Історія християнства

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Поширення християнства до 600 року
Зображення Христа в катакомбах Святого Марселія і Петра, Рим, 4 століття

Історія християнства — християнство є найзначнішою світовою релігією нашого часу, в якій розрізняють три головні напрями: православ'я, католицизм та протестантизм, а також численні дрібніші різновиди. Головним об'єктом шанування християн є Ісус Христос, якого більшість християнських релігій вважає водночас і Богом, і людиною, а дехто — тільки Богом або тільки божественним посланцем. Усі християни вірять (чи лише міркують), що праведних після смерті чекає винагорода у вигляді вічного блаженства в раю, а грішників — покарання (яке вони уявляють собі по-різному).

Християнство виникло в другій половині І ст. в одному зі східних районів Римської імперіїПалестині. Головною соціальною причиною виникнення християнства було безсилля пригноблених у боротьбі з гнобителями. Християнство виникло як відгалуження іудаїзму, у якого воно успадкувало, насамперед, визнання Старого завіту — найдавнішої частини Біблії. Великий вплив на християнство (почин. з II-III ст. н.е.) мали ідеї Філона та Сенеки. Александрійський філософ Філон висунув ідеї про природжену гріховність людини, про необхідність урятування душі за допомогою аскетизму та страждання. Ним було розроблене вчення про Логос, яке розвиває погляди іудейської релігії на месію. Філон учив, що месія має ім'я Логос (у перекладі із грецької — слово), що месія сам є Богом. Слідом за Філоном християни дали ім'я й своєму месії й також визнали його Богом. Прийняли вони й ідеї Філона про природжену гріховність людей, аскетизм та страждання як шлях урятування душі. У римлянина Сенеки християнство запозичило етичні ідеї про рівність людей перед Богом, урятування душі як мету життя, презирство до земного життя, про любов до ворогів, покірність долі. Кумраніти[1] по-своєму розвивали вчення про месію. Зокрема, вони вважали, що месія за своєю природою є людиною, що його перше пришестя, під час якого він постраждав за людей, уже відбулося й що тепер треба чекати другого пришестя, з яким пов'язаний кінець світу. Ці ідеї були підхоплені християнськими проповідниками.

Основні віхи в історії християнства[ред.ред. код]

Перший Нікейський Собор 325 року, на якому було остаточно закріплено союз церкви з імператорською владою. У центрі багатофігурної композиції на троні в червоній мантії — імператор Костянтин І Великий, навколо нього зображені церковні ієрархи різних частин Римської імперії. На Нікейському соборі були засуджені виступи проти основного догмата християнства — Трійці, у результаті чого розгорнулась боротьба з єретиками, та було складено символ віри — у якому дано визначення Ісуса Христа, Сина Божого, як «Єдинородного».

I-IV століття (античне християнство):

XI-XIII (західне середньовічне християнство):

  • Середньовічні реформаційні рухи
  • Експансія європейського християнства. Хрестові походи.
  • Апогей середньовічної культури. Схоластика.
  • Православний Схід після остаточного поділу християнства

XIV — XV століття (епоха бароко й доба просвітництва):

XVI-XVIII століття (новітня епоха):

  • Криза християнського Сходу.
  • Світова експансія християнства.
  • Новочасні визвольні рухи в Європі та ставлення до них Римської Церкви.
  • Емансипація новочасного світу та його звільнення з-під впливів Церкви. Зростання римської централізації.
  • Криза модернізму.
  • Східні Церкви: криза та спроби реформ.
  • Апогей європейської експансії.

XVIII-XX століття (модерний період):

Дебат між західними та східними християнами у 1290 році в Акко (Палестина). Атлас хрестових походів.
  • Парохіяльне життя та релігійність вірних у латинському християнстві
  • Апостольський престол та римо-католицькі й протестантські Церкви в країнах Західної Європи кінця XVIII-XIX ст.
  • Тенденції внутрішньої віднови та розвитку Церков (XX ст.).
  • Римська Апостольська столиця в умовах фашизму та Другої світової війни.
  • Католицька богословська думка, наука та освіта наприкінці XVIII-XX ст.
  • Другий Ватиканський собор. Концепція реформи католицького християнства.
  • Модернізація світової цивілізації у XX ст. та її вплив на розвиток партикулярних Церков у Європі.
  • Особливості розвитку християнства в США та Канаді (кінець XVIII-XIX ст.).
  • Проблеми християнської культури в країнах Третього Світу.
  • Латинське та східне християнство на порозі III тисячоліття в контексті екуменічного діалогу між Церквами-сестрами на шляху до поєднання.

