Історія Львова

Львів — найбільше місто Західної України, що протягом багатовікової історії було науковим, культурним та національним центром регіону. В найдавніші часи — столиця Галицько-Волинської держави, згодом — адміністративний центр Руського воєводства, автономного Королівства Галіції і Лодомерії. У 1918 році — столиця ЗУНР. Після захоплення міста Польщею Львів став центром однойменного воєводства. У Другій світовій війні був окупований спочатку радянською, а потім німецькою арміями. У повоєнний період відійшов до Радянського Союзу. З 1991 року — адміністративний центр Львівської області Незалежної України.

Заснування

Історики встановили, що на місці сучасного Львова, зокрема на Знесінні і в центрі міста навколо ринку Добробут ще у V столітті існували поселення. Навколишні землі, вірогідно, належали до племінного утворення Білих Хорватів. Згодом за них змагалися Великоморавське князівство, Краківське князівство, поки у 981 році, за свідченням Нестора Літописця їх було приєднано до Русі Володимиром Великим, який збудував свій форпост — град Володимир (тепер Володимир-Волинський). Після 1084 року, у зв'язку з феодальною роздробленістю, на частині земель Волинського князівства утворилося Галицьке, до якого відійшли поселення, що стали зародком Львова.

Укріплений град було збудовано королем Данилом І Романовичем і названо на честь старшого сина Лева Даниловича. Дату першої згадки про місто за радянського періоду виводили на підставі опису пожежі столичного міста Холма у Галицько-Волинському літописі, котра відбулася орієнтовно навесні 1256 року:

«

... І коли Данило і Василько збиралися до бою з татарами, трапилося таке, як кара за гріхи. Зайнявся Холм через окаянну бабу, і полум'я було таке, що з усієї землі було видно заграву, також і зі Львова по Белзьких полях, бо сильним було полум'я пожежі.

»

.

Існує гіпотеза про заснування Львова Данилом у 1247 році з нагоди одруження Лева Даниловича з угорською принцесою Констанцією, дочкою короля Бели IV. За роки незалежності, на підставі аналізу джерельних матеріалів, Іван Паславський обґрунтував версію про заснування Львова у 1240році.

Місто лежало на Галицько-Волинському шляху — відтинку важливого трансєвропейського торговельного шляху, що відгалужувався від Великого Шовкового Шляху і через Кілію і Монкастро (тепер Білгород-Дністровський) вів до Галича і далі до Кракова і Німеччини.

1253 — 1349: Руське Королівство (Галицько-Волинська держава): протистояння з Золотою Ордою

У 1253 році Данило I Романович був коронований як король Русі. Це означало, що відтепер він перестав вважати себе васалом Золотої Орди. Данило повсюди будує фортеці, однією з них був Львів. Його столиця була в Холмі, на заході Галицько-Волинської держави, біля польського кордону. Відтепер «старшим» престолом вважався галицький, який був удостоєний королівської традиції. За Галичиною закріпилася назва «Русь». «Молодшим», князівським, престолом був волинський.

Проте у 1259—1261 роках татари змогли відновити контроль над західними руськими землями і укріплення Львова були зруйновані. Коли помер король Данило I 1264 року, його наступником став не старший син Лев, а другий син Шварно. Після смерті Шварна в 1269 році Лев I став князем в Галичині (Русі), але змушений був визнати себе васалом Орди. Враховуючи наростання польської загрози, а також те, що давня столиця Галич лежала в руїнах після монгольського погрому 1241 року, він, вірогідно, переніс столицю Галицько-Волинської держави до Львова, про що є згадки з 1272 року. Як пише Юзеф-Бартоломей Зиморович, близько 1270 року було збудовано Високий замок.

«

Але, перезимувавши одну зиму у своєму замку серед лютого завивання невщухаючого північного вітру і відчувши незручність житла на крутому схилі, по якому ледве піднімалась, задихаючись, тяглова худоба /.../ Поблизу, у заболочений місцевості, він побудував інший замок — Нижній, більше пристосований для життя, аніж до оборони...

»

Князівською резиденцією став Низький замок, у Високому замку було влаштовано скарбницю. Львів швидко розбудувався за рахунок місцевого і прийшлого населення. Укріплене місто локалізувалося під Високим замком, розвиваючись у бік Низького замку (пізніше цей район називався Підзамче). Західною межею була річка Полтва, притока Західного Бугу, (вздовж нинішнього проспекту Чорновола), за якою простягалися болота. Центром була площа Ринок (тепер Старий ринок), яка, вірогідно, займала більшу територію, ніж тепер, за рахунок забудованого кварталу, і на неї виходили найдавніші храми Підзамча — церква Миколая і костел Івана Хрестителя. Середньовічна традиція пов'язує костел Івана Хрестителя з іменем Констанції, церкву Миколая історики вважають надвірним княжим храмом. На Підзамчі було близько десяти православних руських церков і монастирів, серед яких найвідоміший Онуфріївський монастир. Тут виникають католицький (німецький), вірменський, татарський, єврейський, караїмський квартали. Центром німецької громади був костел Марії Сніжної, євреї мали синагогу на правому березі Полтви (в районі ринку Добробут), вірмени — церкву і монастир Анни (Ачкатар). На горбі за містом виник руський православний Святоюрський монастир. На початку XIV ст. Львів стає найбільшим містом на всій території сучасної України і залишається таким до другої половини XVII ст.

Лев помер 1301 року монахом у монастирі у Лаврові в Карпатах, де й був похований. У той час в Золотій Орді почалися чвари і син і наступник Лева I Даниловича Юрій І Львович зміг позиціонувати себе незалежним володарем і коронуватися королівською короною. У 1303 році він домігся від Константинопольського патріарха заснування окремої Галицької митрополії, оскільки Київська митрополія перебралася до Владимира-на-Клязьмі, що належав Золотій Орді.

Проте скоро в Орді зміцніла влада хана Узбека. Це співпало зі смертю Юрія І Львовича близько 1308 року. Його наступники сини Андрій і Лев (одному з них дістався галицький престол, іншому — волинський) вели війни за незалежність від Золотої Орди і загинули. Після них на престол сів їхній племінник (небіж) князь Юрій ІІ Болеслав. Він був пов'язаний із польською князівською династією, на початку гарнізон Львова у 1324 році навіть не хотів відчинити перед ним браму. Скоро зміцніло Польське королівство і Юрій ІІ Болеслав змушений був лавірувати поміж ним і Ордою.

