Історія Русів

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Обкладинка першого видання «Історії Русів»
Т. Г. Шевченко, офорт «Дари в Чигирині»

«Істо́рія Ру́сів» — твір української національно-політичної думки початку XIX століття, де подано яскраво, часом у художній формі, картину історичного розвитку України від найдавніших часів до 1769 року.

«Історія Русів» має дві головні ідеї. По-перше, вона підкреслює історичну відмінність і протистояння між русами (Україною) та Московією. По-друге, вона наголошує історичну цілісність русів (українців) від середньовічної Київської Русі до недавньої тоді Козацької держави.

Історія появи[ред.ред. код]

Перша згадка про «Історію Русів» зустрічається в 1828 році, після знахідки рукопису в бібліотеці м. Грінева. Цей твір добре знали М. Гоголь, О. С. Пушкін, кирило-мефодіївці, і також Тарас Шевченко.

Вперше видана Осипом Бодянським у Москві в 1846 році в «Чтениях Общества Истории и Древностей Российских», а також окремим виданням. Друге видання було здійснено в Нью-йорку в 1956 році у перекладі В. Давиденка, а третє, останнє видання, вже у незалежній Україні у 1991 році (переклад І. Драча). Вперше твір дослівно цитується без посилання на джерела П. П. Гулаком-Артемовським в його творі «Дещо про того Гараська»[1] у 1819 році. Вперше на «Історію Русів» як на рукописне джерело «малоросійської історії» посилається Д. М. Бантиш-Каменський у другому виданні своєї «Історії» у 1830 році[2] Першу рецензію на твір написав О. С. Пушкін в статті «Собрание сочинений Георгия Кониского»[3] у 1836 році. У 1839 році переклав польською мовою і надрукував окремі фрагменти твору польський історик О.Мацейовський[4]. Вперше ілюстрував текст «Історії Русів» Т. Г. Шевченко у 1844 році[5] Англійською мовою опублікована завдяки Гарвардському проекту у серії «Гарвардська Бібліотека Давнього Українського Письменства».

Зміст[ред.ред. код]

Вступ[ред.ред. код]

У передмові автор обґрунтовує необхідність написання історії Малої Росії тим, що по визволенні її від татар вона у загальній російській Історії замовчувалася. Незважаючи на те, що істориків і літописців у Малій Росії не бракувало, але внаслідок плюндрувань, згуби та всеспалення неможливо було зберегти будь-що цілим. З цієї причини взято цю історію із літописів і записок Білоруських. Цими словами читач відсилається до одного з прототекстів Історії Русів — літопису В. Рубана. У заключному абзаці передмови автор жалкує, що деякі безглузді речі і наклепи в самі літописи внесли питомі руси, посилаючись на одну «шкільну історійку»[6]., в якій «виводиться на сцену якась нова земля над Дніпром, а до того ця земля була пустельна і безлюдна, а Козаків на Русі не бувало. Але, видно, — зазначає автор — пан письменник такої нікчемної історійки не бував ніде, окрім своєї школи». Знаючи рік, коли автор Історії Русів А. І. Чепа отримав у подарунок від М. Берлинського його «історійку» (1810), можна достовірно визначити, що передмова була написана не раніше 1810 року.[7].

Основна частина[ред.ред. код]

В основній частині твору автор оглядає історію народу України-Руси (народу Слов'янського) з найдавніших часів до нашестя Татарського екстрактом, а від того нашестя — широко і докладно. Автор наголошує, що цей народ переселився з Азії від часів Вавілонського змішання мов, став мешкати від гір Рифейських[8] і від моря Каспійського на сході до ріки Вісли і моря Варязького на Заході: і від Чорного моря і ріки Дунаю на півдні до північного океану і Балтійського моря на Півночі.

