Історія астрономії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Астроно́мія — наука про закони руху, властивості і розвиток небесних тіл — є однією з найдавніших природничих наук. Невідомо, де і коли зародилась астрономія. Необхідність людини орієнтуватися в просторі, систематизувати свій час та передбачувати такі події, як моменти розливу рік і час польових робіт, а також прагнення зрозуміти і пояснити те, що вони бачили — призвело до раннього розвитку цієї науки. Тому, панує думка, що астрономія зароджувалась там, де в ній була потреба — скрізь. Однак найдавніші писемні свідчення про регулярну астрономічну діяльність виявлено у вавилонських клинописних текстах, найбільш ранні з яких датуються рубежем II-I тисячоліття до н. е..

Будь-який поділ історії існування астрономії є умовним, так Іван Климишин в своїй роботі «Історія астрономії» виділив такі епохи: міфологічна — найраніший період, коли люди пояснювали незрозумілі для них явища божественним походженням; епоха зародження астрономії (IV тисячоліття до н. е. — близько 350 до н. е.) — формуються основні поняття астрономів та перші здогади про фізичну природу навколишнього світу; епоха геоцентризму (орієнтовно від Аристотеля до Коперника) — досягнуто високого рівня у моделюванні спостерігаємого з Землі руху небесних тіл; епоха титанів (період життя Коперника, Браге, Кеплера, Галілея і Ньютона) — доведено єдність фізичної природи Землі і планет, сформульовані основні закони динаміки, закладено фундамент небесної механіки тощо; епоха тріумфу теорії гравітації (XVIII-XIX століття); епоха розквіту релятивістських теорій і всехвильової астронмії (XX століття) — період тісної співпраці астрономії і фізики.

На перших етапах свого розвитку астрономія становила єдине ціле з астрологією, остаточне відділення якої відбулося в Європі епохи Відродження. Інші науки, що досліджують позаземні об'єкти (астрофізика, космологія тощо), також раніше розглядалися як частина астрономії, але в XX столітті вони виділилися як окремі.

Древній період[ред.ред. код]

Небесний диск із Небри (Німеччина, XVII ст. до н. е.)

Про появу астрономії у найдавніших цивілізацій нічого невідомо. Але науковці сходяться думкою, що головною причиною її виникнення була необхідність в ній для таких звичайних потреб, як, наприклад, фермерство та навігація. Люди завжди мали потребу у визначені часу коли було необхідно сіяти та збирати врожай. Досі існують фермерства, що користуються тими самими порадами, що зустрічаються в праці давньогрецького поета Гесіода «Роботи і дні».[1] А без вміння орієнтуватися в просторі були б неможливими такі звичайні речі, як військові походи або мореплавство. Подальше упорядкування придбаних знань сприяло розвитку науки, створенню приладів та систем виміру часу. Відповідно до періодичних циклів зміни дня і ночі, фаз Місяця, пір року з'явилися одиниці виміру часу: доба, місяць, рік. Що згодом призвело до появи календаря. Перші письмові докази існування астрономії простежуються у джерелах III-II тисячоліття до н. е. в розвинених культурах, які сформувались на території Єгипту і Вавилону.[1]

Як і у всі подальші часи, з самого початку люди намагались зрозуміти і пояснити бачене ними. Так спостерігаючи за небом було складено уявлення, що Земля є нерухомою, а весь небосхил обертається навколо неї. Також велику увагу до себе привертали рідкісні явища: затемнення, поява комет, падіння метеоритів тощо. Першими спробами пояснення цих, як і багатьох інших явищ, була міфологія. Уявлення давніх цивілізацій про походження і будову Всесвіту збереглися до наших часів у текстах та фольклорі, а деякі релігії досі зберегли ці вірування. Прийнято вважати, що лише у IV тисячолітті до н. е.,[2] почали формуватись перші здогади про фізичну природу цих явищ.

«Табличка Венери Аммі-цадука», з описом спостереження за Венерою (II тисячоліття до н. е.)

Вавилон[ред.ред. код]

Вавилонську астрономію ділять на два періоди — давньовавилонський та асирійський (2000-630 роки до н. е.) і нововавилонський та персидський (630-330 роки до н. е.),[3] — що корелюються з державами які існували на його території в різні проміжки часу. Перші свідчення про астрономію у Вавилоні почали знаходити у XIX столітті разом із іншими пам'ятками писемності, аналіз яких досі триває. Перші висновки зображували астрономію Месопотамії у III-II тисячолітті до н. е. дуже розвиненою і зі значними здобутками. Однак з подальшим відчитуванням стародавніх текстів, такі думки почали стало піддаватися сумнівам, хоча факт існування астрономії в ті часи визнається безперечним.[4]

На 1990 рік було знайдено 3 тексти цілковито присвячених астрономії, які відносять до другої половини II тисячолітті до н. е.: «Астролябії» (точна назва «Три зорі в кожному»), «Списки зір Елама, Аккада та Амуру» та енциклопедія астрономії «Мул Апін», оригінал якої датують 690 роком до н. е., однак певна частина матеріалів якої стосується спостережень зроблених принаймні в період XIII-XI століття до н. е..[5] На думку Бартеля ван дер Вардена: «Астролябії» відмічають початок наукової астрономії і це — перша спроба систематизації донаукових знань про зорі, які видно в різні сезони року.[6] Аналіз «Списків зір Елама, Аккада та Амуру» засвідчив, що в ньому мова йде про дати геліактичного сходу тих же зір, що й у «Астролябіях», але все вказувало на те, що їх було складено раніше, і «Астролябії», напевно, були вдосконаленням цих попередніх таблиць. Серія «Мул Апін» складалася з трьох табличок, які в свою чергу поділялися на 18 розділів.[6]

Уніфікований Вавилонський календар був введений за правління Хаммурапі і складався з 12 місяців по 29 і 30 днів почергово. Місяць починався ввечері з першою появою серпа нового Місяця. Щоб утримувати початок року у потрібному сезоні, яким була весна, в календар інколи вводився 13-й місяць. Також астрономам Вавилону було відомо, що положення Місяця на небі може відрізнятися від його середнього, обчисленного значення на 6°. Завдяки чому їм вдавалося встановлювати момент повного Місяця з похибкою меншою, ніж одна година.[7]

Достовірно відомо, що вже з середини I тисячоліття до н. е. вавилонські астрономи для опису руху Сонця, Місяця і планет використовували арифметичну прогресію.[7] Результати обчислень місячних і планетарних явищ математичними методами було виявлено в понад 300 текстах, більшість я яких зберігається у Британському музеї та Луврі. Серед текстів зустрічаються тривалі спостереження за палнетами з фіксуванням їх положення. Серед них два тексти за період з 537 до 490 року до н. е. і три тексти з 469 до 400 року до н. е.. Довгі ряди таких спостережень і ставали основою для обчислення точних періодів і для побудови теорії руху планет.[8]

Єгипет[ред.ред. код]

Імовірно, єгиптяни мали деякі знання астрономії ще у додинастичний період, зокрема для створення певної календарної системи. Але на цей час нічого конкретного про це невідомо.[9] Найраніші докази, що підтверджують певні астрономічні спостереження єгиптян, були знайдені в «Текстах пірамід», які датують XXV-XXIV століттям до н. е.[10]. Ця пам'ятка свідчить, що в епоху Давнього Царства окремі сузір'я були об'єктом релігійного вшанування. В ній же згадується одна з планет Сонячної системи — Венера.