Античне християнство[ред.ред. код]

Символ неофітів
Мощі Святого Димитрія Солунського в Салоніках, Греція. Святий Димитрій був античним християнським мучеником, який загинув від списових проколень у 306 році під час переслідування християн імператором Діоклетіаном або Галерієм. Він став покровителем руської династії Рюриків

Античне християнство у своєму розвитку пройшло три головні періоди:

Общини первісного християнства складалися з бідних елементів. Представників заможних класів були одиниці, і вони не відігравали особливої ролі в общинах. У цьому розумінні первісне християнство було релігією пригноблених. Церкви, — у сучасному розумінні як окремої будівлі для збирання членів общин — не було. Збиралися або в приватних приміщеннях, або, при переслідуванні з боку римської влади, у печерах чи катакомбах [Джерело?]. У період раннього християнства в общини дедалі більше почали вливатися заможні люди, які утворювали всередині общин особливий соціальний прошарок і поволі захопили керівництво ними. Християнські общини, які почали називатися парафіями, об'єдналися в значніші одиниці — єпископії на чолі з єпископами та митрополії на чолі з митрополитами. Таким чином, це стало початком виникнення церковного духівництва, і з часом відбувалось закріплення такого порядку речей.

У період пізнього античного християнства рабовласницький клас у своїй головній масі приєднався до християнської релігії. За імператора Костянтина (323 — 337 рр.) християнська релігія перетворилася на державну, вона користувалася економічною, політичною та ідеологічною підтримкою держави. Відбувається подальша централізація церкви: єпископії та митрополії об'єднались у патріархії на чолі з патріархом. У першій половині IV ст. на території імперії були три патріархії — римська, олександрійська та антіохійська. У кінці IV ст. — єрусалимська.

Важливим елементом розвитку християнського віровчення стала діяльність богословських шкіл. Виділяють три провідні школи: Александрійську, Антіохійську і Східно-Сирійську або Едесско - Нізибійскую. В Александрійській школі панував умоглядний напрямок з домінуванням алегоричного методу в тлумаченні Святого Письма, націленого на прояснення його вищого таємничого сенсу. Антіохійська школа трималася розсудливого напрямку , і її екзегети переважно з'ясовували буквальний, історичний сенс священного тексту і невисоко цінували алегорію , а в догматиці особливу увагу приділяли божественній, таємничій стороні Священного Писання із з'ясуванням її людської природи. До Антіохійської школі з принципових питань богослов'я примикала, органічно її доповнюючи, Східно- Сирійська, або Едесское - Нізибійська школа.

Взаємозбагачення названих шкіл допускало можливість переходу їх в таку крайність, яка з поборників віри перетворювала богословів цих шкіл в розряд єретиків. Умоглядний напрямок Александрійської школи могло перейти в містицизм , що і виразилося в монофізитстві; розсудливий ж напрямок Антіохійської школи міг вирішитися раціоналізмом, що і виявлялося в аріанській і несторіанській єресях .

Як особливі течії богословської думки Олександрійська і Антіохійська школи існували до Халкідонського собору ( 451 р.), в догматичному визначенні якого були засуджені крайності і того і іншого напряму. Після Халкидона ці напрями злилися, і богословська наука в Християнській Церкві увійшла в одне русло.

Значною подією в історії християнської церкви був перший Вселенський собор, тобто з'їзд духовенства, який відбувся в 325 р. у Нікеї (Мала Азія). Собор був названий Вселенським тому, що на ньому було представлене вище духовенство всієї імперії тих часів. Скликання собору означало створення єдиної християнської церкви, бо в особі вселенських соборів духовенство імперії отримало свій вищий керівний центр. Хоча вселенські собори скликалися порівняно рідко (в IV по VIII ст. було скликано всього 7), усе ж вони відігравали важливу роль: об'єднували зусилля духовенства, регулювали церковне життя, сприяли виробленню єдиної ідеології та обрядовості.

