Історія Давнього Ізраїлю та Іудеї

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Карта Ерец Ісраель 1759 року, що показує розселення
Дванадцяти колін Ізраїлю

Земля Ізраїлю (івр. Ерец-Ісраель ) священна для єврейського народу з часів біблійних патріархів — Авраама, Ісаака і Якова. Вчені відносять цей період до початку 2 тисячоліття до н. е..[1] Згідно з Біблією, Земля Ізраїлю була заповідана євреям Богом, бо вона мала стати Землею Обітованою — тут знаходяться всі священні місця єврейського народу.

Зміст

Завоювання Ханаану (кінець XIII ст. до н. е. — 14 рік)[ред.ред. код]

Перші давньоєврейські племена (коліна) з'явилися в Хананані близько 1200 року до н. е..[2] Цим періодом датуються виявлені тут 250 єврейських поселень.[3]

Згідно з Біблією, Ісус Навин з надзвичайною енергією вів наступальну війну і, користуючись роздробленістю місцевих ханаанских князів, за короткий час розбив їх одного за іншим, при цьому піддаючи все населення поголовному винищенню, включаючи жінок, старих і дітей, він знаходив собі виправдання в тім жахливім ступені релігійно-морального розбещення, на якому були ханаанські народи і при якому вони ставали рішуче небезпечними для релігії і моральності обраного народу. Завоювання відбулось за сім років, а завойована земля поділилась між дванадцятьма племенами, які утворились внаслідок поділу народу (по числу своїх дванадцяти родоначальників, синів Якова), з виділенням із них тринадцятого коліна Левита для священного служіння. Це була низка ворогуючих племінних груп, які не мали спільних етнічних, історичних та релігійних ознак. Плем'я Іуди, наприклад,

« скоріше являло собою осілий рід ханаанеїв, аніж кочівників-арамеїв... злилося з ізраїльським народом та стало схожим на нього набагато пізніше[4].  »

Епоха Суддів (XII–XI ст. до н. е.)[ред.ред. код]

Докладніше: Епоха Суддів

Після смерті Ісуса Навина народ залишився без певного політичного вождя і фактично розпався на дванадцять самостійних республік, об'єднанням для яких служила лише єдність релігії й закону та свідомість свого братства по крові. Цей поділ природно послабив народ політично, а разом з тим і морально, так що він став швидко підкорятися впливу ханаанського населення, яке залишився не винищеним і захоплювався аморальними формами його ідолопоклонства, що складався в боготворінні продуктивних сил природи (культ Ваала і Астарти). Цим користувалися як тубільні, так і навколишні народи і, бажаючи помститися євреям за їхні колишні перемоги, підкорювали їх собі і піддавали жорстокому гнобленню.

Старійшини і вожді позбавилися цього лиха так званими суддями, серед яких особливо виділялась знаменита пророчиця Девора, доблесний Гедеон і прославлений своєю чудовою силою Самсон, гроза найлютішого ворога ізраїльського народу — філістимлян. Незважаючи на ці подвиги окремих осіб, вся історія періоду суддів (тривала близько 350 років) є історією поступових помилок, беззаконня і ідолопоклонства народу з бідами, які йшли за ними. Серед обраного народу майже зовсім забута була справжня релігія, і на її місці з'явилися жалюгідні забобони, що розповсюджувалися різними безпутними, бродячими левітами. Аморальність стала настільки загальною, що перелюбне життя вважалося звичайною справою і ніби замінювало шлюб, а в деяких містах розвелись навіть такі мерзенні пороки, якими колись Содом і Гоморра накликали на себе страшний гнів Божий.