Після нашестя багато уваги приділено Козаччині, Хмельниччині, Гетьманщині. Історична концепція твору продовжує традиції козацьких літописів. По суті, це перша політична історія України. З огляду на цензуру, багато своїх власних думок автор ховає між рядками або приписує їх неіснуючим історичним особам минулого. «Історія Русів» — твір, що з'явився на рубежі сторіч і тривалий час поширювався в рукописному варіанті (вийшов друком лише 1846 p.). За жанром ця робота, власне, не є науковою працею, фахівці називають її «політичним памфлетом», написаним у традиціях козацьких літописів. Автор змальовує картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. Основна увага приділена періодам Козаччини, Хмельниччини, Гетьманщини. В основі історичної концепції твору лежать ідеї автономізму, республіканства, протесту проти національного поневолення. Намагаючись обґрунтувати право народу на свободу та державність, автор стверджував, що тільки Україна була прямою спадкоємицею Київської Русі; польсько-литовська доба — це час розвитку української автономії, коли Україна вступала у відносини з Литвою та Польщею «як вільний з вільним і рівний з рівним»; Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького — це справедлива боротьба пригніченого народу за своє «буття, свободу, власність».

«Історія Русів» — це перша своєрідна політична історія України. Цей політичний памфлет характеризується не тільки яскравістю викладу, оригінальністю стилю, емоційністю, патріотизмом, йому притаманні й тенденційність, недостатня документальна обґрунтованість тверджень, неточності, відверті фантазії автора (вигаданість дат, кількості військ, числа загиблих тощо). Безумовно, у цьому творі надзвичайно багато суб'єктивного, але його автор стоїть на патріотичних, демократичних позиціях і його думку рухає гаряче бажання не тільки розібратися в хитросплетіннях національної історії, а й допомогти своєму страждаючому народові. Не випадково, критично оцінюючи «Історію Русів», Д. Дорошенко зазначав, що ця праця «прислужилася дуже мало науковому дослідженню українського минулого, але допомогла пробудженню національної думки».

Книга складається з ІІІ частин:

Джерела, на які посилається автор[ред.ред. код]

В основу написання «Історії Русів» лягла низка вітчизняних історичних творів: друкованих («Краткая малороссийская летопись»[9](СПб, 1777), «Записки о Малороссии, её жителях і произведениях»[10](СПб,1798), «Краткая Российская история»[11] (М., 1800); та рукописних (рукописи А. І. Чепи, А.Рігельмана, батька і сина Полетик). Автор посилається також на античних та середньвічних авторів — Птолемея, Геродота, Страбона, Діодора, Вольтера. Велике враження на творця «Історії Русів» справили історіософські праці Йоганна Готфріда Гердера[12]

Автор[ред.ред. код]

Щодо точної дати написання та авторства «Історії Русів» є різні гіпотези. Найпоширенішою і найпершою за часом виникнення є та, що автором «Історії Русів» слід вважати архієпископа Мстиславського, Оршанського і Могильовського Георгія (Кониського) (О. Бодянський).

Пізніше з'явилися припущення, що авторами можуть бути:

Деякі дослідники, зокрема О. Оглоблин, припускають, що автор «Історії Русів» належав до Новгород-Сіверського гуртка українських автономістів кінця 18 ст. і був пов'язаний спільними ідейно-політичними та службовими інтересами з кн. О. Безбородьком (О. Оглоблин). Інші дослідники дотримуються думки, що автор «Історії Русів» належав до ліберального оточення малоросійського генерал-губернатора кн. М. Репніна-Волконського в Полтаві (М. Максимович). Хронологія датування створення «Історії Русів» коливається в межах 1760–1820. Цілком імовірно також, що «І. Р.» пройшла кілька редакцій, остання з яких була на початку 19 ст.[13].

Значення[ред.ред. код]

Історію Русів використовували при написанні своїх історико-літературних творів Тарас Шевченко, Євген Гребінка, Ізмаїл Срезневський, Микола Гоголь, Микола Костомаров.