Єгиптяни поділяли зоряне небо на північну й південну частини. Межею поділу вважалася екліптика, а не небесний екватор.[9] «Північні боги неба» — була узагальненою назвою сузір'їв північної частини неба, окрім тих, що не заходили за горизонт, які мали назву «незруйновні». Зорі південної частини неба відігравали роль покажчиків часу вночі — деканів. Зображення зірок та сузір'їв часто розміщувались на стелях гробниць, і збереглися до нашого часу. Вони передусім слугували прикрасою, зокрема Отто Нейгебауер зауважив:

« Розташування астрономічних прикрас на стелі визначалися художніми принципами. Тому спроби знайти на небі групи зір, положення яких збігалося б із розміщенням намальованих сузір'їв, є безнадійними.[11]  »

— Отто Нейгебауер

Планетам та їхньому вивченню в Стародавньому Єгипті майже не приділяли уваги, про що свідчать наявні тексти.[11] Птоломей в Альмагесті також не наводить жодного прикладу спостереження єгиптянами планет хоча б у VI-V столітті до н. е..[11] На давньоєгипетських пам'ятках назви планет майже завжди супроводжуються символічним зображенням божеств, з якими їх співвідносили. Марс, Юпітер і Сатурн вважалися втіленням бога Хор. Повні назви планет мали такий вигляд: Марса — «Хор горизонту», «Червоний Хор»; Юпітера — «Його ім'я Хор, який обмежує Обидві Землі[12]», «Його ім'я Хор, який освітлює Обидві Землі», «Його ім'я Хор, який відкриває таїнства»; Сатурна — «Його ім'я Хор — бик небес». Венера спочатку зображалася чаплею; її назва перекладалась як «Перетинач», або «Зоря, яка перетинає». Згодом у назві було відображено її роль як ранкової зорі, і вона зображалася божеством з двома обличчями чи головами. Меркурій ототожнювався з Сетом.[11]

У своїх текстах єгиптяни поділяли планети на дві групи. Тому існує припущення, що вони знали про різницю в русі верхніх та нижніх[13] планет, а також мали уявлення, що Меркурій та Венера обертаються навколо Сонця і вже разом з ним — навколо Землі. Також існують припущення, що назва «Перетинач» є відображенням знань єгиптян про проходження Венери через диск Сонця. Зображенням цієї події мав би бути загальноприйнятий в сучасній астрономії символ Сонця — кільце з крапкою в центрі, який зустрічається в єгипетських текстах, але досі не має пояснення в єгиптології.[14]

Стародавній Китай[ред.ред. код]

Індія[ред.ред. код]

В індійців помітних успіхів в астрономії — на відміну від математики — не було; пізніше вони охоче перекладали і коментували грецькі твори[15]. Найбільш ранні відомості про знання індійців у галузі природничих наук належать до епохи Індської цивілізації, що датується III тисячоліттям до н. е.[15] У ведичну епоху в Індії Всесвіт вважали розділеним на три різні частини: небо, небесний звід і Землю, про що свідчить ведична література тих часів. Вчені Індії, на відміну від вавилонських і давньокитайських, практично не цікавилися вивченням зірок і не складали зоряних каталогів.[15]

У V столітті н. е. астроном і математик Аріабхата висловив припущення, що планети обертаються навколо своєї осі. Він також правильно пояснив причини сонячних і місячних затемнень і передбачив декілька майбутніх затемнень. Його погляди викликали обурення правовірних індуїстів, до яких приєднався навіть Брахмагупта:[16]

Послідовники Аріабхата говорять, що Земля рухається, а небо спочиває. Але на їхнє спростування було сказано, що якщо б це було так, то каміння та дерева впали б з Землі …
Серед людей є такі, які думають, що затемнення викликаються не Головою [дракона Раху]. Це абсурдна думка, бо це вона викликає затемнення, і більшість жителів світу говорять, що саме вона викликає їх. У Ведах, які є Слово Боже, з вуст Брахми йдеться, що Голова викликає затемнення. Навпаки, Аріабхата, ідучи наперекір усім, з ворожнечі до згаданих священним словами стверджує, що затемнення викликається не Головою, а тільки Місяцем і тінню Землі … Ці автори повинні підкоритися більшості, бо все, що є у Ведах — священне.

Хоча після мусульманського завоювання (XI століття) наука в Індії занепала, деякі великі наукові досягнення у XII столітті належать Бхаскара II.

Імперія інків[ред.ред. код]

Докладніше: Астрономія інків

Інкська астрономія безпосередньо пов'язана з космологією і міфологією, оскільки кожна вака (священне місце на землі) відбивала якесь небесне тіло чи явище. Це знайшло відображення в багатьох легендах, де при створенні світу небесні об'єкти зійшли під землю, а потім знову вийшли зі скель, печер, джерел, тобто з кожної УАКІ[17]. З них же вийшли самі народи, за поданнями інків.

Першорядним небесним об'єктом вважався Чумацький ШляхМайю» — Річка), на якому чи поблизу якого розташовані всі дрібніші значущі об'єкти. ПоложенняМайюу періоди, коли в результаті обертання землі вісь Чумацького Шляху максимально відхиляється в ту і в іншу сторону від лінії Північ-Південь, відзначають кордону, членовані світ на чотири сектора[18]. На землі приблизно під тим же кутом перетинаються дві центральні вулиці селища (і продовжують їх дороги) і зрошувальні канали[19].

Інки знали відмінність між зірками (кеч. Quyllur) і планетами (кеч. Hatun quyllur). Точно відомо, що вони спостерігали Венеру (Ч'аска), Юпітер (Пирву) і Сатурн (Хауча)[20], про спостереження ними Меркурія і Марса достовірних відомостей немає. Інкські назви планет дають підстави вважати, що астрономам інків були відомі Галілеєві супутники Юпітера і обумовлена ​​атмосферою нечіткість країв диска Венери.

Вимірювання велися по розміщених на пагорбах і пагорбах біля Куско стовпів або каменям: два на Схід від міста, і два — на Захід. Через них виходило і сідало сонце, коли воно досягало Тропіка Рака і Козерога. Два камені, за якими визначалося початок зими, називалися Пукуй-Суканка; два інших, що позначали початок літа, називалисяЧира (?)-Суканка[21].

У Хосе де Акости згадується про 12 стовпах. Він їх називаєSuccanga[22]. Антоніо де ла Каланча наводить відомості про 8 стовпах зі східного боку і 8 стовпах із західного[23].

Схоже, що вже в середині XVI століття а, після завоювання іспанцями, ці стовпи в Куско були закинуті і спостереження за ними припинилося або слабшав.

Центральна Америка[ред.ред. код]

Цивілізація майя (II–X століття н. е.) Надавала астрономічних знань дуже велике значення, що доводять численні археологічні розкопки на місцях міст цієї цивілізації[24]. Давні астрономи майя вміли передбачати затемнення, і дуже ретельно спостерігали за різними, найдобріше видимими астрономічними об'єктами, такими як Плеяди, Меркурій, Венера, Марс і Юпітер[24] Залишки міст і храмів-обсерваторій виглядають вражаюче. На жаль, збереглися тільки 4 рукописи різного віку і тексти на стелах. Майя з великою точністю визначили синодичні періоди всіх 5 планет Особливо шанували Венера, придумали дуже точний календар[24]. Місяць майя містив 20 днів, а тиждень — 13. Початок календарної ери віднесено до 5041738 році до н. е.., хоча хронологія свого народу велася з 3113 до н. е..[24]

Стародавня Греція[ред.ред. код]

Латинський переклад Альмагесту (бл. 1451).

В поемах Гесіода і Гомера містяться перші письмові докази астрономічних знань населення Стародавньої Греції.[25] В поемі «Одіссея» згадується вміння греків орієнтуватися за зорями, а Гесіод у своїй поемі «Роботи і дні» пише: в час першого ранкового сходу Плеяд (10 травня за сучасним календарем) слід збирати врожай, а коли ця група зір на світанку заходить (початок листопада), тоді час орати; якщо ввечері з моря підіймається зоря Арктур (кінець лютого), потрібно підрізувати виноградні лози і т. д..[25] Ранні згадки про використання астрономії для визначення часу зустрічаються набагато частіше від інформації про вміння греками орієнтуватися у просторі.[26] Вночі час дізнавалися по сузір'ях, що підіймалися на сході. Знаки зодіаку були безперечно перейняті у Вавилону, що підтверджують їх назви.[27] Вдень час дізнавалися за допомогою сонячного годинника. Також ними був розроблений свій власний місячно-сонячний календар, який у 540 році до н. е. описав астроном Клеострат. Очевидно, це була октаетерида, яка була дуже зручною для греків при всіх її недоліках.[25]

Зодіак був не єдиним, що запозичили Греки від інших цивілізацій, завдяки торговельним і культурним зв'язкам з народами Сходу. Ними також були запозичені результати довгих спостережень Сонця, Місяця — зокрема, дані про періоди повторюваності фаз Місяця, — планет, зірок тощо.[28] Однак пошук першооснов буття навколишнього світу вони робили самі, і досягли в цьому великих успіхів.[29] Загальновизнаним є факт, що саме в грецьких колоніях Малої Азії і на півдні Італії в VI ст. до н. е. розпочався бурхливий розвиток науки. Саме тут починаються спроби науково пояснити явища навколишнього світу та їх природу.[30]