Середньовічне християнство[ред.ред. код]

Докладніше у статті Хрестові походи

Етап античного християнства змінився етапом середньовічного християнства (VI — XV ст.), коли відбувся розкол церкви на православ'я та католицизм. Розмежування між православ'ям і католицизмом у християнстві почало виявлятися після поділу Римської імперії на Західну й Східну (395 р.). Основною причиною цього стало суперництво між константинопольським і римським патріархом, що називав себе папою, за верховенство в християнському світі. У міру посилення економічної могутності римських пап у Західній Європі зростали і їхні претензії на роль глави Всесвітньої Церкви, що іншою Церквою, природно, було визнано незаконним. Поступово розбіжності посилювалися. Так, уже на шостому Вселенському Соборі (680 р.) були засуджені деякі нововведення Римської Церкви, такі як: примус священиків і дияконів до безшлюбності, суворі пости в суботи Великого Посту й зображення Ісуса Христа у виді агнця (ягняти).

Формальний поділ християнської Церкви на західну (римсько-католицьку) і східну (греко-православну) відбулося в 1054 р., коли посланець папи римського у Візантії кардинал Гумберт після безрезультатних переговорів із патріархом залишив у храмі Св. Софії в Константинополі лист, що відлучає від церкви патріарха і його послідовників. Патріарх у свою чергу наклав заборону на кардинала Гумберта.

Остаточно поділ Церков завершився після захоплення в 1204 р. Константинополя хрестоносцями. Основна причина полягає в тому, що в XI — ХІІ вв. католицька церква практично очолила торгово-колонізаційний рух європейців на Схід під приводом, нібито, звільнення Єрусалима і його святинь від арабів-мусульман. Проте Четвертий Хрестовий похід відправлявся вже не в Малу Азію, а в Константинополь. Хрестоносці взяли місто, розграбували його, опоганили святині православних храмів і утворили в Константинополі Латинську імперію, що проіснувала більше 50 років. З тих пір православна й католицька Церкви продовжували жити й розвиватися окремо одна від одної.

Уособлення та формування особливостей римо-католицької церкви[ред.ред. код]

Докладніше у статті Католицизм
Тридентський Собор західної церкви. 1600 рік. Тренто, Італія. Собор усталив остаточно догми католицької церкви, зібрані у «Тридентському сповіданні віри», а до кожної статті долучено анафему (прокляття) на тих, що їх противилися б.
Поширення римо-католицизму у світі

Католицизм має багато спільного із православ'ям і водночас дечим (іноді вагомим) відрізняється від інших напрямів у християнстві системою віровчення, культу, своєрідними засобами пристосування до стрімкої зміни соціальних діяльності й нової релігійної свідомості. Католицизм доповнив «Символ віри» новими догматами. У загальному ж йому притаманні основні догмати християнства, але він має й специфічні риси, особливості, котрих не знає православна церква:

Основним догматом католицької церква, що відрізняє її від інших течій у християнстві, є догмат про безпомилковість Папи Римського. Він полягає в тому, що офіційні промови Папи з кафедри, які стосуються питань віри й моралі, не мають помилок. Цей догмат було прийнято 1870 року Вселенським Собором у Ватикані.

Наступний догмат католицизму — це догмат про «чистилище», прийнятий у 1439 р. на Флорентійському соборі. Учення про «чистилище» полягає в тому, що душа людини після смерті потрапляє в «чистилище» — місце між пеклом і раєм, має змогу очиститися від гріхів і в подальшому переходити в пекло чи рай. Очищення душ здійснюється шляхом різноманітних випробувань. Рідні та близькі покійного за допомогою молитов і внесків на користь церкви можуть полегшити випробування душі, що перебуває в «чистилищі».

Дуже важливим положенням католицизму стала теза про особливу роль духовенства, що людина не може заслужити Божої милості самостійно, без допомоги духовенства, яке має значні переваги перед мирянами й повинно мати надзвичайні права й привілеї. Католицизм уважає канонічною лише Біблію, яка написана латинською мовою, якою не володіє переважна частина віруючих.