Для всебічного вивчення значення Історії Русів для української та європейської (російської, польської, білоруської та інших) культур лабораторією загальної та етнічної психології Інституту психології імені Г. С. Костюка Національної АПН України та Міжнародною громадською організацією «Інститут Україніки» створено в Інтернеті віртуальний музей (Музей однієї книги «Історія Русів»). У музеї представлено перше видання Історії Русів Й. Бодянського, переклад І. Драча. Розпочато накопичення текстів авторів 19-21 століть, які висловлюють свої думки про різні аспекти значення Історії Русів для осмислення етнонаціональної історії східних слов'ян (І. Крип'якевич, Л. Кучма, О. Пушкін, В. Соболь, Н. Ульянов, М.-Л. Чепа та інші), і, зокрема, українців[14] Промовистим є той факт, що у роки радянської влади «Історія Русів» трактувалася як «антирадянський» твір, про що свідчить лист відомої дисидентки Оксани Мешко до Президії Верховної Ради УРСР від березня 1978 року[15]

Історія Русів і Стародубщина[ред.ред. код]

Широке коло дослідників вважає, що «Історія Русів» була створена на Стародубщині, адже найвідоміші екземпляри цієї праці були знайдені на початку ХІХ ст. саме тут – у Гриневі та Понурівці, маєтках української козацької старшини Безбородьків та Миклашевських. Валерій Шевчук[16] вважає автором «Історії Русів» Архипа Худорбу, учасника Новгород-Сіверського патріотичного гуртка, козацького урядовця з Сіверщини. Дійсно, подіям на Стародубщині у 18-му ст., в «Історії Русів» відведено багато місця, можна навіть сказати, що «Історія Русів» є своєрідним продовженням «Літопису Самовидця», автор якої також жив на Стародубщині, та завершив свою історію початком ХVІІІ ст., а автор «Історії Русів» її продовжив. Патріотичний зміст «Історії Русів» наслідує тим традиціям, які розпочав Роман Ракушка у своєму великому творі. Через «Історію Русів» ми можемо подивитися на те, як сприймали стародубці бурхливі події ХVІІІ ст.

Розпочинається це століття для стародубців в «Історії Русів» палкою промовою гетьмана Івана Мазепи на території Стародубського полка, у Семенівці, перед зустріччю із шведами. Автор «Історії Русів» вустами Мазепи називає Росію «деспотичною державою», та вимагає від українців боротьби за волю[17]. Потім автор виказує схвальне відношення до шведського війська на теренах краю, яке поводилося з українцями «як друзі». В «Історії Русів» написано про це так: «Вступ Шведів зовсім не схожий був на навалу неприятельську, і нічого він в собі ворожого не мав, а переходили вони села обивательські і ниви їхні, як друзі та скромні мандрівники, не займаючи нічиєї власності і не чинячи усіх тих бешкетів, свавільств та всякого роду безчинств, що свої війська звичайно по селах чинять під титулом: «Я — слуга Царський! Я служу Богові і Государеві за весь мир Християнський! Кури і гуси, молодиці й дівки нам належать по праву воїна і по наказу його Благородія!» Шведи, навпаки, нічого в обивателів не вимагали і ґвалтом не брали, але де їх знаходили, купували в них добровільним торгом і за готівку»[18].

І далі, усяке російське свавілля, що відбувалося на Стародубщині після Полтави – Меншиковські репресії у Почепі, відбирання російським урядом земель в українських поміщиків на користь старообрядців, муки та смерть стародубських козаків на будівництві Ладозького каналу, полковники-росіяни, які нічого не тямили в українських реаліях, а тільки набивали грошима власні кишені, усі ці події яскраво змальовані в «Історії Русів», причому автор завжди рішуче встає на бік покривдженого українського населення Стародубщини, проти російських адміністраторів. Так наприклад описує він звірства російського генерала Карла Бірона ukru, брата коханця російської імператриці Анни Іванівни, у Стародубі: «На самий спогад про шаленства брата його, кульгавого і майже безногого Бірона, здригаються мешканці Стародуба та його околиць. Він, бувши цілковитим калікою, мав, одначе, ранг повного Генерала Російського і, квартируючи декілька років у Стародубі з військом і численним штатом, подобився пишністю і чванливістю самому гордому Султанові Азіатському, а поведінка його ще більше мала в собі варварських химер. І, не кажучи про численний сераль, сформований і комплектований насильством, хапали жінок, особливо тих, що мали немовлят, відбирали в них грудних дітей, а замість них змушували груддю своєю годувати малих цуценят для мисливської зграї того недолюда; інші ж його мерзоти паскудять саму уяву людську»[19].

