Історія Лівії за часів Джамахірії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

[[Категорія:Колишні державні утворення Африки|Лівії, 1969]]

المملكة الليبية
Лівія
Об'єднане Королівство Лівія Flag of Libya (1951).svg
Life span? Лівія Flag of Libya.svg

Прапор Лівії

Прапор

Гімн
Лівія, Лівія, Лівія
Розташування Лівії
Столиця Тріполі
Мови арабська
Релігії Іслам
Форма правління Дмамахірія
Лідер Революції
 - 19692011 Муаммар Каддафі
Історія
 - Переворот 1 вересня 1969
 - Революція 20 жовтня 2011
Валюта фунт

1 вересня 1969 року невелика група офіцерів на чолі з 28-річним армійським офіцером Муаммаром Каддафі влаштували державний переворот проти короля Ідріса, який був висланий до Єгипту. Новий режим, на чолі з Радою революційного командування (РРК), скасував монархію і проголосив Лівійську Арабську Республіку. Каддафі став лідером РРК і нарешті став, де-факто, головою держави аж до нової революції та смерті у 2011 році. Хоч уряд Каддафі завжди офіційно наголошував, що Каддафі взагалі не займав ніякого посту.

Каддафі прийшов до влади завдяки ордену Сенусийя. Вони мали підтримку за часів Другої світової війни від протистоячих італійських і британських окупантів. Зростання їх влади йшло тим же шляхом що і ваххабіти в Саудівській Аравії, хоч і з різних джерел. Каддафі дотримується своєї власної політичної системи — поєднання соціалізму і ісламу, — яку він називає третьою загальною теорією.

Девіз Джамахірії «Свобода, соціалізм і єдність». Революційний уряд зобов'язався виправити «відсталість», допомогти палестинським арабам, сприяти арабській єдності, а також провадити внутрішню політику, засновану на соціальній справедливості, не експлуатації, і справедливому розподілу багатств. Першочерговою метою діяльності нового уряду було виведення всіх іноземних військових об'єктів з Лівії. Після переговорів, британські військові об'єкти в Тобрук і Ель-Адем були закриті в березні 1970, в червні — виведені з найбільшої в регіоні американської військово-повітряної бази Уїлус-Філд, в передмісті Тріполі. Кроки, що послідували за цим: видалення з країни італійських колоністів, поетапна націоналізація власності іноземних нафтових монополій, банків, страхових компаній, перехід на планове господарювання, розробка програм соціального розвитку.

Лівія в африканській політиці[ред.ред. код]

Лівійське керівництво завжди розглядало африканський напрям своєї зовнішньої політики, як один з найважливіших. В різний час Лівія надавала військову допомогу урядам і повстанським групам Беніну, Гамбії, Буркіна-Фасо, Ліберії, Сомалі, Ефіопії, С'єрра-Леоне, ЦАР, її звинувачували в спонсоруванні переворотів в Сенегалі, Тунісі, Того, Мавританії, Уганді, Судані, повстанських рухів в Сенегалі і Західній Сахарі. Каддафі намагався об'єднати Лівію з Єгиптом, Сирією, Марокко, Алжиром, Тунісом, Суданом і навіть Мальтою.[1] Він встановив зв'язки з багатьма диктаторами Африки і інших регіонів світу, активно допомагав їм. Муаммар Каддафі, зацікавлений в зменшенні впливу Ізраїлю в Африці, пообіцяв диктаторові Уганди Іді Аміну солідну допомогу — матеріальну і військову. Військові підрозділи лівійської армії і паравійськові формування брали пряму участь в Угандійсько-танзанійській війні на стороні Іді Аміну. Після падіння Кампали Муамар Каддафі прийняв у себе Аміна і багатьох його прибічників, обвинувачених в жорстоких злочинах проти свого народу.[1]

За шість місяців він прийме у себе ще одного диктатора — імператора Центральноафриканській республіці Жан-Беделя Бокассу, поваленого французьким спецназом під час його візиту до Лівії.

