Історія Чилі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Flag of Chile.svg
Ця стяття є частиною серії
Історія Чилі
Доіспанська історія Чилі
Дослідження Чилі
Іспанське завоювання Чилі
Колоніальний період
Війна за незалежність
Консервативна республіка
Ліберальна республіка
Парламентська республіка
Президентська республіка
Радикальні уряди Чилі
Чилі в 1952-1970 роках
Чилі в епоху Піночета
Чилі після 1989 року
Чилі

Істо́рія Чи́лі почалася з заселення регіону близько 13 тисяч років тому. У 16 столітті розпочалося завоювання і підкорення території сучасної Чилі іспанськими конкістадорами, у 19 столітті чилійський народ отримав незалежність від колоніальної влади. Значний вплив на розвиток Чилі до початку Другої світової війни мав видобуток селітри та міді. Багатство природних ресурсів значною мірою посприяло розвиткові економіки країни, однак також ставило у залежність від інших держав і часто призводило до воєн. Після столітнього керівництва християнсько-демократичного уряду у 1970 році до влади прийшов соціалістичний президент Сальвадор Альєнде. Проте путч Августо Піночета 11 вересня 1973 року встановив 17-річну диктатуру. В цей час здійснено ряд радикальних економічних реформ. З 1988 року в країні впевнено розвиваються демократичні тенденції розвитку.

До історії Чилі також включають історію острова Пасхи, що належить країні. Вона розглядається в статті Історія острова Пасхи.

Зміст

Історія Чилі до приходу іспанців[ред.ред. код]

Залишки поселення Тулор (приблизно 800 рік до н. е.) біля Сан-Педро-де-Атакама, на півночі Чилі

Головна хвиля переселенців, що стали предками доколумбового населення Америки, близько 14-10 тисяч років до нашої ери перетнула Берингову протоку. Деякі дані вказують, про те, що до цієї хвилі могла бути ще одна, маршрут переселення якої залишається невідомим, і представники якої ймовірно є предками деякої частини сучасного населення Патагонії. Після приходу до Америки азіатської хвилі міграції, заселення континенту проходило у південному напрямку, поки не було заселено Вогняну Землю — крайню південну точку Південної Америки. Першими поселенцями на території сучасної Чилі були племена індіанців-кочівників, які близько 13 тисяч років тому заселили родючі передгір'я Андів та оазиси пустелі Атакама, саме тут розташована найстаріша на території Чилі археологічна ділянка Монте-Верде. Проте кліматичні умови, а особливо посушливість пустелі Атакама не сприяли густому заселенню території. У період між 8000 і 2000 роками на території сучасної провінції Аріка існувала культура Чінчорро, представники якої першими у світі муміфікували померлих. Близько 2000 року до нашої ери на півдні країни з'явилися сільське господарство та скотарство.

В доінкський період на території Чилі жили численні народи, які історики зазвичай поділяють на три головні культурні групи: Північна група, що включала народи чанго, атакаменьйо та аймара, які мешкали між річками Лаука і Копіапо, на південь до річки Аконкаґуа мешкали діаґіти. Ці народи займалися рибальством, землеробством, полюванням, ремеслом і вели торгівлю між собою. Деякі з індіанців цього району мали відносно високу культуру, так атакаменьйо були відомі своїм будівництвом фортець, прикладом яких є Пукара-де-Кітор, неподалік від міста Сан-Педро-де-Атакама.

Центральна група включала народ мапуче (арауканів) та пов'язані народи, що населяли територію між річкою Чоапа і островом Чилое та займалися сільським господарством, культурний вплив мапуче на регіон, відомий як арауканізація, продовжився і після прибуття іспанців.

Південна група включала численні племена мисливців та збирачів. Так на південний захід від фіорду Релонкаві в Андах селилися чикілане і пойя, на острові Чилое мешкали чоно. Вогняну Землю в той час заселяли племена алакалуфів, яґанів, она (селькнамів) і хауш.

З приходом до влади 10-ого інки Тупака Юпанкі в 1471 році почалося проникнення інків на територію Чилі. Під час його правління, у 1473 році інки захопили територію до річки Мауле, південніше Куріко. Але там вони зіткнулися з масовим опором місцевих індіанських племен, тому завоювати південніші території інкам не вдалося. Майже все корінне населення північного Чилі перебувало під владою інків. Для прикладу, плем'я пікунче було цілком підкорене інками. Згодом на цих теренах розгорнулися бої між індіанцями та іспанськими конкістадорами.

Колоніальний період[ред.ред. код]

Конкіста[ред.ред. код]

Першим європейцем, хто ступив на територію Чилі, був Фернан Магеллан, кораблі якого 1520 року досягнули території неподалік сучасного міста Пунта-Аренас. На честь мореплавця було названо Магелланову протоку. Місце, де висадився Магеллан, мало назву «Tchili», що з індіанської мови означало сніг. Звідси і пішла майбутня назва держави. За іншими версіями, назва країни походить також від слова «chili», що означає «там, де закінчується сніг» і було дуже поширеним серед носіїв мови кечуа. На перший погляд здається дивним, чому країну з теплим кліматом назвали так. Однак за легендою конкістадори питали в індіанців Перу, вказуючи на високі південні гори вкриті вічними снігами, що за країна лежить на півдні. Індіанці ж відповідали «чілі» тобто «там сніг» маючи на увазі засніжені високогірні перевали.

1533 року армія іспанських конкістадорів на чолі з Франсиско Пісарро без особливих труднощів заволоділа центральними містами держави інків. Проте всю Чилі захопити не вдалося — військам заважала пустеля та гори, через це значна частина території сучасного Чилі певний час перебувала в ізоляції. Першими європейцями, які змогли досягнути Чилі по суші були Дієґо де Альмаґро та його команда, що почали свою подорож у місті Куско в Перу 1535 року. Дієго де Альмагра вирушив у пошуках золота, проте так і не зміг його знайти. Свого супутника Ґомеса де Альварадо він відправив у південному напрямку. До річки Мауле вони змогли добратися без перешкод збоку місцевого населення. Але біля річки Ітата їх чекали важкі бої з арауканами, і загону Альварадо довелося відступити.

