Історія Запоріжжя

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Історія Запоріжжя.

За свідченням археологів, поселення на території сучасного Запоріжжя відомі з часів Середньостогівської культури (5 до - середина 4 тисячоліття до н. е.) - залишки давнього поселення були знайдені на північно-східному кутку острова Хортиці. Іншим відомим археологічним пам'ятником є вознесенський комплекс - кам'яна споруда, яку пов'язують з хозарами, булгарським ханом Аспарухом (VII ст.) або Князем Святославом Ігоровичем (X ст.).

У 10 сторіччі в часи Київської Русі за князювання Ігоря і візантійського імператора Костянтина VII Багрянородного на території сучасного міста існували переправи через Дніпро - це Крарійський перевіз в районі острова Хортиця (острів Святого Григорія), Кічкаський перевіз (з тюркської «кічкас» — перевіз, на картах 18 століття - Велика Татарська Переправа). В південній окраїні Хортиці існував перевіз і місто Протолча, між гирлами річок Мокра Московка і Нижня Хортиця діяв Дніпровий брід. У 1103 році в районі острова Хортиця отримали переломну перемогу над половцями руські князі Святополк Київський і Володимир.

У XV-XVII століттях місцевість міста входила до Запорожжя — краю вольностей запорозьких козаків. Першою і єдиною Січчю, розташованою безпосередньо в межах сучасного міста, була Хортицька. Вона була заснована в 1552 році шляхтичем Дмитром Вишневецьким на острові Мала Хортиця (Байда), однак 1557 зруйнована турецько-татарським військом.

У 1734-75 роках територія Запоріжжя входила до Самарської паланки і правобережжя — до Кодацької паланки. 1770 року на місці сучасного Запоріжжя була закладена Олександрівська фортеця Дніпровської лінії, завершення її будівництва у 1775 році співпало зі знищенням останньої Запорозької січі - Підпільнянської, з ініціативи Потьомкіна.

Заснування міста[ред.ред. код]

Олександрівськ у XIX ст.
Карта Олександрівська, початок XX століття[1]

Формування сучасного міста пов'язане з Олександрівською фортецею, яку було закладено 1770 року як один із стратегічних об'єктів Дніпровської лінії - системи прикордонних укріплень, збудованої для оборони південних кордонів Російської імперії від нападів турків і татар. Будівництво фортеці було завершено в 1775 році. Фортеця і форштадт були пунктами зупинок для російських військ, які прямували до Криму. При фортеці було влаштовано в'язницю[2].

Навколо фортеці почав формуватися так званий «фурштат», де селилися будівельники-селяни, каторжники, обслуговуючий персонал фортеці, відставні солдати. 1778 року фортеця отримала статус повітового міста, щоправда 1783 року повіт був скасований. Станом на 1781р. у місті проживало 7 купців, 329 міщан, тут щорічно відбувалось 4 ярмарки. В 1785 році Олександрівський фурштат став посад ом, тобто поселенням міського типу, отримавши право на відкриття міських установ. Першим з них стала ратуша.Першим бургомістром, (або «городовим отаманом», як називали його городяни) став міщанин Микола Коронфель.[3]

Роки Російської імперії[ред.ред. код]

Мазанки форштадта Олександрівськ
Карта німецьких поселень поблизу Олександрівська, 1914 рік

Після остаточного захоплення Криму росіянами Дніпровська лінія втратила військове значення і була скасована. Разом з тим зростання торговельної ролі Одеси та зміна напрямків головних торговельних шляхів не сприяла швидкому розвитку міста. Попри це, російська влада була зацікавлена у розвитку Олександрівська. У 1796 році, за завданням фаворита Катерини ІІ П. Зубова, було розроблено та затверджено проект перетворення Олександрівська в одне з найбільших міст регіону. 5 червня 1806 року Імператорським указом Олександрівськ отримав статус повітового міста Катеринославської губернії. У 1811 р. Олександрівську було пожалувано герб.