Внутрішнє беззаконня і загальне самоуправство довершують картину життя ізраїльського народу в ті дні, «коли у нього не було царя і коли кожний робив те, що йому здавалося справедливим» (Суд. 21:25). При такому положенні обраному народу загрожувала остаточна загибель, але він позбавлений був від неї останнім і найзнаменитішим суддею Самуїлом. Своїм проникливим розумом він відкрив джерело біди свого народу, присвятивши усе своє життя благу його і зважився зробити в ньому радикальне релігійно-громадське перетворення. Зосереджуючи в одній особі і духовну, і цивільну владу та будучи палким прихильником віри батьків, він, з метою відродження народу, сам будучи пророком і вчителем віри, прийшов до думки заснувати установу, яка могла б назавжди служити джерелом духовної просвіти і з якого могли б виходити освічені ревнителі віри і закону. Такими установами стали «школи пророків» або так звані — «громад пророків». З цих шкіл згодом вийшли ті доблесні мужі, які безстрашно говорили гірку правду сильним світу цього. Одухотворені самовідданими турботами про справжнє благо народу, вони були безстрашними поборниками справжньої релігії і виступали рішучими захисниками її при всякій небезпеці. Діяльність їх розвивалася і міцніла в міру ходу історичного життя народу, і з плином часу вони стали грізними месниками за всяке попрання релігії, істини і справедливості. Своєю невтомною проповіддю вони з цього часу не переставали будити совість народу і його правителів і тим підтримували в ньому дух істинної релігії і доброї моральності.

Мудре правління Самуїла тривало до його похилого віку, та беззаконні дії його негідних синів знову загрожували народу поверненням до колишніх бід, і тоді Самуїл вирішив рішуче покінчити з періодом анархії, попросивши старого суддю поставити над ним царя, який би «судив їх, як і інші народи». Це бажання було викликано в народі остаточним усвідомленням своєї нездатності до самоврядування за піднесеними засадами теократії, які були викладені в законодавстві Мойсея, хоча саме установа царської влади аж ніяк не суперечила початку теократії і, навпаки, в самому Мойсеєвім законодавстві передбачалася як необхідна ступінь в розвитку історичного життя народу (5 М. 22:14-15).

Давня історія (XI–IV ст. до н. е..)[ред.ред. код]

Період «об'єднаного царства» (XI–X ст. до н. е.)[ред.ред. код]

Докладніше: Саул, Давид та Соломон
Близько X століття до н. е.. на території Ханаану було створено об'єднане єврейське царство.

Правління Саула (ок. 1029–1005 рр.. до н. е..)[ред.ред. код]

Самуїл, поступаючись бажанням народу, помазав на царство Саула (Шаула), що походив із коліна Веніамінового і відрізнявся своєю войовничістю.

Новий цар, і після обрання на царство з істинною патріархальністю продовжував віддаватися мирній праці орача, скоро показав свою войовничу доблесть і завдав кілька поразок навколишнім ворожим народам, особливо філістимлянам, які з часу Самсона зробилися злими гнобителями Ізраїлю. Але ці подвиги запаморочили йому голову, і він від первісної простоти почав круто переходити до зарозумілої самодержавності, і не соромився у своїх діях навіть коли почув вказівки престарілого пророка Самуїла і закону Мойсеєвого. Тому неминуче відбулося зіткнення між світською і духовною владою, і оскільки все показувало, що Саул і далі піде в тому ж напрямку, то це прямо загрожувало підірвати основний принцип історичного життя обраного народу, тому виявилася сумна необхідність припинити цей величний рід і наступником йому був обраний юний Давид з коліна Юдиного, з міста Вифлеєма.

Правління Давида[ред.ред. код]

На рубежі 2-1 тис. виникає Ізраїльське царство Давида. Давид був помазаний на царство, коли ще був пастухом, став славнозвісним царем Ізраїлю і родоначальником довгої лінії царів юдейських майже до кінця політичного існування народу.

Новий обранець не відразу вступив на престол, а повинен був всю молодість провести в різноманітних пригодах, ховаючись від кровожерливої ревнивості Саула який з часом все більш падав морально.

Протягом перших семи років царювання його резиденцією був Хеврон, а після вбивства сина Саула, Ієвосфея (Ішбошета) всі коліна визнали Давида своїм царем.

