Історія астрономії

Астрономія — наука про рух і властивості небесних тіл — є однією з найдавніших природничих наук. На ранніх етапах свого розвитку становила єдине ціле з астрологією; остаточне розділення наукової астрономії і астрології відбулося в Європі епохи Відродження. Інші теорії, що досліджують позаземні об'єкти (астрофізика, космологія та ін) також раніше розглядалися як частина астрономії, але в XX столітті вони виділилися як окремі науки.

	Портал «Астрономія»
	Астрономія на Вікісховищі?

Древній період

Небесний диск з Небри (Німеччина, XVII ст. До н. Е..)

Астрономічна діяльність простежується в джерелах принаймні з VI—IV тис. до н. е.. , а найбільш ранні згадки назв світил зустрічаються в «Текстах пірамід», датованих XXV—XXIII ст. до н. е.., — релігійному пам'ятнику . Окремі особливості мегаліт іческі споруд і навіть наскальних малюнків первісних людей тлумачаться як астрономічні. У фольклоре також безліч подібних мотивів .

Періодичні зміни на небі відомі з найдавніших часів:

• Зміна дня і ночі.
• Зміна фаз місяця.
• Зміна пір року.

Відповідно до цих стійкими циклами з'явилися одиниці виміру часу: добу, місяць, рік. Хоча взаємне розташування зірок виглядає незмінним, було відмічено, що кілька світил ( планети) є винятком з цього правила. Спостерігаючи зміни на небесній сфері, люди помітили їх зв'язок із зміною сезонів на Землі . Це наштовхнуло на думку, що небесні рухи пов'язані і з іншими земними явищами — впливають на земну історію або передбачають найважливіші події — народження царів, війни, голод, епідемії та ін Довіра до астрологічних фантазій значно сприяло розвитку наукової астрономії, оскільки інакше обгрунтувати владі практичну користь від спостережень за небом було б нелегко. З цих причин особливу увагу стародавні астрономи приділяли таким рідкісним і неперіодичним явищам, як затемнення, поява комет, падіння метеорит ів тощо

Найдавнішими астрономічними винаходами були гномон (жердина для вимірювання висоти Сонця по довжині тіні) і календар . Пізніше з'явилися кутомірні інструменти різних систем.

Індія

У індійців помітних успіхів в астрономії — на відміну від математики — не було; пізніше вони охоче перекладали і коментували грецькі твори . Найбільш ранні відомості про знання індійців у галузі природничих наук відносяться до епохи Індської цивілізації, що датується III тисячоліттям до н. е.. У ведичну епоху в Індії, Всесвіт вважалася розділеної на три різні частини: небо, небесний звід і Землю, про що свідчить ведична література тих часів. Вчені Індії, на відміну від вавілонських і давньокитайських, практично не цікавилися вивченням зірок і не становили зоряних каталогів.

У V столітті н. е.. астроном і математик Аріабхата висловив здогад, що планети обертаються навколо своєї осі. Він також правильно пояснив причини сонячних і місячних затемнень і передбачив декілька майбутніх затемнень. Його погляди викликали обурення правовірних індуїстів, до яких приєднався навіть Брахмагупта:

Послідовники Аріабхата говорять, що Земля рухається, а небо спочиває. Але в їх спростування було сказано, що якщо б це було так, то каміння та дерева впали б з Землі …
Серед людей є такі, які думають, що затемнення викликаються не Головою [дракона Раху]. Це абсурдне думка, бо це вона викликає затемнення, і більшість жителів світу говорять, що саме вона викликає їх. У Ведах, які є Слово Боже, з вуст Брахми йдеться, що Голова викликає затемнення. Навпроти того, Аріабхата, йдучи наперекір усім, з ворожнечі до згаданих священним словами стверджує, що затемнення викликається не Головою, а тільки Місяцем і тінню Землі … Ці автори повинні підкоритися більшості, бо все, що є у Ведах — священне.

Хоча після мусульманського завоювання (XI століття) наука в Індії прийшла в занепад, деякі великі наукові досягнення належать в XII столітті Бхаскара II.

Імперія інків

Інкська астрономія безпосередньо пов'язана з космологією і міфологією, оскільки кожна вака (священне місце на землі) відбивала якесь небесне тіло чи явище. Це знайшло відображення в багатьох легендах, де при створенні світу небесні об'єкти зійшли під землю, а потім знову вийшли зі скель, печер, джерел, тобто з кожної УАКІ . З них же вийшли самі народи, за поданнями інків.

Першорядним небесним об'єктом вважався Чумацький Шлях («Майю» — Річка), на якому чи поблизу якого розташовані всі дрібніші значущі об'єкти. ПоложенняМайюу періоди, коли в результаті обертання землі вісь Чумацького Шляху максимально відхиляється в ту і в іншу сторону від лінії Північ-Південь, відзначають кордону, членовані світ на чотири сектора . На землі приблизно під тим же кутом перетинаються дві центральні вулиці селища (і продовжують їх дороги) і зрошувальні канали .

Інки знали відмінність між зірками (кеч. Quyllur) і планетами (кеч. Hatun quyllur). Точно відомо, що вони спостерігали Венеру (Ч'аска), Юпітер (Пирву) і Сатурн (Хауча) , про спостереження ними Меркурія і Марса достовірних відомостей немає. Інкські назви планет дають підстави вважати, що астрономам інків були відомі Галілеєві супутники Юпітера і обумовлена ​​атмосферою нечіткість країв диска Венери.

Вимірювання велися по розміщених на пагорбах і пагорбах біля Куско стовпів або каменям: два на Схід від міста, і два — на Захід. Через них виходило і сідало сонце, коли воно досягало Тропіка Рака і Козерога. Два камені, за якими визначалося початок зими, називалисяПукуй-Суканка; два інших, що позначали початок літа, називалисяЧира (?)-Суканка.

У Хосе де Акости згадується про 12 стовпах. Він їх називаєSuccanga. Антоніо де ла Каланча наводить відомості про 8 стовпах зі східного боку і 8 стовпах із західного .

Схоже, що вже в середині XVI століття а, після завоювання іспанцями, ці стовпи в Куско були закинуті і спостереження за ними припинилося або слабшав.

Центральна Америка

Цивілізація майя (II—X століття н. Е..) Надавала астрономічних знань дуже велике значення, що доводять численні археологічні розкопки на місцях міст цієї цивілізації . Давні астрономи майя вміли передбачати затемнення, і дуже ретельно спостерігали за різними, найбільш добре видимими астрономічними об'єктами, такими як Плеяди, Меркурій, Венера, Марс і Юпітер Залишки міст і храмів-обсерваторій виглядають вражаюче. На жаль, збереглися тільки 4 рукописи різного віку і тексти на стелах. Майя з великою точністю визначили синодичні періоди всіх 5 планет Особливо шанували Венера, придумали дуже точний календар . Місяць майя містив 20 днів, а тиждень — 13. Початок календарної ери віднесено до 5041738 році до н. е.., хоча хронологія свого народу велася з 3113 до н. е..