Проте у 1340 році руські бояри, незадоволені зростанням при дворі польських впливів, отруїли Юрія ІІ Болеслава у Володимирі. Претензії на Руське королівство висловив польський король Казимир III Великий. Він зненацька захопив Львів і пограбував державну скарбницю на Високому замку, вивізши до Польщі галицьку королівську корону, мантію і трон. Оскільки після смерті хана Узбека у Золотій Орді почалися міжусобиці, волинські бояри обрали на престол литовського князя Любарта, котрий був споріднений із галицькою династією. Любарт зміг встановити свою владу на Волині, а за Галичину (Русь) розгорнулася тривала польсько-литовська війна, в якій брали участь Золота Орда і Угорщина. Протягом 1340-1349 рр. владу в Руському Королівстві втримував перемишльський боярин Дмитро Детько, котрий прийняв титул capitaneus («управитель Руської землі»), тобто представник князя.

1349—1387: Руське Королівство: протистояння з Польщею та Угорщиною

Перша львівська ратуша

Латинська катедра

У 1349 р. польський король Казимир III Великий вдруге захопив Галичину і здобув Львів. Руське королівство — увійшло до складу Польщі на правах автономії. У 1350-их роках Львові почали карбувати власну монету — мідні денарії і півгроші. Львів отримав другої столиці Польської Корони поряд із Краковом. Хоч старостами до Львова призначалися представники польської шляхти, проте всюди на місцях сиділа сильна ще руська шляхта і бояри.

У той час було відбудовано в камені Високий замок. Він був потужною фортецею — до 1648 року його не могли взяти штурмом. Почалася розбудова Низького замку, який залишився королівською резиденцією.

У 1356 році Казимир затвердив Львову маґдебурзьке право — першому з міст на території сучасної України. Щоправда, початки самоврядування за маґдебурзьким правом простежуються тут ще від часів Лева Даниловича у середовищі католицької німецької громади. Не виключено, що в ХІІІ столітті маґдебурґізація поширилася на всю міську територію Львова, а відтак і інші міста Галичини і Волині, про що є документальні свідчення. Проте польська адміністрація поклала собі перетворити Львів у католицький анклав на території Руського Королівства і усунути від самоврядування русинів. На південній частині давньої міської території (Підзамча) було виділено окрему дільницю. Тут окреслено нову площу Ринок, яка стала центром нового міста. Навколо розбудовано жиилові квартали за прямокутним (шаховим) принципом планування. Всю дільницю (Середмістя) обнесено потужними фортифікаціями по лінії сучасних проспекту Свободи, вулиць Лесі Українки, Підвальної, Братів Рогатинців. Сюди спрямовано німецьких колоністів, які в скорому часі отримали тут виразну чисельну перевагу. Саме на цій дільниці повною мірою діяло самоврядування за маґдебурзьким правом. На Ринку було збудовано Ратушу, де засідав магістрат (Лава) на чолі з війтом.

На решту території Підзамча, де проживала переважна більшість міського населення, головно русини, самоврядування не розповсюджувалося. Ця дільниця перебувала в юрисдикції королівського старости, котрий представляв владу польського короля. Тут залишилося в силі звичаєве руське право, характерне для сільських громад. поступово ця колись велика дільниця занепала.

Звідси на нову міську дільницю переселяються русини, вірмени і євреї, але більшість у Середмісті становили німці. Для вірмен, як християн окремої конфесії, а надто євреїв — нехристиян, були виділені окремі дільниці. На Вірменській вулиці будується вірменський собор Успення Богородиці (Аствацацін), тут від 1364 року був осідок львівського вірменського архієпископа, повноваження якого поширювалися на всю вірменську діаспору на території теперішньої України (крім Криму), Молдови і Волощини. У єврейському кварталі (гетто) на вулиці Жидівській було збудовано нову синагогу. Русини, як і католики, отримали право селитися всюди, в тому числі на Ринку, проте їхня чисельність, порівняно з католиками була мізерною. Також русини не мали у Львові православної ієрархії. Спроби Казимира ІІІ відновити Галицьку православну митрополію (архієпископію) не увінчалися успіхом — вона перебувала в Галичі, який тільки починав зводитися з руїн, і скоро занепала.

У 1370 році помер король Казимир III, який не мав синів. За домовленістю, його спадкоємцем став король Угорщини Людовік Великий Анжу. Намагаючись позбавити Галичину від польських впливів і приєднати її до Угорської Корони, він призначив намісником Руського королівства свого прибічника князя Владислава Опольського. Владислав Опольський поводив себе як незалежний володар, проте його влада тут тривала недовго (1372-1378). Кілька років в Галичині правили угорські намісники, аж поки польська дипломатія шляхом хитромудрих комбінацій домоглася того, що новий король Угорщини Жиґмонд Люксембург відмовився від претензій на Руське Королівство і Галичина остаточно підпала під Польщу, де королем став Ягайло.

1387-1772: під владою Польського королівства та Речі Посполитої

Успенська братська церква

План Львова 1700-ого року

Цей період історії Львова характеризувався стрімким розвитком. Місто лежало на важливій ділянці Великого Шовкового Шляху. Оскільки турки перекрили шлях до Константинополя, а мамелюки вигнали хрестоносців з Леванту, каравани пішли в обхід північним напрямком через Золоту Орду, котра гарантувала їм безпеку, через Сарай-Берке до Азова (Тана) і далі до Криму, де було велике місто Солхат (Старий Крим). Поряд піднялися порти Каффа і Солдайя, звідки кораблями товар везли до Монкастро і Кілії, а звідти сухопутнім шляхом через Молдову до Львова і Кракова. Торгова монополія на цих ділянках належала італійцям з Генуї, їхніми компаньйонами були німецькі купці зі Львова. Львів став багатим містом, а Польща почала змагатися за гегемонію в Центрально-Східній Європі.

