Історія Естонії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

500 років до н. е. — на території країни жили племена естів і лівів.

Середньовіччя[ред.ред. код]

X ст. — виникнення міст (Таллінн, Тарту).

Естонія (Esthland), 814.

1030князь Ярослав Мудрий захопив Тарту (Юр'єв); південно-східна частина країни потрапила в залежність від Київської Русі.

1208-1212ризький єпископ і Орден Мечоносців провели близько 20 походів в Естонію.

1224 — війська хрестоносців захопили всю територію країни. Створене Тартуське єпископство.

1238 — північна Естонія (Естляндія) з Таллінном перейшла до Данії.

1346 — данський король продав ці землі Лівонському ордену.

1562Московія розгромила Лівонський орден і зайняла східну частину Естонії.

1583 — північна Естонія відійшла до Швеції, а південна — до Речі Посполитої.

1625 — шведи захопили всю територію Естонії.

Новий час[ред.ред. код]

1710 — у ході Північної війни Естонію завоювала Росія.

Естонська республіка (1918-1940)[ред.ред. код]

Після зруйнування Російської імперії, внаслідок Жовтневого перевороту в Петрограді, Естонію проголошено незалежною республікою 24 лютого 1918 року.

13 листопада 1918 року постановою ВЦВК РСФРР Брестський мирний договір був анульований і «розпочались воєнні дії за звільнення Прибалтики, Білорусі і України. В Естонії після відновлення Таллінської Ради робочих депутатів (19 листопада) і звільнення Нарви військами Червоної Армії (28 листопада) була проголошена Естонська Радянська Республіка (Естляндська трудова комуна) на чолі з Я. Анвельтом (7 грудня вийшов декрет Ради Народних Комісарів РРСФР про визнання її незалежності).» Але Радянська влада протрималась недовго і вже 19 січня 1919 року вся територія Естонії була звільнена від «радянських» військ. Протягом 1920 року уряд Радянської Росії був змушений визнати прибалтійські буржуазні держави і укласти з ними мирні договори. 2 лютого такий договір був укладений з Естонією.

Серед відомих політиків міжвоєнного часу — прем'єр-міністр Яан Тиніссон, Отто Страндман, Ааду Бірк, Юрі Улуотс.

Перша конституція Естонії, прийнята в грудні 1920, передбачала парламентську республіку. Вища влада належала однопалатному парламенту (Державним зборам), які обирались у складі 100 депутатів. Виконавча влада (уряд на чолі з державним старійшиною) залежала від Державних зборів. Перша конституція не вводила посади глави держави (президента). Державний старійшина власне і був прем'єр-міністром, що виконував поряд з цим, лише деякі представницькі функції від імені держави.

У 20-х роках в Естонії діяло багато різних політичних партій. На виборах до IV Державних зборів у 1929 році депутатські мандати отримали представники десяти партій і виборчих блоків:

  • Естонська соціалістична робоча партія (25 місць),
  • Об'єднання аграріїв (24 місця),
  • Об'єднання новопоселенців і дрібних землевласників (14 місць),
  • Естонська трудова партія (10 місць),
  • Народна партія (9 місць),
  • Християнська народна партія (4 місця) та інші.

Три останні об'єдналися 1932 року в Національну партію центру. Комуністична партія Естонії була заборонена і діяла нелегально. Для участі у виборах до Державних зборів, комуністи використовували різні легальні організації, але якщо поліції вдавалося установити, що КПЕ мала зв'язки з такими організаціями, то їх закривали.

В другій половині 20-х років деякі естонські політики почали критикувати конституцію 1920 року, стверджуючи, що вона не дозволяє забезпечити стабільний порядок. Деякі підстави щодо подібних тверджень надавала часта зміна урядових кабінетів. Критика ця підсилилася в період економічної кризи (1929–1933 р.). На початку 30-х років питання про зміну конституції стало вузловим пунктом політичної боротьби. Поряд з так названими старими партіями в кампанію за зміну конституції включилася і нова політична сила — «Естонський союз учасників Визвольної війни», або, як їх скорочено називали, вапси.