У IV столітті до н. е. в Кротоні, на півдні Італії, філософ Піфагор (бл. 580500 до н. е.) заснував власну школу.[31] Йому завжди приписували велику кількість відкриттів, але не всі з них були зроблені саме ним, деякі були розвинуті пізніше учнями його школи.[32] Прийнято вважати, що саме він назвав Землю круглою, а простір Всесвітом, в якому вона висить без будь-якої підтримки.[33] Але Зенон Елейський автором цієї теорії назвав Гесіода (пр. кінець VIII—початок VII ст. до н. е.), а Теофраст — Парменіда (бл. 540480 до н. е.).[34] Інший основоположник філософії — Платон (бл. 427374 до н. е.), який заснував власну академію поблизу Афін, не сумнівався у божественній природі навколишнього світу і, як наслідок, у його досконалості.[35][36] Саме у нього зустрічаються імена богів, як назви планет,[37] а також він ввів поняття про п'ятий елемент — ефір, що заповнює собою весь Всесвіт.[38]

Копія X століття з роботи Аристарха, в якій він розрахував відносні розміри Сонця, Землі і Місяця.

Окремо слід відзначити вплив Іонійської школи — батьківщини давньогрецької філософії. Її засновник, філософ і астроном Фалес Мілетський (бл. 624548 до н. е.) став першим, хто виказав гіпотезу, що світ можливо пізнати, а складні для розуміння явища навколо можуть бути зведені до простих законів і пояснені не вдаючись до міфічних та теологічних тлумачень.[39] Також його прийнято вважати першою людиною, що спромоглася передбачити появу сонячного затемнення у 585 році до н. е..[40] Філософ-матеріаліст Демокріт (бл. 460370 до н. е.), який жив у іонійській колонії на півночі Греції, стверджував: предмети не можна ламати та розрізати необмежену кількість раз, і є фундаментальна частка, яку буде неможливо розділити або зламати.[41] Він назвав таку частку неподільною, що грецькою мовою звучить як атом.[42] Революційну теорію, що людина лише звичайний мешканець всесвіту, вперше виказав Аристарх Самоський (бл. 310230 до н. е.).[43] До нашого часу збереглося лише одне з його обчислень — складний геометричний аналіз розміру тіні Землі, який він склав при спостереженні за місячним затемненням. Зі своїх обчислень він зробив висновок, що розмір Сонця набагато більший від Землі.[44] Ці результати сприяли його новим революційним твердженням про геліоцентричну систему світу, тобто, що саме Земля разом з іншими планетами обертаються навколо Сонця.[45] На жаль, такі ідеї мали вплив лише впродовж кількох століть, ймовірним поясненням цього було протистояння таких теорій релігійним віруванням того часу.[46]

На початку II століття була написана одна з небагатьох найважливіших книг за всю історію науки.[47] Про її автора залишилось дуже мало інформації. Відомо що він народився в Єгипті, а жив і працював переважно в Александрії.[48] Його ім'я Клавдій Птолемей (бл. 87165), а свій твір він назвав «Математичний трактат (з астрономії) у 13 книгах», який в наш час відомий під назвою «Альмагест».[49] В ньому, окрім власних досліджень, він зібрав основні астрономічні праці своїх попередників.[48]

Давньогрецькі науковці зробили величезний внесок в розвиток астрономії. Але потрібно зауважити, що велика кількість їх відкриттів була геніальною фантазією чи проявом інтуїції, і не мала під собою аргументованої бази та достатньої кількості доказів.[50][51] Саме тому підтримку знаходили найпростіші теорії. Це було природним розвитком науки.[52] А більш комплексним ідеям довелося чекати свого часу, щоб бути доведеними, або відкритими удруге.

Середньовіччя[ред.ред. код]

Країни ісламу[ред.ред. код]

Ілюстрація праці аль-Біруні з роз'ясненням фаз Місяця

З середини VII століття об'єднані однією релігію, араби розпочали серію завоювань навколишніх земель, внаслідок яких була утворена величезна за площею держава — Халіфат. Рівень культури країн об'єднаних Ісламом дуже швидко зростав, а столиця арабської держави Багдад перетворилася на центр наукової діяльності; зокрема, вже у 829 році тут була збудована перша астрономічна обсерваторія. Багато важливих праць з індійської та грецької астрономії перекладались на арабську мову. Так, за наказом одного з перших багдадських халіфів аль-Мансура, наприкінці VIII століття були перекладені індійські сіддханти Брахмагупти і Аріабхати, а у IX столітті арабський учений Сабіт ібн Курра зробив повний переклад «Альмагеста» з грецького оригіналу.[53]

На початок IX століття вчені Багдаду і Дамаску досягли великих успіхів. Так, у 827 році ними було виміряно дугу меридіану, а також встановлено його протяжність у 47 000 км[54], завдяки спостереженням зенітних відстаней зір за методом Ератосфена. Тоді ж за вимірюванням довготи Регула після порівняння результатів з даними Гіппарха, було отримано нове значення сталої прецесії: 1° за 66 років.[55] Роботи аль-Баттані свого часу стали дуже популярними в Західній Європі. В своїх працях він з високою точністю визначив тривалість тропічного року, величину ексцентриситету сонячної орбіти, відкрив зміщення сонячного апогею відносно зір тощо.

На підставі досліджень та спостережень, що проводились у обсерваторіях розташованих по всій території Халіфату, були складені оригінальні праці ісламських астрономів — «Зіджі». До нашого часу збереглося усього близько 100 таких робіт.[56] Вони являють собою астрономічні таблиці, користуючись якими можна розрахувати положення планет на зоряному небі. Складовою частиною кожного зіджа є зведення правил, використаних при складенні таблиць, і правила користування ними. Шедевром середньовічної спостережницької астрономії вважається «Книга нерухомих зір» персидського астронома ас-Суфі,[57] в якій він на матеріалах власних спостережень перевірив та уточнив каталог зір Птоломея, виправив помилки допущені його арабськими колегами тощо. Також в книзі міститься перша письмова згадка про спостереження іншої галактики, якою стала Велика Магелланова Хмара.

Європа[ред.ред. код]

В епоху Середньовіччя європейські астрономи займалися переважно спостереженнями видимих ​​рухів планет, погоджуючи їх з прийнятою геоцентричної системою Птолемея.

Цікаві космологічні ідеї можна знайти в творах Орігена з Олександрії, видного апологета раннього християнства, учня Філона Олександрійського. Оріген закликав сприймати Книгу Буття не буквально, а як символічний текст. Всесвіт, за Орігену, містить безліч світів, в тому числі жилих. Більш того, він допускав існування безлічі Всесвітів зі своїми зірковими сферами. Кожна Всесвіт кінцевий в часі і в просторі, але сам процес їх зародження і загибелі нескінченний:

Що стосується мене, то скажу, що Бог приступив до своєї діяльності не тоді, коли був створений наш видимий світ, і подібно до того, як після закінчення існування останнього виникає інший світ, точно так само до початку Всесвіту існувала інша Всесвіт … Отже, слід вважати, що не тільки існують одночасно багато світів, але і до початку нашого Всесвіту існували багато Всесвіти, а після закінчення її будуть інші світи.

У XI–XII століттях основні наукові праці греків і їх арабомовних учнів були перекладені на латину. Основоположник схоластики Альберт Великий і його учень Фома Аквінський в XIII століття е препарували вчення Аристотеля, зробивши його прийнятним для католицької традиції. З цього моменту система світу Аристотеля-Птолемея фактично зливається з католицькою догматикою. Експериментальний пошук істини підмінявся звичнішою для теології методикою — пошуком підходящих цитат в канонізованих творах і їх розлогим коментуванням.