На відміну від Романа Ракушки, автора «Літопису Самовидця», автор «Історії Русів» вельми негативно відноситься й до росіян-старообрядців, які заселяли Стародубщину починаючи з ХVІІ ст. І його можна зрозуміти. Якщо для Романа Ракушки старообрядці були бідним, гнаним та пригнобленим російським людом, якому стародубські українці надавали притулок та рятували життя, то для автора «Історії Русів» старообрядці є вірними слугами імперського режиму, які помстилися брудною невдячністю українцям Стародубщини за їхню гостинність. Тому про старообрядців, які зневажливо називали українців Стародубщини «хохльонками», та ширили міжнаціональну ворожнечу в краї, автор «Історії Русів» писав так: «Численні акти їхні, або різноманітні толки, не підходять до жодної секти Християнської чи деїстичної, а суть — одна маячня мужицька, взята з найгрубішого поганства і примножена безумними забобонами. Вона полягає у виборі ручних перстів, котрими б хрестилися сильніше, і в розборі образів Угодничих та хрестів Христових; і котрий образ од інших старіший, багатший та потворніший, той у них і достойніший до почитання; хрест, що має більше кінців, є кращий од тих, що з чотирма кінцями, і їх дехто вважає за печать Антихристову. Рівно і про книги Християнські теж верзуть, що котра з них старіша і менше зрозуміла, та й святіша; і в таких розборах увесь їхній догмат полягає. Про суть же самої релігії та закон Християнський і поняття вони не мають, а ладні сперечатися за все з найбільшими богословами до шаленства і радше підуть на всякі муки, як признаються в тому, чого не розуміють»[20].

Поширення «Історії Русів»[ред.ред. код]

Маєток Миклашевських у Понурівці. Стара світлина.

Головним центром, у якому збиралися на початку ХІХ ст. патріоти української Стародубщини, була Понурівка, маєток Миклашевських. Будучи противником російського імперського деспотизму, Михайло Миклашевський і дітей своїх виховував у європейських демократичних традиціях. Старший син Миклашевського Олександр, перебуваючи у Петербурзі, став членом таємного товариства офіцерів Ізмайлівського полка, які готувалися до знищення збройним шляхом царської влади у Росії та перетворення імперії у демократичну федеративну державу рівноправних народів. Вступивши до лав декабристів, Олександр Миклашевський ознайомив російських борців-демократів з великою історичною працею свого земляка-стародубця «Історією Русів». Цей патріотичний український твір настільки вразив росіян-декабристів своїм демократичним духом, що головний ідеолог цього антиімперського руху Кіндратій Рилєєв відтепер розпочав писати свої агітаційні праці виключно на українську тематику, узявши за історичне джерело саме «Історію Русів». Прочитавши «Історію Русів», Рилєєв вважав українців найдемократичнішим народом на теренах імперії, і саме волелюбність українців ставив за взірець росіянам у боротьбі проти царату. Свої історичні поезії Рилєєв з цього часу називає «думами», на кшталт українських, та заходиться писати відразу три великі поеми з української історії – «Войнаровський» , «Мазепа» та «Наливайко». Сподіваючись, що на Стародубщині могли зберегтися ще якийсь українські демократичні твори, Рилєєв вимагає від свого друга (також декабриста та родича Михайла Миклашевського, одруженого з його дочкою Софією) – Олександра фон Брігена, відвідати свого тестя у Понурівці, та пошукати там нових українських антиімперських творів. Олександр фон Бріген схиляється на пропозицію свого друга, і в листі від 1825-го року пише до Кіндратія Рилєєва з Понурівки: «Я буду прикладати старання дослати Вам, наскільки можна, матеріали із малоросійської історії, маю на увазі дістати таку історію, писану сучасником Кониського Худорбою, вона невідома, бо тільки один екземпляр її існує в домі, в якому жив Худорба. Ця історія цінується тут нарівні з історією Кониського, ставлять їй тільки за хибу, що вона дуже вільно і супроти уряду нашого написана. Діставши її, я велю зробити з неї два списки, один для Вас, а другий для себе»[21] (знаючи, що його лист може потрапити до рук імперських цензорів, фон Бріген нівелює революційне значення цього твору твердженням, що це, нібито, його «хиба»). Але зробити копії з цієї «малоросійської історії» фон Брігену так і не вдалося – раптова смерть російського імператора Олександра І та невдала спроба декабристів повалити імперський уряд повстанням на Сенатській площі у Петербурзі, призвели до арешту 10 січня 1826-го року у Понурівці (за деякими даними у Березівці – іншому маєтку Миклашевських на Стародубщині), й Олександра фон Брігена, й Олександра Миклашевського, і його молодшого брата – Йосипа Миклашевського, якого звинувачували у тому, що він брав участь у таємному товаристві, метою якого було скинення імперської влади на Україні. Йосипа Миклашевського дуже скоро з-під арешту звільнили, не доказавши його вини, але на протест проти імперського свавілля, та в ознаку солідарності з друзями, він пішов у відставку з військової служби, і більше на службу російському уряду не повертався.