Давид був переконаний, що для затвердження царської влади в країні йому необхідна столиця, яка б не належала жодному коліну окремо а могла служити загальною столицею для всього народу. Для цієї мети він намітив одну сильну фортецю на рубежі між колінами Юди та Веніаміна, яка, незважаючи на всі зусилля ізраїльтян, відстоювала свою незалежність і до того належала хороброму племені євусеянина. То був Єрусалим, який, як видно з новітніх відкриттів, ще до вступу євреїв в Ханаан займав важливу ланку серед інших міст країни, маючи над ними свого роду гегемонію. Фортеця ця тепер повинна була впасти перед могутністю нового царя, і Давид заснував в ній свою царську столицю. Нова столиця завдяки своєму чудовому положенню почала швидко стягувати до себе юдейське населення, скоро розквітла пишно й багато, і Єрусалим став одним з найвідоміших міст в історії не тільки ізраїльського народу, а й усього людства.

З Давида починається швидкий розквіт і всього царства. Завдяки надзвичайній енергії цього геніального царя скоро були приведені в порядок незлагоджені в кінці колишнього царювання справ внутрішнього благо-устрою, і потім почався цілий ряд звитяжних воєн, під час яких остаточно були розтрощені найлютіші вороги Ізраїлю — филистимляни, а також моавітяни і Едом, землі яких стали надбанням Ізраїлю. Завдяки цим перемогам і завоювань царство ізраїльського народу зробилося могутньою монархією, яка на час керувала всією Західною Азією і в руках якої перебувала доля численних народів які трепетно приносили свою данину грізному для них царю. З фінікійцями ізраїльтяни ввійшли в найближчі дружні відносини, і ця дружба з висококультурним народом була дуже корисна і вигідна їм у справі розвитку їх матеріальної культури. Разом з тим почало швидко розвиватися і духовне життя, і саме на той час припадає багатющий розквіт давньоєврейської духовно-релігійної поезії, яка знайшла собі особливо чудове місце в дивних своєю глибиною і полум'яністю почуттів Псалмах самого Давида та наближених до нього співаків. До кінця царювання внаслідок введеного царем багатоженства почалися різні смути, якими затьмарені були останні роки життя великого царя, і після важкого сум'яття престол перейшов до сина його найулюбленішої дружини, але разом з тим і головною винуватицею всіх його лих — Версавії, до юного Соломона (близько 1020 р. до н. е.).

Правління Соломона[ред.ред. код]

Соломон успадковував від свого батька велику державу, що простягалася від « річки єгипетської до великої ріки Євфрату ». Для управління такою державою був потрібний великий розум і досвідчена мудрість, і, на щастя для народу, юний дар був від природи наділений світлим розумом і проникливістю, що дали йому згодом славу «наймудрішого царя». В біблії говориться що Соломон приніс «тисячу цілопалень» після того з'явився йому Господь і казав: « Проси, що Я маю дати тобі!» Соломон попросив « серце розумне, щоб судити народ Твій, щоб розрізняти добре від злого, бо хто потрапить керувати цим великим народом Твоїм?» 1 Цар. 3:4-9" Користуючись глибоким світом, Соломон звернув всю свою увагу на культурний розвиток держави і в цьому відношенні він досяг надзвичайних результатів. Країна розбагатіла, і добробут народу зріс до небувалого ступеня. Двір Соломона не поступався в своєму блиску дворам найбільших і наймогутніших володарів тогочасного цивілізованого світу. Але вищою справою і славою його царювання була побудова величного Храму в Єрусалимі, що замінив собою занепалу Скинію, який відтепер став національною гордістю Ізраїлю, душею його не тільки релігійного, але й політичного життя.

При ньому ж і поезія досягла свого найвищого розвитку, і чудовими творами її служить знаменита «Пісня над піснями» (Шир ха-шірім), за своєю зовнішньою формою представляє щось на зразок ліричної драми, що оспівує любов у її найглибшій основі і чистоті. При Соломоні єврейський народ досяг кульмінаційного пункту свого розвитку, і з нього ж почався зворотний рух, який найпомітніше позначився на самому царі. Кінець його царювання затьмарився різними розчаруваннями, причиною яких головним чином стали багатоженство яке дойшло до надзвичайних розмірів і пов'язані з ним непомірні витрати. Народ став перейматися швидкозростаючими податками, і Соломон скінчив життя з переконанням, що «все суєта і томління духу», і з побоюванням за майбутнє свого будинку, якому погрожував Єровоам який з'явився вже при ньому.