Відродження наукової астрономії в Європі почалося на Піренейському півострові, на стику арабського і християнського світу. Спочатку визначальну роль грали проникали з арабського Сходу трактати — зіджей і. У другій половині XI століття арабські астрономи, які зібралися в Кордовському халіфаті під керівництвом аз-Заркалі (Арзахеля) склали Толедські таблиці. Допоміжні таблиці для розрахунку затемнень в Толедські таблицях майже повністю запозичені з зіджей ал-Хорезмі і ал-Баттані, що розвивали теорію Птолемея і уточнювати її застарілі на той час параметри на основі нових точніших вимірювань[58]. У XII столітті завдяки Герарду Кремонського таблиці проникли в латинський світ і були адаптовані під християнський календар (Тулузький таблиці). У 1252–1270 роках у вже християнському Толедо під патронажем короля Леону і Кастилії Альфонса X Мудрого єврейські астрономи Ісаак Бен Сід і Ієгуда бен Мойсей Коен склали точніші Альфонсінскіе таблиці. Незадовго до 1321 року робота над вдосконаленням цих таблиць продовжилася в Парижі. Результат цей багатовікової роботи поколінь астрономів різних країн і народів був надрукований в 1485 як перше видання Альфонсінскіх таблиць[59].

Становлення теоретичної астрономії: епоха Відродження і ранній Новий Час[ред.ред. код]

Раннє Відродження[ред.ред. код]

У XV століття німецький філософ, кардинал Микола Кузанський, помітно випередивши свій час, висловив думку, що Всесвіт нескінченний, і в неї взагалі немає центру — ні Земля, ні Сонце, ні що-небудь інше не займають особливого становища. Усі небесні тіла складаються з тієї ж матерії, що і Земля, і, цілком можливо, населені. За століття до Галілея він стверджував: всі світила, включаючи Землю, рухаються в просторі, і кожне знаходиться на ньому спостерігач має право вважати нерухомим.

У XV століття велику роль у розвитку наглядової астрономії відіграли праці Георга Пурбаха, а також його учня і друга Йоганна Мюллера (Региомонтану). До речі, вони стали першими в Європі вченими, що не мали духовного сану. Після серії спостережень вони переконалися, що все були астрономічні таблиці, включаючи Альфонсінскіе, застаріли: положення Марса давалося з помилкою на 2 °, а місячне затемнення запізнилося на цілу годину! Для підвищення точності розрахунків Региомонтан склав нову таблицю синусів (через 1 ') і таблицю тангенсів. Тільки що з'явилося книгодрукування сприяло тому, що виправлений підручник Пурбаха і «Ефемериди» Региомонтана протягом десятиліть були основними астрономічними посібниками для європейців. Таблиці Региомонтана були набагато точніше колишніх і справно служили аж до Коперніка. Їх використовували Колумб і Америго Веспуччі. Пізніше таблиці деякий час використовувалися навіть для розрахунків по геліоцентричної моделі.

Региомонтан також запропонував метод визначення довготи з різниці табличного і місцевого часу, відповідного заданому положенню Місяця. Він констатував розбіжність юліанського календаря з сонячним роком майже на 10 днів, що змусило церкву задуматися про календарну реформу. Така реформа обговорювалася на Латеранському соборі (Рим, 1512–1517) і була реалізована в 1582 ріку.

Коперниканськая революція[ред.ред. код]

До XVI століття стало зрозуміло, що система Птолемея невдала і призводить до неприпустимо великих розрахункових помилок. Микола Коперник став першим, хто запропонував детально опрацьовану альтернативу, причому засновану на зовсім іншій моделі світу.

Головна праця Коперника — «De Revolutionibus Orbium Caelestium» («Про обертання небесних сфер») — була завершена в 1530, але тільки перед смертю Коперник зважився опублікувати її. Втім, в 15031512 роках Коперник поширював серед друзів рукописний конспект своєї теорії («Малий коментар про гіпотези, що відносяться до небесних рухам»), а його учень Ретик опублікував ясний виклад геліоцентричної системи в 1539. Здається, чутки про нову теорію широко розійшлися вже в 1520.

За структурою головна праця Коперніка майже повторює «Альмагест» у дещо скороченому вигляді (6 книг замість 13). У першій книзі також наведено аксіоми, але замість положення про нерухомість Землі поміщена інша аксіома — Земля та інші планети обертаються навколо осі і навколо Сонця. Ця концепція докладно аргументується, а «думка древніх» більш-менш переконливо спростовується. Коперник згадує як своїх союзників тільки античних філософів Филолая і Нікетас а.

З геліоцентричних позицій Коперник без праці пояснює зворотний рух планет. Далі наводиться той же матеріал, що й у Птолемея, лише трохи уточнений: сферична тригонометрія, зоряний каталог, теорія руху Сонця і Місяця, оцінка їх розмірів і відстані до них, теорія прецесії і затемнень.

У книзі III, присвяченій річного руху Землі, Коперник робить епохальне відкриття: пояснює «попередження рівнодень» зміщенням напрямки земної осі. У книгах V та VI, присвячених руху планет, завдяки геліоцентричної підходу стало можливо оцінити середні відстані планет від Сонця, і Коперник наводить ці дані, досить близькі до сучасних.

Система світу Коперника, з сучасної точки зору, ще недостатньо радикальна. Всі орбіти кругові, рух по них рівномірний, так що епіцикли довелося зберегти — правда, замість 80 їх стало 34. Механізм обертання планет збережений колишнім — обертання сфер, до яких прикріплені планети. Але тоді вісь Землі в ході річного обертання повинна повертатися, описуючи конус; щоб пояснити зміну пір року, Копернику довелося ввести третє (зворотне) обертання Землі навколо осі, перпендикулярної екліптиці, яке використовував також для пояснення прецесії. На кордон світу Коперник помістив сферу нерухомих зірок.

Строго кажучи, модель Коперника навіть не була геліоцентричною, оскільки Сонце він розташував не в центрі планетних сфер.

Птолемеєве зміщення центру орбіти (еквант) Коперник, природно, виключив, і це стало кроком назад — спочатку точніші, ніж птолемеєві, таблиці Коперника незабаром суттєво розійшлися із спостереженнями, що немало спантеличило і охолодило її захоплених шанувальників. І все ж у цілому модель світу Коперника була колосальним кроком вперед.

Католицька церква спочатку поставилася до відродження «піфагорейства» благодушно, окремі її стовпи навіть протегували Копернику. Папа Климент VII, заклопотаний уточненням календаря, доручив кардиналу Вігманштадту прочитати вищого кліру лекцію про нову теорію, яка і була з увагою вислухана. З'явилися, проте, серед католиків і затяті противники геліоцентризму. Проте вже з 1560-х років в декількох університетах Швейцарії та Італії почалися лекції за системою Коперника. Математична основа моделі Коперника була дещо простіше, ніж у птолемеевой, і цим одразу скористалися в практичних цілях: були випущені уточнені астрономічні («Прусські») таблиці (1551, Е. Рейнгольд).

З інших подій бурхливого XVI століття відзначимо, що 5 жовтня 1582 ріку була проведена давно запланована календарна реформа (5 жовтня стало 15-м). Новий календар був названий григоріанським на честь папи Григорія XIII, але справжнім автором проекту був італійський астроном і лікар Луїджі Лілліо.

Винахід телескопа. Галілей.[ред.ред. код]

Великий італійський вчений Галілео Галілей систему Коперника прийняв з ентузіазмом, причому відразу відкинув фіктивний «третій рух», показавши на досвіді, що вісь рухомого дзиги зберігає свій напрям сама собою[60][61]. Для доказу правоти Коперника він використовував телескоп. Шліфовані скляні лінзи були відомі ще вавилонянам[62]; найдревніша зі знайдених при розкопках лінз відноситься до 2500 році до н. е..[63] У 1608 році в Голландії була винайдена зорова труба; дізнавшись про це влітку 1609 року, Галілей самостійно побудував значно вдосконалений її варіант, створивши перший у світі телескоп-рефрактор[64]. Збільшення телескопа спочатку було триразовим, пізніше Галілей довів його до 32-кратного[64].

Портрет Галілео Галілея (1635) кисті Юстуса Сустерманса

Результати своїх досліджень Галілей виклав у серії статей «Зоряний вісник» (1610)[64], викликавши серед вчених справжній шквал оптичних спостережень за небом. Виявилося, що Чумацький шлях складається з скупчень окремих зірок, що на Місяці є гори[65] (висотою до 7 км, що близько до істини) і западини, на Сонці є плями[65], а у Юпітера — супутники (термін «супутник» ввів пізніше Кеплер). Особливо важливим було відкриття, що Венера має фази[65]; в системі Птолемея Венера як «нижня» планета була завжди ближче до Землі, ніж Сонце, і " полновенеріе "було неможливо.