Війна в Чаді[ред.ред. код]

Після приходу до влади Каддафі зробив кроки для вирішення давньої територіальної суперечки між Чадом і Лівією. Предметом суперечки був район Аузу, смуга уздовж кордону країн, яку за італійсько-французьким договором 1935 передбачалося передати до складу італійських володінь, тобто до Лівї. Використавши громадянську війну в Чаді, Лівія встановила контроль над спірною зоною, з відома повстанських формувань, яким надавала військову і матеріальну підтримку. Певну роль в мотивації Каддафі в даному випадку зіграли дані геологічних досліджень, що вказували на можливу присутність покладів урану в Аузу[2]

Після приходу до влади в Чаді своїх клієнтів на чолі з Гукуні Уеддеєм, Лівія намагалася узаконити перехід спірного регіону під її адміністрацію, і висувалися навіть проекти об'єднання країн під єдиним прапором, проте здійсненню перешкодили протести світової спільноти, що розглядали дії Лівії в даному випадку як спробу анексії суверенної держави, а також відновлення громадянської війни.

У 1980-х роках лівійська армія відкрито брала участь в конфлікті, опонентів Уеддея, очолюваних Хиссеном Хабре, підтримуваного Францією і США. По деяких відомостях, в зоні бойових дій у складі лівійських військ були присутні радянські і східнонімецькі радники.

Війна скінчилася поразкою Уеддея і лівійців; у 1989 році підписаний договір про врегулювання конфлікту, питання про Аузу вирішено було винести на розгляд в Міжнародному суді в Гаазі. У 1994 році суд виніс вердикт про приналежність спірного регіону Чаду, після чого Лівія вивела свої війська.[3]

Єгипетсько-Лівійська війна[ред.ред. код]

Одночасно із спробою приєднати Чад Лівія робила спроби об'єднання з Тунісом і Алжиром. Агресивна політика Лівії привела до ускладнення стосунків з сусідами. Весною 1976 Єгипет, а потім Туніс і Судан, звинуватили Лівію в організації і фінансуванні їх внутрішніх опозиційних кругів. У липні Каїр і Хартум висунули прямі звинувачення проти Тріполі в підтримці невдалої спроби перевороту проти суданського президента Німейрі. А вже в серпні почалася концентрація єгипетських військ на лівійському кордоні. Після погіршення стосунків з Єгиптом багато єгиптян, що працювали в Лівії, були вимушені її покинути.[4]

20 липня 1977 лівійська артилерія вперше відкрила вогонь по єгипетських прикордонних постах в районі ас-Саллум і Хальфайя. У відповідь президент Єгипту Анвар Садат віддав наказ своїм військам перейти кордон сусіда і завдати бомбових ударів по Лівії. Військові дії між двома країнами йшли до 25 липня і закінчилися нічиєю. Підписання Єгиптом мирної угоди з Ізраїлем в 1979 остаточно підірвало основу єгипетсько-лівійських стосунків. Лівія розцінила цей крок Садата не інакше, як зрада загальноарабської справи. Двосторонні зв'язки між Єгиптом і Лівією почали знов налагоджуватися після того, як Єгипет повернувся в 1989 році в ряди ЛАД.[5]

Бомбардування Лівії[ред.ред. код]

Докладніше: операція Eldorado Canyon

Полковник Каддафі надавав підтримку воєнізованим угрупуванням, у тому числі Ірландській республіканській армії (ІРА), Організації звільнення Палестини (ОЗП), вірменській терористичній організації ASALA, курдам в Туреччині, Іраку й Ірані, італійським «Червоним бригадам», німецькій raf, шотландським і валлійським сепаратистам і баскам у Франції й Іспанії, намібійським партизанам СВАПО тощо[6]

5 квітня 1986 року на дискотеці «Ля Белі» в Західному Берліні стався потужний вибух, в результаті якого загинули троє і постраждали понад 250 осіб. У причетності до теракту були звинувачені лівійські терористи. Вашингтон пред'явив Тріполі ультиматум — в разі невидачі винних Лівія буде бомбардована.[7]

В ніч на 15 квітня американська авіація в рамках військової операції «Каньйон Ельдорадо» завдала ударів по об'єктах на території Лівія, яка, за інформацією американських спецслужб, використовувалася для підготовки терористів. Літаки США нанесли удари по казармах Азізія, військових об'єктах в міжнародному аеропорту Тріполі, базі Сайд Білал, казармам в Бенгазі і авіабазі Беніна.[8] Лівійський лідер уцілів, але під бомбами загинула його 15-місячна прийомна дочка. Дружина Каддафі і двоє його синів отримали поранення.[9]Всього в ході операції «Каньйон Ельдорадо» загинули 37 чоловік.

