[8]

Радянські держави[ред.ред. код]

У 1917-20 роки на території України виник ряд маріонеткових територіальних утворів у формі так званих радянських республік, створення яких було, як правило, інспіровано ззовні і які протистояли державним інститутам влади українського народу[Джерело?] — Українська Соціалістична Радянська Республіка, Донецько-Криворізька Радянська Республіка, Галицька Соціалістична Радянська Республіка.

Між першою і другою світовими війнами (1922—1939)[ред.ред. код]

Поразка українських національно-визвольних змагань 1917-21 привела до ліквідації національної державності та чергової зміни політично-адміністративного устрою українських земель у 1920-30-х. Українські етнічні території в міжвоєнний період входили до складу чотирьох держав: СРСР, Польщі, Чехословаччини та Румунії.

Радянська Україна[ред.ред. код]

Див. також Округи УСРР 1923—1930, Адміністративний поділ УРСР, Національний район

УСРР (з 1937-УРСР), яка з 30.12.1922 перебувала у складі СРСР, у травні 1920 було поділено на 12 губерній (з 25.10.1922 — 9 губерній): Волинську, Донецьку, Запорізьку, Катеринославську, Київську, Кременчуцьку, Миколаївську, Одеську, Подільську, Полтавську, Харківську і Чернігівську. Західний кордон УСРР за умовами Ризького мирного договору 1921 проходив по лінії р. Збруч на захід від м. Ямпіль, на схід від м. Острог і далі вздовж сучасної межі Рівненської і Житомирської області. 1924 ЦК РКП(б) були висунуті безпідставні претензії РСФРР на Шахтинський і Таганрозький округи (загальна площа 5 тис. км² Донецької губернії, де українці становили 71,5 % від усього населення, а 1925 на підставі постанови «Про врегулювання кордонів з РСФРР і БСРР» значні масиви земель Чернігівської, Курської і Воронезької губернії, де українці також становили абсолютну більшість, були приєднані до Росії. Протягом 20-х відбувалися процеси перегляду кордонів УСРР і відчуження великих українських етнічних територій на користь РСФРР[Джерело?]. 1.2.1922 ВУЦВК прийняв постанову «Про впорядкування та прискорення робіт по адміністративно-територіальній реформі в УСРР». Замість волостей і повітів 12.4.1923 було створено округи і райони. Постановою президії ВУЦВК від 3.6.1924 у складі УСРР була створена Молдавська АСРР, куди увійшла частина українських етнічних земель (перебувала до 2.8.1940). 9.2.1932 в УСРР було створено перші області — Вінницьку, Дніпропетровську, Київську, Одеську; 3.6.1932 — Донецьку; 7.10.1932 — Чернігівську. 1934 столицю України перенесено з Харкова до Києва. 22.9.1937 створено Житомирську, Миколаївську, Полтавську, Кам’янець-Подільську (з 1954 — Хмельницька) області — Донецьку область 3.6.1938 поділено на Сталінську (з 1961 — Донецька) і Ворошиловградську (з 1961 — Луганська). 10.1.1939 утворено Запорізьку, Кіровоградську і Сумську область

Галичина[ред.ред. код]

У 1920-30-х окуповані Польщею українські землі, які були остаточно приєднані до Польської держави рішенням Ради Послів держав Антанти від 14.3.1923, входили до складу Волинського, Люблінського, Львівського, Станіславського, Тернопільського і Поліського воєводств (офіційна назва -„Східна Малопольща“), Воєводства поділялись на повіти, повіти — на гміни. На чолі воєводства стояв воєвода, якого призначав президент за рекомендацією Міністерства внутрішніх справ. Адміністративну владу у повіті здійснював староста, а у гміні — війт. Місцеве сільське управління очолював солтис. Політично-адміністративний устрій українських земель у складі Польщі був спрямований на дискримінацію політичних і національно-культурних прав українського населення, поступову полонізацію, а в кінцевому підсумку — повну асиміляцію українців на окупованій Польщею територіях Західної України.