Галілей відмітив, що діаметр зірок, на відміну від планет, в телескопі не збільшується, а деякі туманності, навіть у збільшеному вигляді, не розпадаються на зірки; це явна ознака, що відстані до зірок колосальні навіть у порівнянні з відстанями в Сонячній системі.

Галілей виявив у Сатурна виступи, які прийняв за два супутники. Потім виступи зникли (кільце обернулося), Галілей вважав своє спостереження ілюзією і не повертався більше до цієї теми; кільце Сатурна відкрив у 1656 у Хрістіан Гюйгенс.

Еліпс и Кеплера Галілей не прийняв, продовжуючи вірити в кругові орбіти планет. Причиною цього, можливо, стало надмірне захоплення Кеплера містичної нумерологією і «світовою гармонією». Галілей визнавав тільки позитивне знання і не поважав піфагорейство. Особисто Кеплера він високо цінував і вів з ним жваве листування, однак ніде у своїх роботах про нього не згадував.

Зображення в телескопі Галілея було не дуже чітким, в основному через хроматичної аберації. З цієї та з інших причин повідомлення про відкриття Галілея викликало у багатьох недовіру і навіть глузування. Галілея також, що було куди неприємніше, звинуватили в єресі. Він неодноразово був змушений їздити до Риму, особисто і письмово пояснюватися з вищим духовенством та інквізицією.

5 березня 1616 року римська конгрегація офіційно забороняє геліоцентризм, як небезпечну єресь[66]:

Стверджувати, що Сонце стоїть нерухомо в центрі світу — думка безглузда, помилкова з філософської точки зору і формально єретична, оскільки вона прямо суперечить Св. Писанню.

Стверджувати, що Земля не перебуває в центрі світу, що вона не залишається нерухомою і володіє навіть добовим обертанням, є думка настільки ж безглузда, помилкова з філософської і гріховна з релігійної точки зору. </ Blockquote>

Точна копія першого телескопа Галілея

Книга Коперника була включена в Індекс заборонених книг «до її виправлення»[67].

Спочатку величезний науковий авторитет і заступництво знатних осіб, включаючи кардинала Барберіні (пізніше став папою Урбаном VII) рятували Галілея від репресій. Але вихід у світ «Діалогів про двох найголовніших системах світу» (січень-лютий 1632), хоча і дозволений папської цензурою, викликав лють інквізиції і самого папи Урбана, який запідозрив, що саме його вивели в книзі під ім'ям простака Сімплічіо . Незважаючи на демонстративно нейтральну позицію автора, доводи коперниканцем Сальвіаті в книзі явно переконливіші, ніж його противників. Мало того, в «Діалозі» містилися припущення про нескінченність Всесвіту і множинність населених світів.

Вже в серпні того ж 1632 року «Діалоги» були внесені в горезвісний «Індекс», недбайливого цензора звільнили, книгу вилучили з продажу, а в жовтні 69-річного Галілея викликали в Римську інквізицію. Спроби тосканського герцога добитися відстрочення процесу зважаючи на поганий здоров'я вченого і чумного карантину в Римі успіху не мали, і в лютому 1633 року Галілей змушений був з'явитися до Рима.

Процес Галілея тривав до червня 1633 року. За вироком, Галілей був визнаний винним у тому, що він підтримував і поширював помилкове, єретичне й гидке Св. Писанню вчення. Вченої змусили публічно покаятися і відректися від «єресі»[68]. Потім його направили у в'язницю, але кілька днів по тому папа Урбан дозволив відпустити Галілея під нагляд інквізиції. У грудні він повернувся на батьківщину, в село біля Флоренції, де і провів залишок життя в режимі домашнього арешту.

Закони Кеплера[ред.ред. код]

До середини XVI століття астрономічні спостереження в Європі були не надто регулярними. Першим проводити систематичні спостереження почав датський астроном Тихо Браге, використовуючи спеціально для цього обладнану обсерваторію «Ураніборг» у Данії (острів Вен)[69]. Він спорудив великі, унікальні для Європи інструменти, завдяки яким визначав становище світил з небувалою раніше точністю[69]. До того часу не тільки «Альфонсінскіе», але й новіші «Прусські таблиці» давали велику помилку. Для підвищення точності Браге застосовував як технічні удосконалення, так і спеціальну методику нейтралізації погрішностей спостереження.

Браге першим виміряв паралакс комети 1577 і показав, що це не атмосферний, як вважали раніше (навіть Галілей), а космічне тіло[70]. Тим самим він зруйнував уявлення, поділюване навіть Коперником, про існування планетних сфер — комети явно рухалися у вільному просторі. Довжину року він виміряв з точністю до 1 секунди[71]. У русі Місяця він відкрив два нових нерівності — варіацію і річне рівняння, а також коливання нахилу місячної орбіти до екліптики[69]. Браге склав уточнений каталог для 1000 зірок, з точністю 1 '[71]. Але головна заслуга Тихо Браге — безперервна (щоденна), протягом 15-20 років[69], реєстрація положення Сонця, Місяця і планет[71]. Для Марса, чий рух саме нерівномірний, накопичилися спостереження за 16 років, або 8 повних оборотів Марса[71].

Браге був знайомий з системою Коперника ще по «Малому коментарю», однак одразу вказав на її недоліки — у зірок немає паралакса[69], у Венери не спостерігається зміна фаз (оскільки телескопа в той час ще не було, існувала саме ця точка зору) та ін Разом з тим він оцінив обчислювальні зручності нової системи і в 1588 у запропонував компромісний варіант, близький до «єгипетської моделі» Геракліда: Земля обертається в просторі, обертається навколо осі, Місяць і Сонце обертаються навколо неї, а інші планети — навколо Сонця[71]. Частина астрономів підтримала такий варіант.

Перевірити правильність своєї моделі Браге не зумів через недостатнє знання математики, і тому, переїхавши до Праги на запрошення імператора Рудольфа, запросив туди (в 1600 у) молодого німецького вченого Йоганна Кеплера[72]. На наступний рік Тихо Браге помер, і Кеплер зайняв його місце[72].

Кеплера більше приваблювала система Коперника — як менш штучна, більш естетична і відповідна тій божественної «світової гармонії», яку він вбачав у Всесвіті. Використовуючи спостереження марсіанської орбіти[72], виконані Тихо Браге, Кеплер намагався підібрати форму орбіти і закон зміни швидкості Марса, найкращим чином узгоджуються з досвідченими даними. Він бракував одну модель за іншою, поки, нарешті, ця наполеглива робота не увінчалася першим успіхом — були сформульовані дві закону Кеплера[72]:

  • Кожна планета описує еліпс, в одному з фокусів якого знаходиться Сонце[73][74].
  • За рівні проміжки часу пряма, що сполучає планету з Сонцем, описує рівні площі[74].

Другий закон пояснює нерівномірність руху планети: чим ближче вона до Сонця, тим швидше рухається.

Основні ідеї Кеплера він виклав у праці «Нова астрономія, або фізика неба» (1609)[72], причому, обережності ради, відносив їх тільки до Марса. Пізніше у книзі «Гармонія світу» (1619) він поширив їх на всі планети і повідомив, що відкрив третій закон:

  • Квадрати часів обертання планет по орбіті відносяться як куби їх середніх відстаней від Сонця[74].

Цей закон фактично встановлює швидкість руху планет (другий закон регулює тільки зміна цієї швидкості) і дозволяє їх обчислити, якщо відома швидкість однієї з планет (наприклад, Землі) та відстані планет до Сонця[72][73].

Кеплер видав свої астрономічні таблиці, присвячені імператору Рудольфу (« Рудольфінскіе „)< ref name ="“» taina.aib.ru_iogann-kepler "/>.

Через рік після смерті Кеплера, 7 листопада 1631, Гассенді спостерігав передбачене ним проходження Меркурія по диску Сонця[75][76].

Вже сучасники Кеплера переконалися в точності відкритих ним законів, хоча їхній глибинний смисл до Ньютона залишався незрозумілим[72]. Ніяких серйозних спроб реанімувати Птолемея або запропонувати іншу систему руху більше не було.

