Історія Туркменістану

Історія Туркменістану бурхлива, досі ще загадкова і характеризувалася взаємодією різних кочових племін.

Туркменістан.

Давні часи

На території Туркменістану було знайдено безліч кам'яних знарядь, що належать до різних етапів палеоліту. До неоліту відносяться залишки поселень мисливців і рибалок: найвідоміші з них — грот Джебел у східному Прикаспії.

Південна область Туркменістану була північно-східною окраїною давніх хліборобських культур Близького Сходу, і тут раніше, ніж в інших частинах Середньої Азії, виникло хліборобство і скотарство. Знайдене поблизу Ашгабата поселення Джейтун — найдавніше хліборобське поселення (VI тис. до н.е.) на території колишнього СРСР. Хліборобство виникло на основі природного зрошення: поля зволожувалися розливами гірських струмків.

Стародавні землероби передгірних рівнин південного Туркменістану осідали в будинках, побудованих з глиняних валиків — попередників цегли-сирцю, виробляли серпи з вкладишами з кремнію, зернотерки, ліпний керамічний посуд, прикрашений червоним розписом. У неоліті в цій зоні з'являються перші ірригаційні канали. Розвиток хліборобства відбувався також в епоху бронзи. До цього часу відноситься безліч пам'яток — великих поселень (Намазга-тепе, Алтин-тепе, Кара-тепе тощо), частина яких належить до протоміського типу. Під час їх розкопок серед інших матеріалів були виявлені також предмети мистецтва — статуетки, керамічні посудини з розписом тощо.

Хліборобські оазиси південного Туркменістану VII-VI ст. до н.е. перебували у складі різних держав: Маргіана (басейн Мургаба) — у складі Бактрії; південно-західні області Парфії і Гірканії — у складі Мідії. У VI-IV ст. до н.е. Туркменістан входив до держави Ахеменідів, а після цього у володіння Олександра Македонского і його наступників — Селевкидів. Етнічний склад древнього населення Туркменістану був неоднорідним. У степах і пустелях кочували скотарі — дахи і массагети (західні групи саків — іраномовних племен, що займали у ті часи величезні території Середньої Азії і Казахстану).

Середньовіччя

Територія Туркменії в складі держави Сасанідів. Раннє Середньовіччя

У середні століття дуже важливу роль у формуванні туркмен і їхньої мови відіграли огузи — тюркомовні племена, що проникали сюди здавна, але особливо у IX-XI ст. і в період пересувань сельджуків.

Туркменами приблизно у IX-XI ст. почала називатися та частина степового тюркомовного населення, яка осіла вздовж кордонів хліборобських районів і своєю культурою була тісно пов'язана з іраномовним населенням Хорезму і Хорасану.

Остаточно туркменська народність сформувалася лише в XIV-XV стст. До цього часу в оазисах південного Туркменістану майже завершилося злиття осілих огузьких степових племен з осілим іраномовним населенням північного Хорасану.

На початку XVI ст. північні туркменські племена широко розселилися і займали все східне узбережжя Каспійського моря, півострів Мангишлак, Устюрт і Балхани, північно-західні окраїни Хорезмського оазису, береги Сарикамишського озера і Узбою, а також пустелю Каракуми. Вони оволоділи землями і в оазисах південного Туркменістану, де ще зберігалося іраномовне хліборобське населення. У цей період більшість туркменських племен вели напівкочовий спосіб життя, поєднуючи заняття хліборобством на орошуваних землях зі скотарством. Скотарі, так само як і землероби, зазвичай були у кожному роді. Нерідко одна частина родини кочувала з худобою, а інша жила осіло, обробляючи землю і оберігаючи посіви. Хліборобством найчастіше займалися бідніші члени роду. Заможні родичі — володарі великих стад худоби — доручали їм за частку врожаю обробку своїх полів. Поділ туркмен на скотарів і землеробів зберігся і в ХХ ст.

У пізньому середньовіччі туркменські племена були розподілені між трьома феодальними державами — Іраном, Хівою і Бухарою. Суспільний лад туркмен у XVI-XIX ст. історики визначають як патріархально-феодальний з елементами патріархального рабства. Роль військово-феодальної знаті з часом посилювалася. Феодальні відносини найбільше були розвинуті серед осілих хліборобських племен (дар'яликські туркмени, язири прикопетдагської смуги). Однак туркмени майже не мали міст, розвинутого ремесла і в економічному відношенні відставали від своїх сусідів — корінних жителів Ірану, Бухари і Хіви. Це було головною причиною їх політичної роздробленості.

