Історія Вірменії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Zvartnots img 6965.jpg

Історія Вірменії

Держави та утворення
Айраратське царствоВелика ВірменіяМала Вірменія
ЦопкМарзпанська ВірменіяВірменський емірат
Анійське царствоСюнікВаспураканТашир—Дзорагет
АрцахХаченКарсЦарство Варажнуні
КесунЕдесаМелітенаПірКілікія
Шах-АрменідиХамсАрранЧухур-СаадКарабах
Вірменська областьЕріванська губернія
Єлизаветпольська губерніяПерша Республіка
Вірменська РСРРеспубліка ВірменіяНКР
Війни та битви
Війни: ПарфіяТуреччинаГрузіяАзербайджанКарабах
Битви: ТигранакертАрташатРандеяАварайр
ВарнакертСеванМанцикертГарніБітліс
СардарапатАпаранКаракіліс
Релігії
ПоганствоМітраїзм
Вірменська апостольська церква
ПавлікианиТондракійціКатолицизм
Географія
Вірменія (ЗахіднаСхідна)
Вірменське нагір'яКілікія
Династії
ГайкідиЄрвандідиАрташесіди
АршакідиАрцрунідиБагратіди
РубенідиХетумідиЛузіньяни
Національно-визвольний рух
АрменаканГнчакДашнакцутюнФідаї
ЦегакронАСАЛАМіацум
Тематичні статті
ВірмениЕтногенезКультураМоваВірменське питання
ГеноцидВірменофобіяАмшенціДіаспора
СтолиціМатенадаранВірменознавствоШляхта
Хронологія

Назви країни Arminia і народу Armina уперше зустрічаються в клинописах перського царя Дарія I, який правив у 522486 рр. до н. е. Згадані арміни, названі у Геродота «арменами», були, як вважає одна з гіпотез сучасної науки, індоєвропейським народом, який переселився на нову батьківщину з Європи через Малу Азію. Приблизно у XII ст. до н. е. індоєвропейські племена мушків, предки сучасних вірменів, разом з родинними їм фрако-фрігійськими племенами, переселилися з Фракії у Малу Азію і близько шестисот років жили тут поруч з хеттськими народами. Потім вони рушили на схід і затвердилися у західних і південно-західних областях Вірменського нагір'я.

Доісторичні часи[ред.ред. код]

Наскельне зображення, знайдене в одній з печер марза Сюнік

Сліди проживання найдавнішої людини були виявлені в різних районах Вірменського нагір'я: в Арзні, Нурнусі та інших місцях були виявлені стоянки з кам'яними знаряддями, в Разданській ущелині, Лусакерті і т. д. були знайдені печери-житла. Вік найстародавніших кам'яних знарядь палеолітичних становить 800 тисяч років. Були також знайдені стоянки первісних людей епохи неоліту. У горах були виявлені численні наскельні малюнки зі сценами полювання. Близько 10 тисяч років тому на зміну полюванню і збиральництву прийшли скотарство і землеробство. Перші землеробські та скотарські поселення виникли в Араратській долині, в Шираку та в інших місцях.

На території сучасного Єревана в районі Шенгавіта у 1938 р. було виявлено поселення початку Бронзової доби, що датується V-III тисячоліттями до нашої ери.[1][2][3]

Були знайдені циклопічні фортеці, культові споруди, житла, датовані III-I тисячоліттями до нашої ери.

Дані археологічних розкопок підтверджують, що жителі Вірменського нагір'я ще в глибоку давнину оволоділи багатьма ремеслами. Так, відомо, що ще в IV-V тисячолітті до н. е. вони вміли плавити мідь, а в II тисячолітті до н. е. — залізо.

Урарту[ред.ред. код]

Докладніше: Урарту
Урарту в часи правління Сардурі II, 743 до н.е

Урарту — стародавня держава в південно-західній Азії, розташована на території сучасних Вірменії, східної Туреччини і північно-західного Ірану. Існування Урарту, як союзу племен, документально підтверджене з XIII, як держави з VIII століття до н. е..

Урарту припинило існування в VI столітті до н. е. В першій чверті 1 тисячоліття до н. е. Урарту займало панівне становище серед держав Передньої Азії[4].