Закарпаття[ред.ред. код]

Після розпаду Австро-Угорщини в 1918-19 Румунія і Угорщина анексували значну частину українських етнічних територій. Румунія загарбала Хотинський, Ізмаїльський і Акерманський повіти Бессарабії, Північну Буковину і українську частину Мармарощини, а Угорщина захопила значну частину Закарпаття. 1918-19 на територіальній основі колишніх Березького, Угочанського, Ужанського і Шариського комітатів (жуп) угорський уряд створив автономне утворення — Руську Країну. За Сен-Жерменським мирним договором 1919, Севрським мирним договором 1920 та Бессарабським протоколом (24.10.1920) Буковина і Бессарабія були приєднані до Румунії. 8.5.1919 за ініціативою закарпатської еміграції у США і за підтримки Антанти Центральною Руською (Українською) Народною Радою було проголошено входження Карпатської України до складу Чехословаччини. Остаточно приєднання Закарпаття до федеративної республіки чехів і словаків санкціонували рішення Сен-Жерменського договору (10.9.1919) і Тріанонського мирного договору 1920. Українські етнічні території у складі Чехословаччини було поділено на Пряшівщину (відійшла до Словаччини) і Підкарпатську Русь. 1928 Чехословаччину було поділено на 4 краї (Чехію, Словаччину, Моравію і Сілезію, Підкарпатську Русь). Запровадження поста крайового президента і створення крайового представництва органу означало певне розширення автономних прав цієї української території. Складне міжнародне становище Чехословаччини наприкінці 1930-х і боротьба українських політичних партій на Закарпатті за надання українцям реальної політичної автономії примусили чехословацький уряд 22.10.1938 погодитись на створення на території Карпатського краю нового державного утворення — Карпатської України. 2.11.1938 за рішенням Віденського арбітражу частина території Карпатської України з містами Ужгород, Мукачів і Берегів були передані Угорщині. 15.3.1939 сейм Карпатської України прийняв конституцію республіки і обрав президентом держави А. Волошина. 14.3.1939 Угорщина, за згодою нацистської Німеччини, розпочала відкриту агресію проти Карпатської України. Збройні формування Карпатської України — Карпатська Січ кілька днів чинили мужній опір переважаючим силам угорських окупантів. Однак наприкінці березня 1939 більша частина Закарпаття була окупована угорськими військами.

В часи Другої світової війни (1939—1945)[ред.ред. код]

Воєнно-політичні події Другої світової війни призвели до нової зміни адміністративно-територіального устрою українських земель. Після розпаду Польської держави згідно з таємними статтями Пакту Молотова-Ріббентропа Червона армія у вересні 1939 року зайняла територію Західної України, а у червні 1940 року — Північну Буковину, Хотинський, Акерманський і Ізмаїльський повіти Бессарабії, незабаром (2 серпня 1940 року) приєднані до УРСР.

На території Західної України 4 грудня 1939 року було створено шість областей: Львівську, Станіславську1962 року — Івано-Франківська), Тернопільську, Волинську, Рівненську й Дрогобицьку (в 1959 році — об’єднана з Львівською). Українські етнічні землі загальною площею 16 тисяч км². (Лемківщина, Посяння, Холмщина, Підляшшя), що потрапили в зону німецької окупації, увійшли до складу Генеральної Губернії з центром у Кракові.

На початку Радянсько-німецької війни 1941-45 років Організація українських націоналістів під проводом Степана Бандери 30 червня 1941 року проголосила у Львові відновлення української державності. Був сформований орган крайової влади — Українське державне правління на чолі з Ярославом Стецько. На всій українській етнічній території мала бути відновлена суверенна й соборна Українська держава. Проте вже 4 липня 1941 року німецька окупаційна влада заборонила діяльність УДП, а 12 липня 1941 року гестапо заарештувало Ярослава Стецька і членів Правління Р. Ільницького та Володимира Стахіва, після цього воно перестало існувати. Вся територія України була поділена між Німеччиною та її союзниками на зони окупації.

1 серпня 1941 року з Галичини (територія близько 50 тисяч км²) було утворено окремий дистрикт і об’єднано з територією Генеральної Губернії.

20 вересня 1941 року для управління іншими українськими територіями було створено військово-адміністративну одиницю — райхскомісаріат «Україна» (загальною площею близько 340 тисяч км²). Його територія складалася з 6 генеральних округ:

Округи називалися ґенеральбецірки і поділялися на крайсґебіти.