Для католицької церкви властива строга організація та ієрархічний характер. Відповідно до її віровчення, папа римський є щирий намісник Ісуса Христа на землі, спадкоємець апостола Петра; його влада вище влади Вселенського Собору. Крім того, католицизм проводить різке розмежування між мирянами й кліром. Виражається воно в ряді догм, відсутніх у православ'ї: целібат — обов'язкова безшлюбність духівництва, заборона виходу з духовного звання. Свої привілеї католицьке духовенство будує на католицькому вченні про «Скарбниці благодаті», відповідно до якого діяння Христа, Божої Матері, апостолів і святих, створюють «запас» добрих справ, за рахунок яких церква має право відпускати грішникам гріхи, у тому числі — за гроші. Продаж індульгенцій, що засвідчують відпущення гріхів, була надзвичайно широко поширена в католицькому світі в середніх віках. До речі, тільки в католицизмі існує догмат про чистилище — проміжну інстанцію між пеклом і раєм, у якому душа грішника може бути «відмолена» ним самим, духовенством або родичами покійного.

На третьому Вселенському Соборі (Ефес, 431 р.) відбулося визнання Марії Богородицею, а в 1854 р. було прийнято догмат про її «непорочне зачаття» та тілесне вознесіння на небо. Значного поширення в католицизмі поряд із вшануванням Богородиці набуває культ святих, поклоніння реліквіям та мощам. За час існування католицької церкви було проголошено близько 20 тис. «святих» і майже 200 тис. «блаженних». Папа Пій XI оголосив за 17 років свого понтифікату 34 «святих» і 496 «блаженних», а Пій XII проголошував щороку в середньому 5 «святих» і 40 «блаженних».

У католицизмі немає багатоденних постів, «приборкування плоті» рекомендується тільки в середу першого тижня Великого посту, у Страсну п'ятницю, у переддень Успіння і Різдва.

Епоха Реформації та виникнення протестантизму[ред.ред. код]

Докладніше у статті Протестантизм
Реформація в Європі: поширення протестантизму

Починаючи з XVI ст., дрібні прояви опозиції католицькій церкві злилися в могутній потік, який охопив Європу, що зумовило появу нового напряму християнства — протестантизму. Це було в XVI ст. — епоху Реформації, епоху, коли на арену боротьби виходив новий клас буржуазії, для якого рамки феодального ладу стали надто тісними. У той час римсько-католицька церква була великим центром феодальної системи, догмати якої відігравали роль священного запинала феодалізму, феодальних виробничих відносин. Католицька церква була й найзаможнішим землевласником, їй належало не менше трьох частин усіх земельних володінь у католицьких країнах. Буржуазія, піднімаючись на боротьбу проти феодалізму, неминуче повинна була виступити й проти католицької церкви. Перший акт буржуазної революції було розіграно у формі релігійної війни, оскільки почуття й свідомість мас були в цілому вигодувані духовною їжею, яку їм пропонувала церква. І тому історичний рух, змістом якого був перехід від феодалізму до капіталізму, повинен був набути релігійного забарвлення. Саме в цей період розвинулася «протестантська єресь» на противагу феодальному католицизму.

Виступаючи проти церкви як невід'ємного інституту феодалізму, ідеологи протестантизму заперечували богослужбову практику католицької церкви, ті догматичні положення, на яких вона ґрунтувалася. Свої ж реформи протестанти обґрунтували «дійсним прочитанням священного писання» (Біблії), яке вони оголосили єдиним авторитетом у питаннях віри. Людина для протестантизму — уже не є ланкою в ланцюзі надособистісної спільності. Індивідуалізація, характерна для буржуазної епохи, є перебудовою релігійних уявлень, у якій людина зі своєю індивідуальною своєрідністю змогла б включитись у ситуацію релігійного переживання. Зазнала змін у протестантизмі й сама ідея Бога. З погляду протестантської ідеології, Бог існує тому, що він потрібен людині, котра в нього вірить. «У що віриш, те й маєш» — ось формула протестантів. Найзначнішими напрямами у протестантизмі, що виникли в XVI ст., були лютеранство і кальвінізм.