Докладніше: Вапси

На двох референдумах у серпні 1932 і в червні 1933) був відхилений проект нової конституції, що пропонувався Державними зборами. Але конституційний проект вапсів в жовтні 1933 року був прийнятий переважною більшістю тих, що брали в ньому участь. Він передбачав, що чисельний склад Державних зборів скорочувався до 50 депутатів. Глава держави (державний старійшина) обирався населенням країни прямими виборами терміном на п'ять років. Він отримував право накладати вето на постанови Державних зборів і отримував практично необмежені права видавати закони у формі декретів. Крім того, він міг достроково закривати сесії Державних зборів, а також оголошувати — на свїй розсуд — нові вибори до парламенту.

Цю реформу конституції підтримали інші відомі політики, зокрема Костянтин Пятс, Йохан Лайдонер, Карл Ейнбунд (з 1935 р. — Каарел Еенпалу).

Військовий переворот (12 березня 1934)[ред.ред. код]

Нова конституція набула чинності з 24 січня 1934 року. Перемігши на референдумі, вапси мали усі шанси прийти до влади демократичним шляхом, перемігши і на виборах в квітні 1934 і одержати посаду глави держави і більшість у Рійгікогу.

Кандидатами на ці вибори були висунуті від вапсів генерал Андрес Ларка, від партій центру генерал Йохан Лайдонер, від аграріїв Костянтин Пятс і від соціалістів Аугуст Рей. Але, побоюючись приходу до влади такої радикальної сили, як вапси і вміло використавши свої нові повноваження, виконувач обов'язків старійшини, ветеран визвольного руху Костянтин Пятс, домовившись з Йоханом Лайдонером, який знову очолив естонську армію, здійснив 12 березня 1934 державний переворот.

Найвпливовіша в Естонії газета «Пяєвалехт» так писала про ці події:

« 12 березня спостерігається рух бронемашин, що прямує на Тоомпєа, туди ж марширують збройні, готові до бою солдати. Відбувається щось екстраординарне... Наступного ранку газети, публікуючи екстрені телеграми, повідомляють про те, що рухові “вапсів” покладено край. Всеестонський вапсівський союз разом з 400 відділеннями розпущений, арештовано для зняття показань більш 400 його керівних, діячів, друковані видання «вапсів» закриті, і всі політичні збори, (всіх партій) заборонені. Генерал Й. Лайдонер призначений головнокомандувачем армією, і по всій країні терміном на 6 місяців вводиться військовий стан  »

.

Через кілька днів Костянтин Пятс своїм декретом відклав вибори Державних зборів і державного старійшини до закінчення терміну дії надзвичайного стану, тобто до осені 1934 року. Потім були визнані недійсними повноваження депутатів, обраних за вапсівськими списками у міські, селищні і волосні думи, де в січні 1934 року вапси мали найбільший успіх. Державні збори уже в квітні було розпущено на літні канікули.

Усі ці дії, за твердженням К. Пятса і Й. Лайдонера, були обумовлені тим, що «Естонський союз учасників Визвольної війни» готувався збройним шляхом захопити владу і необхідно було вжити рішучих заходів . Державні збори спочатку підтримали події 12 березня. Демократичні кола інтелігенції також висловили своє схвалення з приводу придушення руху вапсів — як антидемократичного і такого, що вів до фашизму.

У червні 1935 року відбувся судовий процес над керівниками «Естонського союзу учасників Визвольної війни». Проте не вдалося довести, що вапси хотіли здійснити державний переворот збройним шляхом. Суд засудив вапсівских лідерів до тюремного ув'язнення на терміни від шести місяців до одного року умовно. Після цього частина вапсівських діячів пішла на співробітництво з урядом, а інша частина приступила до підготовки збройного перевороту. Проте поліція 7 грудня 1935 року арештувала вапсів, що готували заколот. Цього разу суд присудив їх до тривалих термінів каторги, проте вони були звільнені за амністією в травні 1938 року.

«Стан безмовності»[ред.ред. код]

Після 12 березня уряд К. Пятса протягом кількох місяців не надавав роз’яснень щодо подальшого курсу. Підтримували К. Пятса Об’єднання аграріїв — партія, яку він очолював протягом багатьох років і частина правих соціалістів. Інші партії зайняли вичікувальну позицію. Вони сподівалися, що у вересні 1934 року, після закінчення військового стану, будуть проведені вибори Державних зборів і державного старійшини, і для всіх партій знову стане можливим активно включитися в політичне життя.