Епоха Першого Храму (IX–VII ст. до н. е..|~ З50 років)[ред.ред. код]

В X столітті до н. е.. царем Соломоном був побудований Храм ( Бейт а-мікдаш , «Дім Святості») в Єрусалимі. Протягом багатьох століть створюється Танах (єврейське Святе Письмо).

Незважаючи на битви між великими стародавніми державами Єгиптом, Ассирією, а потім і Нововавилонським царством за гегемонію в цьому регіоні, незважаючи на внутрішній розкол, що призвів до створення двох, часом ворогуючих один з одним єврейських царств, єврейський народ, його політичні та релігійні лідери змогли настільки зміцнити зв'язок євреїв з цією землею і Єрусалимом, що навіть знищення єврейської держави і Єрусалимського храму і виселення євреїв у Месопотамію не поклало кінець їх національній історії.

Період розділених царств (978–722 рр.. до н. е..)[ред.ред. код]

Карта півдня Близького Сходу, близько 830 до н.е..
   Царство Моав
   Юдейське царство
   Філістимляни міста-держави
   Фінікійські держави
   Царство Аммон
   Царство Ідумея (Едом)
   Царство арамейського Дамаску
   арабські племена
   Набатейські племена
   арамейські племена

Після смерті Соломона, за його наступника, недосвідченого і зарозумілого Ровоам, народ ізраїльський розділився на два царства, з яких більше (десять племен) відійшло до Ієровоама з коліна Єфремового (близько 928 р. до н. е..). Ці половини стали називатися Юдейським царством та Ізраїльським царством, і між ними почалося запекле суперництво, яке виснажувало їх внутрішні і зовнішні сили, чим не забарилися скористатися сусіди, і вже при Ровоамових ділах єгипетський фараон Шешонк I зробив швидкий набіг на Юдею, взяв і пограбував Єрусалим і багато інших міст країни і свою перемогу увічнив в зображеннях і написах на стіні великого Карнакського храму. З розривом політичної єдності почався розрив і релігійної єдності, і в царстві Ізраїльському в політичних видах заснований був новий культ, який представляв собою поклоніння Богу Ізраїлю під виглядом золотого тільця — в Вефилі. Даремно протестували проти цього великі ревнителі монотеїзму — пророки, новий культ укорінився і спричинив за собою неминуче ухилення в саме грубе марновірство і ідолопоклонство, за яким в свою чергу слідував повний занепад моральності і ослаблення суспільно-політичного організму. Вся історія царства Ізраїльського представляє собою безперестанні внутрішні смути і політичні перевороти.

В 722 році столиця Північного Ізраїльського царства — Самарія — була розгромлена грізними воїнами Ассирії, а його населення, нащадків десяти з 12 колін Ізраїлю, було переселено ассирійцями в Мідію. Відведений в полон народ Ізраїльського царства безслідно загубився там серед оточуючих народностей Сходу. Перекази про «десяти зниклих колін» були популярні в єврейському, християнському і мусульманському фольклорі, досі поширені серед східних єврейських громад і серед юдейських рухів. Згідно з однією із версій вони повернуться перед приходом Месії .

Юдейське царство при пануванні Ассирії та Вавилонії (720–586 рр. до н. е..)[ред.ред. код]

Юдейське царство, що залишалося вірнішим істинній релігії та законам Мойсея і що мало в Єрусалимському храмі могутній оплот проти зовнішніх роздільних впливів, протрималося довше Ізраїльського; але йому теж не вдалося уникнути фатальної долі. В 586 вавілоняни завоювали Юдейське царство, зруйнували Єрусалимський Храм і повели його населення в Вавилон (Вавилонський полон).

Вавілонське полонення (586–537 рр.. до н. е..)[ред.ред. код]

Однак, вавилонський полон, не став могилою для народу Юдеї, на відміну від ассірійського полону, який став фатальним для населення Ізраїлю. Навпаки, він послужив першим кроком до поширення чистого монотеїзму серед народів поганських, оскільки саме з цього часу почався той великий процес юдейського розсіювання, який мав настільки величезне значення для підготування язичницького світу до християнства. Через 70 років в силу указу великодушного Кира Перського, зламати могутність Вавилону, юдеї отримали можливість повернутися на свою землю і побудувати новий Храм в Єрусалимі.