Реформація в Німеччині: Лютеранство[ред.ред. код]

Докладніше у статті Лютеранство
Біблія Мартіна Лютера. 19 жовтня 1512 року Лютер отримав ступінь доктора богослов’я. Лютерові було доручено викладати в університеті Віттенберга. Йому було доручено кафедру вивчення Біблії. Він почав вивчати та толкувати Писання. 1 серпня 1515 року він читав курс лекцій про Псалтир, восени 1515 року він читав Послання Павла до Римлян; в 1516-17 році він вивчав Послання до Галатів. Уважно вивчаючи Біблію, він знайшов нове поняття Христа і Бога.

Одним із перших кроків реформаторського руху був виступ у 1517 р. німецького ченця Мартіна Лютера (1483-1546) проти влади римських пап і торгівлі індульгенціями. Одним із центральних догматів протестантизму стало вчення Лютера про спасіння душі за допомогою віри в спокутну жертву Христа. Лютер твердив, що людина може врятувати душу тільки завдяки особистій вірі, яка безпосередньо дарується їй Богом. Таким чином, він виступав проти претензій католицького духовенства щодо контролю віри й совісті на правах посередника між людьми й Богом. Було висунуто вимогу скасування відособленого стану священиків, усунення чернецтва, римської курії, тобто всієї ієрархії, яка дорого коштує. Було відкинуто й авторитет папських декретів та послань, рішень соборів. Єдиним авторитетом у питаннях віри було визнано «священне писання», право тлумачити яке надавалося кожному віруючому.

Реформація в Швейцарії: Кальвінізм[ред.ред. код]

Докладніше у статті Кальвінізм

На початку XVI ст. виник ще один різновид реформаторського руху — кальвінізм. Жан Кальвін, який виступив проти католицизму, очолив реформаторський рух. Головні ідеї свого вчення він виклав у працях «Повчання в християнській вірі» та «Церковні настанови». Одним із головних догматів кальвінізму є вчення про «абсолютне приречення»: ще до «створення світу» Бог, начебто, визначив долю людей, одним — рай, іншим — пекло, і ніякі зусилля людей, ніякі «добрі справи» не зможуть змінити того вироку. Кальвінізм, стоячи на позиціях консерватизму в розв'язанні докорінних соціально-політичних проблем сучасності, підкреслює всемогутність Бога й нікчемність людини. Учення найрадикальніше реформувало християнський культ і церковну організацію. Майже всі зовнішні атрибути католицького культу — ікони, свічки тощо — було скасовано, основне місце в богослужінні посіли читання та коментування Біблії, співи псалмів. Керівна роль в общинах відводилася пресвітерам — старшинам і проповідникам, які й спрямували релігійне життя общини.

Реформація в Англії: Англіканство[ред.ред. код]

Докладніше у статті Англіканство
Жан Кальвін — засновник кальвінізму. Кальвін приймав в Євхаристії тільки силу Христа, яку одержують призначені до спасення, а не відкинені й осуджені Богом.

Так проходила Реформація в Німеччині та Швейцарії. В Англії, на відміну від інших європейських країн, вона розпочалася з ініціативи правлячих кіл. У 1534 р. англійський парламент проголосив незалежність церкви від папи, а Генріха VIII її главою. Церковні відносини з Ватиканом було розірвано, закрито всі монастирі, а їхнє майно конфісковано. В 1549 р. введено молитовник, скасовано безшлюбність духовенства; проте католицькі догмати та обряди було збережено. Із часом вплив протестантизму на англійську церкву посилився, що призвело до розмежування її з католицизмом. В 1571 р., у період правління Єлизавети І, парламент прийняв англійський «символ віри» із 39 статей, де заперечувалися католицький догмат про чистилище, практика індульгенцій, папська влада, поклоніння іконам, святим, безшлюбність духовенства. Англійська церква прийняла протестантські догмати про виправдання вірою й «священне писання» як єдині джерела віри, заперечення вчення католицизму про індульгенцію, поклоніння іконам. Але при цьому визнавався католицький догмат про рятівну силу церкви, церкву як необхідного посередника для врятування людей, залишився недоторканим єпископат. Таким чином, англійська церква еклектично поєднала в собі протестантські та католицькі догмати. Вона є прикладом компромісного варіанту протестантизму, якого було досягнуто внаслідок тривалої боротьби англійської королівської влади проти політичних та економічних домагань папського двору.