Проте К. Ейнбунд, заступник прем’єр-міністра і міністр внутрішніх справ, 27 серпня 1934 року заявив, що уряд має намір зберегти внутрішній мир і категорично проти партійно-політичної боротьби, тому вирішив продовжити термін дії військового стану, що К. Пятс і зробив 7 вересня, продовживши його ще на рік. Це викликало серйозне невдоволення в різних політичних колах.

На засіданнях Державних зборів 28 вересня і 2 жовтня 1934 року була провалена рекомендована К. Пятсом кандидатура на посаду голови Державних зборів (це був міський голова Таллінна генерал-майор Яан Соотс). Потім ряд депутатів покритикував діяльність уряду. Увечері 2 жовтня сесія Державних зборів розпорядженням К. Пятса була закрита. Уряд оголосив, що в даному складі Державні збори більше не будуть скликані, а будуть знаходитися в «стані безмовності». Протягом наступних трьох з половиною років К. Пятс правив країною без парламенту, видаючи законодавчі акти у формі декретів.

«Стан безмовності» торкнувся не тільки парламенту. Виданими наприкінці 1934 і початку 1935 років постановами міністра внутрішніх справ заборонялося критикувати в пресі уряд. Потім були закриті три газети Об’єднання новопоселенців (березень 1935 р.). У березні 1935 року міністр внутрішніх справ заборонив діяльність політичних партій і об’єднань. У той же час була створена нова організація, по суті справи партія, — «Ізамаалійт» («Вітчизняний союз»).

Один з її керівників Антс Ойдермаа так сформулював мету цієї організації:

« «Ізамаалійт» ставить своїм завданням всіма силами підтримувати сміливу і тверду політику нинішнього уряду — державну, національну і спрямовану на забезпечення громадянського спокою. Цей курс, початок якому було покладено 12 березня і якого уряд незмінно дотримувався, був курс на підвищення і посилення Естонії, і нова організація хоче зі своєї сторони зробити все, щоб курс цей здійснювався й у майбутньому».  »

«Ізамаалійт» створювався з ініціативи вищих державних чиновників і під їхнім безпосереднім керівництвом.

Новий парламент (1936)[ред.ред. код]

Після кризи в Естонії в 1934—1939 роках інтенсивно розвивалося промислове виробництво. Випуск валової продукції зріс в 1939 році в порівнянні з 1934 роком на 45%, різко скоротилося безробіття. Рівень життя в Естонії був набагато нижче, ніж у Швеції і Данії, однак приблизно таким самим, як у Фінляндії та Латвії, і значно кращим ніж у Литві.

Восени 1934 року уряд оголосив, що для проведення виборів нових Державних зборів варто мати нову конституцію, оскільки вапсівська конституція є антидемократичною, але тільки в грудні 1936 року були утворені Національні збори, яким і належало зайнятися виробленням нової конституції.

Національні збори складалися з двох палат. Першу з них обирали, склад другої формувався з представників різних установ і осіб, яких призначав державний старійшина, тобто К. Пятс. 30 жовтня 1936 року, коли почалася кампанія по виборах першої палати, чотири колишніх державних старійшини (Йохан Кукк, Антс Пійп, Яан Тєемант і Яан Тиніссон) звернулися до К. Пятса з меморандумом, де критикували діяльність уряду та «Ізамаалійта» і наполягали на тому, щоб усім кандидатам у депутати Національних зборів були забезпечені можливості для ведення передвиборної агітації і гарантовано політичну свободу. Оскільки К. Пятс відмовився задовольнити ці вимоги, опозиційні сили вирішили бойкотувати вибори. У результаті у 50 виборчих округах (з 80) було висунуто тільки по одному (від урядових кіл) кандидатові. Відповідно до виборчого закону всі ці кандидати вважалися обраними без голосування. За такого стану більшість у Національних зборах отримали провладні діячі.