Хата Миклашевських у Стародубі. Сучасний вигляд.

Під час арешту братів Миклашевських 1826-го року, в них була вилучена, скоріш за все, й «Історія Русів», бо подальша доля цих екземплярів нам не відома. Знищені владою були й ті списки, якими користувався Кіндратій Рилєєв, коли творив свої думи та поеми, а сам поет, загинув, як відомо, на шибениці, разом зі своїми побратимами – керівниками декабристського повстання. Але на той час «Історія Русів» набула на Стародубщині вже такої великої слави, що знищити її було неможливо. Вже через два роки про неї знову почула не лише Україна, але вся імперія, де десятки народів томилися під важким московським ярмом. 1828-го року до маєтку Безбородьків Гринева приїхали члени стародубського суду Лайкевич та Гамалія, з метою описування місцевої бібліотеки після смерті її господаря. Саме у бібліотеці Безбородьків і було знайдено екземпляр «Історії Русів», копію з якої встиг зробити губерніальний маршалок Степан Ширай. Знайдений описувачами екземпляр також дуже скоро загинув у нетрях адміністративної бюрократичної машини, але Степан Ширай зробив зі свого списку ще дві копії, які подарував своїм друзям, відомим українським науковцям – Дмитру Бантишу-Каменському та Осипу Бодянському. А вже від них «Історія Русів» у численних списках почала ширитися по всій Україні. Появу цього твору у суспільно-політичному житті Російської імперії можна порівняти із міцним вибухом, який повністю перевернув громадську думку та уявлення багатьох людей про минулу історію України. Не дивлячись на заборону до друку, «Історія Русів» з’являється на книжкових полицях кращих діячів Росії та України. Того самого 1828-го року, ознайомившись із списком «Історії Русів», російський поет Олександр Пушкін розпочинає писати свою поему «Полтава», куди не зважаючи на всю його великодержавницьку любов до Петра І, потрапляють і такі рядки, що безперечно були навіяні «Історією Русів»:

Украйна глухо волновалась,
Давно в ней искра разгоралась.
Друзья кровавой старины
Народной чаяли войны,
Роптали, требуя кичливо,
Чтоб гетман узы их расторг,
И Карла ждал нетерпеливо
Их легкомысленный восторг.
Вокруг Мазепы раздавался
Мятежный крик: пора, пора!
Но старый гетман оставался
Послушным подданным Петра.
Храня суровость обычайну,
Спокойно ведал он Украйну,
Молве, казалось, не внимал
И равнодушно пировал.