Інші країни

У Європі друїди кельтських племен виразно володіли якимись астрономічними знаннями; є підстави припускати, що Стоунхендж був не тільки місцем ритуалів, а й обсерваторією. Побудований він був близько 1900—1600 рр.. до н. е..

Стародавня Греція

Елліни, судячи з усього, ще в гомерівські часи цікавилися астрономією, їхня карта неба і багато назв залишилися в сучасній науці. Спочатку знання були неглибокі — наприклад, ранкова і вечірня Венера вважалися різними світилами (Фосфор і Геспер) ; вже шумери знали, що це одне і те ж світило. Виправлення помилки «роздвоєння Венери» приписують Піфагору і Парменіду .

Полюс світу у цей час вже пішов від Альфи Дракона, але ще не присунувся до Полярної ; може бути, тому в Одіссеї жодного разу не згадується напрямок на північ.

Піфагорійці запропонували піроцентріческую модель Всесвіту, в якій зірки, Сонце, Місяць і шість планет обертаються навколо Центрального Вогню (Гестії) . Щоб всього вийшло священне число — десять — сфер, шостий планетою оголосили Протівоземлю (Антіхтон) . Як Сонце, так і Місяць, за цією теорією, світили відбитим світлом Гестії. Це була перша математична система світу — у решти древніх космогоністов працювало швидше уяву, ніж логіка.

Відстані між сферами світил у піфагорійців відповідали музичним інтервалам в гамі; при обертанні їх звучить «музика сфер», нечутна нами. Піфагорійці вважали Землю кулястої і обертається, від чого і відбувається зміна дня і ночі . Втім, окремі піфагорійці (Аристарх Самоський та ін) дотримувалися геліоцентричної системи . У піфагорійців виникло вперше і поняття ефіру , але найчастіше цим словом позначався повітря. Тільки Платон обособил ефір як окрему стихію.

Платон, учень Сократа, вже не сумнівався в кулястості Землі (навіть Демокріт вважав її диском). За Платоном, Космос не вічний, оскільки все, що відчувається, є річчю, а речі старіють і вмирають. Більше того, саме Час народилося разом з Космосом. Далекосяжні наслідки мав заклик Платона до астрономів розкласти нерівномірні руху світил на «досконаліші» рухаючись по колу .

На цей заклик відгукнувся Евдокс Кнідський, вчитель Архімеду і сам учень єгипетських жерців. У своїх (не збереглися) творах він виклав кінематичну схему руху планет з кількома накладеними круговими рухами, всього по 27 сфер . Щоправда, згода з спостереженнями для Марса було поганим. Справа в тому, що орбіта Марса помітно відрізняється від кругової, так що траєкторія і швидкість руху планети по небу змінюються в широких межах. Евдокс також склав зоряний каталог .

Арістотель, автор «Фізики», теж був учнем Платона. У його творах було чимало раціональних думок; він переконливо довів, що Земля - ​​куля, спираючись на форму тіні Землі при місячних затемнення, оцінив окружність Землі в 400 000 стадій, або близько 70 000 км — завищено майже вдвічі, але для того часу точність непогана. Але зустрічаються і безліч помилкових тверджень: поділ земних і небесних законів світу, заперечення порожнечі і атомізму, чотири стихії як першооснови матерії плюс небесний ефір , суперечлива механіка: «стрілу в польоті підштовхує повітря» — навіть у Середньовіччя це безглузде становище висміювалися (Філопон, Буридан). Метеори він вважав атмосферними явищами, родинними блискавки .

Концепції Аристотеля частина філософів канонізувала ще за його життя, і надалі багато суперечать їм здорові ідеї зустрічалися вороже — наприклад, геліоцентризм Аристарха Самоського. Аристарх вперше намагався також виміряти відстань до Сонця і Місяця та його діаметри; для Сонця він помилився на порядок (вийшло, що діаметр Сонця в 250 разів більше земного), але до Аристарха всі вважали, що Сонце менше Землі. Саме тому він і вирішив, що в центрі світу знаходиться Сонце. Більш точні вимірювання кутового діаметра Сонця виконав Архімеду, в його переказі нам і відомі погляди Аристарха, твори якого втрачені.

Ератосфен в 240 р. до н. е.. досить точно виміряв довжину земного кола і нахил екліптики до екватора (тобто нахил земної осі); він також запропонував систему високосів, пізніше названу юліанським календарем.

З III століття до н. е.. грецька наука засвоїла досягнення вавілонян, в тому числі — в астрономії та математики. Але греки пішли значно далі. Близько 230 року до н. е.. Аполлоній Пергський розробив новий метод подання нерівномірного періодичного руху через базову окружність — деферент — і кружляють навколо деферента вторинну окружність — епіцикл; саме світило рухається по епіциклу. У астрономію цей метод ввів видатний астроном Гіппарх, що працював на Родосі.

Гіппарх відкрив відміну тропічного і сидеричного років, уточнив довжину року (365,25 — 1 / 300 днів). Методика Аполлонія дозволила йому побудувати математичну теорію руху Сонця і Місяця. Гіппарх ввів поняття ексцентриситету орбіти, апогею і перигея, уточнив тривалість синодичний і сидеричного місячних місяців (з точністю до секунди), середні періоди обертання планет. За таблицями Гіппарха можна було передбачати сонячні і місячні затемнення з нечуваною для того часу точністю — до 1-2 годин. До речі, саме він ввів географічні координати — широту і довготу. Але головним результатом Гіппарха стало відкриття зміщення небесних координат — « попереджання рівнодення». Вивчивши дані спостережень за 169 років, він знайшов, що положення Сонця в момент рівнодення змістилося на 2 °, або на 47 «на рік (насправді — на 50,3»).

У 134 році до н. е.. в сузір'ї Скорпіона з'явилася нова яскрава зірка. Щоб полегшити стеження за змінами на небі, Гіппарх склав каталог для 850 зірок, розбивши їх на 6 класів по яскравості.

46 рік до н. е..: введено юліанський календар, розроблений олександрійським астрономом Созігеном за зразком єгипетського громадянського. Літочислення Риму велося від легендарного заснування Риму — з 21 квітня 753 року до н. е..

Систему Гіппарха завершив великий олександрійський астроном, математик, оптик і географ Клавдій Птолемей. Він значно удосконалив сферичну тригонометрію, склав таблицю синусів (через 0,5 °). Але головне його досягнення — «Мегале синтаксис» (Велика побудова); араби перетворили цю назву в «Аль Маджісті», звідси пізніше «Альмагест». Праця містить фундаментальне виклад геоцентричної системи світу.

Будучи принципово невірною, система Птолемея, тим не менш, дозволяла з достатньою для того часу точністю предвичіслять положення планет на небі і тому задовольняла, до певної міри, практичним запитам протягом багатьох століть.

Системою світу Птолемея завершується етап розвитку давньогрецької астрономії.

Поширення християнства і розвиток феодалізму в Середні століття привели до втрати інтересу до природничих наук, і розвиток астрономії в Європі загальмувалося на багато століть.

