Історія Вірменії

Мапа Великої Вірменії

Назви країни Arminia і народу Armina уперше зустрічаються в клинописах перського царя Дарія I, який правив у 522—486 рр. до н. е. Згадані арміни, названі у Геродота «арменами», були, як вважає одна з гіпотез сучасної науки, індоєвропейським народом, який переселився на нову батьківщину з Європи через Малу Азію. Приблизно у XII ст. до н. е. індоєвропейські племена мушків, предки сучасних вірменів, разом з родинними їм фрако-фрігійськими племенами, переселилися з Фракії у Малу Азію і близько шестисот років жили тут поруч з хеттськими народами. Потім вони рушили на схід і затвердилися у західних і південно-західних областях Вірменського нагір'я.

Давні часи

Історія перших чотирьох століть нової ери для Вірменії — це історія поступової втрати самостійності і розподілу Вірменського царства між двома могутніми сусідами — Римською імперією і царством персів, які замінили у ІІІ столітті державу парфян. До середини першого століття на вірменському престолі перемінився цілий ряд правителів, які були бажаними для Риму і підтримували з ним васальні відносини. У другій половині століття римський вплив у Вірменії починає уступати парфянському і на вірменський престол зійшов Трдат — засновник нової, Аршакидської династії. У відповідь на це Нерон послав на Схід свої легіони.

Боротьба між Римом і Парфією тривала протягом усього другого століття, Вірменія остаточно затвердилася в тісних межах власне вірменських областей і відмовилася від домагань на спадщину Тиграна Великого.

301 рік — важлива дата в національній історії, Вірменія прийняла християнство однією з перших у давньому світі, тоді ж християнство стало її державною релігією. Престол Католикоса усіх вірменів у 1441 році був влаштований у монастирі Ечміадзин (переклад цього слова означає місце, куди «зійшов першородний»).

Протягом V—VI століть Вірменія залишалася розділеною між Східно-Римською імперією (Візантією) і Персією. У цей важкий період вірмени зберегли себе і свою культуру завдяки мужності і стійкості народу. Величезною допомогою у цьому послужив великий винахід початку V століття — створення вірменським ученим Месропом Маштоцем національної писемності у 405 році. Феодальний лад проникнув до обох частин роздрібленої Вірменії, поступово вона розпалася на безліч князівств, до кінця VII століття їх нараховували вже близько п'ятдесяти.

У V—VI століттях спалахнув ряд повстань народу. Це був протест проти спроб викорінити в країні християнство й асимілювати вірменський народ. Найбільш значний бій відбувся 26 травня 451 року на Аварайрській рівнині, очолив його полководець Вардан Маміконян, якому вдалося зібрати 66 тисяч воїнів. У цьому бою, за словами історика й очевидця Егіше, «квітучі поля були залиті кров'ю» і «серце людини розривалося побачивши купи убитих». Девізом бою стали віщі слова: «Смерть усвідомлена — це безсмертя». Знаменита Аварайрська битва була програна, однак, зустрівши завзятий опір, перси змушені були відмовитися від зазіхань на релігію і самобутність вірменського народу.

Середньовіччя

У XII столітті у північній частині історичної Вірменії почало світати світло самостійного життя. До 1122 року християнська Грузія настільки зміцніла, що її цар Давид IV (Будівник) зміг відбити у мусульман Тифліс, а в 1124 році — й Ані. При цариці Тамарі уся Північна Вірменія була звільнена від іноземців, було створене велике князівство Закарідів, на чолі якого стояли видні воєначальники і державні діячі Закаре й Іван Закаряни та інші представники цього знатного роду.

У цю епоху (XII—XIV століття) Ані залишався центром вірменської культури на півночі. Залежність від Грузії була номінальною. Ряд прекрасних споруд в Ані виник саме в цей період. Були побудовані нові церкви, оновлено міську стіну, зведено вежі, споруджено прекрасний одноарочний міст, неподалік міста була заснована Академія. Найбільших розмірів місто досягло у XIII столітті — в ньому нараховувалося, зі слів історика, понад сто тисяч жителів і більше десяти тисяч будинків.

Тяжкий удар процвітанню Ані й надіям інших земель древньої Вірменії нанесло монгольське нашестя, те саме, яке на Русі призвело до татарського ярма. У 1236 році полчища монголів оточили місто, взяли його приступом і завдали жахливого розгрому, від якого воно вже не змогло оправитися. Але життя в Ані й ряді інших кутків Вірменії тліла ще майже сто років, поки у XIV столітті усією Азією не прокотилася нова хвиля загарбників Тімура. Вірменія вступила в один з найпохмуріших періодів своєї історії.

Остаточне знищення останніх проблисків самостійності у Вірменії було зроблено турками-османами і новими перськими завойовниками.