У 1540 році Педро де Вальдівія, офіцер, підпорядкований Піссаро, вирушив з невеликим загоном солдат та шукачів пригод загальною кількістю близько сотні з віце-королівства Перу на південь, на територію сучасної Чилі. Не зважаючи на те, що йому довелося зіткнутися із серйозним опором корінного населення, Вильдивія все ж спромігся заснувати там перше європейське поселення. На захоплених землях невдовзі виникли міста Сантьяго, Ла-Серена і Вальпараїсо, які на початку служили іспанцям в якості невеликих укріплених поселень-форпостів. Зі свого боку індіанці-араукани почали оборонятися і 1541 року напали на Сантьяго. Іспанському війську довелося воювати з 20 000-тисячною армією індіанців. Іспанських конкістадорів врятувала лише винахідливість коханої Педро де Вальдівії — Інес де Суарес, що полягала у метанні в ряди індіанського війська відрубаних голів загиблих воїнів. Тільки завдяки цьому іспанцям вдалося змусити арауканів до втечі.

Арауканська війна[ред.ред. код]

Докладніше: Арауканська війна
Заснування Сантьяго

Іспанці прагнули поширити свою владу південніше. У 1550 році було засновано місто Консепсьйон, а в 1552 — Вальдівія. Індіанці на чолі з Лаутаро чинили надзвичайно запеклий опір іспанським завойовникам. Восени 1553 року індіанці напали на гарнізон іспанців поблизу форта Тукапель і вбили Педро де Вальдівію. Вважають, що вони змусили його пити розплавлене золото. Араукани знищили більшу частину заснованих іспанцями міст та поселень.

Новий губернатор Чилі Ґарсія Уртадо де Мендоса ще з більшою жорстокістю намагався підкорити індіанців. За його наказом Франсиско де Віягра вирушив у похід проти тубільців. 26 лютого 1554 року його війська були вщент розбиті арауканами у битві при Маріуенью. Після своєї перемоги араукани знову почали знищувати іспанські поселення. Після того, як було захоплено Консепсьйон у 1555 році, індіанці вирушили на Сантьяго. Але знищивши фортецю Петероа, араукани несподівано припинили наступ, розраховуючи на те, що іспанці готують сильний контрнаступ. Коменданту іспанського форта Імперіал Педро де Віяґра в результаті вдалося 1 квітня 1557 року вбити ватажка арауканів Лаутаро під час несподіваного нічного нападу.

Іспанському письменнику Алонсо де Ерсійя і Суніга (Alonso de Ercilla y Zúñiga) було доручено створити опис чилійських воєнних походів губернатора Ґарсії Уртадо де Мендоса 1557 — 1559 років. Але те, що було зроблено письменником, значно відрізнялося від того, що вимагав від нього губернатор. Поема Алонсо де Ерсійя і Суніга «Ла Араукана» описувала жорстокість і звірства ласих на золото та владу конкістадорів і показувала мужність та хоробрість арауканського народу, які героїчно боронили себе від загарбників.

16 грудня 1575 року місто Вальдівія серйозно постраждало від землетрусу, який за силою наближався до землетрусу 22 травня 1960 року, найсильнишого в історії людства взагалі. Землетрус викликав зсуви ґрунту, селі та кам'яні обвали, які перекрили витік з озера Ріньїуе. Через декілька місяців створена селями дамба прорвалася, і вода затопила місто. Адміністратор міста та хроніст Чилі Педро Мариньйо де Лобера надав значну допомогу потерпілим, а також узяв активну участь у відбудові зруйнованого міста.

У 1597 році новим воєначальником аракуанів був обраний Пелентаро. Саме він і розпочав наступ на міста Вальдівія та Осорно, а також на інші міста та поселення Аракуанії на прилеглих територіях. У 1599 році було захоплено Вальдівію, після чого іспанці втратили контроль над цим регіоном на кілька десятиліть. Губернатор Алонсо де Рібера був змушений відступити з підпорядкованою йому армією за річку Біобіо. В 1641 році іспанці підписали Куїллінський мирний договір з арауканами, за яким кордон між державами проходив річкою Біобіо. Проте мирний договір протримався лише рік. Іспанці час від часу робили спроби відвоювати колись захоплені території, але марно. 1770 року пеуенче та араукани вщент розбили іспанську армію. І лише через приблизно 3 століття після початку арауканських воєн, у 1881 році, чилійські та аргентинські війська спромоглися завоювати колись втрачені території. Війни між арауканами та іспанцями, що тривали 3 століття, є одним з найтриваліших конфліктів в людській історії. Конфлікт між індіанцями та чилійською владою існує і по сьогодні. 2000 року арауканами було захоплено бюро Європейського Союзу в Сантьяго в знак протесту проти переділу землі.

Адміністративне підпорядкування в колоніальний період[ред.ред. код]

В колоніальний період територія Чилі входила до складу іспанського віце-короліства Перу, заснованого у 1542 році. В 1609 році була створена Чилійська Королівська аудієнція, що розширювало права Чилі та сприяло утворення автономії, наприклад у справах, які стосувалися прав на водні території. 1778 року іспанці змінили статус чилійських провінцій: відтепер утворювалося чилійське самостійне капітанство у складі Іспанського королівства. З 1749 року в Чилі почали карбуватися золота та срібна монети.

Економічний і суспільний розвиток[ред.ред. код]

Чилійська вулиця протягом колоніального періоду

Оскільки запаси золота і срібла в Чилі були відносно невеликими і невдовзі вичерпалися, країна не викликала великого інтересу і економічний її розвиток йшов доволі повільно. Сільське господарство було основною галуззю економіки. Родючі долини центрального Чилі забезпечували її північних мешканців необхідними продуктами харчування. У Чилі прижилася система асьєнд, або, як їх стали називати пізніше, еканамьєнд, при якій автохтонне населення методами залякування та репресій фактично перетворювалося на рабів. За одним із законів, іспанцям заборонялося жити разом з індіанцями. Цим різним народам доводилося створювати окремі поселення. Тих, хто не корився закону, чекало вигнання з країни і конфіскація майна. Расові обмеження також поширювалися на метисів та негрів, яким заборонялося жити з тубільцями.