Наступний період розвитку астрономії пов'язаний з діяльністю вчених країн ісламу — ал-Баттані, ал-Біруні, Абу-л-Хасана ібн Юніса, Насир ад-Діна ат-Тусі, Улугбек і багатьох інших.

Середньовіччя

Європа

В епоху Середньовіччя європейські астрономи займалися переважно спостереженнями видимих ​​рухів планет, погоджуючи їх з прийнятою геоцентричної системою Птолемея.

Цікаві космологічні ідеї можна знайти в творах Оріген а з Олександрії, видного апологета раннього християнства, учня Філона Олександрійського. Оріген закликав сприймати Книгу Буття не буквально, а як символічний текст. Всесвіт, за Орігену, містить безліч світів, в тому числі жилих. Більш того, він допускав існування безлічі Всесвітів зі своїми зірковими сферами. Кожна Всесвіт кінцевий в часі і в просторі, але сам процес їх зародження і загибелі нескінченний:

Що стосується мене, то скажу, що Бог приступив до своєї діяльності не тоді, коли був створений наш видимий світ, і подібно до того, як після закінчення існування останнього виникає інший світ, точно так само до початку Всесвіту існувала інша Всесвіт … Отже, слід вважати, що не тільки існують одночасно багато світів, але і до початку нашого Всесвіту існували багато Всесвіти, а після закінчення її будуть інші світи.

У XI—XII століттях основні наукові праці греків і їх арабомовних учнів були перекладені на латину. Основоположник схоластики Альберт Великий і його учень Фома Аквінський в XIII століття е препарували вчення Аристотеля, зробивши його прийнятним для католицької традиції. З цього моменту система світу Аристотеля-Птолемея фактично зливається з католицькою догматикою. Експериментальний пошук істини підмінявся більш звичною для теології методикою — пошуком підходящих цитат в канонізованих творах і їх розлогим коментуванням.

Відродження наукової астрономії в Європі почалося на Піренейському півострові, на стику арабського і християнського світу. Спочатку визначальну роль грали проникали з арабського Сходу трактати — зіджей і. У другій половині XI століття арабські астрономи, які зібралися в Кордовському халіфаті під керівництвом аз-Заркалі (Арзахеля) склали Толедські таблиці. Допоміжні таблиці для розрахунку затемнень в Толедські таблицях майже повністю запозичені з зіджей ал-Хорезмі і ал-Баттані, що розвивали теорію Птолемея і уточнювати її застарілі на той час параметри на основі нових більш точних вимірювань . У XII столітті завдяки Герарду Кремонського таблиці проникли в латинський світ і були адаптовані під християнський календар (Тулузький таблиці). У 1252—1270 роках у вже християнському Толедо під патронажем короля Леону і Кастилії Альфонса X Мудрого єврейські астрономи Ісаак Бен Сід і Ієгуда бен Мойсей Коен склали більш точні Альфонсінскіе таблиці. Незадовго до 1321 а робота над вдосконаленням цих таблиць продовжилася в Парижі. Результат цей багатовікової роботи поколінь астрономів різних країн і народів був надрукований в 1485 як перше видання Альфонсінскіх таблиць .

Становлення теоретичної астрономії: епоха Відродження і ранній Новий Час

Раннє Відродження

У XV століття німецький філософ, кардинал Микола Кузанський, помітно випередивши свій час, висловив думку, що Всесвіт нескінченний, і в неї взагалі немає центру — ні Земля, ні Сонце, ні що-небудь інше не займають особливого становища. Усі небесні тіла складаються з тієї ж матерії, що і Земля, і, цілком можливо, населені. За століття до Галілея він стверджував: всі світила, включаючи Землю, рухаються в просторі, і кожне знаходиться на ньому спостерігач має право вважати нерухомим.

У XV століття велику роль у розвитку наглядової астрономії відіграли праці Георга Пурбаха, а також його учня і друга Йоганна Мюллера (Региомонтану). До речі, вони стали першими в Європі вченими, що не мали духовного сану. Після серії спостережень вони переконалися, що все були астрономічні таблиці, включаючи Альфонсінскіе, застаріли: положення Марса давалося з помилкою на 2 °, а місячне затемнення запізнилося на цілу годину! Для підвищення точності розрахунків Региомонтан склав нову таблицю синусів (через 1 ') і таблицю тангенсів. Тільки що з'явилося книгодрукування сприяло тому, що виправлений підручник Пурбаха і «Ефемериди» Региомонтана протягом десятиліть були основними астрономічними посібниками для європейців. Таблиці Региомонтана були набагато точніше колишніх і справно служили аж до Коперніка. Їх використовували Колумб і Америго Веспуччі. Пізніше таблиці деякий час використовувалися навіть для розрахунків по геліоцентричної моделі.

Региомонтан також запропонував метод визначення довготи з різниці табличного і місцевого часу, відповідного заданому положенню Місяця. Він констатував розбіжність юліанського календаря з сонячним роком майже на 10 днів, що змусило церкву задуматися про календарну реформу. Така реформа обговорювалася на Латеранському соборі (Рим, 1512—1517) і була реалізована в 1582 ріку.

Коперниканськая революція

До XVI століття стало ясно, що система Птолемея неадекватна і призводить до неприпустимо великим розрахунковим помилок. Микола Коперник став першим, хто запропонував детально опрацьовану альтернативу, причому засновану на зовсім іншої моделі світу.

Головна праця Коперника — «De Revolutionibus Orbium Caelestium» («Про обертання небесних сфер») — був в основному завершений в 1530, але тільки перед смертю Коперник зважився опублікувати його. Втім, в 1503—1512 роках Коперник поширював серед друзів рукописний конспект своєї теорії («Малий коментар про гіпотези, що відносяться до небесних рухам»), а його учень Ретик опублікував ясний виклад геліоцентричної системи в 1539. Здається, чутки про нову теорію широко розійшлися вже в 1520.

За структурою головна праця Коперніка майже повторює «Альмагест» у дещо скороченому вигляді (6 книг замість 13). У першій книзі також наведено аксіоми, але замість положення про нерухомість Землі поміщена інша аксіома — Земля та інші планети обертаються навколо осі і навколо Сонця. Ця концепція докладно аргументується, а «думка древніх» більш-менш переконливо спростовується. Коперник згадує як своїх союзників тільки античних філософів Филолая і Нікетас а.

З геліоцентричних позицій Коперник без праці пояснює зворотний рух планет. Далі наводиться той же матеріал, що й у Птолемея, лише трохи уточнений: сферична тригонометрія, зоряний каталог, теорія руху Сонця і Місяця, оцінка їх розмірів і відстані до них, теорія прецесії і затемнень.

У книзі III, присвяченій річного руху Землі, Коперник робить епохальне відкриття: пояснює «попередження рівнодень» зміщенням напрямки земної осі. У книгах V та VI, присвячених руху планет, завдяки геліоцентричної підходу стало можливо оцінити середні відстані планет від Сонця, і Коперник наводить ці дані, досить близькі до сучасних.