«Что ж гетман? - юноши твердили,
Он изнемог; он слишком стар;
Труды и годы угасили
В нем прежний, деятельный жар.
Зачем дрожащею рукою
Еще он носит булаву?
Теперь бы грянуть нам войною
На ненавистную Москву!
Когда бы старый Дорошенко,
Иль Самойлович молодой,
Иль наш Палей, иль Гордеенко
Владели силой войсковой;
Тогда б в снегах чужбины дальной
Не погибали казаки,
И Малороссии печальной
Освобождались уж полки».

Ідеї та думки «Історії Русів» потрапляють і у твори Миколи Гоголя, й у історичні патріотичні поезії Тараса Шевченка. «Історія Русів» знову сколихнула українську свідомість, яку так бажала приспати російська влада. Єдиний раз у Росії надрукована була «Історія Русів» невеликим тиражем 1846-го року, в типографії Московського університету, завдяки наполегливим зусиллям Осипа Бодянського. А вже після цього почала вона ширитися по всьому світові, зробивші свої перші кроки саме на Стародубській землі. Стародубці про це пам’ятають, і цим пишаються.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Гулак-Артемовський П. П. Поетичні твори. — К.: Наукова думка. — 1984. — 608 с.
  2. Д. Н. Бонтыш-Каменский. История Малой России. Москва, 1830.
  3. Пушкин А. С. Полное собрание сочинений в десяти томах. — Изд.4. — Издательство «НАУКА», Ленинград. — 1978. http://ukrainica.org.ua/ukr/istoriya_rusov/202-istoriya_rusov_all/3147-3147
  4. Соболь В. Перспективи дослідження «Істрії Русів»/12 подорожей в країну давнього письменства.- Донецьк, 2003.
  5. Шевченко Т. Г. Офорти. Дари в Чигирині 1649 року.
  6. Берлинський М. Примечаніє о Малоросії \ Краткая Российская история, для употребления юношеству, начинающему обучатся Истории, продолженная до исхода 18 столетия. Сочиненная в Киеве учителем Максимом Берлинским. — Москва, 1800.
  7. Письмо В. Г. Полетике от А. И. Чепы. 17. февраля 1810 года. «Киевская старина» 1890. № 5. — С. 57-60.
  8. Рифейские горы. Русская Википедия. Цитовано 18 вересня 2012.
  9. Рубан В. Краткая малороссийская летопись. — СПб, 1777.
  10. Маркович Я. М. Записки о Малороссии, её жителях і произведениях.- СПб,1798.
  11. Берлинский М. Краткая Российская история. — М., 1800.
  12. Гердер, Йоганн Готфрід. Вікіпедія: Вільна Енциклопедія. http://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Йоганн_Готфрид_Гердер&oldid=10649975. Цитовано 18 вересня 2012.
  13. О. В. Ясь «ІСТОРІЯ РУСІВ» // Енциклопедія історії України / Редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін.. — Київ: Наукова думка, 2005. — Т. 3: Е-Й. — С. 672.
  14. Чепа М.-Л. А. Етнописхологічний вимір цивілізаційного поступу.- К.: Педагогічна думка, 2008.- 104 с. ISBN 978-966-944-126-6
  15. Інформаційні бюлетені української громадської групи сприяння виконанню гельсінських угод. Ч. 2. (березень-червень 1978 р.). — Торонто-Балтимор: «Смолоскип», 1981. — С. 79-82. ISBN 0-914834-21-2.
  16. Шевчук В. О. Нерозгадані таємниці «Історії Русів» // Історія Русів. — Київ: «Радянський письменник», 1991. — С. 13-15.
  17. Исторія Русовъ, или Малой Россіи. — М., 1846. — С. 202-204.
  18. Исторія Русовъ, или Малой Россіи. — М., 1846. — С. 208-209.
  19. Исторія Русовъ, или Малой Россіи. — М., 1846. — С. 242-243.
  20. Исторія Русовъ, или Малой Россіи. — М., 1846. — С. 222-223.
  21. Оглоблин О. П. Люди старої України, — Мюнхен: «Дніпрова хвиля», 1959. — С. 18.

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]