Завоювання урартами в період свого розквіту декількох областей Закавказзя привело до розповсюдження в Закавказзі культури Урарту, близької до культури Ассирії. Етнічні вірмени, які ймовірно входили в певний період до складу Урарту, зберегли найбільше число культурних рис Урарту, включаючи елементи державності, стилю одягу і інших особливостей побуту. Часткове продовження вірменами культурної традиції Урарту отримало віддзеркалення у деяких античних і середньовічних істориків, які сполучали урартську царську династію з вірменською, що у свою чергу породило припущення про повну ідентифікацію Урарту і Вірменії. Такі припущення знехтувані сучасною наукою через цілий ряд базових лінгвістичних і історичних невідповідностей як в рамках вірменської історіографії, так і в рамках російської (радянської) і західної історіографії та лінгвістики. Словами академіка Піотровського не «можна шукати на стародавньому Сході прямих предків сучасних народів. Від могутніх держав Передньої Азії залишилася велика культурна спадщина і незначна етнічна». Культура Урарту, з іншого боку, зробила великий позитивний вплив на розвиток народів Закавказзя, зокрема, можливо, сприяла зародженню декількох вогнищ писемності народів Закавказзя.

Античність[ред.ред. код]

Докладніше: Єрвандіди та Арташесіди


Історично, з часів античності і аж до початку XX століття, Вірменією називалася область, населена вірменами принаймні з VII ст. до н. е. і тягнулася від Кури до верхів'їв Тигра, Євфрату, і озера Урмія,[5] територією в 357 900 км².[6] Назва відома з кінця VI ст. до н. е. (На картах найбільших істориків і географів давнини Вірменія відзначена поряд з Персією, Сирією та іншими стародавніми державами; показові карти Гомера, Гекатея Мілетського, Птолемея і багатьох інших), коли Вірменія відзначена як сатрап Перської імперії.

Єрвандіди[ред.ред. код]

Держава Єрвандидів

Після падіння Урарту близько 585 до н.е., Сатрапією Вірменії правили вірменські Єрвандіди, які керували державою в 585-190 роках до нашої ери. За їх влади Вірменія певний час була незалежним королівством, а певний час сатрапією Перської імперії.

Вірменія залишалася під владою Персії до тих пір, поки Александр Македонський не приєднав до своєї держави всю Перську монархію, а разом з нею і Вірменію (в 330 р. до н. е..). Втім, його влада над Вірменією була суто номінальною, оскільки по території Вірменії македонці не проходили, і, тому, після смерті Александра сатрап Східної Вірменії Єрванд проголосив себе царем.

Після розпаду імперії Олександра Македонського виникли вірменські царства: Айраратське царство і Софена, потім завойовані Селевкідами;

Арташесіди[ред.ред. код]

Мапа Великої Вірменії часів Тиграна Великого (Династія Арташесідів).
Вірменські піші воїни часів Великої Вірменії

Після розгрому Селевкідів римлянами на початку II ст. до н. е. виникло три вірменських царства: Велика Вірменія, Мала Вірменія і Софена. При Тиграні II Велика Вірменія перетворилася у величезну імперію, що простяглася від Палестини до Каспійського моря;[5][7] проте Тигран був розбитий римлянами і позбувся всіх завоювань, крім власне Великої Вірменії (Вірменське нагір'я між Євфратом, Курою і Урмією) і Софени, територією приблизно 220 000 км² .

Римська імперія в часи найбільшого розквіту, включно з «Римською Провінцією Вірменії»

Аршакіди[ред.ред. код]

Вірменія в IV столітті, 299–387 рр н. е. (Династія Аршакидів)

У другій половині століття римський вплив у Вірменії починає уступати парфянському і на вірменський престол зійшов Трдат — засновник нової, Аршакідської династії. У відповідь на це Нерон послав на Схід свої легіони.

Боротьба між Римом і Парфією тривала протягом усього другого століття, Вірменія остаточно затвердилася в тісних межах власне вірменських областей і відмовилася від домагань на спадщину Тиграна Великого.

301 рік — важлива дата в національній історії, Вірменія прийняла християнство однією з перших у давньому світі, тоді ж християнство стало її державною релігією.

Згодом Велика Вірменія перетворилася на буферну державу між Парфією і Римом.[6] У 387 р. Велика Вірменія піддалася розділу: основна частина відійшла до Персії, менша — до Риму, потім Велика Вірменія була завойована арабами.

Протягом VVI століть Вірменія залишалася розділеною між Східно-Римською імперією (Візантією) і Персією. У цей важкий період вірмени зберегли себе і свою культуру завдяки мужності і стійкості народу. Величезною допомогою у цьому послужив великий винахід початку V століття — створення вірменським ученим Месропом Маштоцем національної писемності у 405 році. Феодальний лад проникнув до обох частин роздрібленої Вірменії, поступово вона розпалася на безліч князівств, до кінця VII століття їх нараховували вже близько п'ятдесяти.