Коли 6 червня 2004 року президент Рональд Рейган помер, Муаммар Каддафі заявив із цього приводу:

« Я висловлюю глибоке співчуття у зв'язку з тим, що Рейган помер, так і не з'явившись перед судом за його страхітливий злочин, здійснений ним в 1986 проти лівійських дітей.[10]  »

«Справа Локербі»[ред.ред. код]

У 18.00 21 грудня 1988 року пасажирський Boeing-747 американської авіакомпанії Pan American World Airways, виконуючи рейс № 103 з Лондону до Нью-Йорку, вилетів з аеропорту Хітроу британської столиці. Рівно за годину літак пропав з радарів авіадиспетчерів, а в 19.08 аварійні служби зафіксували потужний вибух на висоті 10 тис. метрів над шотландським містом Локербі. За кілька хвилин палаючи уламки літака, звалилися на бензоколонку в житловому кварталі міста. Загинули 270 осіб, всі пасажири літака і члени екіпажа, а також люди, що знаходилися в районі катастрофи.[11] Адміністрація президента США звинуватила режим Каддафі в підтримці тероризму.

У 2001 році земельний суд Берліна поклав відповідальність за вибух американського літака в небі над Локербі на лівійські спецслужби. Їх звинуватили також в організації теракту на дискотеці в Західному Берліні в 1986 році і вибуху французького літака в Африці в 1989 році.[12]}

Санкції[ред.ред. код]

Після відмови Каддафі видати підозрюваних в цій акції, проти Лівії був введений режим економічних санкцій.[13] На питання кореспондента «The Washington Post» про підтримку Лівією терористичних угрупувань, Муамар Каддафі наголосив[14]:

« Я підтримував боротьбу за національне звільнення, а не терористичні рухи. Я підтримував Нельсона Манделу і Сема Нуйому, який став президентом Намібії. Я також підтримував Організацію Визволення Палестини (ОВП). Сьогодні цих людей приймають з шаною в Білому Домі. А мене як і раніше вважають терористом. Я не помилявся, коли підтримував Манделу і визвольні рухи. Якщо в ці країни повернеться колоніалізм, я знову стану підтримувати рухи за їх звільнення.  »

Скасування санкцій[ред.ред. код]

В кінці літа 1998 ООН прийняла рішення припинити дію санкцій проти Лівії у випадку, якщо керівництво країни погодиться видати двох терористів, суд над якими було обіцяно провести в Нідерландах. При цьому США загрожували, що вдадуться до тотального нафтового ембарго відносно Лівії, якщо Каддафі не видасть терористів. [15]

У 2002 Каддафі визнав провину своєї країни за теракт над Локербі і пообіцяв виплатити компенсації родичам жертв. Виконуючи вимоги світового співтовариства, Муаммар Каддафі одночасно намагався змінити склавшийся імідж Лівії як тоталітарної диктатури і притулку терористів. У червні 2003 на загальнонародному з'їзді керманич лівійської революції оголосив про новий курс країни на «народний капіталізм». Одночасно було заявлено про приватизацію нафтової і суміжних галузей промисловості.[16]

За чотири місяці Лівія оголосила про припинення всіх розробок в області зброї масового ураження, тим самим відкривши шлях до подальшої нормалізації стосунків із Заходом.[17] Після цього Каддафі поступово врегулював всі конфлікти між Лівією і західними країнами. З оголошенням про відмову від програми створення зброї масового ураження, стосунки Тріполі і Вашингтона почали поліпшуватись. [18] 23 квітня 2004 Вашингтон оголосив про часткове зняття економічних санкцій з Лівії.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]