Львів мав право на два великі щорічні ярмарки — на Св. Агнети і Св. Маргарети (Трійці), котрі тривали кілька тижнів. Щотижня відбувалися торги.

Львів XIV-XV століть був типовим готичним містом. У 1410-1418 р. Середмістя було обнесено другим оборонним поясом з напівкруглими баштами-ронделями, які оточували місто з трьох боків вздовж лінії вулиць Гонти, Данила Галицького, Підвальної і Валової, а з західного боку текла Полтва. Між обома кільцями мурів і зовні їх вирито рови, котрі наповнювалися водою. Було дві брами Краківська (північна) і Галицька (південна). На початку XV ст. в західному мурі прорубали ще одну меншу брамку — Латинську хвіртку, а в східному мурі згодом — Руську хвіртку. У 1430 згадується про міський арсенал («цейхгауз»), вбудований між мурами, який посилював оборону зі східного боку. На площі Ринок збудовано нову Ратушу в готичному стилі з високою вежею, на якій у 1404 році встановлено міський годинник. У 1415 році відкрито міську важню (де зважували товари) на площі Ринок, y 1425 — «підстригальню» (де стригли сукно). у 1425 біля Ратуші встановлено прангер (ганебний стовп). Протягом 1405-1407 років проведено міський водопровід, яким надходила вода від джерел Погулянки до кам'яного резервуару на площі Ринок. У 1452 році забруковано площу Ринок і головні вулиці.

Житлові квартали у Середмісті будували з «прусського муру»: будинки мали дерев'яний каркас, а стіни були викладені цеглою.

На 1405 рік у Львові жило близько 10 тисяч населення, з них у Середмісті — 4-5 тисяч. населення Середмістя було, в основному, німецьким. Те ж саме спостерігалося і в Кракові. Діловодство львівського магістрату велося спочатку німецькою мовою, у 1450 р. переведено на латинь.

На площу Ринок виходить вівтар катедрального собору Успіння Діви Марії (Латинська катедра), збудованого в готичному стилі. Від 1412 року він став осідком львівського римо-католицького архієпископа (засновано 1375 в Галичі). Також у Середмісті було збудовано кілька костелів у готичному стилі — костел Святого Духа, костел Божого Тіла з монастирем домініканців, костел Святого Хреста з монастирем францисканців, за муром з південного сходу костел Андрія з монастирем бернардинів, кілька каплиць. Натомість русини мали тільки одну православну церкву Успіння Богородиці на східній окраїні Середмістя.

З 1382 року відомо про міську латинську школу недалеко від Латинської катедри, від 1375 р. — про міський шпиталь біля костелу Святого Духа, з 1422 — про міську патриціанську лазню. Близько 1404 р. за містом біля костелу Святого Станіслава існував міський шпиталь для хворих проказою (лепрозорій), а 1450 — шпиталь Св. Лазаря для калік (лазарет) на Калічій горі. У 1445 р. відомо про міську аптеку, а 1447 — про міського лікаря.

Місто мусило самостійно організувати оборону від ворогів. У 1394 році Львів отримав гармати від короля Ягайла. На вежі Галицької брами бл. 1430 року стояв міський трубач (спостерігач), який мав попереджувати про наближення небезпеки; від 1490 року його переведено на вежу Ратуші. Для навчання військовому ремеслу міщани в Європі об'єднувалися в Стрілецькі братства (конфратернії). У Львові воно існувало з кінця XIV ст. Його емблемою було зображення півня (kurek), від чого за ним закріпилася назва Куркове Братство. Міщани зобов'язані були вправлятися зі стрільби з луків і арбалетів. Для цього збоку від Краківської брами збудовано «цельштат», який відігравав роль тиру. Мішень із зображенням півня була встановлена за пару сотень метрів вздовж рова. Щороку на Зелені свята відбувалися змагання стрільців, переможця, що здобував титул «Король Курковий», вшановували процесією через ціле місто. Про свято «Куркового короля» відомо з 1441 року.

Синхронно зростає незалежність львівського виборного магістрату. На противагу традиційному німецькому самоуправлінню на чолі з війтом, котрий часто був підвладним королю, поряд із Лавою розвивається другий виборний орган Рада під керівництвом бургомістра. Поступово Рада перебирає собі головні адміністративні функції, залишаючи Лаві тільки функції суду. Проте і Рада, і Лава майже виключно складалися з представників католицької громади.

Серед національних меншин найсильнішою на той час була вірменська громада. Вірмени змогли на підставі маґдебурзького права добитися власного автономного самоврядування, хоч і під загальним керівництвом львівського магістрату. Вірменську громаду очолював вірменський війт (щоправда, у 1469 році магістрат заборонив львівським вірменам обирати собі війта і надалі справами громади відав його заступник (єреспохан), який мав менші повноваження.

Так само і євреї були організовані у самоврядні Кагали, духовним лідером вважався рабин. Коли магістрати в середньовічних містах переважно негативно ставилися до євреїв, то на противагу їм євреям протегував король. Окрім Середмістя, євреї мали великий кагал на Підзамчі навколо давньої давньої синогаги на правому березі Полтви, котрий підлягав владі королівського старости.

Натомість русини все більше втрачали позиції і в місті, і в Галичині. Після поразки руських князів і шляхти у війнах Свидригайла польська влада у 1434 році ліквідувала автономію Руського Королівства і перетворила його у звичайне воєводство Руське. Руська галицька аристократія поступово окатоличується і полонізується. Руське населення в Галичині втратило навіть церковну ієрархію — Галицька православна митрополія підпорядковувалася Київській праволславній митрополії, що перебувала під Великим князівством Литовським, занепала. До всього, церковна метрополія в Константинополі занепадала під натиском турків. У Галичі лишився тільки тільки управитель єпархії. Близько 1475 року її перенесено до Львова до Святоюрського монастиря, управителем був ігумен.