На околицях міста існували поселення переселенців з Німеччини, які прибували на запрошення Катерини ІІ з 1787 року. Так, на північний захід від міста Олександрівськ раніше існувало село Вознесенка (сучасна територія м. Запоріжжя), а також низка німецьких менонітських колоній Хортицької волості (Кічкас (Ейнлаге), колонія Хортиця, Розенталь, Шенвізе тощо).

У 1850 році у військово-статистичному огляді писалося:

« Олександрівськ - на місці Олександрівської фортеці. При заснуванні міста в цьому місці малося на увазі, що перебуваючи поблизу Дніпра і нижче порогів, воно може отримати велику вигоду від збереження та відправлення хліба та інших припасів водою. Однак місто упродовж 30 років не зробило нічого успішного ні в населенні, ні в улаштуванні: причиною того треба думати є як віддаленість його від важливої ​​переправи через Дніпро при колонії Кічкас, так і сусідство з Нікополем, що користується вигіднішою для торгівлі і промислу місцевістю. Положення міста на краю настільки великого повіту невигідно і в адміністративному відношенні, а віддаленість від Дніпра ускладнює постачання водою. Обороти на ярмарках до 200000 руб. У місті є повітове і парафіяльне училище.  »

У 1873 році завдяки проведенню через місто залізничної лінії Москва — Севастополь, Олександрівськ перетворюється в один з великих транзитних пунктів по перевезенню вантажів, у першу чергу хліба. До нього направлялись потоки вантажів з навколишніх населених пунктів, для того щоб далі перевезти їх вже залізницею. Активізувався розвиток промисловості. Завдяки появі з середини 19 ст. у краї нових промислових підприємств Олександрівськ поступово стає одним з основних центрів сільськогосподарського машинобудування. У 1880 р. відкрився завод Я. Бадовського, у 1887 р. — Леппа і Вальмана, у 1890 р. — створюється Олександрівська машинобудівна компанія, у 1891 р. розпочав роботу завод О. Циглера, у 1894 р. — І. Кацена.

Подальший поштовх для розвитку промисловості дало місту спорудження у 1902 році залізниці, що поєднала місто з Криворізьким та Донецьким басейнами. Станом на 1897 р. в Олександрівську проживало майже 19 тис. чоловік, а напередодні першої світової війни населення міста досягло вже 63,6 тисяч чоловік. За даними перепису 1897 р. в місті мешкали 18849 чоловік, у тому числі українці — 8 101, євреї — 5 248, росіяни — 4 667[4]. На початку ХХ ст. у місті було 8 тис. будинків, 95 вулиць, 7 з яких були забруковані. У 1893–1904 роках в Олександрівську було побудовано водогін від річки Мокрої Московки до центру. На 1910 рік довжина водогону досягла 14 кілометрів. Вода подавалася до будинків заможних городян у центрі Олександрівська. У 1910 р. побудована електростанція. У місті діяли 20 початкових загальноосвітніх шкіл, 5 реальних та 5 коммерційних училищ, 2 чоловічі та жіноча класичні гімназії.

У 1905 році, Олександрівськ, як і багато інших міст Російської імперії, став центром робітничих страйків, які 11-14 грудня переросли у збройне повстання, придушене імперськими військовими. Того ж року в місті відзначився єврейськими погромами Союз Михаїла Архангела.

Кінець 1910-х років[ред.ред. код]

У 1914 році з початком Першої світової війни ряд місцевих підприємств почали випускати продукцію для військових потреб. До міста евакуюються підприємства з західних околиць Російської імперії - у 1914 році з Варшави було перебазовано авторемонтні майстерні, в 1915 році – завод акціонерного товариства „Борман, Шведе і Ко ”, у 1916 році з Петрограда було евакуйовано завод авіаційних моторів акціонерного товариства ДЕКА (тепер – ВАТ „Мотор Січ”), із Риги було перевезено дротово-цвяховий завод (тепер – ВАТ „Сталепрокатний завод”)[5].