Система світу Коперника, з сучасної точки зору, ще недостатньо радикальна. Всі орбіти кругові, рух по них рівномірний, так що епіцикли довелося зберегти — правда, замість 80 їх стало 34. Механізм обертання планет збережений колишнім — обертання сфер, до яких прикріплені планети. Але тоді вісь Землі в ході річного обертання повинна повертатися, описуючи конус; щоб пояснити зміну пір року, Копернику довелося ввести третє (зворотне) обертання Землі навколо осі, перпендикулярної екліптиці, яке використовував також для пояснення прецесії. На кордон світу Коперник помістив сферу нерухомих зірок.

Строго кажучи, модель Коперника навіть не була геліоцентричною, оскільки Сонце він розташував не в центрі планетних сфер.

Птолемеевскую зміщення центру орбіти (еквант) Коперник, природно, виключив, і це стало кроком назад — спочатку точніші, ніж птолемеєві, таблиці Коперника незабаром суттєво розійшлися із спостереженнями, що немало спантеличило і охолодило її захоплених шанувальників. І все ж у цілому модель світу Коперника була колосальним кроком вперед.

Католицька церква спочатку поставилася до відродження «піфагорейства» благодушно, окремі її стовпи навіть протегували Копернику. Папа Климент VII, заклопотаний уточненням календаря, доручив кардиналу Вігманштадту прочитати вищого кліру лекцію про нову теорію, яка і була з увагою вислухана. З'явилися, проте, серед католиків і затяті противники геліоцентризму. Проте вже з 1560-х років в декількох університетах Швейцарії та Італії почалися лекції за системою Коперника. Математична основа моделі Коперника була дещо простіше, ніж у птолемеевой, і цим одразу скористалися в практичних цілях: були випущені уточнені астрономічні («Прусські») таблиці (1551, Е. Рейнгольд).

З інших подій бурхливого XVI століття відзначимо, що 5 жовтня 1582 ріку була проведена давно запланована календарна реформа (5 жовтня стало 15-м). Новий календар був названий григоріанським на честь папи Григорія XIII, але справжнім автором проекту був італійський астроном і лікар Луїджі Лілліо.

Винахід телескопа. Галілей.

Великий італійський вчений Галілео Галілей систему Коперника прийняв з ентузіазмом, причому відразу відкинув фіктивний «третій рух», показавши на досвіді, що вісь рухомого дзиги зберігає свій напрям сама собою . Для доказу правоти Коперника він використовував телескоп. Шліфовані скляні лінзи були відомі ще вавилонянам ; найбільш древня з знайдених при розкопках лінз відноситься до 2500 році до н. е.. У 1608 рік у в Голландії була винайдена зорова труба; дізнавшись про це влітку 1609 року, Галілей самостійно побудував значно вдосконалений її варіант, створивши перший у світі телескоп-рефрактор . Збільшення телескопа спочатку було триразовим, пізніше Галілей довів його до 32-кратного .

Портрет Галілео Галілея (1635) кисті Юстуса Сустерманса

Результати своїх досліджень Галілей виклав у серії статей «Зоряний вісник» (1610) , викликавши серед вчених справжній шквал оптичних спостережень за небом. Виявилося, що Чумацький шлях складається з скупчень окремих зірок, що на Місяці є гори (висотою до 7 км, що близько до істини) і западини, на Сонці є плями , а у Юпітера — супутники (термін «супутник» ввів пізніше Кеплер). Особливо важливим було відкриття, що Венера має фази ; в системі Птолемея Венера як «нижня» планета була завжди ближче до Землі, ніж Сонце, і " полновенеріе "було неможливо.

Галілей відмітив, що діаметр зірок, на відміну від планет, в телескопі не збільшується, а деякі туманності, навіть у збільшеному вигляді, не розпадаються на зірки; це явна ознака, що відстані до зірок колосальні навіть у порівнянні з відстанями в Сонячній системі.

Галілей виявив у Сатурна виступи, які прийняв за два супутники. Потім виступи зникли (кільце обернулося), Галілей вважав своє спостереження ілюзією і не повертався більше до цієї теми; кільце Сатурна відкрив у 1656 у Хрістіан Гюйгенс.

Еліпс и Кеплера Галілей не прийняв, продовжуючи вірити в кругові орбіти планет. Причиною цього, можливо, стало надмірне захоплення Кеплера містичної нумерологією і «світовою гармонією». Галілей визнавав тільки позитивне знання і не поважав піфагорейство. Особисто Кеплера він високо цінував і вів з ним жваве листування, однак ніде у своїх роботах про нього не згадував.

Зображення в телескопі Галілея було не дуже чітким, в основному через хроматичної аберації. З цієї та з інших причин повідомлення про відкриття Галілея викликало у багатьох недовіру і навіть глузування. Галілея також, що було куди неприємніше, звинуватили в єресі. Він неодноразово був змушений їздити до Риму, особисто і письмово пояснюватися з вищим духовенством та інквізицією.

5 березня 1616 року римська конгрегація офіційно забороняє геліоцентризм, як небезпечну єресь :

Стверджувати, що Сонце стоїть нерухомо в центрі світу — думка безглузда, помилкова з філософської точки зору і формально єретична, оскільки вона прямо суперечить Св. Писанню.
Стверджувати, що Земля не перебуває в центрі світу, що вона не залишається нерухомою і володіє навіть добовим обертанням, є думка настільки ж безглузда, помилкова з філософської і гріховна з релігійної точки зору. </ Blockquote>

Точна копія першого телескопа Галілея

Книга Коперника була включена в Індекс заборонених книг «до її виправлення» .

Спочатку величезний науковий авторитет і заступництво знатних осіб, включаючи кардинала Барберіні (пізніше став папою Урбаном VII) рятували Галілея від репресій. Але вихід у світ «Діалогів про двох найголовніших системах світу» (січень-лютий 1632), хоча і дозволений папської цензурою, викликав лють інквізиції і самого папи Урбана, який запідозрив, що саме його вивели в книзі під ім'ям простака Сімплічіо . Незважаючи на демонстративно нейтральну позицію автора, доводи коперниканцем Сальвіаті в книзі явно більш переконливі, ніж його противників. Мало того, в «Діалозі» містилися припущення про нескінченність Всесвіту і множинність населених світів.

Вже в серпні того ж 1632 року «Діалоги» були внесені в горезвісний «Індекс», недбайливого цензора звільнили, книгу вилучили з продажу, а в жовтні 69-річного Галілея викликали в Римську інквізицію. Спроби тосканського герцога добитися відстрочення процесу зважаючи на поганий здоров'я вченого і чумного карантину в Римі успіху не мали, і в лютому 1633 року Галілей змушений був з'явитися до Рима.