У Середмісті русини концентруються навколо церкви Успіння Богородиці; вулицю Соляників, де стояло найбільше будинків руських міщан, бл. 1471 року стали називати Руською. Русини заселяли передмістя Краківське і Галицьке, що розвивалися за однойменними брамами, і належали до юрисдикції магістрату. Велика кількість руського населення проживала на Підзамчі, яке належало до королівської юрисдикції. Проте ніяких автономних самоврядних громад русини у Львові не добилися, залишаючись у підпорядкуванні магістрату на загальних підставах і не витримуючи конкуренції з католицькою громадою. На частині території Підзамча навіть було виділено дільницю «юридику святого Йоанна Хрестителя» (відома вже у 1415 р.), проте її віддано вірменам, котрі створили тут другу самоврядну громаду під керівництвом «вірменського війта» (існувала до 1496 року).

Русини, котрі проживали у Кракові, домоглися створення руської друкарні, де у 1491 році Швайпольт Фіоль надрукував кілька релігійних книг руською мовою. Проте через спротив краківського католицького єпископа друкарня Фіоля швидко занепала.

На початку XVI ст., синхронно з посиленням Польщі, яка починає змагатися за гегемонію в Центрально-Східній Європі, відбувається полонізація німецького населення у польських містах, зокрема в середовищі львівської католицької громади. Те саме відбувається і в Кракові. Це супроводжується посиленням національного тиску на русинів.

У відповідь серед руського населення галицьких міст наростає спротив. У 1538 році львівські міщани добилися відновлення галицької православної єпископії на Святоюрській горі; єпископом став руський шляхтич Макарій Тучапський.

Відтепер головними базами українського відродження в Галичині стають міста, де проживають руські купці і ремісники, об'єднані навколо церковних Братств. Найвпливовішим серед них було львівське Успенське братство, зосереджене в Середмісті. У кінці 1572 року до Львова прибув друкар Іван Федоров, який організував на Підзамчі приватну друкарню і видав 1573 р. книги Апостол і Буквар. Це стало новим стимулом для розгортання діяльності львівських руських міщан. У 1585 році члени Львівського Успенського братства провели реорганізацію Братства. У 1586 році початкову парафіяльну школу при Успенській церкві було перетворено в гімназію — братську школу. Наступним кроком стало викуплення друкарні І.Федорова, яка після його смерті потрапила в заставу до лихваря. Навколо Львівської братської школи і друкарні зосереджуються інтелектуали — зокрема брати Памво і Степан Беринди, Лаврентій і Степан Зизанії. На початку XVII вони переїжджають до Києва, де підготовлено ідеологічний ґрунт для відновлення української незалежності Богданом Хмельницьким.

Синхронно піднімається львівська єврейська громада у Середмісті, де засновано єврейську гімназію — єшиву, і вірменська громада, яка також створила вірменську гімназію і в 1616 вірменську друкарню Ованеса Карматанянца. У 1578 виникає польська друкарня у Львові. Львівську єзуїтську колегію, що була заснована 1608 року, у 1661 році королівським указом перетворено на академію, яка стала першим на території України університетом (Києво-Могилянська академія стала фактичним університетом близько 1670 року).

У 1630 році населення Львова досягло 25-30 тисяч чол., він залишався найбільшим торгово-ремісничим центром на території сучасної України. Ремісники були об'єднані в понад 33 цехів, де працювали майстри 133 професій. У Львові споруджуються храми і кам'яниці, що стали видатними пам'ятками архітектури у стилі Ренесансу — кам'яниці на площі Ринок, нова Успенської церкви на вулиці Руській, друга синагога в Середмісті «Золота Роза» (була зруйнована у 1943 році).

В місті поширилося житлове будівництво типу «бюрґергаузен», або, як говорили галичани, міщанського дому — здебільшого дво- та триповерхові будинки, прямокутні у плані, часто з внутрішнім подвір'ям. Логічна, чітка система розподілу приміщень добре читалася на фасадах: у горизонтальному поділі, ритмі вікон, акцентах головного входу і балкона з консолями у формі голови лева або листя аканту. На гладких поверхнях — скульптурні рельєфи традиційної античної тематики, а частіше — галицька купецька емблематика: Меркурій, дельфіни, роги достатку як побажання успіхів господареві-торговцю. У нішах — святі патрони-захисники. Мир і добробут символізували зображення улюблених у народі мотивів голуба й голубки, квітів, інколи цілих жанрових сцен пір року: оранка у полі — весна, літо — жнива, осінь — біління полотна, зима — весілля. Частина таких будинків збереглася до нашого часу й дивує простотою та продуманістю.

Це був період підйому міста. На площі Ринок, де біля входу до Ратуші було встановлено кам'яне зображення лева у 1596 році, юрмилися купці з Молдови, Волощини, Угорщини, Німеччини, Італії, Туреччини, Московії, західноєвропейські вироби з металу, дзеркала, сукно, оксамит, вина, східні прянощі, килими, шовки. було від чого втратити голову. Турецький купець і мандрівник Евлія Челебі у 1657 році писав:

«

У сприятливому кліматі тутешніх місць дівчата такі гарні, що побачивши їх, одягнених у шовковий розмаїтий одяг, сонцеликих, з очима козулі, газелі, сарни, втрачаєш голову

»

У середині XVII ст. для Речі Посполитої, а разом з нею для Галичини і Львова, починається тривалий період спустошливих воєн. У 1648 році місто було обложене українським козацьким військом Богдана Хмельницького. Загін полковника Максима Кривоноса взяв неприступний досі Високий замок, вперше в історії міста. Потім почалися виснажливі турецькі війни з Туреччиною, котра виступала союзницею українських гетьманів Петра Дорошенка і Юрія Хмельницького. У 1704 році вході Північної війни шведські війська на чолі з королем Карлом XII штурмом взяли львівське Середмістя, на що досі не наважувався ніхто. Місто змушене було сплатити шведам велику контрибуцію. У своїх бідах польська верхівка звинувачувала русинів. Їх витісняють з магістрату, цехів, та й загалом з міст на окраїни. На їхнє місто висувається енергійна єврейська меншина, яка віддавна була опорою польського короля і стрімко нарощує свою чисельність в галицьких містах. Русини в Галичині навпаки, опинилися на задвірках суспільних процесів. У 1700 галицька єпархія у Львові перейшла в унію, з цим завмирає діяльність православного Братства. Колись квітуче місто почало хилитися до занепаду, а разом з ним і Річ Посполита.

