Історія Республіки Македонії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ця стаття про історію Республіки Македонія. Якщо Ви шукали статтю про історію області Македонія, див. Історія Македонії.
Республіка Македонія

Давні часи[ред.ред. код]

Племена регіону. 4 ст. до н.е.

До виникнення в північно-східній частині Балканського півострова рабовласницької Македонської держави ці землі були заселені фракійськими та іллірійськими племенами. У 5—2 ст. до н. е. Македонія складалася з гірської Верхньої частини та приморської, рівнинної, — Нижньої.

За часи правління царів династії Аргеадів відбулося поступове політичне об’єднання Верхньої і Нижньої Македонії. Військова, грошова та ін. реформи царя Архелая (413—399 до н. е.) сприяли господарському та політичному розвиткові держави. Формування македонської монархії завершилося в період правління царя Філіппа II (359—336 до н. е.). Перемогою македонців у битві при Херонеї (338 до н. е.) над об’єднаним військом грец. міст-полісів було завершено завоювання всієї Греції. Апогей розвитку Македонії припав на період правління царя Александра III Великого (Александр Македонський; 336—323 до н. е.) — видатного полководця, адміністратора, політика та засновника великої імперії, до складу якої увійшли Македонія, Греція, Єгипет та Персія (нині Іран). Після смерті Александра Македонського імперію поділили між собою його воєначальники (діадохи).

Становище Македонії в період еллінізму (кін. 4 — поч. 3 ст. до н. е.) характеризувалося глибокими економічною і політичною кризами. Стабілізація в державі відбулася після утвердження 283 до н. е. на троні царя Антігона II Гоната. У цей час територія Греції залишалася під владою Македонії, але утримувати її ставало все важче. 280 до н. е. після утворення Ахейського союзу розпочалася боротьба за відновлення незалежності Греції. 229 до н. е. Македонія вивела свій гарнізон з Афін (нині столиця Греції), а в наступному році — позбулася володінь у Пелопоннесі. Цар Філіпп V (220—179 до н. е.), намагаючись відновити вплив Македонії над всією Грецією, 216 до н. е. уклав антиримський союз із Карфагеном (рабовласницьке місто-держава в Пн. Африці). Поразка в битві з римлянами при Кіноскефалах (197 до н. е.; гряда гір в Фессалії) призвела до втрати Македонією всіх володінь на Балканах. Після розгрому македонців у битві при м. Підна (місто у стародавній Македонії, нині територія Греції; 168 до н. е.) територія Македонії була розділена Римом на чотири округи. 148 до н. е. Македонія, Іллірія, Фессалія були перетворені на римські провінції. Наприкінці 4 ст. македонські землі стали складовою частиною Східної Римської імперії.

У 6—7 ст. в македонських землях розселилися слов’янські племена. Слов’яни поступово асимілювали представників греко-македонської та іллірійсько-фракійської людності.

У 7—8 ст. на македонських землях існував слов’янський племінний союз під назвою Склавінія. У цей період відбулося навернення тамтешнього населення до християнства. У 9 ст. македонські землі увійшли до складу 1-го Болгарського царства (окрім регіону Фессалонік (нині м. Салоніки, Греція) та земель у пониззі річок Струма і Места). Занепад Болгарського царства призвів 971 до загарбання Візантією територій, населення яких 969—76 чинило опір завойовникам. Перемога в боротьбі проти Візантії заклала підвалини незалежної держави, центр якої знаходився в македонському місті Прілеп. За часи правління царя Самуїла (997—1014) межі держави були розширені за рахунок приєднання західноболгарських земель, Фессалії, Епіру, Боснії. 1018 царство було захоплене Візантією, яка здійснювала у македонських землях політику еллінізації слов’ян. Це спричинило повстання 1040 та 1072 та сприяло поширенню серед населення земель богомильства та павлікіанства.

1230 вони увійшли до складу 2-го Болгарського царства, а з середини 14 ст. — до Сербії. Після смерті 1355 «короля сербів і греків» Стефана Душана і розпаду Сербської держави, центрально-західна частина Македонії опинилася під владою жупана міста Прілеп — Вукашина Мрнжачевича. У цей час південно-східні македонські землі контролювалися деспотом Йованом Углешем Мрнячивичем, а північно-західні — деспотом Куманова Дерном (Деяновичем). Поразка від османів у битві на р. Мариця (бас. Егейського моря; 1371) призвела до загарбання македонських земель, які з 1395 опинилися під владою султанів Османської імперії.