При розробці конституції в Національних зборах за основу було взято проект К. Пятса. Ухвалений Національними зборами проект нової конституції не було винесено на всенародне голосування, — вона вводилася в дію декретом державного старійшини. З 1 січня 1938 року нова конституція набрала сили. Вона наддавала главі держави (президенту) дуже широкі повноваження. Парламент (Державні збори) ставав значною мірою залежним від нього. Президент мав право одноосібно, за допомогою декретів, видавати різні закони й відтерміновувати введення в дію тих законодавчих актів, що приймалися Державними зборами, він мав право розпускати парламент, призначати уряд і т.д. За новою конституцією Державні збори складався з двох палат — Державної думи (80 членів) і Державної ради (40 членів). Причому населенням обиралася тільки перша палата.

Вибори депутатів у Державну думу було призначено на 24—25 лютого 1938 року. «Ізамаалійт» ще восени 1937 року створив спеціальну організацію — «Народний фронт для проведення в життя конституції». Його кандидати були у всіх 80 виборчих округах. Виставити своїх кандидатів мала можливість і опозиція. Але вона не являла собою єдиного блоку, а складалася з декількох окремих угруповань. До неї належали, в першу чергу, колишні вапси, що висунули кандидатів більш ніж у 30 виборчих округах. Далі — Об’єднання новопоселенців і дрібних землевласників і Національна партія центру, які були заборонені в 1935 році, однак їхні лідери і партійний актив цілком не припиняв політичної діяльності. Для обрання до Державної думи новопоселенці виставили біля двох з половиною десятків, а Національна партія центру — два десятки кандидатів.

До лівого крила опозиції належали Комуністична партія Естонії і соціалісти. Після невдалої спроби збройного перевороту 1 грудня 1924 року лави КПЕ сильно поріділи, її вплив значно ослаб. У другій половині 30-х років вона являла собою малочисельну нелегальну організацію (близько 150 людей). У 1935 році КПЕ уклала з лівими соціалістами угоду про створення Єдиного фронту, що передбачало їхню спільну діяльність у легальному робочому русі. Угода про Єдиний фронт послужила основою і для їхньої співпраці у виборчій кампанії на виборах Державної думи. З Єдиним фронтом ввійшла в контакт також група незадоволених К. Пятсом правих соціалістів. Спільно було висунуто 25 кандидатів. Частина соціалістів, що діяла в створеній урядом Робочій палаті, виступила зі своїм списком.

Обрання до Державної думи домагалося ще чимало так званих «диких» кандидатів, які не були в опозиції до «Ізамаалійту», але які опинилися поза офіційним виборчим блоком. Усього на місця в Державній думі претендувало 214 чоловік. Вибори відбулися в 72 округах, в інших 8 округах кандидати «Ізамаалійта», що не мали суперників, одержали депутатські мандати без голосування.

Вибори до Державної думи 1938 року не були цілком демократичними. При проведенні передвиборної агітації кандидати від опозиції мали у своєму розпорядженні набагато менші можливості, ніж представники «Ізамаалійта». У виборах прийняло участь майже 70% в виборців. За 72 кандидатів «Ізамаалійта» було подано 208 245 голосів, їх суперники отримали 238 232 голосів.

З висунутих “Народним фронтом для проведення в життя конституції” кандидатів депутатами Державної думи було обрано 46 чоловік (окрім того, 8 чоловік отримали депутатські мандати без голосування). Вирішальним чинником у перемозі діячів «Ізамаалійта» стали – мажоритарна система виборів і протиріччя серед опозиційних сил. У багатьох виборчих округах від опозиції балотувалося де по три, а де і по чотири кандидата. Це розпорошувало голоси виборців, і верх брав кандидат «Ізамаалійта», що збирав найчастіше тільки 30—40 відсотків голосів. Для урядового блоку результати виборів виявилися більш сприятливими на селі і менш сприятливими в містах.

Після виборів десять депутатів (в основному «дикі» та один вапс) приєдналися до «Народного фронту для проведення в життя конституції». Таким чином кількість мандатів урядової коаліції збільшилася до 64. Поза цим блоком лишилося 16 депутатів. Єдиний фронт комуністів і лівих соціалістів та група правих соціалістів, що приєдналася до них, провели в Державну думу 6 депутатів, що утворили там «Єдиний блок трудового народу».