Сполучною ниткою для всього розкиданого і розсіяного вірменського народу в ті темні століття була Вірменська церква і її патріархи — «Католикоси усіх вірменів», престол яких у 1441 році був перенесений з Кілікії до Ечміадзину.

Новий час

У XVIII столітті Росія розпочинає свої походи в Закавказзя.

У 1804 році почалася війна Росії з Персією, що тривала, з невеликими перервами, до 1813 року. У жовтні 1812 року генерал Котляровский у вирішальному бої при річці Аракс розбив війська спадкоємця перського престолу Аббаса-Мірзи.

Підсумком цієї перемоги став Гюлістанський договір 1813 року, відповідно до якого до Росії була приєднана частина споконвіку вірменських областей. Інші вірменські області — ханства Ериванське і Нахічеванське, разом з містом Ечміадзином, перейшли до Росії після другої війни з Персією в 1826—1828 роках, згідно з Туркменчайським договором 1828 року, що остаточно закріпив приєднання до Росії Східної Вірменії. У межі Росії тоді ж переселилося більш ніж 90 тисяч чоловік з областей, що залишилися за Персією.

Російсько-турецьку війну 1828—1829 років вели на Балканському і Кавказькому фронтах.

Західна Вірменія, у якій у другій половині XI сторіччя проживало близько трьох мільйонів вірменів, залишилася під ярмом імперії Абдул-Гаміда. Тут вірменський народ був на межі моральної і фізичної загибелі. Відповіддю на розбій турків були збройні повстання вірменського населення в Зейтуні (гірської області в Кілікії) влітку 1862 року, у провінції Муш у 1863 році, у місті Ван у 1872 році.

Наприкінці XIX століття зросла торгівля хлібом, тільки з Єреванської губернії щорічно вивозили близько 32 тисяч тонн зерна. Швидкими темпами зростало виробництво вин, коньяків і спирту. Коньячний завод К. Африкяна, заснований у 1887 році (пізніше перекуплений Л. Шустовим), дав початок виробництву відомих на весь світ вірменських коньяків.

Статистика стверджує, що наприкінці століття 62 відсотка підприємств торгівлі і промисловості Тбілісі належали вірменському капіталу, його частка в обороті складала 73 відсотка. Вірменські меценати засновували в Закавказзі і за його межами школи, друкарні, благодійні суспільства і лікарні.

XX століття

Геноцид вірмен в Туреччині відбувся у 1915. У січні 1918 року Туреччина розпочала наступ на Закавказзя. Наступ супроводжувала різанина вірменського населення. Турецький уряд, порушивши перемир'я, укладене з незалежною Республікою, у травні 1918 року знову почало наступ військ, що вийшли на підступи до Єревана, але вірменське народне ополчення і регулярні війська розбили турків. Восени 1918 року, після поразки у світовій війні Німеччини і її союзників, Туреччина звільнила зайняті нею території Східної Вірменії, були відновлені кордони 1914 року.

29 листопада 1920 року влада у Вірменії перейшла в руки більшовиків.

Відтоді Вірменія, яка офіційно вважалася незалежною, керувалася з Москви. Жорстке уведення радянських порядків, що супроводжувалося насильницькими реквізиціями майна заможних громадян, привело до антирадянського повстання 8 лютого — 13 липня 1921 р. 13 грудня 1922 р. Вірменія об'єдналася з Грузією й Азербайджаном, утворивши Закавказьку Соціалістичну Федеративну Радянську Республіку (ЗСФРР), що увійшла до складу СРСР.

У 1922—1936 рр. у Вірменію було репатрійовано 40 тисяч біженців з колишньої Османської імперії. В економічній програмі республіка ставила на індустріалізацію, хоча при цьому доводилося зважати майже на повну відсутність енергетичних ресурсів і обмеженість водних ресурсів. Вірменія була змушена будувати ГЕС на мілководних, але швидких річках. Одночасно прокладалися зрошувальні канали: у 1922 р. в Ечміадзині був споруджений канал імені Леніна, а через два роки на півночі республіки був зданий в експлуатацію Ширакський канал. Перша ГЕС була побудована у 1926 р. на річці Раздан поблизу Єревана. Однак широке використання водних ресурсів для виробництва електроенергії, потреб промисловості і сільського господарства почалося у 1929 р.

При Сталіні в країні була встановлена диктатура, супроводжувана форсованою колективізацією сільського господарства та індустріалізацією, швидкою урбанізацією, жорстким переслідуванням релігії та встановленням офіційної «партійної лінії» в усіх сферах діяльності життя — від літератури до генетики рослин. Була уведена жорстка цензура, будь-яке інакодумство переслідувалося і піддавалося репресіям. У 1936 р. у Середню Азію було депортовано близько 25 тисяч вірменів, які виступали проти політики колективізації. Того ж року ЗСФРР була ліквідована, а Вірменія, Грузія та Азербайджан були проголошені самостійними союзними республіками у складі СРСР.