Національне відродження[ред.ред. код]

Відновлення вживання топоніма «македонія» відбулося завдяки зусиллям географів доби Відродження. Ним на мапі Європи стали зазначати центрально-східну частину Балканського півострова. У 19 ст. ця назва стала вживатися слов’янським населенням македонських земель як етнонім, що сприяло ідентифікації його етнічної належності та формуванню самосвідомості македонської народності.

Етнодемографічний склад жителів македонських земель упродовж століть відзначався певною строкатістю, але слов’яни з періоду заселення цих територій завжди становили переважну частину тамтешнього населення. На початку 19 ст. з майже мільйона мешканців краю 725 тис. були православними християнами, левову частину яких складали слов’яни. Окрім мусульманського населення (арнаути, албанці, турки), у краї жили також вірмени, євреї, цигани та ін.

У національно-визвольному русі проти османів 1821—29 активну участь брали слов’яни, одночасно були висунені претензії греків на македонські землі, які у складі Османської імперії залишалися одними з найвідсталіших, проте розвитку їх господарства сприяла портова Солунь (нині м. Салоніки, Греція).

Формування македонського національно-культурного руху (1-ша пол. 19 ст.) відбувалося в річищі болгарського Відродження та відділення болгарської православної церкви від Константинопольського патріархату. Болгарські просвітники прагнули утвердження у свідомості слов’янського населення краю (яке вони називали «македонськими болгарами») відчуття їхньої причетності до «болгарських коренів». Певною мірою тезу підтримувала частина македонських інтелектуалів.

Розгортання в 2-й половині 19 ст. македонського національного руху сприяло пробудженню самосвідомості слов’ян краю. Ознакою цього стала дискусія стосовно необхідності утвердження македонської літературної мови. Якщо одна частина македонських просвітників погоджувалася на використання болгарської мови, то друга на чолі з Г. Пулевським вимагала визнання етнічної самобутності македонців та самостійності македонської мови.

За умовами Сан-Стефанського мирного договору 1878 значна частина македонських земель мала увійти до складу автономного Болгарського князівства. Однак, згідно з рішеннями Берлінського конгресу 1878, македонські землі залишилися в складі Османської імперії, уряд якої повинен був змінити спрямованість політики в балканських провінціях. «Берлінський трактат» передбачав надання християнському населенню релігійної автономії, прийняття «органічного статусу», за яким слов’яни могли працювати в судових органах, а також створення «загальної ради» для поліпшення управління територіями зі слов’янським населенням. Наприкінці 1870-х рр. «македонське питання» ускладнювалося масовим переселенням на землі мусульманського населення з Болгарії, Сербії, Боснії та Герцеговини. Від 1880-х рр. македонські землі перетворилися на арену протиборства між Болгарією, Грецією та Сербією.

Для обґрунтування претензій на землі Македонії правлячі кола Болгарії, Греції та Сербії спиралися на «історичне право», відповідно підготовлені статистичні дані демографічного складу населення. Проте здійснення культурно-освітніх програм сприяло формуванню місцевої інтелігенції, завдяки діяльності якої відбувалося піднесення етнонаціональної самосвідомості македонців.

Національно-визвольний рух[ред.ред. код]

Організаційне оформлення македонського національно-визвольного руху відбулося із утворенням Внутрішньої македонсько-одринської революційної організації (ВМОРО). Створена організація 23 жовтня 1893 у місті Салоніках. В установчих зборах прийняло участь шість засновників: Даме Груєв, Хрісто Татарчев, Петер Попарсов, Хрісто Батанджієв, Андон Дімітров та Іван Хаджінколов.

Метою діяльності організації стало залучення болгарського населення в Македонії та Східній Фракії для боротьби за здобуття незалежності від Османської імперії.

Влітку 1894 у місті Ресен відбувся конгрес, на якому затверджено новий статут організації, засновано революційні газети «До зброї» (болг. На оръжие) та «Бунтівник» (болг. Бунтовник).