1578 року Френсіс Дрейк за наказом англійської корони прибув до Чилі, спочатку напавши на місто Вальпараїсо, а згодом зробив спробу захопити місто Ла-Серена. У наступні десятиліття на порти Чилі неодноразово нападали англійські пірати. Окрім частих нападів індіанців на економічний розвиток країни негативний вплив також мали землетруси, виверження вулканів та цунамі. Багато міст було повністю зруйновано, наприклад Вальдівія у 1575 році та Консепсьйон у 1570 і 1751 роках. 13 травня 1647 року надзвичайно потужний землетрус знищив місто Сантьяго, внаслідок чого загинуло 12 тисяч осіб. У 1730 і 1783 роках стихія знову знищила місто. Між 1598 і 1783 роками іспанській владі в Чилі заважали як напади англійських піратів, так і контрабандна торгівля голландських купців.

До цього періоду відноситься відомий епізод, коли шотландський мореплавець Александер Селькірк, був висаджений піратами в 1704 році на один із островів архіпелагу Хуана Фернандеса, де він провів 4 роки. Ця подія лягла згодом в основу сюжету роману Даніеля Дефо «Пригоди Робінзона Крузо» 1719 року.

Незалежність[ред.ред. код]

Перша хунта Чилі

Могутність колоніальної Іспанії значно послабилася у часи Наполеона Бонапарта, особливо після того, як він посадив на іспанський трон свого брата Жозефа. 18 вересня (національне свято країни), у Чилі була створена вірна королю хунта, що взяла на себе функцію сил супротиву і створила свою власну армію. Між королівськими роялістами та ліберальними патріотами, очолюваними Хосе Міґелем Каррера, відразу ж спалахнула громадянська війна. У 1812 року під керівництвом брата Каррери, групою чилійців було розроблено конституцію Чилі, що проголошувала незалежність Чилі при формальному керівництві іспанської корони. У 1813 році влада перейшла до рук головнокомандуючого патріотів Бернардо О'Гіґґінса.

Іспанські війська на чолі із генералом Маріано Осоріо вирушили у відповідь на Вальдівію з метою знищити патріотів. У боротьбі за незалежність Чилі, як і загалом усіх південнамериканських країн, найбільшу участь брали креоли. Індіанці загалом не брали участі у бойових діях або ж підтримували роялістські сили. 1 жовтня 1814 року чилійська армія визволення на чолі з Хосе Міґелем Каррера та Бернардо О'Хіґґінсом, була розбита військами іспанців, через що керівники чилійської армії були змушені втекти до Аргентини. Період 1814—1817 років в історії Чилі називається періодом реконкісти. За допомогою аргентинського революціонера Хосе де Сан-Мартіна чилійцям вдалося зібрати нову армію проти іспанців. Ця армія невдовзі перейшла Анди і 12 лютого 1817 року розбила армію іспанців у битві при Чакабуко.

12 лютого 1818 року Чилі було проголошено незалежною державою, а дещо пізніше, 5 квітня 1818 року патріоти здобули ще одну значну перемогу у битві при Майпу. В 1820 році чилійська флотилія на чолі з найнятим на службу британським адміралом Томасом Кокрейном захопила Вальдівію. Остаточну перемогу вдалося здобути лише 1826 року, коли були розбита втікаюча іспанська армія, що знайшла собі притулок на острові Чилое. Проте конфлікт продовжувався і далі у формі громадянської війни між патріотами та монархістами аж до виборів президента Чилі Хосе Сантьяго Порталеса в 1833 році.

О'Хіґґінс був обраний першим президентом Чилі. Згодом він зробив спробу здійснити цілий ряд важливих соціальних реформ, але не отримавши підтримки з боку великих землевласників, був змушений покинути президентський пост у 1823 році. О'Хіґґінс помер в Перу, в еміграції. Боротьбу за владу продовжили в подальшому ліберали та консерватори. Перемогу здобули противники реформ — консервативні багаті землевласники. У 1833 році була прийнята президентська конституція, що вирізнялася своїм авторитарним характером і переважно мала такі положення, які задовольняли тодішнього лідера консерваторів Дієґо Порталеса Паласуелоса.

Рання республіка[ред.ред. код]

Консервативна республіка[ред.ред. код]

В період президенства Хосе Хоакіна Прієто в 18311841 роках основну владу в країні отримав віце-президент Порталес, який зумів затвердити конституцію 1833 року, що надавала президенту і віце-президенту виключні повноваження. З цією конституцією почалася доба авторитарної республіки, що тривала до громадянської війни 1891 року, перший період якої характеризувався правлінням консерваторів. В 1837 році Порталес був вбитий і на зміну йому в 1851 році було обрано нового президента Мануеля Монтта Торреса, який керував Чилі до 1861 року. В тому ж році в Чилі було створено радикальну партію (Partido Radical).

Цей період відзначився культурним розвитком у країні: було введено шкільну систему, 1848 року було засновано Чилійський університет, у 1888 — Католицький університет Понтіфісія. Венеціанець Андрес Белла розробив перший збірник громадських законів — Чилійський громадський кодекс, який вступив у дію 1 січня 1857 року. В 1853 році чилійська пошта почала використовувати перші поштові марки.

У 1836 році сталося об'єднання Болівії та Перу, що сприйнялося Чилі та Аргентиною як серйозна зовнішня загроза. Невдовзі виникла так звана Конфедеративна Перуансько-Болівійська війна, що протривала до 1839 року.

В умовах економічного піднесення, вплив чилійських лібералів значно посилився в політичному життя країни. У 1859 році в Капіапа і Чаньянчильйо розпочалася конституційна революція. Керівником шахт Емітеріо Гоенечеа була введена власна срібна валюта. У відповідь на це, Мануелем Монттом Торресом у регіон була направлена армія для придушення революції. 29 квітня 1859 року армійський корпус під керівництвом лейтенанта Сальвадора Уррутия розбив революційну армію на чолі з Педро Леоном неподалік від Ла-Серена.

Останні роки консервативної республіки характеризувалися конфліктом у правлячій верхівці Чилі, частково викликаним конфліктом з церквою («ризничним питанням»), що розкололо уряд Монтта та привело до утворення опозиційної партії Ліберально-консервативного союзу (Fusión Liberal-Conservadora).