У XVI ст. їхня територія була об'єктом жорстоких війн між бухарськими і хівінськими ханами, а південь Туркменістану захопив сефевидський Іран.

У цей період зменшується стік води по Дар'ялику і починає поступово висихати Сарикамиське озеро, по берегах якого жили туркменські племена. Ця обставина змусила їх поступово переміститися на південь, у приатрекські степи і прикопетдагські райони, а звідти — на південний схід у долини Мургабу та Амудар'ї. З початку XVII ст. на кочовища північних туркмен і місто Хорезм вчиняють зухвалі набіги калмики, які прийшли зі сходу у пошуках вільних земель. У цей час зміцнюються не тільки економічні, а й політичні зв'язки туркмен з Російською державою. У кінці XVII ст. деякі туркменські племена, змучені набігами калмиків і загонів хівінського хана, перейшли у російське підданство і переселилися на Північний Кавказ.

У 1740 р. більша частина території Туркменістану опинилася в руках іранського шаха Надира. Частина туркмен, які не підокорилися, пішли на Мангишлак, у прикаспійські степи і в Хорезм. Надир-шах, зустрічаючи завзятий опір туркмен, жорстоко розправлявся з ними. Його проводирі знищували і забирали у рабство жителів, викрадали худобу, грабували майно. Однак боротьба не припинялася. У 1747 р. Надир-шах був убитий, і його держава швидко розпалася. Туркменські племена, які тимчасово пішли на північ, повернулися у південний Туркменістан.

Закаспійська область в 1900 р.

XIX ст.

У XIX ст. тривали нескінченні війни і грабіжницькі походи феодальних властителів Хіви, Бухари та Ірану на територію Туркменістану. Не припинялися також міжусобиці між туркменськими феодалами. Все це перешкоджало суспільно-політичному, економічному і культурному розвитку туркмен, що прирікало їх на крайню відсталість.

Напередодні входження до складу Російської імперії туркмени займали всю сучасну територію Туркменістану, а також деякі райони сучасних Ірану й Афганістану. Частина їх жила на Устюрті і Мангишлаку, де окрім них кочували казахи. Як і в пізньому середньовіччі, туркмени поділялися на безліч племен, всередині яких існувала багатосходинкова система поділу. Найбільшими племенами були теке (текінці), йомут (йомути), ерсарі, сарики, салири, гоклени, човдури та інші. Племенні і родові зв'язки відігравали велику роль і використовувалися родовими вождями для експлуатації сородичів.

Тривалий час зберігалося безліч архаїчних соціальних інститутів, що вживалися з феодалізмом. Так, майже до 80-x років XIX ст. існувало патріархальне рабство. Всі туркмени поділялися на «чистокровних», рабів і рабинь, які у родині звичайно були наложницями. У суспільстві також був значний прошарок нащадків від змішаних шлюбів вільних з рабинями. Окрім цих основних категорій, існували ще прибульці з інших племен і нащадки вже підкореного і ще не повністю асимільованого іраномовного населення. Всі ці соціальні категорії, окрім «чистокровних», не вважалися повноцінними членами суспільства.

У 60-70-х роках XIX ст. до складу Росії увійшли Бухарський емірат, a після цього Хівінське ханство. У 1869-1885 рр. до складу Росії увійшла територія південного Туркменістану, що утворила Закаспійську область. З 1898 р. ця область стала частиною Туркестанського краю.

Після приєднання до Росії Туркменістан почав втягуватися в економічну систему російського капіталізму, яку, незважаючи на встановлену царською адміністрацією систему управління цією окраїною, можна все ж назвати прогресивною порівняно з архаїчним суспільно-економічним устроєм туркменських племен.

Соціальні відносини, родинно-шлюбні стосунки, правила поведінки у суспільстві, які протягом багатьох століть визначалися нормами звичайного права (адат), у нових соціально-економічних умовах опинилися під сильнішим впливом духівництва і все більше почали витіснятися нормами шаріату. Общинна земельна власність, яка раніше захищалася адатом, витісняла приватну власність. Родові старійшини і хани, які захоплювали общинні землі, ставали також фактичними розпорядниками води, що орошувала ці землі.