Зростання військового виробництва супроводжувалось прибуттям великої кількості біженців та евакуйованих, чисельність населення Олександрівська зростає і наприкінці 1916 р. становить 72,9 тис. осіб. Погіршення умов життя через брак сільськогосподарського виробництва призводить до підвищення соціальної напруги у місті. Розквартирування на території краю військових частин, утримання яких стало тягарем для місцевого населення, накопичення біля залізничних станцій вантажів, підвезення яких стало однією з повинностей жителів стає причиною росту антивоєнних настроїв, збільшення кількості антивоєнних страйків та інших проявів невдоволення владою.

Після Лютневої революції влада на місцях Тимчасовим урядом була передана головам губернських земських управ – губернським комісарам. У своїй діяльності вони спиралися на вже існуючі органи місцевого самоврядування та громадські комітети, що виникли в перші дні після революції.

В Олександрівську вибори до міського громадського комітету відбулись у березні 1917 року. Вже у липні 1917 року відбулись вибори до Олександрівської міської думи. У результаті виборів в Олександрівську думу перемогу отримав соціалістичний блок (до нього входили російські меншовики та есери). За них проголосували майже 60 відсотків виборців. Друге і третє місце поділили між собою єврейський та український соціалістичний блок.

Роки українсько-радянської війни[ред.ред. код]

Події Української національно-демократичної революції (весна-осінь 1917 року) знайшли відображення і в Олександрівську. У Запорізькому краї активно діяли українські національні партії, у першу чергу УСДРП та УПСР, активізувалася дільність товариства „Просвіта”[5]. Після оприлюднення 7 листопада 1917 року ІІІ Універсалу Центральної Ради, 22 листопада 1917 Олександрівська рада рішенням більшості своїх голосів (147 проти 95) прийняла рішення про інтеграцію в Українську Народну Республіку.

Натомість місцеві більшовики не погодилися з рішенням Ради і пішли збройне захоплення влади у місті. Бої між військами Центральної Ради та більшовиками тривали в Олександрівську з 12 по 15 грудня і завершились перемогою військ Центральної Ради. На боці місцевих більшовиків витсупили більшовицькі загони під командування Анисимова, на боці української влади - частини 48-го донського козачого полку, кавалерийські ескадрони кримських татар.

Однак вже у січні 1918 місто було взято анархістами за підтримки загонів балтійських матросів, червоногвардійців з Москви, Петрограда та Катеринослава.[5] На чолі "революційного комітету" в Олександрівську стали Маруся Никифорова і Нестор Махно[6]. Більшовики розпочали політику, спрямовану на докорінну зміну існуючих соціально-економічних відносин. Розпочалася конфіскація великих та середніх промислових підприємств. Так 21 січня 1918 року було конфісковано завод ДЕКА. Розпочалися конфіскації, контрибуції, реквізиції майна, будинків промисловців, купців, домовласників.

Невдовзі після укладання Берестейського миру 18 квітня 1918 року місто було відвойовано силами Запорізького корпусу Армії УНР за підтримки німецьких загонів. У листопаді 1918 року в результаті антигетьманського повстання влада у місті перейшла до Директорії. До міста увійшли частини Катеринославського республіканського коша під командуванням М. Горобця. Однак уже в грудні 1918 було остаточно втрачено Українською державою під натиском більшовицьких сил.

Кічкаський міст, підірваний махновцями при відступу в січні 1920 року

Протягом наступних двох років місто стало ареною бойових дій між більшовиками, білогвардійцями та махновцями[7]. Вперше білогвардійським військам вдалося відвоювати місто у 10 липня 1919 року. Політика нової влади (терор, реквізиції, примусова мобілізація до армії, повернення землі попереднім власникам і т.д.) призвела до зростання невдоволення населення та активізації повстанського руху. Створювались загони як радянського так і махновського спрямування.[5].