1772-1914: у складі Австрійської (згодом Австро-Угорської) імперії

Галицький сейм у Львові

Нова ратуша

План Львова 1887 року

Головний павільйон Крайової виставки

Залізничний вокзал

Проспект Свободи

За першим поділом Речі Посполитої у 1772 році австрійська армія зайняла Львів. Галичину було перетворено на імперську провінцію Королівство Галичини і Лодомерії, сюди призначено губернатора. Львів став центром. Австрійська влада ліквідувала архаїчні структури, самоврядування за маґдебурзьким правом (1786), впорядкувала міську господарку, протягом 1777-1820 рр. розібрано Низький замок і середньовічні мури, на їхньому місці впорядковано сквери — зі сходу Губернаторські Вали, де збудовано Губернаторство, з заходу — Гетьманські Вали вздовж течії Полтви, де сформувалася нова центральна магістраль - нинішній проспект Свободи. У Львові повіяло духом європейського Просвітництва. В ході Йосифінської касати було закрито багато церков і монастирів, а також Львівський університет, котрий перебував в руках єзуїтів. У 1776 організовано міський театр, першу на території сучасної України регулярну газету «Gazett d'Leopol» («Львівська газета»), котра спочатку виходила французькою мовою.

У 1783 р. було відновлено Львівський університет, як світський заклад, у складі 4-ох факультетів (філософського, юридичного, медичного і богословського), з німецькою мовою навчання. При ньому у 1784 відкрито німецькомовну гімназію (оскільки вона існувала при Академії, її називали Академічною); для цього обом закладам віддали приміщення колишнього католицького монастиря тринитарів у Середмісті.

Нова влада також робить кроки назустріч русинам. У 1783 р. відкрито греко-католицьку духовну семінарію у Львові, а у 1787 р. при університеті відкрито окремий Руський інститут спеціально для навчання греко-католицьких священиків, який проіснував до 1809 року. Архаїчне Братство було перетворене на музейно-бібліотечну установу Ставропігійський інститут. У зв'язку із закриттям Київської греко-католицької митрополії російською владою, австрійський уряд посприяв у тому, що галицьку греко-католицьку єпархію у Львові було перетворено у 1805 р. в Галицьку греко-католицьку митрополію. Митрополитом став антін Ангелович. Значну роль у цьому відіграв тодішній провідник галицьких русинів Михайло Гарасевич. Відтепер Львів став осідком трьох митрополитів (архієпископів) — вірменського, римо-католицького і греко-католицького.

У червні 1809 р., синхронно з наступом Наполеона на Австрію, в Галичину вступило польське військо з герцогства Варшавського. Поляки взяли Львів і намагалися схопити митрополита Антона Ангеловича і Михайла Гарасевича. проте наступного місяця їх витіснили росіяни, як союзники кайзера, котрі у вересні передали Львів Австрії.

У 1817 р. на базі приватних зібрань організовано польський бібліотечно-архівний заклад Оссолінеум (нині Наукова бібліотека імені В. Стефаника).

У 1832 році в стінах Львівської греко-католицької семінарії виникло українське товариство «Руська Трійця», лідером якого був студент Маркіян Шашкевич. Учасниками «Руської Трійці» закладено орієнтацію руського національного руху в Галичині на об'єднання з Наддніпрянською Україною, котра тоді перебувала в складі Російської імперії.

Після того, як у 1826 році стара ратушева вежа у Львові завалилася, протягом 1826-1835 рр. збудовано нову Ратушу.

Засновано навчальні заклади, що давали спеціальну освіту - Реальну (Торговельну) академію (1835), Технічну академію (1844).

Вже в 1830-х роках австрійський географ і статистик В.Блюменбах писав про те, що населення Львова налічувало 75 тисяч, а саме місто «надзвичай погарнішало»:

«

Місто має 2612 будинків, в більшості гарних, в новому стилі збудованих, з них 425 — громадські, переважно церкви та костели. Усіх вулиць, яким дано назву — 77. На них замешкує 11718 родин. Зі своїх прибутків магістрат утримує вулиці, викладені бруківкою і освітлені, за винятком кількох, що освітлені місяцем. Добрі водотяги забезпечують ціле місто водою, а романтичні околиці служать для відпочинку…

»

У 1848 році Європою прокотилася хвиля демократичних революцій «Весна народів», яка активізувала процеси національного визволення, об'єднання і модернізації в Німеччині, Італії і решті народів Центральної Європи. Після початку революції у Відні у березні 1848 року поляки у Львові почали створювати структури громадянського опору — Центральний комітет народовий і Національну гвардію. Русини опинилися в складній ситуації, оскільки вони були природними союзниками Австрії і проти них спрямовувалося вістря польського національного руху. У травні русини організували Головну Руську Раду у Львові, яка складалася переважно зі священиків, яка заявила про політичні прагнення галицьких русинів і почала видавати першу українську газету «Зоря Галицька». Одним з можливих звернули увагу на Наддніпрянську Україну. Виникли руські громадські структури «Народний Дім», «Галицько-Руська Матиця», руська Національна гвардія. Відтоді вперше піднято національний синьо-жовтий прапор.

1-3 листопада 1848 року австрійська влада придушила революційні виступи. Учасники польської Національної гвардії, осідком яких був Львівський університет, забарикадували вулиці, що вели в Середмістя. Австрійський генерал Гаммерштейн наказав бомбардувати Середмістя з Високого замку. В Угорщині революція розгорілася в національно-визвольну війну. На допомогу закликала російську армію, яка прийшла через Галичину. З того часу в Галичині учасники руського руху розкололися на москвофілів, котрі орієнтувалися на російську культуру і Російську імперію, і народовців, котрі сформували ідею самостійності України. Старше покоління діячів «Весни народів» перейшло до москвофільського табору. Молодшим поколінням галицьких руських діячів були засновані товариства «Руська бесіда» (1861), «Просвіта» (1868), Наукове товариство ім. Шевченка (1873) і врешті вони отримали перевагу.

Після революції Львів стрімко розвивається. Австрійська влада була змушена погодитися на поділ імперії з угорцями, а полякам надати автономію. В результаті Львів став столицею автономного Королівства Галіції і Лодомерії, владу в якому перебрала польська верхівка. Демократизація стосувалася також і євреїв на території Австро-Угорщини (Емансипація євреїв). У 1870 проведено муніципальну реформу, за якою у Львові обирали президента міста.