Ліберальна республіка[ред.ред. код]

Консервативна республіка закінчилася з обранням ліберала Хосе Хоакіна Переса в 1861 році. Першою проблемою, з якою довелося мати справу новому президенту, була Іспано-південноамериканська війна. Проте, війна не була тривалою, в морській битві при Папудо чилійці завдали поразки іспанському флоту, незабаром після того бойові дії припинилися.

Загалом Перес продовжив експансійну політику попереднього уряду, просуваючи чилійський вплив на південь, в Арауканію, і на північ, в пустелю Атакама.

При наступному президентові Федеріко Еррасурісі Саньярту, Ліберально-консервативний союз розпався, і місце правлячої партії зайняв союз лібералів з радикалами. При цьому були внесені поправки до конституції 1833 року, що знизили кворум в парламенті та надали більше повноважень кабінету міністрів країни. Також в 1874 році була реформована судова система, зокрема суди отримали можливість розгляду церковних питань.

Тихоокеанська війна[ред.ред. код]

Битва при Ікіке між перуанським та чилійським флотами протягом Тихоокеанської війни

Тихоокеанська війна, яку вела Чилі між 1879 і 1883 роками проти Перу та Болівії, в основному йшла за вплив над містом Антофаґаста, яке нині є столицею чилійського регіону Антофаґаста. Головна боротьба йшла за великі поклади нітратів на цій території.

Чилійські підприємці розпочали видобування нітратів тут ще 1873 року, що і дало підставу для утворення таємного альянсу між Перу та Болівією для того, щоб заволодіти чилійськими підприємствами. За договором 1874 року Чилі гарантувала Болівії контроль над спірними територіями, але при умові, що Чилійська компанія на 25 років звільняється від податків.

Проте не зважаючи на домовленості, 1878 року президент Болівії Іларіон Даса ввів податки для підприємств, датуючи їх ще 1874 роком. Це було розцінено як провокація на інтервенцію, яка в свою чергу знищила би всі попередні домовленості щодо кордонів. Тихоокеанська війна закінчилася для Чилі значними територіальними здобутками — її володіння були розширені на північ. Між Чилі та Перу було підписано Анконський договір, за яким міста Аріка і Такна залишалися тимчасово під чилійським контролем. Лише 1929 року місто Такна було передано Перу, а Аріка до сьогодні залишилася у межах Чилі. Болівія в результаті війни втратила вихід до Тихого океану, а також території пустелі Атакама. Проте болівійський уряд й до сьогодні вимагає від Чилі вільного виходу до океану.

Останні роки ліберальної республіки[ред.ред. код]

Хосе Мануель Бальмаседа, останній президент Ліберальної республіки

Після Тихоокеанської війни територія Чилі значно розширилася. У той же час в 1881 році була остаточно підкорена Арауканія, де чилійський уряд створив систему фортець для забезпечення свого контролю. В 1888 році Чилі здобула контроль і над островом Пасхи. Проте і втратила деякі ділянки окупованої перуанської території і частину східної Патагонії, яка відійщла до Аргентини згідно з договором 1881 року. За новим договором, кордон між Чилі та Аргентиною пройшов вододілом Анд.

Територіальні придбання викликали швидкий економічний ріст країни, перш за все видобутку селітри, що вивело Чилі з економічної кризи 1870-х років. Багато європейських, перш за все британських, компаній активно інвестували гірничу промисловість півночі країни. в 1880-х роках «біле золото» давало 75 % бюджету країни.

За часів президенства Хосе Мануеля Бальмаседи (з 1886 року) була споруджена найкраща на континенті система залізниць, був побудований віадук Маєко (Malleco).

Проте між лібералами назрівав розкол. Він досяг апогею, коли в 1891 році парламент відмовився ухвалити запропонований президентом бюджет країни. У відповідь 1 січня 1891 року президент заявив про продовження дії попереднього буджету та розпустив парламент на три місяця. Того ж дня парламент оголосив президентські дії незаконними та звільнив його с посади. Тоді як командування флоту підтримало парламент, командування армії підтримало президента, що призвело до початку громадянської війни.

Громадянська війна і парламентська республіка[ред.ред. код]

Будівля Національного конгреса Чилі, 1973 рік

Протягом громадянської війни 1891 року силам парламенту вдалося нанести дві великі поразки президентським силам: в битві при Конконі (Concón, 20 серпня) і в битві при Пласії (Placilla, 28 серпня), і вже в серпні вони взяли Сантьяго. Бальмаседа укрився в аргентинському посольстві, і 19 вересня 1891 року, наступного дня після закінчення його президентського терміну, закінчив своє життя самогубством.

Період від громадянської війни до 1925 року в історії Чилі має назву «парламентської республіки». Парламентська республіка існувала в Чилі від закінчення громадянської війни 1891 року до конституційної реформи 1925 року. Після короткої, але кровопролитної війни була прийнята нова конституція, що проіснувала до 1925 року.

Цей період характеризувався домінуванням в політиці олігархією над великими землевласникими, власниками добуваючих підприємств і чилійськоїю аристократією. Хоча конституція і не була змінена, Національний конгрес домінував в політиці, тоді як президент перетворився на представницьку фігуру, без права прийняття важливих рішень без ухвалення парламентом та позбавлений можливості проведення важливих реформ. Кабінети міністрів формувалися і розпускалися конгресом із частою зміною міністрів, що заважало їхній ефективній роботі. Наприклад, протягом п'ятирічного президенства Германа Рієско було змінено 17 кабінетів і 73 міністрів.

Вальпараїсо після землетрусу 1906 року

Однак, не зважаючи на політичну нестабільність протягом цього періоду, економіка країни успішно розвивалася, перш за все через доходи від продажу селітри, що дозволило спорудження, наприклад, Трансандійської залізниці і Національного музею витончених мистецтв, святкування століття незалежності країни тощо.

Проте, економіка значно постражджала, коли 16 серпня 1906 року сильний землетрус, а після нього і цунамі майже повністю знищили місто Вальпараїсо, внаслідок чого загинуло близько 20 тисяч осіб.