У жовтні білогвардійців були витіснені загонами Махна. Під контролем махновців опинилась величезна територія, зокрема Кривий Ріг, Нікополь, Олександрівськ, Мелітополь, Каховка, Маріуполь, Катеринослав, що створило сприятливі умови для контрнаступу Червоної армії. Для того щоб відірвати махновців від їх бази радянське командування видало наказ про відправку махновської армії на польський фронт. Натомість Н. Махно висунув вимогу визнати автономію Катеринославської і Таврійської губернії та підписати військовий договір між махновцями та Червоною армією. Така позиція не задовольнила більшовицьке керівництво і більшовики розпочали збройний наступ.

Протягом зими 1920 року більшовики відвоювали Олександрівськ. Значною мірою успіх більшовиків пояснюється тим, що рядові повстанці не бажали воювати з радянськими військами, не вбачаючи у них загрози.

19 вересня 1920 року[5] містом заволоділи білогвардійські війська під командуванням Врангеля, проте вже в жовтні 1920 більшовики остаточно встановили в Олександрівську радянську владу.

Радянські часи[ред.ред. код]

Будівництво ДніпроГЕС, 1934 рік
Житлові будинки по вул. Леніна, фотографія 1936 року

23 березня 1921 року губернія стала називатися Запорізькою, того ж року місто перейменували на Запоріжжя. З 15 вересня 1930 року місто Запоріжжя було виділене як окрема адміністративно-територіальна одиниця, яка була підпорядковано безпосередньо центру.

У 1927 році неподалік Запоріжжя було розпочато будівництво ДніпроГЕСу — найпершої із дніпровських гідроелектростанцій, яка й визначила долю міста, як великого індустріального центра. Ще в 1928 році професор І. Г. Александров звернув увагу на необхідність плану розвитку міста навколо споруджуваного ДніпроГЕСа. У конкурсі проектів забудови міста брали участь група архітекторів під орудою Щусева, яка пропонувала розвивати місто уздовж берегової лінії Дніпра, та група Б. В. Сакуліна, яка вважала за доцільне забудувати острів Хортиця[8]. Остаточний проект розвитку міста був підготовлений новоствореним Державним інститутом проектування міст і затверджений Народним Комісаріатом Комунального Господарства 29 квітня 1932 року. Проект передбачав «паралельний» розвиток міста, при якому старе місто втрачало структуроутворчу функцію і лишалося лише автономною одиницею цілісного містобудівного утворення.[8]

10 жовтня 1932 року перший гідроагрегат ДніпроГЕСу було введено в експлуатацію, а до 1939 р. стали до ладу всі 9 гідроагрегатів станції загальною потужністю 560 тис. кВт. Паралельно в місті з'являлися нові підприємства — завод листових сталей («Запоріжсталь»), коксохімічний, алюмінієвий, феросплавів, завод інструментальних сталей (тепер «Дніпроспецсталь»). Запоріжжя стає одним із центрів з виробництва чорних та кольорових металів, важкої промисловості та електроенергетики Радянського Союзу.

1 травня 1933 р. Дніпровським шлюзом пройшов перший пароплав лінії Київ-Херсон.

На кінець 1940 р. у місті мешкало 300 тис. осіб. Місто мало розгалужену мережу водогону довжиною 226 км, 76 км каналізації, важливим транспортним засобом став трамвай (протяжність ліній досягала 75 км). Парки і сади займали майже 324,9 га. Діяла телефонна станція на 7,7 тис. номерів, 3 радіовузла.

Друга світова війна[ред.ред. код]

ДніпроГЕС після підриву радянськими військовими, 1941 рік
Зустріч Гітлера і фельдмаршала фон Манштейна в Запоріжжі.
(На передньому плані зліва на право: А. Гітлер, Е. фон Манштейн і генерал Люфтвафе В. фон Ріхтховен)

У роки Другої світової війни місто протягом двох років — з 4 жовтня 1941 по 14 жовтня 1943 знаходилось під владою німецьких окупантів (у межах сучасного Запоріжжя існували дві нацистські округи — запорізька і хортицька). Перше бомбардування Запоріжжя німецькі війська вчинили 22 липня 1941 року, а 18 серпня 1941 року німецьким військам вдалося захопити правобережну частину міста і розпочати наступ на острів Хортиця.