Процес Галілея тривав до червня 1633 року. За вироком, Галілей був визнаний винним у тому, що він підтримував і поширював помилкове, єретичне й гидке Св. Писанню вчення. Вченої змусили публічно покаятися і відректися від «єресі» . Потім його направили у в'язницю, але кілька днів по тому папа Урбан дозволив відпустити Галілея під нагляд інквізиції. У грудні він повернувся на батьківщину, в село біля Флоренції, де і провів залишок життя в режимі домашнього арешту.

Закони Кеплера

«Ураніборг »

До середини XVI століття астрономічні спостереження в Європі були не надто регулярними. Першим проводити систематичні спостереження почав датський астроном Тихо Браге, використовуючи спеціально для цього обладнану обсерваторію «Ураніборг» у Данії (острів Вен) . Він спорудив великі, унікальні для Європи інструменти, завдяки яким визначав становище світил з небувалою раніше точністю . До цього часу не тільки «Альфонсінскіе», але і більш нові «Прусські таблиці» давали велику помилку. Для підвищення точності Браге застосовував як технічні удосконалення, так і спеціальну методику нейтралізації погрішностей спостереження.

Браге першим виміряв паралакс комети 1577 і показав, що це не атмосферний, як вважали раніше (навіть Галілей), а космічне тіло . Тим самим він зруйнував уявлення, поділюване навіть Коперником, про існування планетних сфер — комети явно рухалися у вільному просторі. Довжину року він виміряв з точністю до 1 секунди . У русі Місяця він відкрив два нових нерівності — варіацію і річне рівняння, а також коливання нахилу місячної орбіти до екліптики . Браге склав уточнений каталог для 1000 зірок, з точністю 1 '. Але головна заслуга Тихо Браге — безперервна (щоденна), протягом 15-20 років , реєстрація положення Сонця, Місяця і планет . Для Марса, чий рух саме нерівномірний, накопичилися спостереження за 16 років, або 8 повних оборотів Марса .

Браге був знайомий з системою Коперника ще по «Малому коментарю», однак одразу вказав на її недоліки — у зірок немає паралакса , у Венери не спостерігається зміна фаз (оскільки телескопа в той час ще не було, існувала саме ця точка зору) та ін Разом з тим він оцінив обчислювальні зручності нової системи і в 1588 у запропонував компромісний варіант, близький до «єгипетської моделі» Геракліда: Земля обертається в просторі, обертається навколо осі , Місяць і Сонце обертаються навколо неї, а інші планети — навколо Сонця . Частина астрономів підтримала такий варіант.

Перевірити правильність своєї моделі Браге не зумів через недостатнє знання математики, і тому, переїхавши до Праги на запрошення імператора Рудольфа, запросив туди (в 1600 у) молодого німецького вченого Йоганна Кеплера . На наступний рік Тихо Браге помер, і Кеплер зайняв його місце .

Кеплера більше приваблювала система Коперника — як менш штучна, більш естетична і відповідна тій божественної «світової гармонії», яку він вбачав у Всесвіті. Використовуючи спостереження марсіанської орбіти , виконані Тихо Браге, Кеплер намагався підібрати форму орбіти і закон зміни швидкості Марса, найкращим чином узгоджуються з досвідченими даними. Він бракував одну модель за іншою, поки, нарешті, ця наполеглива робота не увінчалася першим успіхом — були сформульовані дві закону Кеплера :

Пам'ятник Тихо Браге і Йогану Кеплеру в Празі

• Кожна планета описує еліпс, в одному з фокусів якого знаходиться Сонце .
• За рівні проміжки часу пряма, що сполучає планету з Сонцем, описує рівні площі .

Другий закон пояснює нерівномірність руху планети: чим ближче вона до Сонця, тим швидше рухається.

Основні ідеї Кеплера він виклав у праці «Нова астрономія, або фізика неба» (1609) , причому, обережності ради, відносив їх тільки до Марса. Пізніше у книзі «Гармонія світу» (1619) він поширив їх на всі планети і повідомив, що відкрив третій закон:

• Квадрати часів обертання планет по орбіті відносяться як куби їх середніх відстаней від Сонця .

Цей закон фактично встановлює швидкість руху планет (другий закон регулює тільки зміна цієї швидкості) і дозволяє їх обчислити, якщо відома швидкість однієї з планет (наприклад, Землі) та відстані планет до Сонця .

Кеплер видав свої астрономічні таблиці, присвячені імператору Рудольфу (« Рудольфінскіе »)< ref name =" taina.aib.ru_iogann-kepler "/>.

Через рік після смерті Кеплера, 7 листопада 1631, Гассенді спостерігав передбачене ним проходження Меркурія по диску Сонця .

Вже сучасники Кеплера переконалися в точності відкритих ним законів, хоча їхній глибинний смисл до Ньютона залишався незрозумілим . Ніяких серйозних спроб реанімувати Птолемея або запропонувати іншу систему руху більше не було.

Інші відкриття XVII століття

• 1610 — відкрита туманність Оріона .
• 1612 — відкриття Туманності Андромеди .

• 1647 — Ян Гевелій склав детальну карту Місяця .

• 1655 — 25 березня Християн Гюйгенс відкриває супутник Сатурна Титан . А в наступному році — кільця Сатурна .

Велика Червона Пляма (знімок "Вояджера-1 ")

• 1657 — перший виклад системи Коперника російською мовою — Єпіфаній Славинецький, «Зерцало всієї вселенної» ; ця книга являла собою переклад «Введення в космографію» І. Блеу.

• 1665 — відкриття на Юпітері Червоного плями (Кассіні, Гук) . Обмірювано період обертання Юпітера (а в 1666 — і Марса) навколо своєї осі (Кассіні) .

• 1666 — разом з Паризької Академією наук заснована і Паризька обсерваторія . Кассіні стає першим директором цієї обсерваторії. З його досягнень на новій посаді (спільно з Ж. Ріше) — перше достатньо точне визначення (1671—1673) паралакса Сонця (9,5 «) і астрономічної одиниці (140 млн км), відкриття» щілини Кассіні "у кільці Сатурна (1675) .

• 1675 — оцінка швидкості світла ( Ремер), уточнити уявлення про відстані до планет . Заснована Грінвіцька обсерваторія, очолив яку Джон Флемстид .
• 1676 — Едмонд Галлей відкриває «велику нерівність» Сатурна і Юпітера, а в 1693 — вікове прискорення Місяця . Пояснення цим явищам через 100 років дав Лаплас.

В історії науки Галлей знаменитий більш за все своїми дослідженнями комет. Обробивши багаторічні дані, він обчислив орбіти більше 20 комет і відзначив, що кілька їхніх появ, в тому числі 1682 року, відносяться до однієї і тієї ж комети (названої його ім'ям). Він призначив новий візит своєї комети на 1758, хоча самому Галлею не судилося переконатися в точності свого передбачення .

• 1687 — Ісаак Ньютон формулює закон тяжіння і виводить з нього всі 3 закону Кеплера. Іншим найважливішим наслідком теорії Ньютона стало пояснення, чому орбіти небесних тіл трохи відхиляються від кеплеровского еліпса. Ці відхилення особливо помітні для Місяця. Причиною є вплив інших планет, а для Місяця — також і Сонця. Врахування цього дозволив Ньютону відкрити в русі Місяця нові відхилення (нерівності) — річне, параллактическое, зворотній рух вузлів та ін Ньютон досить точно обчислив величину прецесії (50 "на рік), виділивши в ній сонячну і місячну складові.