Зважаючи на можливу війну з Російською імперією в майбутньому, автрійська влада намагалася перетворити Львів на укріплений форпост. На горі Шембека, яка тепер зветься Цитаделлю, протягом 1852-1854 років збудовано Цитадель (укріплені казарми і 4 артилерійські форти).

У 1853 році Ян Зех добув у Львові гас (керосин) і виготовив першу у світі гасову лампу. Їх серійне виробництво почалося незабаром у Відні і США. У 1861 році прокладено першу на території сучасної України залізницю з Кракова, яка з'єднала Львів з Віднем.

У 1880 у Львові запроваджено транспортні маршрути кінного трамваю, а в 1894 році введено в експлуатацію електричний трамвай. Протягом 1880-1905 років збудовано підземний каналізаційний колектор, в який закрито річку Полтву. Над колишньою річкою у 1897-1900 роках збудовано Новий міський театр (Оперу). До відкриття Крайової Промислової виставки у 1894 році збудовано павільйони на верхній терасі Стрийського парку, на якій демонструвалися новітні технічні винаходи. У 1894 році у Львові вперше у Європі застосовано залізобетон. Будівельна фірма Івана Левинського для реклами нового будівельного матеріалу звела місток у дворі Львівської Політехніки. У 1881 Людвик Ридіґер провів у Львові першу у світі вдалу хірургічну операцію з приводу виразки шлунка. У 1894 у Львові вперше на території України проведено футбольний і в 1905 р. хокейний матчі.

Після поразки Польського повстання 1863-1864 рр. на території Російської імперії Львів стає головною базою польського визвольного руху. Сюди переїжджає Юзеф Пілсудський, котрий у 1908 створює у Львові воєнізовані організації «Стшелєц». Так само у Львові розвивається національний єврейський сіоністський рух.

Завдяки українським діячам, зокрема Іванові Франку та Михайлові Грушевському, котрий прибув у 1894 році з Києва, в Галичині завершено формування української політичної нації. Галицькі русини остаточно відмовляються від попередньої самоназви і приймають самоназву «українці». Нове покоління галицьких українців напередодні Першої світової війни формує спортивні структури «Сокіл» і напівмілітарні організації «Січ», «Пласт». котрі скоро стали зародком українських збройних сил.

Діти на площі Святого Теодора біля безкоштовної їдальні, організованої Львівським магістратом під час Першої світової війни

Карта Східної Європи у період Українсько-Польської війни станом на березень 1919 року

1914-1919: у період Першої світової війни та Української революції

З початком війни українці органзували перші за нових часів власні збройні сили Легіон Українських січових стрільців. Проте військова потуга Російської імперії, порівняно з австро-Угорщиною, була сильнішою і у вересні 1914-ого Львів був окупований царськими військами. Окупаційна влада спиралася в Галичині на українців-москвофілів, проте успіхів не досягла.

У квітні 1915 року Львів повернувся під владу Австро-Угорщини, проте ненадовго. У 1918 році, з поразками на фронтах, став відчутний близький розвал імперії. Пригноблені народи, в тому числі й українці, почали готуватися до створення власних державних структур. 18 жовтня у Львові був створений політичний представницький орган українців — Українська Національна Рада, куди входили політики старшого покоління, виник Український генеральний військовий комісаріат (УГВК) з числа радикально налаштованих молодих офіцерів, що пройшли світову війну.

Одночасно до цього готувалися поляки, які вважали Львів і Галичину своїм територіями. 31 жовтня 1918 р. стало відомо про приїзд до Львова Польської ліквідаційної комісії з Кракова), яка збиралася перебрати від австрійського намісника владу над Галичиною. Українська Національна Рада поставила перед австрійським намісником генералом К.Гуйном питання про передачу всієї повноти влади у Галичині та Буковині їй, проте отримала категоричну відмову. Про входження до складу Польщі не могло бутий мови. На вечірньому засіданні УГВК 31 жовтня 1918 р. було вирішено брати владу у Львові, не чекаючи, поки це зроблять поляки.

Військовий переворот у Львові відбувся без жодного пострілу. Зранку 1 листопада 1918 року на державних установах було вивішено національні українські прапори і проголошено Західноукраїнської народної республіки (Листопадовий чин). Столицею став Львів. Територія ЗУНР мала включати українські етнічні землі, що досі належали Австро-Угорщині - Галичину, Буковину і Закарпаття з населенням близько 6 млн осіб. Збройними силами стали Українські січові стрільці. Затверджено герб держави — Золотий Лев на синьому тлі та прапор — блакитно-жовтий. Національним меншинам гарантувалися всі права. Єврейське і німецьке населення поставилися до нової Української держави лояльно. Проте поляки 2 листопада підняли заколот і у Львові розгорілися вуличні бої, що переросли в Українсько-польську війну. В результаті українці залишили Львів 21 листопада 1918 року, взявши його в облогу. Було сформовано Українську Галицьку армію в числі 50-70 тисяч добре вишколених вояків, офіцерами в УГА пішло багато австріяків і офіцерів російської армії. Проте Румунія окупувала Буковину, а Закарпаття країни-переможці віддали Чехословаччині. До липня 1919 р. поляки отримали перевагу і окупували Галичину, включивши її до складу Другої Речі Посполитої.

1919-1939: у складі Другої Речі Посполитої

Рідна мова
населення Львова
згідно з переписом 1931 року [1]^{[неавторитетне джерело]}

польська	198.212	(63,5 %)
їдиш	75.316	(24,1 %)
українська	24.245	(7,8 %)
русинська	10.892	(3,5 %)
інші	3.566	(1,1 %)
Всього	312.231

Населення Львова
станом на 1931 рік
[2]^{[неавторитетне джерело]}

римо-католики	157.490	(50,5 %)
євреї	99.595	(31,9 %)
греко-католики	49.747	(15,9 %)
православні	1.077	(0,3 %)
інші	4.322	(1,4 %)
Всього	312.231

Після підписання Ризької мирної угоди Львів відійшов до Польщі і став столицею Львівского воєводства.