Того ж дня радянськими військами було підірвано спочатку міст, що з'єднував Хортицю з правим берегом Дніпра, а потім, за спеціальним наказом із Москви групі військових очолюваній військовим інженером Б. Еповим було здійснено підрив греблі ДніпроГЕСу.[9][10] В результаті вибуху 20 тонн толу у греблі виникла пробоїна завдовжки 135 метрів, через яку ринула вниз багатометрова хвиля. Завдяки тому, що підривна акція проводилася таємно, без оповіщення населення і військ, потік води спричинив багатотисячні жертви як з боку цивільного населення, так і червоноармійців, що були зосереджені в берегових районах острову Хортиця. Виконавці були прийняті за диверсантів і арештовані радянською контррозвідкою, але після втручання їх керівництва звільнені[9]. Одночасно були підірвані й електрогенератори, в результаті чого діяльність промислових підприємств Запоріжжя було паралізовано. Згідно з дослідженнями історика В. М. Мороко, у висадженні греблі не було жодної необхідності, і трагедія 18 серпня стала однією з ілюстрацій ставлення радянської держави до своїх громадян[9].

Захоплення міста німецьким військам вдалося здійснити 4 жовтня 1941 року. Німецькі будівельні частини відновили зруйновану частину греблі, а влітку 1942 року запустили нове обладнання гідроелектростанції німецького виробництва. Запоріжжя займало значне місце у планах німецького командування, місто кілька разів відвідував А. Гітлер. Для оборони міста від радянських військ німці спорудили Східний оборонний вал, підсилений мережею дотів та протитанковим ровом завширшки 5-6 м і глибиною 3-4 м, на найнебезпечніших ділянках було влаштовано мінні поля.

12-14 жовтня 1943 року місто було відвойовано силами 8-ї гвардійської армії генерала В. Чуйкова. Штурм міста увійшов в історію як перший успішний нічний танковий штурм великого міста. Пізніше цей досвід був використаний при штурмі Зеєлівських висот під час взяття Берліну[5]. Острів Хортиця та правобережна частина міста були відвойовані до 30 грудня 1943 року. При обороні правобережної частини міста німецькі війська намагалися підірвати греблю ДніпроГЕСу, однак радянським розвідникам вдалося знешкодити дріт, який вів до вибухівки і в такий спосіб запобігти руйнуванню греблі. Пізніше подвиг радянських солдатах було увічнено у численних пам'ятниках, а їх імена — в назвах запорізьких вулиць.

Повоєнні роки[ред.ред. код]

Леонід Брежнєв — перший секретар Запорізького обкому Партії з 30 серпня 1946 по листопад 1947

В повоєнні роки місто активно відбудовувалося. 1947 року було відновлено роботу ДніпроГЕСУ, до 1949 року відновлено Запоріжсталь, до кінця 1950 року на 90% був відновлений житловий фонд, були відбудовані і розширені навчальні приміщення машинобудівного та педагогічного інститутів, а також середніх навчальних закладів. На початку 1950-х збудовано Концертний зал імені М. І. Глінки.

У 1950-ті — 1960-ті роки були закладені житлові масиви Вознесенка, Космічний та Шевченківський, а в 1970-ті — Хортицький, Бородинський, Осипенковський та Південний. Було введено в експлуатацію Запорізький трансформаторний завод, заводи високовольтної апаратури, «Запорожкабель» та «Перетворювач», на Бабурці збудовано новий пивзавод. На лівому березі було споруджено Дніпрогес-2, що збільшив потужність електростанції вдвічі, а також однокамерний судноплавний шлюз. У 1983 році було відкрито Музей історії козацтва.

Населення міста до кінця 1980-х років досягло 900 тисяч.

Динаміка зміни населення міста[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]