У V–VI століттях спалахнув ряд народних повстань проти перської влади. Це був протест проти спроб викорінити в країні християнство й асимілювати вірменський народ. Найзначніша битва відбулась 26 травня 451 року на Аварайрському полі, війська вірмен очолив полководець Вардан Маміконян, якому вдалося зібрати 66 тисяч воїнів. У цьому бою, за словами історика й очевидця Егіше, «квітучі поля були залиті кров'ю» і «серце людини розривалося побачивши купи убитих». Девізом бою стали віщі слова: «Смерть усвідомлена — це безсмертя». Аварайрська битва була програна, однак, зустрівши завзятий опір, перси змушені були відмовитися від зазіхань на релігію і самобутність вірменського народу.

Вірменський манускрипт. V — VI ст.

Середньовіччя[ред.ред. код]

Візантія і Вірменія Багратідів[ред.ред. код]

Вірменія в складі Арабського Халіфату
Анійське царство, XI століття

591 року візантійський імператор Маврикій здобув перемогу над персами та повернув імперії велику частину решти території Вірменії. Маврикій був скинутий тираном Фокою, який в свою чергу був повалений Іраклієм. 629 року Іраклій завершив завоювання, започатковані Маврикієм.

Династія Сасанідів була розгромлена в 630-ті роки завойовниками Передньої Азії — арабськими халіфами. 645 року арабські армії Халіфату атакували Вірменію, велика частина якої перейшла під владу халіфів. Вірменський генерал Теодорос Рштуні був призначений арабами верховним правителем Вірменії, Грузії та Албанії Кавказької. Під час воєн між каліфами та візантійськими імператорами Вірменія знову страшно страждала та управлялася частиною візантійськими, частиною арабськими намісниками.

З кінця IX століття династія Багратідів ненадовго привела Вірменію до культурного, політичного та економічного підйому. Багратідська Вірменія була визнана суверенним царством двома найголовнішими силами регіону: Багдадом 885 року та Константинополем 886 року.

Ашот I — нащадок давнього та могутнього вірменського роду Багратідів — з дозволу халіфа Мутаміда Біллаха, в 885 р. отримав корону та став засновником третьої великої династії Багратідів, або Багратуні, що царювала до 1046 р..

У XII столітті у північній частині історичної Вірменії почало світати світло самостійного життя. До 1122 року християнська Грузія настільки зміцніла, що її цар Давид IV (Будівник) зміг відбити у мусульман Тифліс, а в 1124 році — й Ані. При цариці Тамарі уся Північна Вірменія була звільнена від іноземців, було створене велике князівство Закарідів, на чолі якого стояли видні воєначальники і державні діячі Закаре й Іван Закаряни та інші представники цього знатного роду.

У цю епоху (XII—XIV століття) Ані залишався центром вірменської культури на півночі. Залежність від Грузії була номінальною. Ряд прекрасних споруд в Ані виник саме в цей період. Були побудовані нові церкви, оновлено міську стіну, зведено вежі, споруджено прекрасний одноарочний міст, неподалік міста була заснована Академія. Найбільших розмірів місто досягло у XIII столітті — в ньому нараховувалося, зі слів історика, понад сто тисяч жителів і більше десяти тисяч будинків.

Кілікійське царство[ред.ред. код]

Фортеця тринадцятого століття в Кілікії Вірменській
Монета Кілікійський Вірменії
Левон V-останній правитель Кілікійський Вірменії

У XI столітті (близько 1080 року) Килікія та частина Малої Вірменії, в горах якої з давніх пір ховалися від персів та турків безліч вірмен, були звільнені Рубеном I, родичем останнього царя Багратідів, який втік в гори від візантійського іга. Щоб уникнути смерті Рубен I разом з іншими вірменами відправився до ущелини гори Тавр, а потім до міста Тарс. Тут місцевий візантійський уряд надає їм притулок. Таким чином, з 1080 по 1375, вірменська державність переміщається на південь в Кілікію.

Будучи єдиною середньовічною вірменською державою свого часу, Кілікія процвітала. Оскільки королі Кілікії називалися королями вірмен, а не кілікійців, країна остаточно отримала вірменську ідентичність. У Малій Вірменії вірменська культура перепліталася як з європейською культурою хрестоносців, так і елліністичною культурою Кілікії. Свого розквіту Кілікійське царство досягло в період правління Хетума I. Йому вдалося укласти договір з монголами, і, таким чином, не лише вберегти свою країну від руйнування, але й використовувати цей союз у боротьбі з ворогами.

Вірменська незалежність тривала до 1375 року, коли єгипетські мамелюки на чолі з султаном Ша-баном, скориставшись нестабільною ситуацією в Кілікії, зруйнували її. Останній цар Левон VI, звільнившись з єгипетського полону, виїхав до Парижу, де помер 1393 року. З цього часу Кілікійська Вірменія стала залежною державою та перейшла 1403 року від єгипетських султанів під владу Караманідів, 1508 року персів і, нарешті, у 1522 та 1574 роках — під владу османів.