У період міжвоєнної Польщі Львів залишався великим містом, другим після Варшави, важливим центром науки та культури. На весь світ відома Львівська математична школа Гуго Штйнґауза і Стефана Банаха, яка розвинула теорію фенкціонального аналізу. У 1928 році професор Львівского університету Рудольф Вайгль створив вакцину проти сипного тифу.

У Львові витворилася автентична міська субкультура львівських батярів, пісні (львівський шансон) на специфічному сленґові — львівська ґвара, балак — базованому на польській мовній основі з вкрапленнями з українських слів та ідиш. Темою пісень часто є любов до рідного міста:

{{Bo gdzie je szcze ludziom tak dobrze jak tu?

Tylko we Lwowie!

Gdzie śpiewem cię tulą i budzą ze snu?

Tylko we Lwowie! }}

Відтоді поширився звичай називати Львів «маленьким Парижем».

Більшість населення в місті у той час складали поляки (понад 50%); євреїв було близько 30%, українців близько 15%. Проти українського населення в Галичині польська влада проводила систематичну дискримінаційну політику пацифікації. Попри це, у Львові стрімко розвиваються українські суспільні і культурні процеси - кооперативний рух, Таємний український університет, тут працювали митці нового покоління Ірина Вільде, Богдан-Ігор Антонич, Роман Сельський. У 1938 році Юліан Дорош зняв у Львові перший український повнометражний художній фільм «До добра і краси». У політичному русі на чільні позиції висувається молодь, об'єднана в Організацію українських націоналістів під проводом Степана Бандери. Львів стає центром українського національно-визвольного руху, Галичина перетворюється на «П'ємонт України». Цю функцію місто втримувало до 1990-их років.

1939-1944: у період Другої світової війни

Парад радянських військ у Львові після здобуття міста у 1939 році згідно пакту Молотова-Ріббентропа

Львів у період німецької окупації

За Планом Молотова-Рібентроппа Львів, як і вся Галичина мав увійти до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Через певну неузгодженість 12 вересня 1939 року Вермахт почав облогу міста. 19 вересня до міста підійшла Червона армія. Врешті 20 вересня німецька армія покинула околиці міста, а через два дні польське командування здало Львів Радянському Союзові. Очевидно, що ні місцеві поляки, ні українці не вважалися радянським керівництвом своєю опорою. Щоб надати окупації легітимного вигляду, Радянська влада організувала у Львові 22 жовтня 1939 року опереткові Народні Збори українського народу, які відбулися в теперішньому приміщенні Оперного театру, де урочисто проголошено Возз'єднання західноукраїнських земель з Українською Радянською Соціалістичною республікою в складі Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Здається, Станіслав Людкевич або Микола Колесса проголосив: «Нас визволили і на то нема ніякої ради». Зразу після цього почалися масові репресії і депортація в Сибір українського і польського населення, як це робилося в Радянській Україні.

22 червня 1941 року масованою атакою Вермахту на західний кордон СРСР почалася німецько-радянська війна. Поки на лінії фронту точилися бої, енкаведисти, щоб не евакуйовувати в'язнів, винищили дві з половиною тисячі українців і поляків, переважно інтелігенції, які перебували в тюрмах «Бригідки», на Лонцького і Замарстинівській тюрмі (Див. Винищення львівських в'язнів у червні 1941). 30 червня 1941 року до Львова увійшла німецька армія. Одним з перших вулицею Янівською (теперішньою Шевченка) в місто увійшов батальйон «Нахтігаль», що перебував у складі абверу і був укомплектований з українських націоналістів, прихильників ОУН Степана Бандери, очолених Романом Шухевичем. 30 червня на площі Ринок бандерівці проголосили Акт відновлення Української держави, не питаючи дозволу німців. Цим кроком вони налаштували проти себе німецьке командування і проти українських націоналістів почалися репресії. У концтаборі Саксенхаузен ув'язнено Степана Бандеру.

Німецька адміністрація заплямувала себе єврейським погромом і вбивством львівських професорів 3-4 липня 1941 року. Фальсифікатори з польського і російського таборів намагаються приписати цей злочин українським націоналістам з батальйону «Нахтігаль». Проте такі акції здійснювали зондеркоманди, що були в підпорядкуванні Служби Безпеки (СД), а «Нахтігаль» підпорядковувався абверу (військовій розвідці), який мав інші завдання. Разом з тим німецьке командування наказало відкрити радянські в'язниці і показати жителям міста правду про злочини радянського тоталітарного режиму.

1 серпня 1941 року у Львові створено адміністрацію німецького дистрикту Галичина, що увійшов на правах п'ятого дистрикту до складу Генерал-губернаторства, створеного на території колишньої Польщі з центром у Кракові.

У Львові створено концентраційні табори Шталаг-329 на Цитаделі, де утримували військовополонених, і Янівський коцтабір (тепер виправно-трудова колонія №30) в кінці вулиці Шевченка. Єврейське населення зігнали в гетто у північній частині міста за залізничною колією.

На початку 1943 року Роман Шухевич, який демобілізувався з військової поліції шуцманшафт і якому загрожував арешт гестапо за участь у проголошенні Акту відновлення Української держави, переходить у підпілля. Маючи досвід партизанської війни в білоруських лісах, він організовує перехід українських націоналістів, які служили в німецькій поліції, у поліські ліси на Рівенщину. Ці терени належали до іншої окупаційної структури Рейхскомісаріату «Україна» із набагато жорстуішим режимом, як в Галичині, тут діяли загони Української Повстанської Армії під командуванням Тараса Бульби-Боровця. Бандерівці почали вливатися в УПА, запровадивши сувору дисципліну і розширили її структуру на всю територію Західної України. У листопаді 1943 року Роман Шухевич прийняв пост Головного Командира УПА.

У 1943 році німці винищили львівське гетто. Із цим Львів втратив своє єврейське населення.

В час наступу Червоної Армії після розгрому німців під Бродами у Львові 23 липня 1944 року розпочалася військова операція польської підпільної Армії Крайової з метою взяти Львів і Галичину і з цих позицій вести перемовини щодо влаштування польсько-німецького кордону. Вона отримала назву «Операція Буря». Вона перетворилася на вбивства українців поляками на вулицях Львова.