На міжнародній арені, за британським посередництвом, булі вирішені прикордонні питання з Аргентиною щодо південної частини Андського регіону, через те, що лінія кордону по вододілу, яку захищала Чилі, і по найвищих веришнах, яку захищала Аргентина, не збігаються у цьому районі. В той же час обидві країни та Бразилія підписали пакт ABC (за першими буквами назв країн), ціллю якого було сприяння економічній кооперації між країнами регіону та зменшення впливу США.

Протягом Першої світової війни Чилі залишилася нейтральною.

Цей період також характеризувався значною імміграцією до країни та її урбанізацією, що привели до збільшення активності робітничого руху. Велику увагу привертала значна кількість нещасних випадків на промислових підприємствах та жорстокі заходи, якими уряд придушував народні виступи, наприклад різанина в школі Санта-Марія-де-Ікіке. У відповідь почали створюватися профспілки та була заснована Соціалістична Робоча Партія.

В 1920 році виникла дуже напружена соціальна ситуація. Обраний в 1920 році президент, Артуро Алессандрі, спробував запровадити закони, які би збільшували рівень соціального захисту, проте не зумів провести їх через конгрес. Військовий виступ проти політики конгресу в 1924 році, Ruido de sables, змусив парламент прийняти нові закони. Проте Алессандрі відмовився бути маріонеткою військових і залишив свою посаду. Хоча конгрес і відмовився визнати його відставку, Алессандрі залишив країну і виїхав до Італії. У його відсутність владу в країні захопила військова хунта, що 11 вересня 1924 року розпустила конгрес. Генерал Карлос Ібаньєс дель Капмо, що в 1925 році очолив хунту, добився повернення Алессандрі, якому була надана можливість складення нової конституції країни, і який 20 березня 1925 року знову був обраний на президентську посаду. Нова конституція, прийнята 18 вересня 1925 року, надавала більшу владу президентові, що поклало кінець парламентській республіці.

Президентська республіка[ред.ред. код]

Між світовими війнами[ред.ред. код]

Центр Сантьяго в 1929 році

Нова конституція Чилі, розроблена Алессандрі, була прогресивнішою, ніж попередня, і діяла в країні до 1980 року. Проте, сам Алессандрі не зумів підтримати єдність союзного ліберально-радикального уряду. В результаті його колишній союзник Карлос Ібаньєс дель Кампо, на той час міністр оборони, очолив воєнний переворот і захопив владу в країні. Диктарура не була тривалою, і наступного року, після формального закінчення терміну Алессандрі, були проведені нові президентські вибори. Президентом був обраний Еміліано Фіґуероа Ларраїн, хоча дійсну владу в країні зберігав популярний Ібаньєс дель Кампо, який сам формально став президентом після відставки Ларраїна в 1927 році. Хоча в 1931 році з великим відривом переміг кандидат Радикальної партії Хуан Естебан Монтеро, численні революційні виступи в країні змусили його залишити посаду в 1932 році, а президентом знову був обраний Алессандрі.

У 1934 році розпочалося значне за своїми наслідками та кількістю селянське повстання в Ранкуйлі. Араукани спробували відвоювати деякі території, що раніше належали їм. Лише за допомогою регулярної чилійської армії повстання вдалося подолати.

Правління радикалів[ред.ред. код]

Після закінчення терміну Алессандрі в 1938 році (і до 1952 року) влада перейшла до радикальних сил, що сприяли збільшенню впливу влади на економічне життя держави.

На початку 1930-их років в Латинській Америці значно поширився фашизм. На противагу йому у 1936 році в Чилі було створено антифашистський народний фронт, до чого також долучилися Радикальна партія на чолі з Педро Аґірре Серда. Наступного року було створено фашистське об'єднання «Національна Фаланга». У 1938 році до антифашистського народного фронту долучилася партія соціалістів. Політичне протистояння ставало дедалі сильнішим та помітнішим і жорстокішим: під час планування замаху на президента поліцією було вбито групу активістів національно-соціалістичної молоді в будинку соціального страхування. 1938 року національно-соціалістичний рух робить спробу захопити владу в державі шляхом заколоту, що призводить до різанини з великою кількістю жертв. У 1941 році Антибільшовицький національний фронт припинив своє існування через незгоду соціалістів з пактом Сталіна і Гітлера, а також зі смертю Аґірре.

1939 року в ніч з 24 на 25 січня при землетрусі в Чияні загинуло 25 тис. з 41 тис. жителів міста. Сьогодні Чиян є містом з суто сучасними будинками, оскільки усі раніше існуючі історичні будівлі були зруйновані внаслідок землетрусу.

Під час Другої світової війни Чилі — частково через те, що великий відсоток чилійців складали німці — довго залишалася нейтральною, проте 1944 року президентом Хуаном Антоніо Ріосом, представником Радикальної партії, було прийнято рішення про вступ Чилі в війну на боці союзників. Проте вплив на хід війни з боку Чилі був малозначимим. 1945 року Чилі була одної із країн-засновниць Організації Об'єднаних Націй.

Під час правління радикалів в країні значно покращилася освіта, були створені сотні нових шкіл та десятки університетів. За допомогою кредитів, отриманих від США в подяку за вступ у війну проти Німеччини, та жорсткої протекціоністської політики уряду почала піднімітися чилійська промисловість. Протягом правління останнього президента-радикала Ґабріеля Ґонсалеса Відели була заборонена Комуністична партія Чилі та розірвані дипломатичні відносини з СРСР та країнами Варшавського договору. Сотні відомих комуністів, серед яких був і сернатор, письменник і майбутній нобелівський лауреат Пабло Неруда, відправилися у вигнання.

Зародження масової політики[ред.ред. код]

Вальдівія після землетрусу 22 травня 1960 року

У 1950-х роках на політичній арені головними силами були Радикальна партія, Соціалістична партія та союз лібералів і консерваторів, на хвилі протиріч між якими президентом в 1952 році знову став незалежний кандидат Карлос Ібаньєс. Проте він вже був достатньо старим і залишив владу своєму кабінету міністрів. В цей час вула відмінена заборона Комуністичної партії. Намагаючись стримати інфляцію, уряд заморозив ціни, що викликало припинення економічного росту та численні протести в країні. Хоча наступними президентами були представники консерваторів та ліберальних демократів, все більшу силу набирала об'єднана лефтистська коаліція — «Фронт народної дії» (FRAP).