Нашестя турків-сельджуків. Османська імперія[ред.ред. код]

Битва біля вірменського Манцикерта, де сельджуки розбили візантійців.
Звільнена Закарянами Східна Вірменія. Початок XIII століття.
Вірменія в складі Держави Тамерлана
Розділ Вірменії між Перською та Османською імперіями. Східна Вірменія під контролем династії Сефевідів.

У середині XI століття на Вірменію почали нападати сельджуки — завойовники, що прийшли з Середньої Азії та затвердилися в Ірані. 1048 року вони розоряють Арзні, розташований поблизу Ерзурум, а в 1064 р. захоплюють Ані. 1071 року, після того як візантійська армія була розгромлена сельджуками в битві при Манцикерті, турки остаточно захопили Вірменію та більшу частину Анатолії[8][9]. Тільки кілька вірменських князів зберегли свою незалежність (яку втратили 1242 року, коли монголи завоювали всю Вірменію)[10]. Після смерті Мелік-шаха, влада сельджуків на місцях поступово згасала та опинялася в руках місцевих правителів. Так, уся Вірменія, а також велика частина західного Ірану, Перського Іраку та Закавказзя, опинилися під владою Атабеків Азербайджану з династії Ільдегізідів[11].

Тяжкий удар процвітанню Ані й надіям інших земель древньої Вірменії нанесло монгольське нашестя, те саме, яке на Русі призвело до татарського ярма. У 1236 році полчища монголів оточили місто, взяли його приступом і завдали жахливого розгрому, від якого воно вже не змогло оправитися. Але життя в Ані й ряді інших кутків Вірменії тліло ще майже сто років, поки у XIV столітті усією Азією не прокотилася нова хвиля загарбників Тімура. Вірменія вступила в один з найпохмуріших періодів своєї історії.

З 1410 року вони увійшли до складу огузского племінного союзу Кара-Коюнлу зі столицею в Тебрізі. Ще через півстоліття все володіння Кара-Коюнлу відійшли новому племінного союзу кочівників — Ак-Коюнлу. Паралельно протягом XIII–XIV століть у Вірменії відбувався процес поступового витіснення вірменської знаті прийшлої військово-кочовий знаттю — монгольської, тюркської та курдської. Місцеве населення, піддаючись грабіжницьким набігам кочових племен, було змушене вибирати між винищенням, рабством і масовою еміграцією в сусідні країни. В ході набігів знищувалися і разграблять продуктивні сили і пам'ятники матеріальної культури.


Останні проблиски самостійності у Вірменії було знищено турками-османами і новими перськими завойовниками.

Сполучною ниткою для всього розкиданого і розсіяного вірменського народу в ті темні століття була Вірменська церква і її патріархи — «Католикоси усіх вірменів», престол яких у 1441 році був перенесений з Кілікії до Ечміадзину.


З епохи сельджукського завоювання починається багатовіковий процес витіснення вірменського населення з Вірменії тюркськими племенами[12].

Новий час[ред.ред. код]

Вірменія в складі Персії[ред.ред. код]

Шах Аббас I Великий, що в 1603 висев в Персію закавказьких вірмен
Єреван (Еривань), 1796 рік

1604 року Аббас I Великий здійснив похід випаленої землі проти османів в Араратській долині. З Східної (закавказької) Вірменії [13] були виселені понад 250 тис. вірмен[14][15].

Частина території Вірменії з XV століття була відома також як Чухур-Саад. Адміністративно вона утворювала Чухур-Саадське беглябегство Сефевідської держави з часів Ісмаїла I-го. Після смерті Надир-шаха та падіння династії Афшар, місцеві правителі з кизилбашського племені Устаджлу, що були спадковими володарями Чухур-Сааду, оголосили свою незалежність з утворенням Ериванського ханства. Внаслідок витіснення вірменського населення з Вірменії[16] вірмени до XVIII століттю становили 20 % від загального числа населення Чухур-Саадской області. Пізніше на ханському троні рід Устаджлу змінив тюркське плем'я Кенгерлі. При владі Каджарів Ериванське ханство визнало васальну залежність від Каджарськго Ірану. Ханський рід Кенгерлі був змінений ханом з роду Каджарів. На території історичної Вірменії також існували Нахічеванське та Карабаське ханства.

Вірменія в складі Росії[ред.ред. код]

У XVIII столітті Росія розпочинає свої походи в Закавказзя.