ВМОРО формувалася як централізована конспіративна організація. Згідно зі статутом головною метою ВМОРО визначалося досягнення в складі Османської імперії політичної автономії краю під гаслом «Македонія для македонців!».

У березні 1895 в Софії (нині столиця Болгарії) на конгресі представників македонської еміграції було засновано Верховний македонський комітет (ВМК), головною метою якого також було проголошення політичної автономії Македонії. Ініціатором створення цієї політичної структури був уряд Болгарії. Між ВМОРО та ВМК розгорнулося гостре суперництво за зверхність у македонському визвольному русі.

Османська імперія під тиском Росії та Австро-Угорщини погодилася на здійснення реформ у македонських землях. «Мюрцштегські угоди» (жовтень 1903) передбачали: призначення до султанського уряду спеціальних російських та австрійських представників — спостерігачів за становищем християнського населення; реорганізацію жандармерії, судових та адміністративних установ; новий адміністративно-територіальний поділ македонських земель з урахуванням етнонаціональних інтересів.

Навесні 1908 «ліве крило» ВМОРО встановило контакти з політичними організаціями младотурків. «Праві» намагалися підпорядкувати діяльність ВМОРО політиці уряду Болгарії, який надавав їм фінансову і військову підтримку.

Младотурецька революція 1908 внесла суттєві корективи в життя суспільства македонських земель. Салоніки й Бітола (нині місто в Македонії) перетворилися на центри младотурецької партії «Об’єднання та прогрес». Після ухвалення червневої (1908) конституції влада младотурків оголосила загальну політичну амністію, згідно з якою бойовикам четницьких загонів дозволялося повернутися на Батьківщину. На заклик лідера «лівих» ВМОРО Я. Санданського до македонських земель стали повертатися учасники македонського визвольного руху.

Розчарування невтішними наслідками младотурецької революції для майбутнього Македонії призвели до розпаду ВМОРО. Праве крило ВМОРО заснувало власну «Спілку болгарських конституційних клубів». Водночас виникли подібні організації з македонців прогрецької та просербської орієнтації. Відмова младотурків надати македонським землям автономію та започаткована ними політична реакція спричинили відновлення збройного опору четників. Відносини між християнами та мусульманами в македонських землях 1911—12 загострилися настільки, що ісламські фанатики в деяких районах вчинили різанину православного населення.

Війни та їхні наслідки[ред.ред. код]

Вардарська Бановина, провінція Королівства Югославії (1929-1941)


Зростання напруженості привело до формування Балканського союзу — антитурецької коаліції країн, який почав розглядати і перспективи вирішення «македонського питання». У жовтні 1912 країни в ультимативній формі зажадали від султана Мегмеда V здійснення реформ і надання автономії Македонії. На початку 1-ї Балканської війни (див. Балканські війни 1912—1913) болгарські війська зайняли східну частину македонських земель, а сербські — західну.

Після розгрому турецьких військ лідери держав Балканського союзу не згадували про надання автономії Македонії. Позбавлена виходу до Адріатики Сербія вимагала як «компенсацію» територію Вардарської Македонії. Греція претендувала на Салоніки та на частини південно-східних македонських земель, Болгарія прагнула приєднання західномакедонських земель, які були звільнені грецькими та сербськими військами.

Недомовленість щодо поділу території Македонії призвела до укладення в травні 1913 антиболгарської сербсько-грецької угоди. Колишні союзники в червні розпочали 2-гу Балканську війну. За її підсумками до Греції відійшла Південна (Егейська) Македонія (48,5 % всієї території), до Сербії — Центральна та Західна (Вардарська — 38 %), до Болгарії — Північно-Східна (Пірінська — 13,5 %). Поділ македонських земель негативно позначився на становищі македонсько-слов’янської етнічної спільності.

За підсумками Першої світової війни македонські землі були поділені між Грецією — «Егейська Македонія» (35 169 кв. км), Королівством сербів, хорватів і словенців (з 1929 — Королівство Югославія) — «Вардарська Македонія» (25 713 кв. км) — та Болгарією — «Пірінська Македонія» (6 798 кв. км). Ці країни зобов’язувалися гарантувати національним меншинам захист життя, майна, громадянських прав, забезпечити свободу віросповідання, вживання рідної мови в школах тощо. Однак у дійсності влада на місцях розпочала політику національного гноблення.