В цей період Чилі постражджала від двох послідовних землетрусів, 21 травня 1960 року та наступного дня, відомого як Великий чилійський землетрус, під час якого загинуло від 2 до 5 тис. чоловік. Були практично цілком зруйновані міста Пуерто-Сааведра, Вальдівія, Осорно, Пуерто-Монтт та Анкуд. Вальдівія була повністю евакуйована, тому що зсуви загрожували перекрити стік озера Ріньіуе.

Президентство Альєнде[ред.ред. код]

Сальвадор Альєнде, 1964 рік

На виборах 4 вересня 1970 року перемогу вперше отримав кандидат-соціаліст Сальвадор Альєнде. Він здобув лише 36,6 % голосів, всього на 36 тис. голосів більше, ніж наступний кандидат від християнсько-демократичних сил, яким Альєнде пообіцяв збереження конституційного порядку, вони підтримали його обрання, і каднидатура Альєнде була затверджена парламентом. Політичний блок Альєнде «Народна єдність» раніше ніколи не мав більшості у конгресі, а Альєнде став першим марксистським главою держави, який був обраний демократичним шляхом.

Альєнде розпочав масову націоналізацію підприємств в Чилі та збільшив втручання держави (і до нього дуже значне) в економіку країни. Крім того, продовжилася розпочата попереднім урядом програма перерозподілу земель.

Хоча економіка під час перших років правління Альєнде демонструвала значний ріст, значно збільшилася інфляція, зокрема через збільшення мінімальної заробітної плати та падіння світових цін на мідь. В результаті економічний ріст змінився падінням, що викликало хвилю страйків та протестів у всій країні.

Наприкінці 1972 — на початку 1973 років ситуація в країні дестабілізувалася, країна розділилася на прихільників та супротивників Альєнде. Християнські демократи перейшли в опозицію уряду, в усій країні відбувалися численні страйки, підтримані, зокрема, урядом США.

Період диктатури Піночета[ред.ред. код]

В результаті війського перевороту 1973 року до влади прийшла військова хунта під керівництвом генерала Августо Піночета. Хоча сам переворот відбувся зі згоди парламенту, після перевороту Піночет відмовився провести демократичні вибори та почав керувати країною як диктатор.

Консолідація країни[ред.ред. код]

Штурм президентського палацу (La Moneda) під час перевороту 1973 року.

Протягом першого періоду правління (19731976) Піночету вдалося консолідувати країну та забезпечити порядок. Проте, цього було досягнуто за рахунок вкрай репресивних заходів: конституція перестала діяти, Конгрес був розпущений, на всі потенційно політичні публікації була накладена строга цензура, політичні партії були заборонені, заборонені страйки та масові виступи. Зміни не торкалися лише юридичної влади. В країні йшли жорстокі розправи над потенційними ворогами: представниками лівих сил, культурними, мистецькими діячами, високоосвіченими людьми. Настав період масового порушення прав людини. В країні відбувалося символічне спалення книг, у тому числі про кубізм, які помилково вважали пов'язаними з Кубою. За даними комісії з розслідування, що була створена після падіння режиму, було вбито біля 3 200 осіб, 29 тис. заарештовані (для чого було створено шість концентраційних таборів), близько 200 тис. заарештовані тимчасово, залишили країну або були безпосередніми членами сімей репресованих.

В той же час була проведена реформа адміністративного поділу країни (були створені «регіони» на додаток до провінцій) та відбулася деяка лібералізація в економіці. В результаті, за рахунок притоку іноземного капіталу, відбувся значний економічний ріст, хоча і значно збільшилося соціальне розшарування суспільства. Так, якщо в 1972 році 5 % найбагатших чилійців отримували 25 % національного доходу, в 1975 році вони отримували вже 50 %. При цьому 60 % населення не могли дозволити достатнього харчування. Значну роль в політиці отримали олігархи та великі міжнародні компанії, що використовували вплив для отримання величезних доходів.

Економічна криза[ред.ред. код]

Августо Піночет

Не зважаючи на економічний ріст на початку правління Піночета, через кілька років ситуація змінилася. Наприкінці 1970 — на початку 1980 років спроби утримати фіксований обмінний курс для задоволення потреб іноземних корпорацій викликали значний приплив товарів з-за кордону і падіння внутрішнього виробництва. В 1982 році ВВП різко знизився на 14 %, а безробіття досягло 33 %, інфляція в країні досягла 1000 % на рік.

В 1985 році на посаду міністра фінансів був призначений Ернан Бучі, якому вдалося дещо покращити ситуацію за рахунок проведення банківської і податкової реформ та активної приватизації. До кінця 1980-х років інфляція знизилася до 10 %, а ріст збільшився до 5 % на рік.

Кофлікти з Аргентиною[ред.ред. код]

У січні 1978 року почалися воєнні конфлікти між Аргентиною і Чилі, першим став так званий «Бігл-конфлікт». Конфлікт розпочався через острови Леннокс (Lennox), Піктон (Picton) і Нуева (Nueva) в районі протоки Бігл, у першу чергу через те, що на цих територіях залягали значні поклади нафти. Суперечку між країнами вдалося вирішити мирно за посередництва Ватикану, і 2 травня 1985 було підписано договір, за яким усі три острови переходили у володіння Чилі.

У період Фолклендської війни 1982 року Чилі надавали пасивну підтримку Великобританії у війні проти Аргентини, підставою чого були погрози останньої у 1978 році вживати зброю проти Чилі. Чилійська влада дала дозвіл на посадку британського війського літака і забезпечила його безпеку. Чилі також допомагала Великобритнаії у наданні інформації, отриманої за допомогою радарних установок та шпіонажу. Потаємна співпраця цих двох країн згодом оприлюднена колишнім чилійським командувачем повітряних сил Фернандо Матеєм.