Ньютон відкрив причину хроматичної аберації, яку він помилково вважав непереборний; насправді, як пізніше з'ясувалося, застосування декількох лінз в об'єктиві може суттєво послабити цей ефект. Ньютон пішов іншим шляхом і винайшов дзеркальний телескоп-рефлектор; при невеликій величині він давав значне збільшення і відмінне чітке зображення .

XVIII століття

• 1718 — Едмунд Галлей виявив власний рух зірок (Сіріусу, Альдебарану і Арктуру). Галлей також звернув увагу на «туманні зірки», обговорювали їх можливу структуру і причини світіння . Галлей склав їх каталог, пізніше доповнений Дерхемом; каталог включав близько двох десятків туманностей.

• 1727 — Джеймс Бредлі відкрив річну аберацію (20,25 "), і факт руху Землі отримав пряме дослідне підтвердження .

Почали з'являтися перші космогонічні гіпотези. Вільям Вістон припустив, що Земля спочатку була кометою, яка зіткнулася з іншою кометою, після чого Земля стала обертатися навколо осі, і на ній з'явилося життя ; книга Уістона «Нова теорія Землі …» (англ. A New Theory of the Earth) отримала схвальні відгуки Ісаака Ньютона і Джона Локка . Великий Жорж Бюффон теж залучив комету, але в його моделі ( 1749) комета впала на Сонце і вибила звідти струмінь речовини, з якого й утворилися планети . Хоча обурена церква змусила Бюффона письмово зректися цієї гіпотези, його трактат викликав великий інтерес і навіть в 1778 був перевиданий. Катастрофічні гіпотези з'являлися й пізніше (Фай, Чемберлін і Мультона, Джинс і Джеффріс).

Цікаві думки містилися в книзі Руджеро Бошковича «Теорія натуральної філософії, приведена до єдиного закону сил, існуючих в природі» ( 1758) — структурна нескінченність Всесвіту, динамічний атомізм, можливість стиснення або розширення Всесвіту без зміни фізичних процесів у ній, існування взаємопроникних, але взаємно неспостережуваних світів і ін

• 1755 рік — філософ Іммануїл Кант публікує першу теорію природної космогонічної еволюції (без катастроф). Зірки та планети, за гіпотезою Канта, утворюються із скупчень дифузної матерії: в центрі, де матерії більше, виникає зірка, а на околицях — планети . Математичну основу гіпотези пізніше розробив Лаплас.

Англійський астроном-самоучка Томас Райт першим припустив, що Всесвіт складається з окремих «зоряних островів». Ці острови, відповідно до моделі Райта, обертаються навколо якогось «божественного центру» (він, втім, допускав, що центрів може бути більше одного). Райт, а також Сведенборг і пізніше Кант розглядали туманності як вилучені зоряні системи.

• 1757 — перше визначення мас планет, не мають супутників (Алексі Клод Клеро). Дж. Долланд створює перший ахроматичний (трьохлінзовою) об'єктив, спростувавши скептицизм Ньютона в цьому відношенні .

• 1766 — Йоганн Даніель Тіциус відкриває незрозумілий досі закон планетних відстаней; закон отримав широку популярність після робіт Йоганна Боде ( 1772).

• 1771 — експедиція Пітера Симона Палласа виявляє в Сибіру «Палласово залізо» .

• 1784 — Джон Ґудрайк припустив, що змінний блиск Алголя викликається затемненнями від інших компонентів цієї подвійної зірки .

До кінця XVIII століття а астрономи отримали потужні інструменти дослідження — як наглядові (удосконалені рефлектори), так і теоретичні (небесна механіка, фотометрія та інших). Продовжувався розвиток методів небесної механіки. У міру збільшення точності спостережень було виявлено відхилення руху планет від кеплерові орбіт. Теорія обліку збурень для задачі багатьох тіл була створена зусиллями Ейлера, А. Клеро, Лагранжа, але перш за все — П'єра Симона Лапласа, що досліджував найскладніші випадки, включаючи найбільш неясну завдання — стійкість системи. Після робіт Лапласа відпали останні сумніви в тому, що законів Ньютона досить для опису всіх небесних рухів. Крім іншого, Лаплас розробив першу повну теорію руху супутників Юпітера з урахуванням взаємовпливу і збурень від Сонця. Ця проблема була дуже актуальною, оскільки лежала в основі єдиного відомого тоді точного методу визначення довготи на морі, а складені раніше таблиці положення цих супутників застарівали дуже швидко.

Вільям Гершель

Телескоп Гершеля

Важливу роль у розвитку астрономії зіграв великий англійський учений німецького походження Вільям Гершель. Він побудував унікальні для того часу рефлектори з діаметром дзеркал до 1,2 м і віртуозно ними користувався . Гершель відкрив сьому планету — Уран ( 1781) і його супутники ( 1787) , що обертаються «не в той бік» ( 1797), кілька супутників Сатурна, виявив сезонні зміни полярних шапок Марса, пояснив смуги і плями на Юпітері як хмари, виміряв період обертання Сатурна і його кілець ( 1790 рік). Він відкрив, що вся Сонячна система рухається у напрямку до сузір'я Геркулеса ( 1783), при вивченні спектру Сонця відкрив інфрачервоні промені ( 1800 рік), встановив кореляцію сонячної активності (за кількістю плям) і земних процесів — наприклад, урожай пшениці і цін на неї. Але головним його заняттям за всі тридцять років спостережень було дослідження зоряних світів.

Він зареєстрував понад 2500 нових туманностей . Серед них були подвійні і кратні; деякі були з'єднані перемичками, що Гершель витлумачив як формування нових зоряних систем . Втім, тоді на це відкриття не звернули уваги; взаємодіючі галактики були перевідкрили вже в XX століття .

Гершель перший систематично застосовував в астрономії статистичні методи (введені раніше Мічел), і з їх допомогою зробив висновок, що Чумацький шлях — ізольований зоряний острів, який містить кінцеве число зірок і має сплюснуту форму. Відстані до туманностей він оцінював в мільйони світлових років.

У 1784 Гершель зазначив, що світ туманностей має великомасштабну структуру — скупчення і пояси («шари»); зараз найбільший пояс розглядають як екваторіальну зону Метагалактики. Різноманітність форм скупчень і туманностей він пояснив тим, що вони знаходяться на різних щаблях розвитку . Деякі туманності круглої форми, іноді із зіркою усередині, він назвав планетарними і вважав скупченнями дифузної матерії, в яких формується зірка і планетна система. Насправді майже всі відкриті ним туманності були галактиками, але по суті Гершель був правий — процес зореутворення відбувається і в наші дні.