Реформація в Шотландії: пресвітеріанство й пуританство[ред.ред. код]

Докладніше у статті Пуритани

У Шотландії реформаторський дух проходив під прапором кальвінізму. Його представником став англійський богослов Джон Нокс (1505—1572). Реформація була пов'язана з боротьбою проти династії Стюартів. Відомо, що в кінці 60-х років XVI ст. Марія Стюарт, спираючись на католицьку знать і підтримку з боку папства, зазнала поразки. У Шотландії утворилася пресвітеріанська церква, яка визнавала єдиновладдя Христа в общині віруючих та рівні права всіх її членів. Було скасовано сан єпископа й збережено пресвітерство в дусі кальвінізму. В кінці XVI — на початку XVII ст., в Англії виникає буржуазна опозиція абсолютистському режимові, поширюється кальвінізм, прихильників якого називали пуританами. Радикальне крило пуритан цілком заперечувало принцип державної церкви, що кожна окремо взята община повинна бути вільною у виборі віросповідання. Одна з головних вимог — перебудова церкви на основі конгрегації. Активізація демократичних елементів призвела до виникнення релігійних сект конгрегаціоналістів, баптистів, квакерів та інших.

Можна зробити висновок, що головними напрямами у протестантизмі були й залишаються лютеранство, кальвінізм, англіканство, що виникли в період Реформації. Усі інші протестантські утворення відображають лише основні принципи цих течій.

Епоха Відродження[ред.ред. код]

Докладніше у статті Ренесанс
Повішення і спалення Савонароли (1452-98), 1498 рік. Савонарола був монахом домініканцем і закликав до реформи Католицької Церкви в дусі аскези. Після повстання 1494 та повалення влади Медічі став законодавцем і диктатором Флоренції. У 1494 році проголосив Христа королем Флоренції і при підтримці Франції заснував Флорентійську теократичну республіку. У кінці був спалений як єретик.

В епоху Відродження (XIII — XIV ст.) в європейській цивілізації здійснився поворот від духовних цінностей до матеріальних. Уперше за весь час із моменту утвердження християнства було відкинуто уяву про Бога як Особу, бо людина стала сама себе утверджувати. Люди тієї епохи, яких стали називати гуманістами, створили для людства свій культурний і духовний світ. Християнський спосіб життя був відкинутий. Усі сфери громадського й культурного життя почали розвиватися під гаслом «свободи» і «прав людини», що призвело до деморалізації суспільства.

Сучасний період[ред.ред. код]

Нові соціальні реалії, що склалися в середині XX ст., відбулися в діяльності папи Іоанна XXIII. Папа виступив за заборону ядерної зброї, на підтримку спільних дій на захист миру віруючих і невіруючих.

XX століття намагалося витіснити релігію із суспільного життя. Це означає, що релігія втратила свою роль у політичній, соціальній, культурній сферах як світогляд і як інститут. Вона стала приватною справою людини. Сучасне суспільство зорієнтоване насамперед на матеріальні цінності. Сьогодні професійна діяльність і соціальний статус людини переважно не залежать від світогляду, релігійної віри, моральних устоїв, талантів і особистих нахилів. Вони залежать від здатності людини ввійти в глобальний економічний розвиток. Релігія перестала бути соціально корисною, бо, з одного боку, вона зникла із суспільного життя, а з іншого — вона присутня в суспільстві, її місце в житті людини й суспільства ніхто не може зайняти, і тому релігія залишається в суспільстві. Конфлікт між християнством і світовою культурою продовжується. Це зіткнення відбувається в людській свідомості й душі, а значить і в суспільній свідомості. Сучасний стан релігії такий, що європейська цивілізація, яка виросла на засадах нехристиянського гуманізму, перестала бути християнською. Вона передала питання віри у владу вільного волевиявлення громадян. Противники християнства дозволяли вірити в що завгодно. Наприклад, якщо Україна, будучи традиційно православною, мала на своїй території декілька конфесій, то тепер їх понад сто. Християнство поки що присутнє у свідомості європейця, і в той же час його немає в житті й діяльності. Світ став єдиним, взаємопов’язаним, цілісним, і зіткнулися світові релігії й культури. Людство вступило в третє тисячоліття.