24 з 40 членів Державної ради — другої палати Державних зборів — обиралися установами й організаціями (місцевого самоврядування, професійними палатами, «Кайтселійтом» і т.п.). Шість чоловік входили до складу Державної ради в силу займаної посади (головнокомандуючий армією, єпископ лютеранської і митрополит апостольської православної церков, ректори Тартуського університету і Талліннського технічного університету, президент Естонського банку). 10 членів Державної ради призначалися главою держави. На початок квітня 1938 року всіх членів Державної ради було обрано і призначено.

Після чого на черзі постали вибори президента.

Перший президент Естонії (з 24 квітня 1938)[ред.ред. код]

Нова конституція робила порядок обрання глави держави ще більш недемократичним. Згідно з вапсівською конституцією, вибори президента Естонії мусили бути всенародними. За конституцією 1938 року, право висувати кандидата на посаду президента мали тільки три представницькі органи — Державна дума, Державна рада і збори виборних представників від місцевого самоврядування. Кожний з цих органів мав право висунути лише одну кандидатуру. Якщо ж усі три органи пропонували того самого кандидата, то президент обирався не народом, а на спільних зборах, які проводили органи що висунули його кандидатуру. Така система повинна була відкрити К. Пятсу зелену вулицю до президентського крісла.

Все і пройшло досить гладко. У Державній думі були названі два кандидати — Костянтин Пятс і Яан Тиніссон. Оскільки з 79 присутніх на засіданні депутатів за К. Пятса проголосувало 65, а за Я. Тиніссона 14, кандидатом від Державної думи, природно, став К. Пятс. Ще простіше було в Державній раді та на колегії вибірників від місцевого самоврядування. Там узагалі виставили тільки одну кандидатуру — К. Пятса. 24 квітня 1938 року відбулися загальні виборні збори, де К. Пятс пройшов за переважної більшості голосів («за» — 219, «проти» — 19).

Першому президенту Естонії К. Пятсу було тоді 64 роки. Ставши президентом, він продовжував зміцнювати авторитарну владу, проте в дечому йшов на компроміси. Зокрема була прийнята нова конституція, відновлена робота парламенту і допущена «мала опозиція». Був виданий закон про амністію, на підставі якого було звільнено 183 політичних в’язнів (104 комуністи і 79 вапсів), але учасники невдалого збройного перевороту 1 грудня 1924 року під амністію не потрапили.

Однак це не означало цілковитого відновлення демократії в Естонії. Залишалися забороненими всі політичні партії, крім «Ізамаалійта». 19 квітня 1938 року, тобто безпосередньо перед скликанням Державних зборів, К. Пятс видав у виді декретів три антидемократичних закони — «Закон про об’єднання і союзи», «Закон про збори» і «Закон про друк». Основним метою яких була заборона на критику існуючого державного і суспільного ладу, політичних діячів, що перебували при владі. У 1934—1940 роках на всій території Естонії діяв закон про військовий стан. На підставі цього закону застосовувалися позасудові, поліцейські міри покарання. Так, директор департаменту поліції міністерства внутрішніх справ або начальник внутрішньої охорони без усякого судового розгляду могли призначити штраф у розмірі до 3000 крон чи піддати арешту на термін до 90 днів, мали також право висилати людей з місць їхнього постійного проживання в інші райони. Але яких-небудь масових політичних репресій наприкінці 30-х років в Естонії не було.

Відносно сильне невдоволення режимом було в колах інтелігенції і серед робітників. Одним з центрів опозиції було місто Тарту, на виборах до Державної думи тут провалили всіх кандидатів від «Ізамаалійта». Однак опозиція не була єдиною, одна її частина, на чолі з Я. Тиніссоном, домагалася демократизації режиму, інша (ліві соціалісти і комуністи), хоча і підтримували демократичні устремління, мала на увазі — в перспективі — соціалістичну перебудову суспільства. Однак до осені 1939 року опозиція не зуміла істотно похитнути політичний порядок. Влада К. Пятса спиралася на досить міцну соціальну базу, особливо на селі. Все змінилося лише восени 1939 року, коли у внутрішньополітичне життя Естонії втрутилися могутні зовнішні фактори.