Епоха Другого Храму (VI в. до н. е.. — I в. н. е..)[ред.ред. код]

Розвиток своєрідної єврейської культури на базі давньої традиції і під впливом елліністичного світу. Формування біблійного канону. Виникнення єврейської діаспори, пов'язаної з Єрусалимом і єврейським населенням в Землі Ізраїлю.

Юдея під перським пануванням (537–332 рр.. до н. е..)[ред.ред. код]

З падінням Нововавилонське царства (539) і виникненням перської імперії Ахеменідів, що включала в свої межі всі найважливіші центри стародавнього світу — в Месопотамії, Малій Азії і Єгипті, — частина євреїв повернулася до Юдеї, де ними було відновлено Храм і відроджений релігійний центр в Єрусалимі, навколо якого відновилася державна і етнічна консолідація євреїв. Перські царі офіційно визнали право євреїв жити за законами праотців, що був написаний в Торі.

З цього часу починає складатися домінуюча модель етнічного розвитку євреїв, що включає символічний і культурний центр в Ізраїлі і обширну діаспору. Виникнувши спочатку в Месопотамії та Єгипті, з кінця 1 тис. до н. е.. діаспора охоплює Північну Африку, Малу Азію, Сирію, Іран, Кавказ, Крим, Західне Середземномор'я.

Античний період[ред.ред. код]

Юдея під грецьким пануванням (332–167 рр.. до н. е..)[ред.ред. код]

Після руйнування перської монархії Олександром Македонським Земля Ізраїлю спочатку була підпорядкована елліністичним державам — Птолемеї в Єгипті (320–201 р. до н. е..) і Сельовкидам в Сирії. У цю епоху в єврейське середовище проникає грецька культура. Вищі класи засвоюють грецькі звичаї та обряди, поряд з староєврейською та арамейською поширюється також давньогрецька мова (койне). Одночасно серед євреїв поширюються три філософські і релігійні течії. Найпопулярнішим є вчення фарисеїв, вчителів ревнителів закону. Шляхом тлумачень вони прагнуть пристосувати основи Мойсеєвого законодавства до нових умов життя, а також захистити чистоту єврейського віровчення і ритуалу від язичницького і особливо еллінського впливу. Іншого напрямку трималися саддукеї, представники священичих і аристократичних класів. Не допускаючи ніяких тлумачень закону, вони вимагали від народу сліпого виконання обрядів. Третій напрямок полягало у видаленні від мирської суєти, в шуканні порятунку в простоті суворого життя. Представниками цієї течії були ессеї, родоначальники християнського аскетизму.

Розсіювання євреїв по всіх країнах Сходу і Заходу почалося за 3 століття до н. е.. Крім великих єврейських колоній в Месопотамії і Персії, Бактрії і Вірменії, з часу вавилонського полону, в епоху панування в Палестині Птоломеїв утворилася дуже численна колонія євреїв у Єгипті (Олександрії та інших.), де в місті Геліополь був споруджений храм Онія, що змагався з Єрусалимським. Десь в II с. до н. е.. з'явилися колонії євреїв в Римі і деяких приморських містах західного Середземномор'я.

Визвольні війни Хасмонеїв (167–140 рр.. до н. е..)[ред.ред. код]

З переходом євреїв під сирійське панування при Антіох IV Епіфані почалися жорстокі гоніння на єврейський культ і прагнення насильно еллінізувати євреїв. З метою національної самооборони серед євреїв, під проводом священика Маттітії і його синів (Маккавеїв), виникло повстання (165–141 р. до н. е..) проти сирійців, що закінчилося звільненням юдеї від влади Сирії. В 141 р. до н. е.. звільнена Юдея проголосила правителем сина Маттітія, Симона (Шимона), родоначальника Хасмонейскої династії.