Перехід до демократії[ред.ред. код]

Святкування провалу переобрання Піночета на вулицях Сантьяго

В 1980 році на референдумі була прийнята нова конституція, що вступила в силу в 1981 році та передбачала проведення виборів в 1988 році. В 1987 році хунта розпочала перші кроки у напрямку до демократизації, та дозволила політичні партії. Вибори були дійсно проведені в 1988 році, на них Піночет виступив єдиним кандидатом. Група підтримки складалася з представників уряду, партій «Національне відновлення» і «Союзу незалежних демократів», опозиція була об'єднана в „Коаліцію за «НІ»“ (Concertación de Partidos por el NO), що пізніше стала відома як «Коаліція за демократію» (Concertación de Partidos por la Democracia або «Консертасьйон»), комуністична партія залишалася забороненою. Голосування відбулося 5 жовтня 1988 року, на ньому Піночета підтримали 44,01 % виборців, 55,99 % проголосували проти.

В результаті, після паузи на кілька днів (вважають, що він оцінював можливості відміни результатів голосування), Піночет розпочав демократизацію країни, підготував свій відхід від влади, та в 1989 році дозволив проведення демократичних президентських і парламентських виборів, які були проведені 14 грудня того ж року. На виборах президента з 55,17 % голосів переміг кандидат від «Консертасьйон» Патрісіо Айлвін, в парламенті «Консертасьйон» також отримала більшість (56,8 % місць).

Демократична Чилі[ред.ред. код]

Президентство Айлвіна (1990 — 1994)[ред.ред. код]

Патрісіо Айлвін

Патрісіо Айлвіну, лідеру партії християнських демократів, який зайняв президентську посаду в 1990 році, довелося працювати в умовах, коли все ще існувало багато залишків військового режиму. Хоча Консертасьйон і мав більшість в палаті депутатів, призначення сенаторів значно гальмувало будь-які реформи. Піночет все ще залишався на посаді головнокомандуючого чилійською армією, яка зберігала значну політичну активність, і Айлвін був змушений керувати країною дуже обережно. Проте, він все ж таки організував урядову комісію, яка розслідувала злочини періоду диктатури.

Збільшення доходів чилійської економіки за рахунок збільшення експорту міді та сільськогосподарчої продукції дозволили Айлвіну знизити податки та розпочати програму поступового перерозподілу державних доходів з ціллю зменшення соціальної нерівності, за часів його правління відсоток населення за рівнем бідності зменшився з 38,75 % до 27,5 %. Айлвін вперше визнав права тубільного населення та створив урядову організацію, Національну корпорацію розвитку тубільного населення (CONADI). Також був створений «Фонд солідарності та соціальної інверсії» (FOSIS) з метою вормування соціальної політики уряду.

Президентство Фрея (1994 — 2000)[ред.ред. код]

Едуардо Фрей Руїс-Танґле

В 1993 році були проведені нові національні вибори, на яких оновилася Палата депутатів і половина Сенату. Новим президентом став кандидат від Консертасьйон, християнський демократ Едуардо Фрей Руїс-Танґле, син колишнього президента Едуардо Фрея Монталва, що переміг з 58,01 % голосів. Його супротивник, кандидат від Союзу за Прогрес, отримав лише 24,3 % голосів.

Під час президенства Фрея економіка продовжила ріст, що досягав 8 % на рік. Покращилися відносини Чилі з іноземними державами, досить прохолодні після диктаторського режиму, розпочалися переговори щодо приєднання до НАФТА і був підписаний договір про приєднання до МЕРКОСУР в якості асоційованого члена. Були остаточно вирішені спірні питання щодо кордону з Аргентиною (щодо озера Десьєрто і Льодового поля Південної Патагонії). Чилі розпочала переговори про зону вільної торівлі з Європейським Союзом та вступила до АТЕС. Відсоток населення за рівнем бідності знизився до 21,7 %.

Центр сучасного Сантьяго

Проте, цей період не обійшовся і без проблем: На економічний розвиток вплинула азіатська криза, значно погіршилася екологічна ситуація у великих містах, в перш за все Сантьяго. «Білий землетрус» 1995 року, що вразив південь Чилі, призвів до зупинки ряду електростанцій і проблем з постачанням електроенергії до головних міст країни. Руйнівний ефект мали і зливи 1997 року в центральному та південному районах Чилі та новий замлетрус того ж року.

В 1998 році виникла міжнародна криза через арешт в Лондоні Августо Піночета за запитом іспанського та швейцарського урядів, який після залишення посади головнокомандуючого отримав посаду сенатора без права його звільнення до кінця життя. В Чилі праві партії організували масові акції протесту проти арешту Піночета, та викликали соціальну напругу через підтримку арешту прихильниками правлячої коаліції. Хоча Палата Лордів і відмінила дипломатичну недоторканість Піночета, йому було дозволено повернутися до Чилі через проблеми зі здоров'ям.

У цей же період збільшилася популярність опозиції під керівництвом председателя парламента Хоакіна Лавіна. На виборах 1999 року кандидат від Консертасьйон Рікардо Лаґос набрав лише 47,96 % голосів проти 47,50 % у Лавіна, і лише після другого туру йому вдалося зайняти президентську посаду.

Президентство Лаґоса (2000 — 2006)[ред.ред. код]

Рікардо Лаґос

Першим завданням соціаліста Лаґоса, який став президентом 11 березня 2000 року, стало подолання наслідків азіатської економічної кризи та вирішення питання з затриманням Піночета. Також майже одразу після зайняття посади він провів реформу кримінального кодексу. Реформи Лаґоса проходили важко, деякі, як економічна реформа, не були підтримані конгресом, а інші, як реформа системи охорони здоров'я, не були популярними в народі.

Протягом 2001 року також виник великий корупційний скандал після ревізії витрат уряду міста Ранкаґуа, що залучав кількох урядових посадовців та депутатів від Консертасьйон. Скандал викликав підозри в роботі уряду Лаґоса та об'єднання опозиції в Альянс за Чилі (Alianza por Chile).

Незважаючи на урядову кризу, економічний ріст продовжився, сягаючи від 4 % до 8 % на рік. На міжнародній арені Чилі була обрана до Ради безпеки ООН, та прийняла важке рішення проголосувати проти вторгнення США до Іраку, незважаючи на погіршення відносин зі США. Через наполягання болівійського президента Калоса Меси питання про надання Болівії виходу до моря погіршилися відносини з Болівією, також погіршилися відносини з Аргентиною та Венесуелою. Проте, жорстий тон міжнародних відносин привів до збільшення популярності Лаґоса серед чилійців, його підтримка зросла до 65 %.