У 1880-1885 рр. по території Туркменістану була проведена Закаспійська залізниця, що започаткувало проникнення капіталу в Середню Азію. У Закаспійській області виникли міста (Красноводськ, Ашгабат, інші) з прибулим російським і вірменським населенням, з'явилися промислові підприємства. Таким чином, перед Жовтневою революцією 1917 року у суспільному ладі туркмен, який залишався в основному патріархально-феодальним, з'явилися елементи капіталізму, особливо у південних (Ашгабатському, Мервському) районах.

XX ст.

Після перемоги Жовтневої революції у Петрограді та вдалого збройного повстання у Ташкенті (листопад 1917 р.) радянська влада офіційно була проголошена у Закаспійській області 2 (15) грудня 1917 р. на IV з'їзді Рад Закаспійської області. Після цього влада почала переходити до рук Рад в інших містах, селищах, аулах Туркменістану. У цей же час у січні 1918 р. владу у Хіві захопив Джунаїд-хан.

30 квітня 1918 р. на V з'їзді Рад Туркестанського краю, що відбувся у Ташкенті, була утворена Туркестанська Автономна Радянська Соціалістична Республіка (у складі РРФСР). До неї увійшла основна частина території Туркменістану (Закаспійська область, переіменована у серпні 1921 р. у Туркменську область*).

У липні 1918 р. у Закаспійській області за підтримки англійців владу захопили есери і меншовики. У Закаспій вступили англійські війська. Громадянська війна та іноземна інтервенція тривали близько 1,5 року. У липні 1919 р. Червона Армія зайняла Ашгабат, а в лютому 1920 р. — Красноводськ; англійські війська були вигнані з Туркестану.

У листопаді 1919 р. перемогла народна революція у Хіві, у вересні 1920 р. — у Бухарі, і на цій території були утворені Хорезмська і Бухарська народні радянські республіки. Частину їх населення становили туркмени. Згодом ці республіки були перетворені в соціалістичні.

У результаті національно-державного розмежування Середньої Азії з окремих територій, населених туркменами, 27 жовтня 1924 р. була утворена Туркменська Радянська Соціалістична Республіка. У лютому 1925 р. (водночас з I з'їздом Комуністичної партії Туркменістану) відбувся I Всетуркменський з'їзд Рад, що ухвалив Декларацію про утворення Туркменської РСР і постанову про добровільне її входження до складу СРСР. Вперше була створена єдина туркменська національна держава, що стало найважливішим чинником формування туркменської нації.

У 1929-1930 рр. і особливо в 1931 р. у період індустріалізації і колективізації сільського господарства в Туркменістані, особливо у районах, що займалися тваринництвом і де найбільшою мірою збереглися докапіталістичні суспільні відносини, активізувалися загони басмачів, які підтримувалися з-за кордону. Тим не менше, Червоній Армії вдалося порівняно швидко ліквідувати басмацтво.

На початку Великої Вітчизняної Війни була створена 87-а окрема туркменська бригада, яка пізніше стала основою 76-ї стрілецької дивізії. Під час війни 19 тис. воїнів Туркменістану були нагороджені орденами і медалями, 51 воїн-туркмен був удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

До труднощів післявоєнних років додалося страшне лихо 1948 р. — руйнівний Ашгабатський землетрус. Тим не менше, за післявоєнний період вдалося (багато у чому завдяки росіянам і українцям, які приїхали в Туркменістан зі спустошених під час війни регіонів СРСР) успішно відновити і модернізувати народне господарство республіки: створити нафтогазовий комплекс, побудувати Каракумський канал.

Після 1990 року

У період розпаду СРСР у 1990 році у Туркменістані була заснована посада президента, яким став Сапармурат Ніязов. Незалежний Туркменістан перертворюється в автократичну країну під керуванням президента.

27 жовтня 1991 р. — день проголошення Незалежності Туркменістану.

18 травня 1992 р. — ухвалення Конституції Туркменістану.

12 грудня 1995 р. — підписання Резолюції Генеральної Асамблеї ООН про «Постійний нейтралітет Туркменістану» , що визначають внутрішню і зовнішню державну політику країни.

Найбільшою подією 2001 року стало створення духовного, етичного й естетичного кодексу Туркменістану «Рухнама» Сапармурата Туркменбаши, що стало ще одною частиною культа Туркменбаши. Коли той помер 21 грудня 2006 р., новим президентом став Гурбангули Бердимухамедов.