У 1804 році почалася війна Росії з Персією, що тривала, з невеликими перервами, до 1813 року. У жовтні 1812 року генерал Котляровський у вирішальному бої при річці Аракс розбив війська спадкоємця перського престолу Аббаса-Мірзи.

Підсумком цієї перемоги став Гюлістанський договір 1813 року, відповідно до якого до Росії була приєднана частина споконвіку вірменських областей. Підкорення Закавказзя Росією було завершено в перші роки правління Миколи I. За Туркманчайським договором, що завершив російсько-перську війну 1826—1828 років, до Росії були приєднані Еріванське і Нахічеванське ханства, які об'єдналися у Вірменську область, куди переселилося близько 30 тисяч вірмен з Персії. У результаті російсько-турецької війни 1828—1829 років владу Росії над Закавказзям визнала і Османська імперія, а з її території до Росії переселилося близько 25 тисяч вірмен. Оскільки паралельно йшов процес переселення населення, що сповідувало іслам на території Османської та Перської імперій, то в результаті християни стали складати на території Східної Вірменії більшість.

Османська Вірменія[ред.ред. код]

Мехмед II захопив Константинополь 1453 року та зробив його столицею Османської імперії. Мехмед і його наступники використовували релігійні особливості людей різної національності як метод контролю населення, і тому османські султани запросили вірменського архієпископа, щоб заснувати в Константинополі вірменський патріархат. Вірмени Константинополя зросли в чисельності і стали шанованими членами суспільства.

Османська імперія управлялася згідно з ісламськими законами. Такі «невірні», як християни та євреї повинні були платити додаткові податки, щоб задовольняти вимогам свого статусу зіммі. Вірмени, що проживали в Константинополі користувалися підтримкою султана, на відміну від тих, хто проживав на території історичної Вірменії. Вони були відчували на собі жорстоке ставленню з боку місцевих пашей та беїв і змушені були платити ще й податки, накладені курдськими племенами.[17]

В XVI — на початку XX ст. правителі Османської імперії активно заселяли історичні вірменські землі мусульманами курдами, які були лояльніші турецькому правлінню і мали менше політичних амбіцій, ніж вірмени. З початком занепаду Османської імперії в XVII столітті ставлення влади до християн взагалі і до вірмен зокрема стало помітно погіршуватися.

Відповіддю на політику турків були збройні повстання вірменського населення в Зейтуні (гірської області в Кілікії) влітку 1862 року, у провінції Муш у 1863 році, у місті Ван у 1872 році.

Six Vilayets ethnic groups.png

XX століття[ред.ред. код]

Вірменські цивільні особи, яких депортують під час Геноциду вірмен.
Вірменських цивільні особи, покидають Карс після його захоплення військами Казіма Карабекіра

Геноцид (1915–1921)[ред.ред. код]

1915 року відбувався Геноцид вірмен в Туреччині. Геноцид вірмен проводився в кілька стадій: роззброєння вірменських солдатів, вибіркова депортація вірмен з прикордонних районів, прийняття закону про висилку, масова депортація і вбивства вірмен. Деякі історики включають в нього вбивства 1890-х років, різанину в Смирні й дії турецьких військ у Закавказзі в 1918 році.

Основними організаторами геноциду вважають лідерів молодотурків Талаата, Джемаля і Енвера, а також керівника «Особливої ​​організації» Бехаеддіна Шакира. Одночасно з геноцидом вірмен в Османській імперії мали місце геноцид ассирійців і геноцид понтійських греків. Велика частина вірменської діаспори виникла з вірмен-утікачів з Османської імперії.

Термін «геноцид» свого часу був запропонований для позначення масового знищення вірмен в Османській імперії[18] і євреїв на територіях, окупованих нацистською Німеччиною. Геноцид вірмен є другим за вивченістю актом геноциду в історії після Голокосту. У спільній Декларації від 24 травня 1915 року країн-союзниць (Великобританія, Франція і Росія), масові вбивства вірмен уперше в історії були визнані злочином проти людяності

Демократична Республіка Вірменія (1918–1922)[ред.ред. код]

Турецька наступальна операція 1918 року
Демократична Республіка Вірменія 1919 року

У січні 1918 року Туреччина розпочала наступ на Закавказзя. Наступ супроводжувала різанина вірменського населення. Турецький уряд, порушивши перемир'я, укладене з незалежною Республікою, у травні 1918 року знову почало наступ військ, що вийшли на підступи до Єревана, але вірменське народне ополчення і регулярні війська розбили турків.