З огляду на важливе стратегічне значення Донбасу, його район було поставлено під контроль особливої комендатури «Донець». Адміністративні функції на окупованій гітлерівцями території виконували німецькі військові власті, генеральні та військові комісаріати. Управління великими містами здійснювали штадкомісарства, меншими — орткомісарства. Місцева адміністрація складалася з районних міських управ і сільських старост. Адміністративним центром рейхскомісаріату стало Рівне.

В липні 1941 року окуповані румунською армією Чернівецька та Ізмаїльська область УРСР були включені до складу Румунії у формі губернаторства Буковина та губернаторства Бессарабія відповідно, а 19 серпня 1941 року до Румунії були приєднані землі Одеської, південні райони Вінницької та західні райони Миколаївської області. На цих землях було утворено румунську адміністративно-територіальну одиницю — Трансністрію.

Головним завданням німецької, румунської та угорської окупаційної влади було забезпечення своїх армій і промисловості продовольством і сировиною. Окупанти повністю ігнорували національно-культурні та господарські інтереси місцевого населення, вивозили українську молодь на примусові роботи в Німеччину, переслідували діячів національно-патріотичного руху. Всі ці злочини іноземних загарбників викликали хвилю українського руху Опору на окупованих українських землях, який очолила Організація українських націоналістів і головною воєнною силою якого стала Українська повстанська армія. В тилу окупаційних військ діяли і радянські партизани.

Післявоєнний адміністративно-територіальний устрій[ред.ред. код]

Дивись також Адміністративний поділ УРСР

Наприкінці 1944 року, після відступу гітлерівських військ та їхніх союзників, на території України було встановлено довоєнний адміністративно-територіальний устрій. Відновлення радянської політичної системи в Україні відбувалося шляхом переслідувань, репресій і депортацій як проти членів руху Опору, так і проти місцевого населення.

З 18 травня 1944 року радянським режимом було депортовано з Кримського півострова понад 400 тисяч кримських татар.

30 червня 1945 року Кримську АРСР перетворено на Кримську область РРФСР1996 року — Автономна Республіка Крим).

В повоєнний період внаслідок радянсько-польських (16.8.1945), радянсько-чехословацьких (29.6.1945) договорів та Паризьких мирних договорів 1947 року були встановлені південно-західні і західні кордони України, які не враховували меж етнічного розселення українців і, таким чином, не відповідали національно-державним інтересам України. В ході польсько-радянського територіального розмежування польський комуністичний уряд, намагаючись придушити на Закерзонні український національний рух за відновлення повноцінної української державності в етнічних межах, вчинив акт геноциду проти українського населення Лемківщини, Холмщини, Підляшшя і Посяння. У квітні-жовтні 1947 року з цих територій було депортовано 140575 українців (Операція «Вісла»).

У 1950-80-х роках в адміністративно-територіальному устрої України значних змін не відбувалося. 19 лютого 1954 року Президія Верховної Ради СРСР, враховуючи територіальну близькість, спільність економіки і тісні господарські зв’язки, затвердила подання Президії Верховної Ради РРФСР і Президії Верховної Ради УРСР про передачу Кримської області до складу УРСР.

В часи незалежної України[ред.ред. код]

Дивись також Адміністративний поділ України

Після проголошення 24 серпня 1991 року «Акта про державну незалежність України» законодавчі та виконавчі органи влади країни здійснили ряд важливих заходів, спрямованих на удосконалення адміністративно-територіального устрою України та приведення його у відповідність з новим статутом України як незалежної держави.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Сергій Єсюнін Адміністративно-територіяльний поділ Заславщини наприкінці XVIII — початку XXI ст. на www.myslenedrevo.com.ua
  2. Полное собрание законов Российской империи (ПСЗРИ) Собрание 1, Т.23, № 1712
  3. ПСЗРИ, Т.23,№ 17323
  4. ПСЗРИ, Т.23, № 17352
  5. ПСЗРИ, Т.23, № 17354
  6. Михайло Грушевський — засновник системи демократичних виборів в Україні
  7. Земельная площадь Волынской губернии 1918 — Житомир, 1922 стор. 1-3
  8. Земельная площадь Волынской губернии 1918 — Житомир, 1922, стор. 105—106