У Королівстві Югославія населення Вардарської Македонії вважалося слов’янським, однак македонців називали «південними сербами», а територію, де вони жили, — «Південною Сербією». Серед македонців у «Вардарській бановині» (1929) здійснювалася політика сербізації.

За часів Другої світової війни внаслідок окупації Югославії та Греції (квітень 1941) гітлерівською Німеччиною та її союзниками Македонія знову була піддана територіальному поділу.

У жовтні 1943 головний штаб Народно-визвольної армії Югославії та Партизанських загонів Македонії звернувся з маніфестом до македонського населення, в якому визначалося головне завдання: звільнити край від «великоболгарських, албанських, македонських фашистів» та «великосербських і великоалбанських гегемоністів»; об’єднати всі македонські землі, населення яких увійде до «братнього союзу всіх південнослов’янських народів».

Уряд Великої Британії виступив проти утворення «Федерації південнослов’янських народів». У жовтні 1944 лідери антигітлерівської коаліції Й.Сталін і У.-Л.Черчілль домовилися про розподіл «сфер впливу» на Балканах, згідно з яким у Греції визначилися британські інтереси, а в Болгарії та Югославії отримував переважні позиції СРСР. На Кримській конференції 1945 лідер Великої Британії категорично висловився проти об’єднання Болгарії та Югославії.

У липні—серпні 1945 в Югославії та Болгарії була розгорнута кампанія «із захисту егейських македонців» від утисків з боку грец. влади. Під час розгортання в Греції громадян. війни (1946–1949) Федеративна Народна Республіка Югославія (ФНРЮ) перетворилася на головну опору грецьких комуністичних повстанців: зі складу греків і македонців на її території утворювалися військові формування; армії надавалася військово-технічна допомога; у Белграді (нині столиця Сербії) діяла радіостанція «Вільна Греція». Грецький уряд звинувачував Югославію та Болгарію в територіальних претензіях.

Прагнення Югославії та Болгарії вирішити за підтримки СРСР власні територіальні проблеми відкидалися західними союзниками антигітлерівської коаліції. На Паризькій мирній конференції 1946 Болгарії не вдалося домогтися приєднання Західної Фракії, яка відійшла до Греції. Державний статус отримала Вардарська Македонія, яка, згідно із Січневою конституцією (1946) ФНРЮ, увійшла до складу ФНРЮ як рівноправний суб’єкт федерації під назвою Народна Республіка Македонія (НРМ).

У складі комуністичної Югославії[ред.ред. код]

Відповідно до конституції Соціалістичної Федеративної Республіки Югославія (СФРЮ) 1963 республіка отримала назву Соціалістична Республіка Македонія (СРМ). За період входження до югославської федерації Македонія перетворилася на індустріально-аграрну країну. Македонськими вченими була створена абетка та здійснена кодифікація правопису македонської мови. У республіці відбулася розбудова системи освіти і науки та були проведені різноманітні заходи в межах «культурної революції». Підготовка фахівців з різних галузей знань здійснювалася в Університеті святих Кирила і Мефодія (Скоп’є), в Університеті св. Клемента Охрідського (Бітола) та в Педагогічній академії (Тетово). 1967 була заснована Македонська академія наук і мистецтв, до складу якої ввійшли два десятки різнопрофільних інститутів та наукових об’єднань.

Після 1991[ред.ред. код]

На перших багатопартійних виборах 20 березня 1991 р. більшість місць у парламенті здобула Внутрішня македонська революційна організація — Демократична партія македонської національної єдності (ВМРО-ДПМНЄ). У січні 1991 р. була прийнята Декларація про суверенітет країни і Македонія, наслідуючи приклад Хорватії і Словенії, відокремилася від Югославії. На референдумі, що відбувся 8 вересня 1991 р., за незалежність проголосувала більшість населення. 17 вересня парламент оголосив про утворення незалежної держави, президентом якої став Кіро Глігоров. У тому ж році македонські албанці проігнорували офіційний перепис населення, а в січні 1992 р. таємно від влади провели референдум, на якому 99 % представників албанської меншини проголосувало за створення територіальної автономії в Західній Македонії. Була зроблена спроба організувати власний перепис населення, що фінансувався ОБСЄ. За оцінками ініціаторів перепису, число албанців становить від 30 до 40 % всіх громадян Македонії.