Інші течії християнства[ред.ред. код]

У середині XIX ст. протестантизм проникає в Росію (баптизм, адвентизм, євангелізм). У ЗО—40-х рр. XX ст., у зв'язку із входженням західних українських і білоруських земель, Буковини, прибалтійських держав до складу Радянського Союзу, виникло ще кілька течій протестантизму: (лютерани, реформатори, баптизм, п'ятидесятники та ін.), що стали проникати далі на схід.

У наш час налічується більш як 344 млн протестантів, об'єднаних у Всесвітню раду церков, яку було створено 1943 р. На території колишнього СРСР існують такі протестантські церкви та релігійні групи: лютеранська (в Естонії й Латвії), найбільша — Естонська євангельська церква на чолі з архієпископом; кальвіністи й реформатори (в Закарпатті); євангельські християни-баптисти; адвентисти, п'ятидесятники, Свідки Єгови, менноніти.

Є такі догматичні особливості принципів протестантизму: спасіння завдяки лише вірі, пастирство всіх віруючих, винятковий авторитет «священного писання». У протестантизмі значно спрощено культ: скасовано облачення священиків, коштовне оздоблення церкви, дзвони, вівтарі, ікони. Не поклоняються мощам святих, скасовано багато свят, спеціальних служб, пов'язаних із вшануванням святих.

Типовою протестантською церквою є церква євангельських християн-баптистів. З неї виділились адвентисти, п'ятидесятники. Секта євангельських християн-баптистів (ЄХБ) створена в 1944—1947 рр. внаслідок об'єднання організації баптистів з євангельськими християнами та громадами п'ятидесятників. Пізніше, у 1963 р., до її об'єднання увійшла частина громад братських меннонітів. У жовтні 1963 р. відбувся Всесоюзний з'їзд ЄХБ, котрий ухвалив основні принципи віросповідання.

У протиставленні до них (як і до більшості загальнопоширених християнських течій) стоїть релігійна група Свідків Єгови (основна стаття Свідки Єгови): відрізняються догматикою, способом вірування, історією виникнення.

Баптизм[ред.ред. код]

Докладніше у статті Баптизм

Баптистська догматика. Біблія — основний засіб, за допомогою якого Бог домагається спасіння людей. Біблія протиставляється людському знанню. Головна увага відводиться Новому Завіту. Людина одержує порятунок і виправдання від Бога не власними ділами, а через віру в жертву, принесену Христом на Голгофському хресті. Але врятовує тільки Бог, бо без Божої допомоги не може з'явитися віра в серцях людей.

Вільям Сеймур (1870-1922), засновник п'ятидесятницького руху. Висунув учення про глоссолалію — говоріння на незрозумілих «мовах», як ознаку хрещення Святим Духом, за що його було відлучено від керування приходом. Він знайшов занедбаний будинок в Лос Анджелесі й почав там проповідувати своє нове вчення. Афро-американець Сеймур був сином звільнених рабів. Помер від інфаркту серця.