Після того, як 26 травня 1918 р. свою незалежність проголосила Грузія, а 27 травня — Азербайджан, Вірменська національна рада, що знаходилася в Тифлісі, прийняла 28 травня декларацію, у якій йшлося: «У новій ситуації, що виникла з розпадом політичної цілісності Закавказзя і проголошенням незалежності Грузії й Азербайджану, Вірменська національна рада проголошує себе верховною і єдиною владою вірменських повітів». Таким чином була утворена Демократична Республіка Вірменія.

Відновлення вірменської державності стало можливим завдяки тому, що в травні 1918 вірменський народ зумів у ряді боїв (Сардарапатська битва, Каракліська битва, Башапаранська битва 1918 року) завдати поразки турецьким агресорам, запобігти їхньому вторгненню в Араратську долину, врятувати Єреван.

У Єревані в цей час містилась організована військова і цивільна адміністрація, яку очолював представник Вірменської Національної ради в Єревані Арам Манукян. Після проголошення незалежності, у Тифлисі між вірменськими політичними партіями й угрупованнями почалися переговори щодо утворення уряду Республіки Вірменія. У створеному в липні уряді більшість міністерських посад зайняли представники партії Дашнакцутюн.

Прем'єр-міністром був призначений О. Качазнуні. 1 серпня 1918 р. почав свою роботу парламент Республіки Вірменія, що був утворений переважно з членів Тифліської і Єреванської національних рад. У перший склад парламенту входили 45 депутатів (від партії Дашнакцутюн — 18, від есерів — 6, від соціал-демократів — 6, від Вірменської народної партії — 6, безпартійних — 9). Пізніше, у червні 1919 р., у республіці, на основі прямого і загального виборчого права, був обраний новий склад парламенту з 80 депутатів (від партії Дашнакцутюн — 72, від есерів — 4, безпартійних — 1; три депутати представляли місцеве тюркське населення). О. Качазнуні очолював уряд до серпня 1919; потім прем'єр-міністрами Республіки Вірменії були А. Хатісян (до травня 1920). А. Оганджанян (до 28 листопада 1920), С. Врацян (з 28 листопада по 2 грудня 1920). Наступного дня після утворення Республіки Вірменії її делегація прибула в Батум і почала переговори з турецькою делегацією. 4 червня був підписаний Батумський договір 1918, за якому Туреччина визнала незалежність Вірменії в межах тієї території, що залишалася до того часу в розпорядженні уряду Республіки Вірменія.

Восени 1918 року, після поразки у світовій війні Німеччини і її союзників, Туреччина звільнила зайняті нею території Східної Вірменії, були відновлені кордони 1914 року.

З 24 вересня по 2 грудня 1920 року відбувалась вірмено-турецька війна — воєнний конфлікт між незалежною Республікою Вірменії та Туреччиною. Війна закінчилася поразкою вірменських збройних сил від військ кемалістів та підписанням Александропольского договіру, за яким вся Західна Вірменія відходила Туреччини. Частина, що залишилася Вірменії була зайнята військами 11-ї армії РРФСР в кінці листопада — початку грудня 1920 року; 5 грудня 1920 року влада в Єревані перейшла до ревкому, який складався переважно з етнічних вірменів з азербайджанців, що де-факто поклало кінець незалежності Республіки Вірменії.[19]

Радянська Вірменія[ред.ред. код]

Відтоді Вірменія, яка офіційно вважалася незалежною, керувалася з Москви. Жорстке уведення радянських порядків, що супроводжувалося насильницькими реквізиціями майна заможних громадян, привело до антирадянського повстання 8 лютого — 13 липня 1921 р. 13 грудня 1922 р. Вірменія об'єдналася з Грузією й Азербайджаном, утворивши Закавказьку Радянську Федеративну Соціалістичну Республіку (ЗРФСР), що увійшла до складу СРСР.

У 19221936 рр. у Вірменію було репатрійовано 40 тисяч біженців з колишньої Османської імперії. В економічній програмі республіка ставила на індустріалізацію, хоча при цьому доводилося зважати майже на повну відсутність енергетичних ресурсів і обмеженість водних ресурсів. Вірменія була змушена будувати ГЕС на мілководних, але швидких річках. Одночасно прокладалися зрошувальні канали: у 1922 р. в Ечміадзині був споруджений канал імені Леніна, а через два роки на півночі республіки був зданий в експлуатацію Ширакський канал. Перша ГЕС була побудована у 1926 р. на річці Раздан поблизу Єревана. Однак широке використання водних ресурсів для виробництва електроенергії, потреб промисловості і сільського господарства почалося у 1929 р.