XIX століття

XIX століття став часом бурхливого розвитку астрономічної науки і небесної механіки. Збільшувалася кількість обсерваторій у Європі. Перші обсерваторії в Південній півкулі відкрили Джон Гершель і Нікола Луї де Лакайль. Зростали також розміри телескопів, так в 1842 у в дію вступив побудований Вільямом Парсонсом 2-метровий рефлектор (у XIX столітті це досягнення так і не була ніким перевершено); у 1861 Вільям Лассаль побудував 122-см рефлектор.

У 1836 почалося фотометричне спостереження зірок, піонером якого виступив Джон Гершель, в 1840 отримані перші результати спостережень Сонця в інфрачервоному діапазоні, в 1841-45 зусиллями В.Бонда і Дж.Бонда (США) народилася фотографічна астрономія, в 1874 вийшов з друку перший фотографічний атлас Місяця.

У 1859 - 62, Роберт Вільгельм Бунзен і Густав Кірхгоф розробили основи спектрального аналізу, яка провела справжню революцію у спостережній астрономії, оскільки за допомогою цього методу вдалося одержати ніяким іншим способом недоступну в той час інформацію про хімічний склад небесних тіл. За допомогою спектрального аналізу вперше вдалося науково довести подібність хімічного складу Сонця і планет, і таким чином отримати досить переконливий аргумент на користь матеріальної єдності Всесвіту.

На початку XIX століття стало ясно, що метеоритна речовина має космічне походження, а не атмосферне або вулканічне, як думали раніше. Були зареєстровані і класифіковано регулярні метеорні потоки. У 1834 році, Єнс Якоб Берцеліус виявляє в метеорит е першого неземної мінерал — троїліт (FeS). До кінця 1830-х років метеорна астрономія сформувалася як самостійна галузь науки про космос.

Увагу вчених привертають завдання пошуку невідомих планет Сонячної системи. У 1796 у створюється загін «небесної поліції», належний виявити планету, розташовану, згідно із законом Тіциуса—Боде, між Юпітером і Марсом. Гіпотетичної планеті вже було дано ім'я — Фаетон, однак, замість неї виявився пояс астероїдів. Так, 1 січня 1801 року італієць Джузеппе Піацці відкрив Цереру — помічена випадково, зарахована до комет і відразу втрачені; на щастя, молодий Карл Гаус саме в цей час розробив метод визначення орбіти за трьома спостереженнями, і в 1802 Генріх Вільгельм Маттеус Ольберс відшукав спочатку Цереру, а потім відкрив ще дві малі планети між Марсом і Юпітером, Палладу в 1802 і Весту в 1807. Четвертий астероїд — Юнона, був виявлений Карлом Гардінгом (Німеччина) в 1804. Ольберс висунув першу гіпотезу про причини утворення поясу астероїдів. До кінця століття їх було відкрито до 400. Термін «астероїди» запропонував Гершель.

• 1802  — Вільям Волластон (Англія) винаходить щілинний спектроскоп. У спектрі Сонця виявлено 7 темних ліній.

• 1811 — Домінік Франсуа Араґо винаходить поляриметр і з його допомогою доводить, що сонячна фотосфера — розпечений газ. Тіло ж Сонця багато вчених ще продовжували вважати твердим і навіть холодним.

Фраунгоферови лінії

• 1814 - 1815  — Йозеф Фраунгофер виявляє 576 темних ліній у спектрі Сонця. Лабораторна лінія натрію збіглася з темною сонячної. Невдовзі з'являється спектральний аналіз.

• 1834 — німецький астроном Фрідріх Вільгельм Бессель доводить відсутність атмосфери на Місяці (немає рефракції біля краю місячного диска).

• 1837 — засновник Пулковської обсерваторії Василь Струве виявив річний паралакс у зірки (0,12" у Веги); в 1838 Бессель виявив і дуже точно виміряв паралакс у 61 Лебедя, а Т.Гендерсон — у Альфи Центавра. До кінця XIX століття було виміряно близько півсотні зоряних паралаксів.

• 1839 - 1840 — в астрономії починає застосовуватися фотографія ( Луї Даґер і Домінік Франсуа Араґо отримали знімки Місяця).

• 1842 — отримані фотографії Сонця,

• 1843 — Г. Швабе першим відкрив періодичність у зміні числа сонячних плям і оцінив період приблизно в 10 років. У 1852 році цю закономірність перевідкрив Рудольф Вольф, який дав більш точну оцінку (11 років) і встановив, що зростання числа плям викликає геомагнітні збурення. Зв'язок сонячних плям із земними процесами, помічена Гершелем, починає прояснюватися.

• 1845 — став до ладу гігантський рефлектор ірландського астронома Вільяма Парсонса, графа Росса. Відразу виявилася помилка Гершеля — більшість «планетарних» туманностей виявилися зоряними скупченнями. У тому ж році було зроблено видатне відкриття — спіральна структура туманності M51, а незабаром і у десятка інших туманностей.

• 1846 — тріумфом ньютонової механіки стало відкриття Нептуна, восьмий планети Сонячної системи, відкритої «на кінчику пера». Честь відкриття розділили кембриджський математик Джон Кауч Адамс, французький астроном Урбен Левер'є і спостерігач — берлінський астроном Йоганн Готфрід Галле . Планета була виявлена ​​всього в 52' від зазначеного розрахунками місця. Майже негайно Вільям Лассел відкриває і супутник Нептуна — Тритон.

• 1850  — перша фотографія зірки — Веги.

• 1851- 1852 — лабораторне вимір швидкості світла; ідея Домініка Араго, виконання — Жана Фуко і Армана Фізо.

• 1857 — точна шкала зоряних величин (Норман Погсон). З 1876 року розпочато випуск фотометричних каталогів в новій шкалою.

• 1858 — перший фотопортрет комети.

• 1859  — Джеймс Клерк Максвелл обгрунтував метеоритне будову кільця Сатурна. Урбен Левер'є відкриває нез'ясовне вікове зсув перигелію Меркурія. Річард Кристофер Керрінгтон вперше описує спалах на Сонці.

• 1859 -1862 — Густав Роберт Кірхгоф і Роберт Вільгельм Бунзен розробили потужний метод віддаленого дослідження хімічного складу позаземних об'єктів — спектральний аналіз. Вже в 1861 Кірхгоф публікує попередній хімічний склад сонячної атмосфери.

• 1862 рік — відкритий передвіщений ще Бесселем невидимий супутник Сіріуса (Сіріус-B).

• 1867 — зміщені спектри зірок у поєднанні з принципом Доплера використані Хаггінсом для визначення променевих швидкостей небесних світил.

• 1868 рік — Норман Лок'єр відкрив у спектрі Сонця лінію, яка не відповідає ніякому з відомих тоді хімічних елементів, і назвав цей новий елемент гелієм. Пізніше гелій знайшли і на Землі. Лок'єр виявив зміну спектру сонячних плям протягом 11-річного циклу сонячної активності, а в 1873 році висловив здогад, що в надрах Сонця відбувається розпад хімічних елементів.