Стимулом до відокремлення частково був страх перед домаганнями Сербії. Однак насправді Македонія зіткнулася з сильною протидією не Сербії, а Греції. Македонія виношувала ідею об'єднання з тими, хто говорив македонською у північній частині Греції, а афінський уряд побоювався, що незалежна Македонія претендуватиме на грецьку Македонію, і Греція чинила тиск на своїх колег по ЄС і США, наполягаючи на невизнанні нової держави. Переговори про взаєморозуміння між Грецією і Македонією принесли успіх в квітні 1993 р., коли обидві країни погодилися на тимчасову назву країни: «Колишня Югославська Республіка Македонія» (КЮРМ). Це державне утворення було визнане Великобританією 8 квітня, а сусідньою Албанією — 12 квітня. 13 жовтня 1995 р. були відновлені повноцінні дипломатичні відносини з Грецією, а 8 квітня 1996 — з Югославією.

У грудні 1993 р., з метою підтримання незалежної Македонії в її збройному конфлікті з СРЮ, до країни були введені миротворчі сили ООН.

Перші парламентські і президентські вибори в незалежній Македонії відбулися в жовтні-листопаді 1994 р. У них взяли участь понад 77 % зареєстрованих виборців. У передвиборній боротьбі брали участь 38 політичних партій, у тому числі блок «Союз за Македонію» (Соціал-демократичний союз Македонії, Ліберальна партія і Соціалістична партія); національні македонські опозиційні партії на чолі з ВМРО — ДПМНЄ і Демократичною партією, а також партії, що представляли албанську національну меншину. Ряд великих опозиційних партій після першого туру бойкотували вибори, звинувачуючи керівництво країни у фальсифікації їх підсумків. У результаті у другому турі абсолютну більшість депутатських мандатів (85 із 120) здобув «Союз за Македонію»; до парламенту увійшли Ліберальна і Соціалістична партії, а також національні албанські партії. Коаліційний уряд на чолі з Б. Црвенковським складали представники «Союзу за Македонію» і Партії за демократичне процвітання (ПДП). Президентом Македонії знову став К. Глігоров.

У 1996 р. через розбіжності між СДСМ і Ліберальною партією стався розкол правлячої коаліції «Союз за Македонію», і місце соціал-демократів, які покинули блок, зайняла ПДП на чолі з А. Аліті.

Коли навесні 1998 р. в Косово розгорнулися великомасштабні бойові дії, Македонія в черговий раз опинилася на порозі нестабільності. Влітку 1998 р. ООН прийняла рішення збільшити кількість своїх миротворців у Македонії. Прагнення уряду сформувати загальномакедонську національну самосвідомість наштовхнулося на спроби албанців створити в рамках Македонії автономію.

18 жовтня і 1 листопада 1998 р. в Македонії пройшли два тури виборів, на яких Соціал-демократичний союз Македонії (СДСМ), що перебував при владі з 1992 р., зазнав поразки. Опозиційна коаліція «За зміни!», до складу якої увійшли ВМРО-ДПМНЄ і Демократична альтернатива (ДА), отримала 66 місць. До неї прилучилися партії, що виражають інтереси етнічних албанців і мусульман, — Партія демократичного процвітання (ПДП) і Демократична партія албанців (ДПА). Своєрідною платою за підтримку стала обіцянка визнати Албанський університет в Тетово. Крім того, на початку 1999 р. парламент Македонії оголосив амністію колишнім мерам Гостівара й інших міст, засудженим у липні 1997 р. за наказ підняти прапори Албанії, що призвело до сутичок і людських жертв. ПДП виступила також за надання албанській мові статусу другої офіційної мови Македонії. У парламенті країни представлені також Ліберально-демократична партія (4 депутатських мандата), Соціалістична партія Македонії (2) і нова етнічна партія Союз циган (1 мандат). Головою Зборів обраний Стоян Андов (н. у 1935).