При Сталіні в країні була встановлена диктатура, супроводжувана форсованою колективізацією сільського господарства та індустріалізацією, швидкою урбанізацією, жорстким переслідуванням релігії та встановленням офіційної «партійної лінії» в усіх сферах діяльності життя — від літератури до генетики рослин. Була уведена жорстка цензура, будь-яке інакодумство переслідувалося і піддавалося репресіям. У 1936 р. у Середню Азію було депортовано близько 25 тисяч вірменів, які виступали проти політики колективізації. Того ж року ЗСФРР була ліквідована, а Вірменія, Грузія та Азербайджан були проголошені самостійними союзними республіками у складі СРСР.

Хоча Вірменія і не була ареною бойових дій в роки Другої світової війни, у лавах Червоної Армії служило близько 450 тисяч вірменів. З них 60 стали генералами; троє — адміралами, Ованес (Іван) Баграмян став маршалом Радянського Союзу, а Сергій Худяков (Арменак Ханперян) — маршалом авіації. Незважаючи на важкі втрати під час війни, приріст населення Вірменії тривав: в середньому він складав 18,3 на 1000 жителів.

З 1945 по 1948 роки на Батьківщину повернулося близько 150 тисяч вірменів, в основному з країн Близького Сходу і небагато — з країн Заходу. У подальшому багато з них були репресовані. В червні 1949 р. була проведена масова депортація вірменської інтелігенції разом зі сім'ями у Середню Азію, де більшість з них загинули.

Після смерті Сталіна у 1953 р. почався хоча й повільний, але стійке зростання добробуту населення. У 1960-ті роки Вірменія з переважно сільскогосподарської перетворилася в індустріальну країну з високим рівнем урбанізації.

Боротьба за незалежність[ред.ред. код]

Докладніше у статті Карабаський конфлікт

За керівництва М. С. Горбачова (19851991 рр.), який проголосив програму проведення радикальних реформ, населення Вірменії відкрито висловило бажання об'єднати країну з областю компактного проживання вірменів — Нагірним Карабахом (Міацум), який волею Сталіна у 1923 р. був переданий Азербайджану. У лютому 1988-го в республіці виникли масові демонстрації.

Критична ситуація посилилася сильним землетрусом у грудні 1988 року, який забрав 25 тисяч життів і близько 100 тисяч осіб залишив без даху. Були зруйновані міста Спітак, Ленінакан і Кіровакан. Незабаром у республіку ринуло близько 200 тисяч вірменських біженців з Азербайджану.

23 серпня 1990 р. законодавчий орган Вірменії (тоді Верховна Рада Вірменської РСР) проголосив суверенітет республіки, проголосував за нову офіційну назву — Республіка Вірменія і відновив раніше заборонений «ерекгуйн» (триколор з червоної, синьої та помаранчевої смуг) як національний прапор. 23 вересня 1991 р. Республіка Вірменія проголосила незалежність, а 21 грудня того ж року приєдналася до Співдружності Незалежних Держав (СНД). До кінця 1991 р. близько 80% оброблюваної землі було передано тим, хто її оброблював. 25 грудня 1991 р. Республіка Вірменія була визнана США, а 22 березня 1992 р. прийнята до ООН.

Влітку 1992 р. вірменські напіввійськові формування прорвали блокаду Нагірного Карабаху та через Лачинський коридор увійшли у Нагірний Карабах, об'єднавшись з місцевими загонами самооборони, які після визволення Шуші 9 травня 1992 р. стали регулярною армією. У 1993 р. збройні сили карабаських вірменів атакували позиції азербайджанців, з яких ті обстрілювали Карабах і села, розташовані на сході Вірменії. 9 травня 1994 р. за посередництва Росії в Бішкеку було укладено угоду про припинення воєнних дій — Бішкекський протокол, який набрав чинності 12 травня 1994 р.

Післявоєнний етап[ред.ред. код]

У 1994 р. почалося спорудження сучасного мосту через р. Аракс, що з'єднує Вірменію з Іраном поблизу міста Мегрі, завершене у 1996 р. Влітку 1996 р. укладено торговельну угоду зі США, виконання якої, однак, пов'язувалося з припиненням війни у Нагірному Карабаху.

Перший Президент Вірменії Левон Тер-Петросян став особливо непопулярним, коли запропонував сміливе компромісне рішення карабаського конфлікту і узяв за основу план міжнародної спільноти, згідно з яким Нагірний Карабах формально залишається у складі Азербайджану, але отримує повну автономію і самоуправління. Навіть найближчі політичні соратники відвернулися від Тер-Петросяна, і йому довелося піти у відставку у лютому 1998 р. Після виборів президентом Вірменії став Роберт Кочарян, колишній керівник Нагірного Карабаху. Політика Кочаряна у карабаському питанні виявилася менш гнучкою, але уряд вирішив взятися за викорінення корупції і налагодження відносин з опозицією (партія Дашнакцутюн знову була легалізована).