Хасмонейске царство (140 — 37 рр.. до н. е..)[ред.ред. код]

Докладніше: Хасмонеї

Єврейське повстання не тільки відстояло релігійну незалежність Юдеї, а й призвело до створення незалежного Хасмонейского царства 164 — 37) зі столицею в Єрусалимі.

В цей час елінізовані групи і не єврейських семітських народів Негева і Зайордання влилися до складу єврейського народу.[джерело не вказано 1263 дня]

Наступником Симона був його син Іоанн-Гіркан (135–106 р. до н. е..), який з'єднав в своїй особі царський титул і сан первосвященика. Нащадки його були вже далекі від традицій епохи національного підйому першоих Маккавеїв і цілком піддалися впливу еллінської культури. Після Іоанна-Гіркана царювали його сини Арістобул, 106–105, і Олександр-Янна, 105-79. Останнього успадковувала його дружина, Саломея Александра, 79 — 70.

В 63 р до н. е.. спалахнула війна між синами Соломії, Гірканія II та Арістобула II, в результаті якої був покликаний третейським суддею римський полководець Помпеїв, який взяв Єрусалим і звернув Юдеї в етнархію, що входила до складу римської провінції Сирії і знаходилася під управлінням Гіркана. В 40 до н. е.. царем Юдеї за допомогою парфян став Антигон, молодший син Арістобула. Після його поразки територія Юдеї була розділена на Юдею, Самарію, Галілею та Петрею (Зайордання).

Цар Ірод I і його наступники (37 г до н. е.. — 6 г н. е..)[ред.ред. код]

Ірод I Великий, син ідумейського намісника Антипатра, підтримуваний римлянами, підкорив (37 р до н. е..) Єрусалим, скинув Антигона, відбудував чудовий Єрусалимський Храм (19 р до н. е..), Ірод помер в 4 році до н. е.. Син його Архелай позбавлений влади в 6 році н. е.. римлянами. Юдея приєднана до провінції Сирії і підпорядкована римському прокуратору.

Юдея під владою Рима (6 — 66 рр.. н. е..)[ред.ред. код]

Ірод Агріппа I, онук Ірода Великого, став (з 14 по 41 рр..), з ласки римського імператора Калігули, царем Юдеї.

Занепад юдеї з часу останніх Хасмонеїв, гніт антинаціональної політики Іродової династії, свавілля і насильства римських прокураторів викликали сильне гоніння в народі, і він розбився на партії які ворогували між собою. Особливо сильно поширився месіанський рух спочатку мав національно-політичний характер: Месія-рятівник з'явиться і відновить в Юдеї незалежне царство миру і справедливості, але незабаром месіанство прийняло риси універсально-містичних вірувань, що дало початок християнству.

У цей період єврейська діаспора ще більш зміцнила свій зв'язок з Єрусалимом. Синедріон що збирався при храмі, розсилав по всьому стародавньому світу гінців, керуючи життям єврейської діаспори в Римі і Александрії, в Вавілонії і Афінах.

Війна з римлянами і падіння іудейської держави (66 — 70 рр..)[ред.ред. код]

Римський гарнізон біля підніжжя фортеці Массада

В 66 році вибухнуло повстання проти римлян (Іудейська війна), що закінчилося в 70 році, після взяття Єрусалиму Тітом, руйнуванням Храму, побиттям та вигнанням євреїв.

Із 70 року н. е.. Юдея позбулася автономного статусу і була перетворена в римську провінцію. http://www.krugosvet.ru/enc/istoriya/PALESTINA.html?page=0,3#part-7

Примітки[ред.ред. код]

  1. «Walking the Bible Timeline». Walking the Bible (англійською). Public Broadcast Television. Архів оригіналу за 2011-08-21. Процитовано 29 вересня 2007. 
  2. «Палестина». Енциклопедія " Кругосвет". Архів оригіналу за 2012-03-15. Процитовано 26 вересня 2011. 
  3. «Палестина стародавня». Енциклопедія " Кругосвет". Архів оригіналу за 2013-07-22. Процитовано 2011-09-26. 
  4. Крижанівський О.П. Історія Стародавнього Сходу Навчальний посібник / К. : Либідь, 2002.

Джерела[ред.ред. код]