На посаду міністра оборони була призначена Мішель Бачелет, перша жінка в Латинській Америці на такій посаді. Відносини з армією почали покращуватися, уряду вдалося провести та затвердити результати розслідувань комісії Валеча щодо злочинів періоду диктатури. Піночет був звинувачений в багатьох злочинах проти прав людини, проте був визнаний нездатним відповідати через стан здоров'я. Було показано, що Піночет отримав мільйони доларів допомоги від уряду США, та в 2004 році, зрештою, був заарештований.

Мішель Бачелет

Протягом правління Лаґоса значно покращилася інфраструктура країни, були збудовані нові автодороги, нові лінії метро в Сантьяго, була запущена нова транспортна система міста Трансантьяго (Transantiago). В політиці підтримка «Альянсу за Чилі» знизилася, і на муніципальних виборах 2004 року Консертасьйон набрав 47,9 % голосів проти 37,7 % у Альянсу. 2005 року була внесена поправка до конституції, що скасовувала призначення сенаторів, і на виборах 2005 року Консертасьйон отримав більшість в обох палатах парламенту. На президентських виборах, проте, довелося провести другий тур виборів, на яких також перемогла кандидат від Консертасьйон Мішель Бачелет, що змагалася з кандидатом від Альянса Себастьяном Піньєрою.

Президентство Бачелет (2006 — 2010)[ред.ред. код]

Незважаючи на значну популярність у момент обрання, скоро Мішель Бачелет стикнулася зі значними проблемами. Першим сталі масові виступи учнів середніх шкіл проти нової реформи, призначеної покращити систему освіти. 30 травня 2006 року протести зібрали від 600 тис. до 1 млн чоловік, подія відома як Революція пінгвінів. Протести викликали значні зміни в кабінеті міністрів та кілька мір уряду з метою заспокоїти акції протесту.

Неоднозначну оцінку отримали й інші дії уряду, зокрема — скасування заборони абортів та стосунки з венесуельським президентом Уґо Чавесом. Початок роботи системи Трансантьяго 10 лютого 2007 року також виявив значні помилки, допущені при проетуванні та будувництві системи, що призвело до транспортного хаосу в столиці та викликало нові перестановки в кабінеті міністрів.

Президентство Піньєри (з 2010)[ред.ред. код]

Бібліографія[ред.ред. код]

Іспанською[ред.ред. код]

  • Encina, Francisco (1984). Historia de Chile desde la Prehistoria hasta 1891. Santiago de Chile: Editorial Ercilla. ISBN 956101405-X. 
  • Frías Valenzuela, Francisco (1986). Historia de Chile. Desde la Prehistoria hasta 1973. Santiago de Chile: Empresa Editora Zig-Zag, S.A. 11ª edición: noviembre de 1993. ISBN 956-12-0766-4. 
  • Fuentes, Jordi; Cortés, Lia; Castillo Infante, Fernando; Valdés Phillips, Arturo (1982). Diccionario Histórico de Chile. Santiago de Chile: Editorial Zig-Zag. 
  • Fuerza Aérea de Chile (2001). Historia de la Fuerza Aérea de Chile. Santiago de Chile: Editorial de la Fuerza Aérea de Chile. Primera edición ISBN 956-7717-02-8. 
  • Muñoz Salazar, Luis (1992). 500 years: Cronología de Chile 1492–1992. Santiago de Chile. ISBN 9567192013. 
  • Silva Galdames, Osvaldo (1995). Historia de Chile Ilustrada. Santiago de Chile: COPESA. 
  • Silva G., Osvaldo (1996). Historia Contemporánea de Chile. México D.F.: Fondo de Cultura Económica. 
  • Uribe, Armando y Opaso, Cristián (2001). Intervención Norteamericana en Chile [Dos textos claves]. Santiago: Editorial Sudamericana. ISBN 956-262-123-5. 
  • Vial Correa, Gonzalo (1996). Historia de Chile, (1891–1973). Santiago de Chile: Editorial Zig-Zag. 
  • Villalobos, Sergio (1979). Historia de Chile. Santiago de Chile: Editorial Universitaria. 
  • Villalobos, Sergio (1980). Historia del Pueblo Chileno. Santiago de Chile: Editorial Zig Zag. 

Англійською[ред.ред. код]

  • Paul Drake et al., Chile: A Country Study (Library of Congress, 1994).
  • Brian Lovemen, Chile: The Legacy of Hispanic Capitalism, 3rd. ed., (Oxford University Press).
  • John L. Rector, The History of Chile, (Palgrave Macmillian, 2005).
  • Simon Collier and William F. Sater, A History of Chile, 1808–1994, (Cambridge University Press).

Російською[ред.ред. код]

  • Очерки истории Чили. — М, 1967. — 531с.
  • Аникин А. С. Внешняя политика Чили. 1938–1967. М., 1974.
  • Галкина, А. Д. Чили: борьба за аграрную реформу / А. Д. Галкина. — М, 1972. — 215с.
  • Гаранин, Ф. А. Народный фронт в Чили. 1936–1941 / Ф. А. Гаранин. — М, 1973. — 309с.
  • Особенности развития чилийской экономики и перспективы российско-чилийского делового сотрудничества. М., 1992.
  • Сергеев Ф. М. Гестапо Пиночета. М., 1987.
  • Сергеев Ф. М. Чили: анатомия заговора / Ф. Сергеев. — М. : Междунар. отношения, 1986. — 189 с.
  • Уроки Чили / Кудачкин М. Ф. — М, 1977. — 408с.
  • Чили от диктатуры к демократии / [Бойко П. Н., Королев Ю. Н., Питовранова Н. Е. и др.; Редкол.: В. В. Вольский (отв. ред.) и др.]; АН СССР, Ин-т Латин. Америки. — М. : Наука, 1991. — 181с. — ISBN 5-02-010547-3
  • Пошук у каталозі бібліотеки Максимовича

Посилання[ред.ред. код]