Інші відкриття XVII століття[ред.ред. код]

Велика Червона Пляма (знімок "Вояджера-1 ")
  • 1657 — перший виклад системи Коперника російською мовою — Єпіфаній Славинецький, «Зерцало всієї вселенної»[81]; ця книга являла собою переклад «Введення в космографію» І. Блеу.
  • 1666 — разом з Паризької Академією наук заснована і Паризька обсерваторія[83]. Кассіні стає першим директором цієї обсерваторії. З його досягнень на новій посаді (спільно з Ж. Ріше) — перше достатньо точне визначення (1671–1673) паралакса Сонця (9,5 «) і астрономічної одиниці (140 млн км), відкриття» щілини Кассіні «у кільці Сатурна (1675)[84].

В історії науки Галлей знаменитий більш за все своїми дослідженнями комет. Обробивши багаторічні дані, він обчислив орбіти більше 20 комет і відзначив, що кілька їхніх появ, в тому числі 1682 року, відносяться до однієї і тієї ж комети (названої його ім'ям). Він призначив новий візит своєї комети на 1758, хоча самому Галлею не судилося переконатися в точності свого передбачення[88].

  • 1687 — Ісаак Ньютон формулює закон тяжіння[89] і виводить з нього всі 3 закону Кеплера. Іншим найважливішим наслідком теорії Ньютона стало пояснення, чому орбіти небесних тіл трохи відхиляються від кеплеровского еліпса. Ці відхилення особливо помітні для Місяця. Причиною є вплив інших планет, а для Місяця — також і Сонця. Врахування цього дозволив Ньютону відкрити в русі Місяця нові відхилення (нерівності) — річний, параллактичний, зворотний рух вузлів тощо. Ньютон досить точно обчислив величину прецесії (50» на рік), виділивши в ній сонячну і місячну складові.

Ньютон відкрив причину хроматичної аберації, яку він помилково вважав непереборний; насправді, як пізніше з'ясувалося, застосування декількох лінз в об'єктиві може суттєво послабити цей ефект. Ньютон пішов іншим шляхом і винайшов дзеркальний телескоп-рефлектор; при невеликій величині він давав значне збільшення і відмінне чітке зображення[90][91].

XVIII століття[ред.ред. код]

  • 1718 — Едмунд Галлей виявив власний рух зірок (Сіріусу, Альдебарану і Арктуру)[92]. Галлей також звернув увагу на «туманні зірки», обговорювали їх можливу структуру і причини світіння[92]. Галлей склав їх каталог, пізніше доповнений Дерхемом; каталог включав близько двох десятків туманностей.

Почали з'являтися перші космогонічні гіпотези. Вільям Вістон припустив, що Земля спочатку була кометою, яка зіткнулася з іншою кометою, після чого Земля стала обертатися навколо осі, і на ній з'явилося життя[94]; книга Уістона „Нова теорія Землі …“ (англ. A New Theory of the Earth) отримала схвальні відгуки Ісаака Ньютона і Джона Локка[94]. Великий Жорж Бюффон теж залучив комету, але в його моделі (1749) комета впала на Сонце і вибила звідти струмінь речовини, з якого й утворилися планети[95][96]. Хоча обурена церква змусила Бюффона письмово зректися цієї гіпотези, його трактат викликав великий інтерес і навіть в 1778 був перевиданий. Катастрофічні гіпотези з'являлися й пізніше (Фай, Чемберлін і Мультона, Джинс і Джеффріс).

Цікаві думки містилися в книзі Руджеро Бошковича „Теорія натуральної філософії, приведена до єдиного закону сил, існуючих в природі“ (1758) — структурна нескінченність Всесвіту, динамічний атомізм, можливість стиснення або розширення Всесвіту без зміни фізичних процесів у ній, існування взаємопроникних, але взаємно неспостережуваних світів і ін[97][98]

  • 1755 рік — філософ Іммануїл Кант публікує першу теорію природної космогонічної еволюції (без катастроф). Зірки та планети, за гіпотезою Канта, утворюються із скупчень дифузної матерії: в центрі, де матерії більше, виникає зірка, а на околицях — планети[99][100]. Математичну основу гіпотези пізніше розробив Лаплас.

Англійський астроном-самоучка Томас Райт першим припустив, що Всесвіт складається з окремих „зоряних островів“. Ці острови, відповідно до моделі Райта, обертаються навколо якогось „божественного центру“ (він, втім, допускав, що центрів може бути більше одного). Райт, а також Сведенборг і пізніше Кант розглядали туманності як вилучені зоряні системи.

  • 1757 — перше визначення мас планет, не мають супутників (Алексі Клод Клеро)[81]. Дж. Долланд створює перший ахроматичний (трьохлінзовою) об'єктив, спростувавши скептицизм Ньютона в цьому відношенні[101].
  • 1784 — Джон Ґудрайк припустив, що змінний блиск Алголя викликається затемненнями від інших компонентів цієї подвійної зірки[105].

До кінця XVIII століття астрономи отримали потужні інструменти дослідження — як наглядові (удосконалені рефлектори), так і теоретичні (небесна механіка, фотометрія та інших). Продовжувався розвиток методів небесної механіки. У міру збільшення точності спостережень було виявлено відхилення руху планет від кеплерові орбіт. Теорія обліку збурень для задачі багатьох тіл була створена зусиллями Ейлера, А. Клеро, Лагранжа, але перш за все — П'єра Симона Лапласа, що досліджував найскладніші випадки, включаючи найбільш неясну завдання — стійкість системи. Після робіт Лапласа відпали останні сумніви в тому, що законів Ньютона досить для опису всіх небесних рухів. Крім іншого, Лаплас розробив першу повну теорію руху супутників Юпітера з урахуванням взаємовпливу і збурень від Сонця. Ця проблема була дуже актуальною, оскільки лежала в основі єдиного відомого тоді точного методу визначення довготи на морі, а складені раніше таблиці положення цих супутників застарівали дуже швидко.

Вільям Гершель[ред.ред. код]

Телескоп Гершеля

Важливу роль у розвитку астрономії зіграв великий англійський учений німецького походження Вільям Гершель[106]. Він побудував унікальні для того часу рефлектори з діаметром дзеркал до 1,2 м і віртуозно ними користувався[107]. Гершель відкрив сьому планету — Уран (1781)[106] і його супутники (1787)[106], що обертаються „не в той бік“ (1797), кілька супутників Сатурна, виявив сезонні зміни полярних шапок Марса, пояснив смуги і плями на Юпітері як хмари, виміряв період обертання Сатурна і його кілець (1790 рік). Він відкрив, що вся Сонячна система рухається у напрямку до сузір'я Геркулеса (1783), при вивченні спектру Сонця відкрив інфрачервоні промені (1800 рік), встановив кореляцію сонячної активності (за кількістю плям) і земних процесів — наприклад, урожай пшениці і цін на неї. Але головним його заняттям за всі тридцять років спостережень було дослідження зоряних світів.

Він зареєстрував понад 2500 нових туманностей[106]. Серед них були подвійні і кратні; деякі були з'єднані перемичками, що Гершель витлумачив як формування нових зоряних систем[106]. Втім, тоді на це відкриття не звернули уваги; взаємодіючі галактики були перевідкрили вже в XX століття[106].

Гершель перший систематично застосовував в астрономії статистичні методи (введені раніше Мічел), і з їх допомогою зробив висновок, що Чумацький шлях — ізольований зоряний острів, який містить кінцеве число зірок і має сплюснуту форму. Відстані до туманностей він оцінював в мільйони світлових років.

У 1784 Гершель зазначив, що світ туманностей має великомасштабну структуру — скупчення і пояси („шари“); зараз найбільший пояс розглядають як екваторіальну зону Метагалактики. Різноманітність форм скупчень і туманностей він пояснив тим, що вони знаходяться на різних щаблях розвитку[106]. Деякі туманності круглої форми, іноді із зіркою усередині, він назвав планетарними і вважав скупченнями дифузної матерії, в яких формується зірка і планетна система. Насправді майже всі відкриті ним туманності були галактиками, але по суті Гершель був правий — процес зореутворення відбувається і в наші дні.