Баптизм приваблює людей своїми моральними нормами, враховує те, що для віруючих релігія завжди виступала, як наука життя, як витлумачення їхнього життєвого досвіду, певна концепція практичної діяльності й поведінки людей. У моралі баптистів можна виділити питання про зміст життя, норми моральності, правила поведінки. Проповідується ідея богоданності моралі й аморальності безбожників. Баптисти підтримують віровчення про триєдиність Бога, вірять у спокутливу місію Христа, його друге пришестя, у страшний суд. Баптисти вважають, що за всі їхні гріхи перед Богом і людьми вже поніс кару Христос, а їм залишається лише вірити в нього і, таким чином, «очиститися». Кілька разів на тиждень, обов'язково в неділю, баптисти збираються в молитовних будинках, де проголошуються колективні молитви, лунають релігійні гімни, нерідко в супроводі музичних інструментів. Раз на місяць, у першу неділю, відбувається причащання всіх членів общини (хлібопереломлення), або вечеря любові. Обряд хрещення відправляється над дорослими після відповідної релігійної підготовки й символізує «духовне відродження» і прийняття до общини. Баптисти заперечують хрещення немовлят, уважаючи, що ті не мають віри: у дорослого ж бо є віра й свобода вибору й він свідомо обирає релігію. Не вважаються таїнствами хрещення й хлібо-переломлення. Зміст життя баптисти вважають у врятуванні й досягненні блаженства в раю. Баптисти відзначають усі християнські свята, пов'язані з іменем Христа, а також одруження, похорони, дні народження членів общини. Життя баптиста чітко регламентоване. Увесь свій вільний час він присвячує пропаганді Біблії, баптистським зборам. Він віддає на користь общин десяту частину свого заробітку, йому не рекомендується одружуватися з людьми іншої віри, а тим більше — з невіруючими, так як це пов'язано з виникненням проблем у майбутньому.

Адвентизм[ред.ред. код]

Докладніше у статті Адвентизм

Зберігаючи основи біблійного віровчення, адвентисти акцентують увагу на дотриманні всіх Божих Заповідей не визнаючи права людей або церков змінювати будь яку з них. Виходячи з цього Адвентисти продовжують святкувати Суботу як Богом освячений день. Разом із тим Адвентисти вірять що спасіння є виключно даром благодаті і приймається вірою в Ісуса Христа. Ще одним визначним вченням Адвенитстів є очікування другого пришестя (адвентус) Ісуса Христа. Адвентисти ведуть активну соціальну діяльність. Для них характерні пропаганда здорового способу життя і сімейних цінностей. Церква Адвентистів Сьомого Дня є всесвітньою організацією представленою у 208 країнах світу і налічує понад 17 мільйонів членів церкви. Адвентисти мають чітко структуровану всесвітню організацію яка офіційно представлена при ООН.

Пятидесятництво[ред.ред. код]

Докладніше у статті П'ятидесятництво

П'ятидесятники вірять у можливість сходження на них Святого Духа й безпосереднього спілкування з Богом, з надією одержати від нього дари Святого Духа: здатності говоріння на інших мовах, пророкування, зцілення. Як і основне християнство, вірять у триєдиність Бога, проте більший акцент роблять на Ісусі Христі та присутності Святого Духа на зборах членів общин. Общини п'ятидесятників існують в Україні, Білорусі, Молдові, Казахстані, різних областях Росії.

Свідки Єгови[ред.ред. код]

Докладніше у статті Свідки Єгови

Свідки Єгови визнають єдиного Бога Єгову, явленного Мойсею на горі Сінай (як єдиного Володаря Всесвіту). Ця релігійна громада: відкидає догмат про Трійцю (Ісус Христос визнається як Месія і як Божий Син (проте не Бог-Син, і не Всемогутній Бог), посланий на землю Богом для відкуплення людських гріхів); заперечує догмат про пекло (про мучення грішників після смерті в буквальному пекельному вогні); не визнає безсмертність людської душі (визначаючи «душу» як саму людину, особистість, яка, згідно з Біблією, помирає — Єзекіїля 18:4,20, Буття 2:7). Організація Свідків Єгови[2] діє в 236 країнах світу (станом на 2008 рік). Керівний центр розміщений у Брукліні, штат Пенсильванія. (Основні представництва, філіали та друкарні розташовані в багатьох країнах світу, зокрема в Німеччині (Зельтерс), Україні (Львів, смт.Брюховичі), Росія (Санкт-Петербург, Солнєчноє)).

Примітки[ред.ред. код]

  1. Кумранською общиною називають іудейську релігійну секту, одним з районів діяльності якої було стародавнє місто Кумран.
  2. На думку критиків, Свідки Єгови є сектою, хоча їхня діяльність та віросповідування не підходять під жодне визначення слова «секта». Водночас, серед релігієзнавців немає єдиної думки про те, до якої групи релігій віднести Свідків Єгови

Література[ред.ред. код]

  • Лубський В. І. Релігієзнавство. — Київ: «Вілбор», 1997 р.
  • Каутский К. И. История християнства. — М., 1990 р. (рос.)