Включення до складу СРСР (1940)[ред.ред. код]

Реєстраційна картка про громадянство Естонії з 1989

17 вересня 1939, коли розпочалась Радянсько-польська війна, Радянський Союз надіслав дипломатичним представникам 24 країн,— і серед них Латвії, Литви, Естонії, Фінляндії,— ноту, де вказав, що «У відносинах з ними СРСР буде провадити політику нейтралітету». Але вже 25 вересня Сталін у розмові з послом Німеччини фон Шуленбургом заявив, що він має намір «вирішити проблему Прибалтійських країн згідно з секретним протоколом» і, в зв'язку з цим очікує підтримку німецького уряду. Гітлер розумів наміри Сталіна у Прибалтиці таким чином, що прибалтійські країни обов'язково будуть включені до складу Радянського Союзу і дав Сталіну «карт-бланш». На географічних картах, що вийшли друком у Німеччині 1 квітня 1940 року (а складених ще у березні), території Естонії, Литви, Латвії були позначені як складові Радянського Союзу[1]. Радянський Союз окупував їх лише влітку.

З початком Другої світової війни для економіки Прибалтійських країн склалась несприятлива ситуація. Порушились торгівельні зв'язки з Англією та Францією і, навіть, з Німеччиною. Істотно зменшилась кількість сировини, що надходила з-за кордону до промислових підприємств, відповідно зросло безробіття. Одночасно, Німеччина та Радянський Союз підписали таємну угоду про розподіл «сфер впливу», за якою держави Прибалтики відходили до сфери Радянського Союзу.

Керівництво Радянського Союзу на чолі зі Й. Сталіним, реалізуючи свої великодержавні амбіції, почало чинити тиск на країни Прибалтики, і, серед інших, на Естонію. Керівництво СРСР було налаштоване рішуче, і вирішило застосувати збройну силу, якщо дипломатичні заходи не матимуть успіху. Відповідно до наказу Наркома оборони СРСР К. Ворошилова, 29 вересня 1939 року Червона армія мала бути готовою нанести потужний і рішучий удар по естонському війську.

Розпочаті 27 вересня у Москві переговори між делегаціями Естонії і СРСР проходили під тиском з боку керівництва СРСР: літаки військово-повітряних сил СРСР неодноразово порушували повітряний простір Естонії; на кордоні бул зосереджене угрупування військ Червоної армії чисельністю 160 тис. чоловік, що мало 700 гармат, 600 танків та 600 літаків; торгове судно «Металіст» було, після невдалої спроби потопити його торпедами з підводного човна Щ-303, протаранене і потоплене міноносцем Військово-морського флоту СРСР, а звинувачення були висунуті Естонії, де, нібито, базувався «невідомий» підводний човен.

Відповідно до директиви наркома К. Ворошилова вже у жовтні 1939 року на територію Естонії почали вводитись частини Червоної армії.

Під час розмови з Г. Димитровим 25 жовтня 1939 року Й. Сталін сказав:

Радянське керівництво вважає, що пактами про взаємодопомогу з Естонією, Латвією та Литвою знайдена форма, котра дозволить Радянському Союзові включити до своєї орбіти ряд країн. Але для цього поки що треба суворо дотримуватись їх внутрішнього режиму та суверенітету, не домагаючись радянізації. Настане час, продовжував Сталін, коли вони самі це зроблять[2].

16 червня 1940 Радянський Союз надіслав Ноти Латвії та Естонії із звинуваченням у порушенні договорів про взаємодопомогу і в агресивних намірах. Містилися вимоги реорганізувати уряди із включенням до нього дружніх СРСР політиків, дати дозвіл на введення додаткових контингентів Червоної армії в Латвію та Естонію. 17 червня до Латвії й Естонії введено радянські війська. 18 червня радянські війська вступили в міста Раакваре, Тана, Веро і Валк. 21 червня створено новий уряд на чолі з І.Вересом; склад кабінету узгоджувався з радянським представником А.Ждановим. 6 серпня 1940 року Естонія була включена до складу СРСР як Естонська РСР.

Відновлення незалежності (1991)[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Семиряга М. И. Тайны сталинской дипломатии. 1939–1941 гг. М., 1992.— С. 209–210.
  2. Семиряга М. И. Тайны сталинской дипломатии. 1939—1941.— М.: Высш. шк., 1992.— 303 с.— С. 218
Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.