Див. також[ред.ред. код]


Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  1. Shengavit

    In those trenches he (Hakop Simonyan) isolated four distinct strata, the earliest from the late fifth millennium and the latest from the early to mid-third millennium BC.

  2. Земледельцы Северного Кавказа и Закавказья

    Повсюду, где природные условия были благоприятны для посевов и выпаса скота, располагались поселки родов или больших семей. В горных зонах для таких поселков выбирались возвышенные места; на равнине естественный холм постепенно вырастал за несколько столетий существования поселков на одном и том же месте. Эти поселки в южных районах (в Армении) состояли из домов, возведенных из сырцового кирпича на каменном фундаменте. Типичный жилой дом был круглым в плане помещением диаметром 5—7 м, с опорным камнем для столба в центре. Столб, по-видимому, поддерживал перекрытие.

  3. Круглые дома Араратской долины

    На ряде поселений куро-араксской культуры можно наблюдать, как круглые дома (в нижних горизонтах) заменяются четырехугольными (в верхних слоях). … Возможно, такая же картина развития архитектуры имела место в Мохраблуре, на Араратской равнине, где в самых верхних уровнях более чем восьмиметрового слоя куро-араксской культуры выявлены прямоугольные постройки (Арешян Г. Е., Кафадарян К. К., 1975. 398).

  4. Піотровский Б. Б. Ванське царство (Урарту), Видавництво Східної літератури, Москва, 1959
  5. а б Encyclopedia Iranica. Armenia And Iran.
  6. а б ЭСБЭ, ст. Армения
  7. Академия Наук СССР. Всемирная История. т.2. М., 1956, стр. 421
  8. «Byzantium and Its Influence on Neighboring Peoples». Архів оригіналу за 2011-08-28. Процитовано 2007-02-08. 
  9. В 1071 р. султан Алп Арслан нанес сокрушительное поражение византийскому императору Роману IV Диогену в битве близ армянского города Манцикерт. Эта победа ознаменовала конец византийского и начало сельджукского господства в Армении
  10. David M. Lang, Armenia: Cradle of Civilization (London: George Allen & Unwin, 1970)
  11. Encyclopedia Iranica, «Atabakan-e Adarbayjan», Saljuq rulers of Azerbaijan, 12th-13th, Luther, K. pp. 890–894.
  12. История Востока. В 6 т. Т. 2. Восток в средние века. М., «Восточная литература», 2002
  13. Vahé Baladouni, Margaret Makepeace, East India Company. Armenian merchants of the seventeenth and early eighteenth centuries: English East India Company sources, xxi:"During this protracted campaighn the Shah forcibly moved the Armenian population from Caucasian Armenia to Persia proper, leaving behind scorched cities and villages"
  14. Richard G. Hovannisian. The Armenian People from Ancient to Modern Times: Foreign dominion to statehood: the fifteenth century to the twentieth century, Palgrave Macmillan, 2004, p.96"By the end of the eighteenth century, the Armenian population of the territory had shrunk considerably. Centuries of warfare and invasions combined with the tyranny of local khans had forced the emigration of the Armenian. It is probable the until the seventeenth century, the Armenian still maintained a majority in Eastern Armena, but the forced relocation of some 250,000 Armenian by Shah Abbas and the numerious exoduses described in this chapter had reduced the Armenian population considerably"
  15. James Stuart Olson, Lee Brigance Pappas, Nicholas Charles Pappas. An Ethnohistorical dictionary of the Russian and Soviet empires, p.44:"Armenians were uprooted during these wars, and, in 1604, some 250,000 Armenians were forcibly transferred by Shah 'Abbas to Iran. By the seventeents century, the Armenian had become a minority in parts of their historic lands"
  16. Шаблон:Стаття:George A. Bournoutian: The Politics of Demography

    All documents relating to the Armenian immigration make it clear that Russia, for political, military, and economic reasons, strongly encouraged the Armenians to settle in the newly-established Armenian province, especially the region of Erevan, which between 1795 and 1827 had lost some 20,000 Armenians who had immigrated to Georgia.

  17. Вірменія та Близький Схід: Вірменія в XIX столітті
  18. Yair Auron. The Banality of Denial: Israel and the Armenian Genocide. — Transaction Publishers, 2004. — P. 304. — 338 p. — ISBN 076580834X, ISBN 978-0-7658-0834-9

    When Raphael Lemkin coined the word genocide in 1944 he cited the 1915 annihilation of the Armenians as a seminal example of genocide.

  19. Hovannisian. Republic of Armenia. Vol. IV, стр. 373 и след.