XIX століття[ред.ред. код]

XIX століття став часом бурхливого розвитку астрономічної науки і небесної механіки. Збільшувалася кількість обсерваторій у Європі. Перші обсерваторії в Південній півкулі відкрили Джон Гершель і Нікола Луї де Лакайль. Зростали також розміри телескопів, так в 1842 у в дію вступив побудований Вільямом Парсонсом 2-метровий рефлектор (у XIX столітті це досягнення так і не була ніким перевершено); у 1861 Вільям Лассаль побудував 122-см рефлектор.

У 1836 почалося фотометричне спостереження зірок, піонером якого виступив Джон Гершель, в 1840 отримані перші результати спостережень Сонця в інфрачервоному діапазоні, в 1841-45 зусиллями В.Бонда і Дж. Бонда (США) народилася фотографічна астрономія, в 1874 вийшов з друку перший фотографічний атлас Місяця.

У 1859 — 62, Роберт Вільгельм Бунзен і Густав Кірхгоф розробили основи спектрального аналізу, яка провела справжню революцію у спостережній астрономії, оскільки за допомогою цього методу вдалося одержати ніяким іншим способом недоступну в той час інформацію про хімічний склад небесних тіл. За допомогою спектрального аналізу вперше вдалося науково довести подібність хімічного складу Сонця і планет, і таким чином отримати досить переконливий аргумент на користь матеріальної єдності Всесвіту.[108]

На початку XIX століття стало ясно, що метеоритна речовина має космічне походження, а не атмосферне або вулканічне, як думали раніше. Були зареєстровані і класифіковано регулярні метеорні потоки. У 1834 році, Єнс Якоб Берцеліус виявляє в метеорит е першого неземної мінерал — троїліт (FeS). До кінця 1830-х років метеорна астрономія сформувалася як самостійна галузь науки про космос.

Увагу вчених привертають завдання пошуку невідомих планет Сонячної системи. У 1796 у створюється загін „небесної поліції“, належний виявити планету, розташовану, згідно із законом Тіциуса—Боде, між Юпітером і Марсом. Гіпотетичної планеті вже було дано ім'я — Фаетон, однак, замість неї виявився пояс астероїдів. Так, 1 січня 1801 року італієць Джузеппе Піацці відкрив Цереру — помічена випадково, зарахована до комет і відразу втрачені; на щастя, молодий Карл Гаус саме в цей час розробив метод визначення орбіти за трьома спостереженнями, і в 1802 Генріх Вільгельм Маттеус Ольберс відшукав спочатку Цереру, а потім відкрив ще дві малі планети між Марсом і Юпітером, Палладу в 1802 і Весту в 1807. Четвертий астероїд — Юнона, був виявлений Карлом Гардінгом (Німеччина) в 1804. Ольберс висунув першу гіпотезу про причини утворення поясу астероїдів. До кінця століття їх було відкрито до 400. Термін „астероїди“ запропонував Гершель.

Фраунгоферови лінії
  • 1842 — отримані фотографії Сонця,
  • 1843 — Г. Швабе першим відкрив періодичність у зміні числа сонячних плям і оцінив період приблизно в 10 років. У 1852 році цю закономірність перевідкрив Рудольф Вольф, який дав точнішу оцінку (11 років) і встановив, що зростання числа плям викликає геомагнітні збурення. Зв'язок сонячних плям із земними процесами, помічена Гершелем, починає прояснюватися.
  • 1850  — перша фотографія зірки — Веги.
  • 1857 — точна шкала зоряних величин (Норман Погсон). З 1876 року розпочато випуск фотометричних каталогів в новій шкалою.
  • 1862 рік — відкритий передвіщений ще Бесселем невидимий супутник Сіріуса (Сіріус-B).
  • 1868 рік — Норман Лок'єр відкрив у спектрі Сонця лінію, яка не відповідає ніякому з відомих тоді хімічних елементів, і назвав цей новий елемент гелієм. Пізніше гелій знайшли і на Землі. Лок'єр виявив зміну спектру сонячних плям протягом 11-річного циклу сонячної активності, а в 1873 році висловив здогад, що в надрах Сонця відбувається розпад хімічних елементів.
Карта Марса Скіапареллі
  • 1879 — Джордж Говард Дарвін публікує гіпотезу приливного походження Місяця (відриву її від Землі). С. Флемінг пропонує розділити Землю на часові пояси. У 1884 році поясний час введений в 26 країнах; одночасно прийнято міжнародну угоду про вибір грінвічського меридіана як нульового і проходження лінії зміни дат.

XX століття[ред.ред. код]