У сформованому 30 листопада 1998 р. кабінеті міністрів члени правлячої коаліції з двох партій, що перемогли, зайняли 14 місць із 27. Главою коаліційного кабінету (ВМРО-ДПМНЄ, Ліберально-демократичної партії і ДПА) став голова ВМРО-ДПМНЄ Любчо Георгієвський (н. у 1966), який виступав за співпрацю з європейськими партіями консервативного напряму та активне входження до європейських структур — ЄС і НАТО, а також за конструктивний діалог Македонії з усіма сусідніми країнами. Внутрішньоурядові суперечності призвели до відставки уряду 23 грудня. У самому кінці 1999 р. був сформований і затверджений новий кабінет міністрів (ВМРО-ДПМНЄ — 13 міністерських посад, ДА — 7, ПДП — 4) на чолі з колишнім прем'єром Л. Георгієвським.

Термін повноважень президента Глігорова закінчився в 1999 р., і на 31 жовтня були призначені президентські вибори. Провідна опозиційна сила країни — СДСМ — висунула своїм кандидатом Т. Петковського, що проводив передвиборчу кампанію під антиалбанськими гаслами. Петковський у першому турі випередив кандидата ВМРО — ДПМНЄ Б. Трайковського (н. у 1956). У другому турі президентських виборів, що пройшли в середині листопада, Трайковський здобув 53 % голосів виборців, а Петковський — 46 %. Перемога Трайковського була забезпечена за підтримки виборців-албанців.

19 листопада Глігоров склав з себе президентські повноваження, але посада глави держави залишалася вакантною до 5 грудня 1999 р., доки в 21-му «албанському» окрузі не відбулися повторні вибори. СДСМ звинувачувала ВМРО-ДПМНЄ та її коаліційного партнера Демократичну партію албанців у потуранні албанським націоналістам. Петковський прийшов до фіналу з незначним відставанням — 514 735 голосів проти 592 118 голосів, відданих за Б. Трайковського. ВМРО — ДПМНЄ за підтримки Демократичної партії албанців (ДПА) зробила ставку на голоси албанської громади. Лідери СДСМ стверджували, що під час голосування були допущені численні порушення, головним чином у районах компактного проживання етнічних албанців.

Події 1999 р. в Косово стали детонатором нового витка сепаратистського руху албанців у Македонії. З 2000 р. Македонія стала ареною протистояння македонської більшості та албанських меншин. У березні 2001 р. на північному заході країни почалися збройні сутички між урядовими військами та албанцями,[1] що виступали за пропорційну участь у всіх державних структурах, за албанську автономію з центром у місті Тетово в Західній Македонії і навіть за об'єднання всіх албанців (Албанії, Косова, Тетова, Північної Греції) в єдину Велику Албанію. Албанські сепаратисти сформували так звану Армію національного звільнення (АНЗ). Екстремістські елементи албанської етнічної меншини здійснили наступ на Скоп'є за участі сил Армії звільнення Косова.

У квітні 2001 р. Держдепартамент США прийняв рішення про надання допомоги Македонії в сумі 33 млн дол., з яких прибл. 7 млн дол. йшли на підтримання університету в Тетово, а 17 млн дол. — на військову допомогу македонському уряду.

14 травня 2001 р. в Македонії було сформовано уряд національної єдності за участі основних македонських і двох албанських партій на чолі з прем'єр-міністром Любчо Георгієвським. Після переговорів в місті Охрід 13 серпня 2001 р. лідери основних політичних партій (Георгієвський, Црвенковський, Джафері та Імері), а також президент Трайковський у присутності західних посередників підписали угоду про політичне розв'язання кризи. Одночасно тривала підготовка до введення військового контингенту НАТО, у завдання якого входило роззброєння албанських бойовиків. У кінці серпня 2001 р. перспектива мирного врегулювання конфлікту обговорювалася на зустрічі президентів В. В. Путіна і Б. Трайковського у Києві.

16 листопада 2001 р. парламент Македонії ухвалив 15 поправок до діючої Конституції. Зрівняні в правах з православ'ям всі релігії, у тому числі іслам. Офіційною мовою залишається македонська, але другою офіційною мовою у районах проживання не менше 20 % албанців визнається албанська.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

  • Енциклопедія історії України: Т. 6: Ла-Мі / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. НАН України. Інститут історії України. - К.: В-во «Наукова думка», 2009. - 790 с.: іл.