27 липня 1944 року Червона армія взяла Львів. Керівників Армії Крайової було запрошено на переговори з керівництвом Червоної Армії, де їх заарештували. Українська Повстанська армія готувалася до війни з новим окупаційним режимом.

1944-1991: у складі Радянського Союзу

Салют у Львові на честь 5-річчя перемоги Радянського союзу у Другій світовій війні

Файл:Відкриття пам'ятника Леніну.jpg

Відкриття пам'ятника Володимирові Леніну у Львові

З 1944 року Львів стає адміністративним центром Львівської області.

Згідно з договором між Радянським Союзом s Польською Народною Республікою про обмін населенням у 1946 році Львів, як і всю Галичину, покинула переважна більшість польського населення. На їхнє місце прибули переселенці з Росії, російськомовні євреї і українці зі Сходу. Українців-лемків, що прибували з Польщі, натомість селили не у Львові, а в периферійних районах Західної України, а той далі. Так у місті вкотре змінилося населення. Львів став переважно російськомовним містом.

Українську греко-католицьку церкву було ліквідовано і силоміць приєднано до Російської православної церкви на Львівському соборі 1946 року. Ті, хто не згодилися, поїхали в Сибір. Примітно, що поряд із цим у Львові залишилися діяти два римо-католицьких костели. Проти УПА велася нещадна війна, що супроводжувалася жорстокими репресіями проти місцевого українського населення. Тисячі сімей, що підтримували повстанців, були вивезено в Сибір. 5 березня 1950 року на конспіративній квартирі в селі Білогорщі на околиці Львова загинув Головний Командир УПА Роман Шухевич.

Радянська влада збудувала у місті кілька промислових гігантів Львівський автобусний завод, Львівхімсільмаш, Львівський завод автонавантажувачів, Авіаремонтний завод, Танкоремонтний завод, «Електрон», «Кінескоп», «Полярон» та інші. Місто потребувало робітників і у 1950-их і особливо 1960-их рр. сюди масово переселяються жителі навколишніх сіл. Було збудовано великі спальні райони Південний, Сріблястий, Сихів, Рясне, Майорівка, Збоїща та ін. На базі факультетів Львівського університету, Львівської Політехніки, Консерваторії, середніх навчальних закладів часів Польщі та Австро-Угорщини відкрито педагогічний (у 1960 р. переведений до Дрогобича), медичний, лісотехнічний, сільськогосподарський, зооветеринарний інститути, Інститут прикладного і декоративного мистецтва, Український поліграфічний інститут, Інститут фізичної культури. У 1971 році у Львові був відкритий Західний науковий центр Академії наук УРСР.

У Львові вкотре кардинально змінилося населення, він став найбільшим україномовним (близько 80%) містом. Тут було найбільше християнських храмів: третина парафій Російської православної церкви була в Галичині; раніше вони належали УГКЦ, З початком хрущовської «відлиги» Львів знову став базою українського національно-визвольного руху шістдесятників. Тут виникають підпільні гуртки (Український національний комітет Богдана Грицини та Івана Коваля (1957-1961), Українська робітничо-селянська спілка Левка Лук'яненка (1959-1961), філія Українського національного фронту (1963-1967), Український національно-визвольний фронт Зоряна Попадюка (1968-1973)), офіційно діяв Клуб творчої молоді «Пролісок» під керівництвом Михайла Косіва (1962-1965). Від 1970-1971 роках В'ячеслав Чорновіл підпільно видавав самвидавний часопис «Український вісник». Проте радянська влада жорстоко переслідувала шістдесятники — лідерам присуджувала розстріл, решті — тривалі терміни ув'язнення. Починаючи з 1976 р. українські дисиденти вступають до Української гельсинської групи.

З початком горбачовської Перебудови набирає сили національно-визвольний рух. У серпні 1987 року В.Чорновіл відновлює випуск «Український вісника» і разом з Михайлом Горинем у підпільних умовах перетворюють Українську гельсинську групу в Українську Гельсинську Спілку. Виникають численні офіційні культурні і меморіальні товариства, першим з яких було Tовариство Лева засноване в жовтні 1987 року. 20 вересня 1987 року під час святкування Дня міста Львова відбулася перша в Україні політична демонстрація (Алік Олісевич), її учасники створили у жовтні 1987 року правозахисну групу «Довіра». У травні 1988 року у Львові виник ініціативний комітет Народного Фронту. Перший етап національно-визвольного руху супроводжувався переслідуваннями влади і репресіями. Боротьба продовжилася навесні 1989 році з виникненням Народного Руху України за перебудову і увінчалася перемогою на виборах до Львівської обласної і міської ради у березні 1990 року. Головою Львівської обласної ради став В.Чорновіл. Національно-визвольну боротьбу було перенесено до Києва, де проголошено незалежність України 24 серпня 1991 року.

Після 1991: у Незалежній Україні

Львів залишився адміністративним центром Львівської області незалежної України.

У 1998 році ансамбль історичного центру Львова і Собор святого Юра були визнані ЮНЕСКО об'єктами всесвітнього культурного надбання під порядковим номером 865. Через рік у місті був проведений Шостий саміт президентів країн Центральної та Східної Європи, а 2001 року місто відвідав папа Римський Іван-Павло ІІ.

У 2005 році зі Львова до Києва було переведено резиденцію митрополита Української греко-католицької церкви.

На початку ХХІ століття Львів залишається великим регіональним центром, культурною і туристичною столицею України. У місті проводиться найбільше у країні фестивалів і тут найбільше пам'ятників архітектури. Місто зберегло свій освітній потенціал.

Див. також

• Львів
• Хронологія Львова
• Центр міської історії центрально-східної Європи — центр досліджень історії Львова та інших міст центрально-східної Європи.

Джерела

	Портал «Львів»
	Category:History of Lviv на Вікісховищі?
	Проект «Львів»

• Історія Львова. У трьох томах Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України . — Львів: Центр Європи, 2006. — по 296 в томі с. — ISBN 966-7022-58-7
• Відео «Єврейский Львів 1939 р», з колекції Стівена Спілберга
• Історія Львова на сайті «Львів відкритий для світу»
• Хронологія Львова
• История Львова (рос.)