Розширення Всесвіту

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б Michael A. Hoskin The History of Astronomy: A Very Short Introduction.
  2. І. А. Климишин Історія астрономії. — С. 16.
  3. І. А. Климишин Історія астрономії. — С. 88.
  4. І. А. Климишин Історія астрономії. — С. 87.
  5. І. А. Климишин Історія астрономії. — С. 89.
  6. а б І. А. Климишин Історія астрономії. — С. 90.
  7. а б І. А. Климишин Історія астрономії. — С. 92.
  8. І. А. Климишин Історія астрономії. — С. 96.
  9. а б І. А. Климишин Історія астрономії. — С. 73.
  10. І. А. Климишин Історія астрономії. — С. 72.
  11. а б в г І. А. Климишин Історія астрономії. — С. 74.
  12. мається на увазі Верхній і Нижній Єгипет
  13. відносно Землі
  14. І. А. Климишин Історія астрономії. — С. 75.
  15. а б в А. І. Володарський Астрономія в стародавній Індії http://naturalhistory.narod.ru/Hronolog/Stat/India_1.htm
  16. Єремєєва А. І., Цицин Ф. А.Історія астрономії. Указ. соч р., стор. 111.
  17. Relación de las fabulas y ritos de los Incas por el párroco Cristóbal de Molina [1576]. In Relación de las fabulas y ritos de los Incas, edited by Horacio H. Urteaga and Carlos A. Romero, 3-106. Colección de Libros y Documentos Referentes a la Historia del Perú, no. 1. Lima: Sanmarti & ca, 1916
  18. Педро де Сьеса де Леон. Хроніка Перу. Частина Друга: Панування Інків. Глава XXVI
  19. Ю. Є. Березкін. Інки. Історичний досвід імперії. Глава 4.
  20. Exsul immeritus blas valera populo suo e historia et rudimenta linguae piruanorum. Indios, gesuiti e spagnoli in due documenti segreti sul Perù del XVII secolo. A cura di L. Laurencich Minelli. Bologna, 2007
  21. Бернабе Кобо «Історія Нового Світла» (Том 3, Книга 12, Глава XXXVII)
  22. Хосе де Акоста. Природна і моральна історія Індій. Частина 2. Глав III
  23. Antonio de la Calancha. CRONICA MORALIZADA DEL ORDEN DE SAN AGUSTÍN EN EL PERÚ. TOMO 3. CAPÍTULO XII]
  24. а б в г Е. Джілберт, M. Коттерелл Таємниці Майя http://www.fund-intent.ru/pubso/st_tm-2.shtml
  25. а б в І. А. Климишин Історія астрономії. — С. 114.
  26. А. Паннекук История Астрономии. — С. 117.
  27. А. Паннекук История Астрономии. — С. 117.
  28. І. А. Климишин Історія астрономії. — С. 115.
  29. І. А. Климишин Історія астрономії. — С. 115.
  30. І. А. Климишин Історія астрономії. — С. 115.
  31. А. Паннекук История Астрономии. — С. 111.
  32. А. Паннекук История Астрономии. — С. 111.
  33. І. А. Климишин Історія астрономії. — С. 122.
  34. А. В. Лебедев Фрагменты ранних греческих философов. Часть I. — С. 283.
  35. Українська Радянська Енциклопедія. — 2-е видання. — Т. 8. — Київ, 1982.
  36. І. А. Климишин Історія астрономії. — С. 125.
  37. І. А. Климишин Історія астрономії. — С. 127.
  38. І. А. Климишин Історія астрономії. — С. 127.
  39. S. Hawking, L. Mlodinow The Grand Design. — P. 31.
  40. S. Hawking, L. Mlodinow The Grand Design. — P. 32.
  41. S. Hawking, L. Mlodinow The Grand Design. — P. 36.
  42. S. Hawking, L. Mlodinow The Grand Design. — P. 36.
  43. S. Hawking, L. Mlodinow The Grand Design. — P. 37.
  44. S. Hawking, L. Mlodinow The Grand Design. — P. 37.
  45. S. Hawking, L. Mlodinow The Grand Design. — P. 37.
  46. S. Hawking, L. Mlodinow The Grand Design. — P. 38.
  47. І. А. Климишин Історія астрономії. — С. 158.
  48. а б Українська Радянська Енциклопедія. — 2-е видання. — Т. 9. — Київ, 1983. — С. 188.
  49. І. А. Климишин Історія астрономії. — С. 158.
  50. А. Паннекук История Астрономии. — С. 148.
  51. S. Hawking, L. Mlodinow The Grand Design. — P. 39.
  52. А. Паннекук История Астрономии. — С. 148.
  53. І. А. Климишин Історія астрономії. — С. 193.
  54. в сучасних одиницях
  55. І. А. Климишин Історія астрономії. — С. 194.
  56. І. А. Климишин Історія астрономії. — С. 193.
  57. І. А. Климишин Історія астрономії. — С. 195.
  58. G. J. Toomer, A survey of the Toledan tables, Osiris. Vol. 15. 1968, pp. 5-174
  59. Chabas J., Goldstein BR The Alfonsine tables of Toledo. Dordrecht / Boston / London: Kluwer Academic Publishers, 2003
  60. «Природа і Люди» http://nt.ru/tp/it/vk.htm Ілюстрований журнал науки, мистецтва і літератури
  61. Переклад і примітки проф. М. І. Ідельсона Галілео Галілей «Послання до Франческо Інголь» http://naturalhistory.narod.ru/Person/Srednevek/Galiley/Ingoli.htm АН СРСР
  62. Петр' Радковскій http://sergeyhry.narod.ru/nj1893_01_03.htm «Наука і Життя» журнал 1893
  63. http://www.optika.ru/pressa/history/3-2006/index.php Артефакти в історії оптики
  64. а б в http://mup-astponomuu.narod.ru/000/009.html Революція в механіці як наслідок коперниковской Революції. Галілей
  65. а б в http://skywatching.net/astro/galiley.php Історія астрономії. Галілео Галілей
  66. Предтеченський Є. А. Галілео Галілей. Указ. соч., Глава 2-а
  67. Кузнєцов Б. Г. Галілей. Указ.
  68. Григулевич І. Р. «Каяття» Галілея. Указ. соч.
  69. а б в г д http://astronomers.name/brage.html Тихо Браге — коротка біографія
  70. «Малі тіла Сонячної системи - Комети». College.ru. Архів оригіналу за 2013-07-13. Процитовано 17/4/2011.  (рос.)
  71. а б в г д http://mup-astponomuu.narod.ru/000/008.html Остання спроба врятувати геоцентризм. Тихо Браге
  72. а б в г д е ж «Йоганн Кеплер - біографія». Архів оригіналу за 2013-07-13. Процитовано 17/4/2011.  (рос.)
  73. а б http://elementy.ru/trefil/21152 Закони Кеплера
  74. а б в http://www.maritime.kiev.ua/book/chpt3.html Видимий рух небесних світил
  75. http://astronomers.name/gassendi.html Гассенді П'єр — коротка біографія
  76. http://adsabs.harvard.edu/abs/1976JHA…..7….1V «The Importance of the Transit of Mercury of 1631» Journal for the History of Astronomy
  77. http://www.orion-shop.ru/stat/stat_04.php Спостерігаємо туманності
  78. http://www.astronos.ru/7-3.html Туманність Андромеди у місцевій системі галактик
  79. http://geia.ru/docs/pag05 Рельєф Місяця і її будова
  80. а б http://taina.aib.ru/biography/hristian-gjujgens.htm Християн Гюйгенс — біографія
  81. а б в http://astronomer.narod.ru/Library/History/table/ch6.htm Хронологія астрономії
  82. http://www.jupiter-x.ru/index/0-7 Велика червона пляма
  83. http://astro.websib.ru/sprav/Observat/obs/P/Pariz.htm Паризька обсерваторія
  84. http://ligis.ru/astro_open_astronomy/content/chapter4/section7/paragraph5/theory.html Кільця Сатурна
  85. http://great-astronomers.ru/?p=43 Великі астрономи. Олаус Ремер
  86. http://www.kremlin.ru/text/news/2003/06/47797.shtml Грінвіцька обсерваторія
  87. http://www.asha-piter.ru/11_02_Prognoses/11_02_prognozy_pav_zatmenie_moon_2009_02_09_03.htm Місячне затемнення. Історія астрономії
  88. http://hbar.phys.msu.ru/gorm/fomenko/halley.htm О комети Галлея, історії, астрономії, фізики, та деяких математиків
  89. http://www.bigsoviet.ru/word/495/55220/ Велика радянська енциклопедія. Ньютон Ісаак
  90. http://www.optika.ru/pressa/history/5-2000/index.php Ейлер проти Ньютона або тріумф російської оптики (століття XVIII)
  91. http://www.alhimik.ru/great/newton1.html Великі фізики. Ісаак Ньютон
  92. а б Власні руху «нерухомих» зірок та їх значення в астрономії
  93. http://naturalhistory.narod.ru/Person/A_N/Bradley.htm Брадлей Джеймс. Коротка біографія
  94. а б http://www.litportal.ru/genre24/author3427/read/page/0/book15450.html Нік Торп — Таємниці стародавніх цивілізацій 2009-05-28
  95. http://oncrashes.ru/bombardirovka_zemli/kometu.html Катастрофи. Комети 2009-05-28
  96. http://www.bioecolog.ru/publ/3-1-0-13 Жорж Луї Леклерк де Бюффон. Біографія 2009-05-28
  97. http://www.spbappo.ru/article93-page2.html Фізичні основи єдиної науки
  98. http://historic.ru/books/item/f00/s00/z0000027/st026.shtml Розвиток механіки в першій половині XIX століття
  99. http://www.astrolab.ru/cgi-bin/words.cgi?bu =% CA & sl =% CA% E0% ED% F2% 20% C8% EC% EC% E0% ED% F3% E8 % EB Глосарій - К - Кант Іммануїл
  100. http://filosof.historic.ru/books/item/f00/s00/z0000525/ Ранні роботи Канта.1964.
  101. http://www.astronomer.ru/library.php?action=2&sub=2&gid=11 Історія телескопобудування
  102. http://cka3ku.com/2009/04/11/o_chem_rasskazali_glinjanye_tablichki/ Про що розповіли глиняні таблички?
  103. http://www.velorogi.ru/travels/33 Палласово залізо
  104. http://library.kspu.ru/files/KZD2009/135.pdf Метеорит „Палласово залізо“
  105. http://www.bigsoviet.ru/word/561/59936/ Велика радянська енциклопедія. Змінні зірки
  106. а б в г д е ж «Фрідріх Вільгельм Гершель - біографія». Архів оригіналу за 2013-07-13. Процитовано 17/4/2011. (рос.)
  107. http://www.astrolab.ru/cgi-bin/manager2.cgi?id=19&num=850 Історичні телескопи
  108. http://www.astronet.ru/db/msg/1177040/chapter3_9_2.html Історія астрономії

Література[ред.ред. код]

  • А. Паннекук История Астрономии. — М.: Наука, 1966. — 590 с. (рос.)
  • А. В. Лебедев Фрагменты ранних греческих философов. Ч. I: От эпических теокосмогоний до возникновения атомистики. — М.: Наука, 1989. — 576 с. (рос.)
  • S. Hawking, L. Mlodinow The Grand Design. — New Yourk: Bantam Books, 2010. — 576 p. — ISBN 978-0-553-90707-0 (англ.)
  • І. А. Климишин Історія астрономії. — 2-е виправлене видання. — Івано-Франківськ: Гостинець, 2006. — 652 с. — ISBN 966-8207-56-4
  • Michael A. Hoskin The History of Astronomy: A Very Short Introduction. — Oxford University Press, 2003. — 136 p. — (Vsi Series). — ISBN 0-19-280306-9 (англ.)
  • А. Берри Краткая история астрономии. — 2-е изд.. — М.-Л.: Гостехиздат, 1946. — 363 с.
  • Єремєєва А. І., Цицин Ф. А.Історія астрономії (основні етапи розвитку астрономічної картини світу). Вид. МДУ, 1989.
  • O. Neugebauer. The History of Ancient Astronomy: Problems and Methods

Посилання[ред.ред. код]