Карта Марса Скіапареллі

• 1877 — відкриття на Марсі: Асаф Холл відкриває Фобос і Деймос, а Джованні Скіапареллі — марсіанські «канали».

• 1879 — Джордж Говард Дарвін публікує гіпотезу приливного походження Місяця (відриву її від Землі). С. Флемінг пропонує розділити Землю на часові пояси. У 1884 році поясний час введений в 26 країнах; одночасно прийнято міжнародну угоду про вибір грінвічського меридіана як нульового і проходження лінії зміни дат.

• 1885 рік — перше спостереження спалаху нової в Туманності Андромеди (пізніше з'ясувалося, що це була наднова).

• 1898 — Вільям Генрі Пікерінг відкриває Фебу, супутник Сатурна, і його дивну особливість — зворотне обертання по відношенню до своєї планети.

XX століття

• 1902 — Альберт Майкельсон уточнює швидкість світла (299 890 ± 60 км / сек).
• 1908 — у першого позаземного об'єкта — Сонця — виявлено магнітне поле ( Джордж Еллері Хейл).
• 1908 - 1916 — відкриття прямо-пропорційної залежності між періодом і видимою зоряною величиною у цефеїд в Малому Магелланова хмарі ( Генрієтта Свон Лівітт, США). Керуючись цим відкриттям, Ейнар Герцшпрунг і Харлоу Шеплі розробили метод визначення відстаней за цефеїдами.
• 1912  — відкриття космічних променів (Гесс, Кольхерстера).
• 1913  — виявлено надзвичайно великі червоні зміщення у спіральних туманностей ( Вест Мелвін Слайфер, США).
• 1914 - 1919 — теорія пульсації цефеїд (Харлоу Шеплі і Артур Стенлі Еддінгтон)
• 1916 — відкрита «летюча» зірка Барнарда (Едвард Емерсон Барнард, США).
• 1916- 1918 — теорія внутрішньої будови зірок Артура Еддінгтона.
• 1918  — модель Харлоу Шеплі про структуру Галактики, виведена зі спостережень; правильно визначені діаметр і положення центру; несподівано для всіх з'ясувалося, що Сонце міститься на краю Галактики.
• 1919 — створений Міжнародний астрономічний союз.
• 1923 — відкриття 22-річного циклу магнітної активності Сонця і зміни знаку полярності плям ( Джордж Еллері Хейл, США). Встановлення залежності «маса-світність» для зірок — Ейнар Герцшпрунг (Данія), Генрі Рассел (США), Артур Стенлі Еддінгтон (Англія).
• 1924 - 1926 — теорія променистого рівноваги зоряних надр Артура Еддінгтона.
• 1925 -1934 — відкриття вуглекислого газу на Венері (Адамс, Сент-Джон і Данхем, США).
• 1926 - 1927 — на основі аналізу руху зірок Бертіл Ліндблад і Ян Гендрик Оорт встановлюють обертання Галактики.

Розширення Всесвіту

• 1927 — Жорж Леметр публікує свою гіпотезу розширення Всесвіту.
• 1929  — встановлено закон Габбла.
• 1930 , 19 лютого відкрито Плутон Клайдом Томбо, США.
• Початок 1930-х — Фріц Цвіккі робить висновок про існування у Всесвіті прихованої маси.
• 1931  — гіпотеза Артура Мілна — після вибуху нової залишається білий карлик
• 1931 — американський радіоінженер Карл Янський відкрив космічне радіовипромінювання
• 1934 — Павло Паренаго і Борис Кукаркін пророкують спалах зірки T Північної Корони; це дійсно сталося 1946 році.
• 1934  — Вальтер Бааде і Фріц Цвіккі висловлюють припущення, що після вибуху наднової залишається нейтронна зірка.
• 1942  — Ніколас Мейолл і Ян Гендрик Оорт з'ясовують, що Крабоподібна туманність — залишок від вибуху наднової 1054. Складено першу радіокарту неба (Ребер).
• 1945  — червоний зсув підтверджено і в радіодіапазоні (Мартін Райл, Англія).
• 1950  — гіпотеза Оорта про існування на краю Сонячної системи (100—150 тисяч а.о.) сферичного шару комет — " хмари Оорта ".
• 1951  — доведена спіральна структура нашої Галактики.
• 1955 - 1956 — реєстрація радіовипромінювання Венери, Юпітера і комети Оренда—Роллана.
• 1957  — Запуск штучних супутників Землі, початок космічної ери. З'явилася можливість створення космічних лабораторій.
• 1958 — відкриття радіаційних поясів Ван-Аллена. Микола Козирєв відзначає в місячному кратері Альфонс ознаки вулканічної діяльності.
• 1959  — радіолокація Сонця (США). Станція Луна-2 не виявляє у Місяця магнітного поля. Отримано перші фотографії зворотного боку Місяця.
• 1961  — перший політ людини в космос.
• 1961- 1964 — радіолокація Меркурія, Венери, Марса, Юпітера (СРСР і США). Уточнені величина а.о. і період обертання Венери навколо Сонця, визначені період осьового обертання Венери (виявився зворотним), температура і фізичні характеристики поверхні планет.
• 1965 — відкриття реліктового випромінювання. Перші фотографії поверхні Марса (Марінер-4).
• 1967 — дослідження атмосфери Венери з апарату, що спускається Венера-4.
• 1969 — висадка Аполлона-11 на Місяці. Перший вихід людини на поверхню Місяця.
• 1971 — перша м'яка посадка на Марс (Марс-3).
• 1974  — сенсаційний висновок Стівена Хокінга про можливість «випаровування» чорних дір.
• 1975 — перша фотопанорама поверхні Венери (Венера-9 , 10).
• 1975  — фотографії Фобоса, Деймоса і поверхні Марса (Вікінг-1, Вікінг-2).
• 1977  — відкриття кілець Урана. Запуск Вояджера-2, який передав неоціненну інформацію про зовнішні планетах: Юпітер, Сатурн ( 1981), Уран, Нептун ( 1989 ).
• 1978  — відкриття Харона, супутника Плутона (Дж. У. Крісті, США).
• 1979  — виявлено кільця у Юпітера.
• 1986  — дослідження комети Галлея АМС «Вега» і «Джотто». У Урана виявлені 10 нових супутників.
• 1990 — запуск Космічного телескопа «Габбл»

Див. також

• Історія відкриття планет і супутників Сонячної системи

Примітки

Література

• Беррі А. Коротка історія астрономії. — 2-е вид.. — 1946. — 363 с.
• Єремєєва А. І., Цицин Ф. А.Історія астрономії (основні етапи розвитку астрономічної картини світу). Вид. МДУ, 1989.
• Паннекук А. Історія астрономії. — 1966. — 590 с.
• O. Neugebauer. The History of Ancient Astronomy: Problems and Methods

Посилання

• Кабінет'- Історія астрономії. Дати. Біографії. Праці. Цифрова бібліотека.
• Історія астрономії на astroweb.ru.
• Історія становлення науки і техніки
• Астрономічні спостереження в давнину