Хоча Вірменія і не була ареною бойових дій в роки Другої світової війни, у лавах Червоної Армії служило близько 450 тисяч вірменів. З них 60 стали генералами; троє — адміралами, Ованес (Іван) Баграмян став маршалом Радянського Союзу, а Сергій Худяков (Арменак Ханперян) — маршалом авіації. Незважаючи на важкі втрати під час війни, приріст населення Вірменії тривав: в середньому він складав 18,3 на 1000 жителів.

З 1945 по 1948 роки на Батьківщину повернулося близько 150 тисяч вірменів, в основному з країн Близького Сходу і небагато — з країн Заходу. У подальшому багато з них були репресовані. В червні 1949 р. була проведена масова депортація вірменської інтелігенції разом зі сім'ями у Середню Азію, де більшість з них загинули.

Після смерті Сталіна у 1953 р. почався хоча й повільний, але стійке зростання добробуту населення. У 1960-ті роки Вірменія з переважно сільскогосподарської перетворилася в індустріальну країну з високим рівнем урбанізації.

Боротьба за незалежність

Детальніше у статті Карабаський конфлікт

За керівництва М. С. Горбачова (1985—1991 рр.), який проголосив програму проведення радикальних реформ, населення Вірменії відкрито висловило бажання об'єднати країну з областю компактного проживання вірменів — Нагірним Карабахом (Міацум), який волею Сталіна у 1923 р. був переданий Азербайджану. У лютому 1988-го в республіці виникли масові демонстрації.

Критична ситуація посилилася сильним землетрусом у грудні 1988 року, який забрав 25 тисяч життів і близько 100 тисяч осіб залишив без даху. Були зруйновані міста Спітак, Ленінакан і Кіровакан. Незабаром у республіку ринуло близько 200 тисяч вірменських біженців з Азербайджану.

23 серпня 1990 р. законодавчий орган Вірменії (тоді Верховна Рада Вірменської РСР) проголосив суверенітет республіки, проголосував за нову офіційну назву — Республіка Вірменія і відновив раніше заборонений «ерекгуйн» (триколор з червоної, синьої та помаранчевої смуг) як національний прапор. 23 вересня 1991 р. Республіка Вірменія проголосила незалежність, а 21 грудня того ж року приєдналася до Співдружності Незалежних Держав (СНД). До кінця 1991 р. близько 80% оброблюваної землі було передано тим, хто її оброблював. 25 грудня 1991 р. Республіка Вірменія була визнана США, а 22 березня 1992 р. прийнята до ООН.

Влітку 1992 р. вірменські напіввійськові формування прорвали блокаду Нагірного Карабаху та через Лачинський коридор увійшли у Нагірний Карабах, об'єднавшись з місцевими загонами самооборони, які після визволення Шуші 9 травня 1992 р. стали регулярною армією. У 1993 р. збройні сили карабаських вірменів атакували позиції азербайджанців, з яких ті обстрілювали Карабах і села, розташовані на сході Вірменії. 9 травня 1994 р. за посередництва Росії в Бішкеку було укладено угоду про припинення воєнних дій — Бішкекський протокол, який набрав чинності 12 травня 1994 р.

Післявоєнний етап

У 1994 р. почалося спорудження сучасного мосту через р. Аракс, що з'єднує Вірменію з Іраном поблизу міста Мегрі, завершене у 1996 р. Влітку 1996 р. укладено торговельну угоду зі США, виконання якої, однак, пов'язувалося з припиненням війни у Нагірному Карабаху.

Перший Президент Вірменії Левон Тер-Петросян став особливо непопулярним, коли запропонував сміливе компромісне рішення карабаського конфлікту і узяв за основу план міжнародної спільноти, згідно з яким Нагірний Карабах формально залишається у складі Азербайджану, але отримує повну автономію і самоуправління. Навіть найближчі політичні соратники відвернулися від Тер-Петросяна, і йому довелося піти у відставку у лютому 1998 р. Після виборів президентом Вірменії став Роберт Кочарян, колишній керівник Нагірного Карабаху. Політика Кочаряна у карабаському питанні виявилася менш гнучкою, але уряд вирішив взятися за викорінення корупції і налагодження відносин з опозицією (партія Дашнакцутюн знову була легалізована).

Посилання

• Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик Персонал Плюс № 41 (244) 24 - 30 жовтня 2007 року - стаття Вероніки Собко "Вірменський хрест на спині османів". Частина перша.
• Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик Персонал Плюс № 42 (245) 31 жовтня - 6 листопада 2007 року - стаття Вероніки Собко "Вірменський хрест на спині османів". Частина друга.
• Всеукраїнський загальнополітичний освітянський тижневик Персонал Плюс № 43 (246) 7 - 13 листопада 2007 року - стаття Вероніки Собко "Вірменський хрест на спині османів". Частина третя.