Історія євреїв в Україні
.jpg)
Євреї мешкали на території України протягом сторіч і мали глибоко розвинені громади в духовному і релігійному плані.
Зміст |
Стародавня доба [ред.]
Євреї вперше з'явилися на території сучасної України в 4-му сторіччі до н. е. в Криму і серед грецьких колоній на північно-східному узбережжі Чорного моря. На півострові збереглося тридцять надгробків, поставлених єрусалимським священикам з 6-го до 555 року нашої ери. В Керчі також знайдено два некрополі. На пам'ятниках зображені менори, написи: грецькою та івритом.
Звідти вони мігрували вздовж долин трьох головних річок Волги, Дону та Дніпра, де вони мали активні економічні і дипломатичні відносини з Візантією, Персією, і Хозарським каганатом. За свідченнями стародавніх письменників, окрім звичайної торгівлі та лихварства досить поширеним заняттям євреїв того часу була і работоргівля. Арабський автор Ібн Гордадбег, який писав у середині IX ст., оповідав про єврейських купців, що займаються кастрацією слов’янських невільників і возять євнухів, дівчат та хлопчиків в Індію та Китай. Хозарський каганат, складався переважно з тюркських племен. Починаючи з певного часу головами хозарів (Каганами) були особи тюркського походження, що перейшли в юдаїзм, або їх нащадки.
Доба Київської Русі [ред.]
.jpg)
В наслідку завоювання Каганату в 964 р київським князем Святославом Ігоревичем, євреї звідти розселилися в Києві, Криму (караїми), та на Кавказі.
Найперше писемне згадування міста Києва зустрічається у єврейському рекомендаційному листі на івриті складеному хазарсько-юдейською громадою Києва.
Впродовж 11-го та 12-го сторіч євреї з Хазарії продовжували мігрувати на північ. Деякі з них також оселилися в Україні. Один з київських кварталів мав назву Козари (за Похилевичем, Поділ, за Максимовичем, місцевість, де річка Почайна впадала в Дніпро), інший — Жидове (північний захід від Софійського собору). Жидівські ворота пізніше перейменували на Львівські, оскільки через них пролягав шлях до міста Лева. [1] Євреї, що тікали від хрестових походів, прибували до України також, і перші європейські євреї почали прибувати з Німеччини, ймовірно в 11-м сторіччі. Про присутність значної спільноти хазарських юдеїв у Києві також свідчить Київський лист, що датується, ймовірно, 11-м сторіччям.
Київські князі Ізяслав Мстиславич та Святополк Ізяславич, Галицько-Волинський князь Данило Романович, та Волинський князь Володимир Василькович відносилися досить прихильно до своїх єврейських підданих і використовували їх для справ в торгівлі і фінансуванні. Євреї часто призначалися на адміністративні та фінансові посади.[2] Проте, як і в інших частинах Європи, це доброзичливе ставлення не тривало довго. Оскільки євреї займалися лихварством, визискуванням та перебирали до рук грошові промисли у місцевих, то під час Київського повстання в 1113 р. район Жидове був пограбований, а під час правління Володимира Мономаха євреїв було вигнано з Києва зовсім. Однак це тривало також недовго і вже через кілька років євреї знову проникли в Київ і поширились по краю.
Наступний занепад загального життя в епоху монгольського завоювання Криму і Київської Русі зовсім не торкнувся становища євреїв. Встановлення єдиного державного порядку (єдине мито, податки, пошта) на всій території монгольської держави — від столиці Пекіну на Далекому Сході і до західних кордонів в Східній Європі давало широкі можливості для різноманітної комерції. Поряд з лихварством та торгівлею євреї з'явилися одразу ж в ролі здирників данини для монгольских ханів з місцевого населення і це принесло багатьом єврейським громадам процвітання аж до часу Литовсько-татарської війни 1396—1399 рр.
.jpg)
Середньовіччя [ред.]
Вигнання євреїв з держав і міст західної та центральної Європи у 13-15-му сторіччях спричинило міграцію євреїв на схід, до Австрії, Угорщини, Богемії, Моравії, Польщі, і Оттоманської Імперії. Вже в 1500 році євреї, що жили на українських землях під польською адміністрацією, були в 23 містах і становили на той час третину всіх євреїв в Польському королівстві. Центральноєвропейські євреї (ашкеназі) розмовляли мовою їдиш (єврейська мова германської групи, що містить значний слов'янський елемент), носили відмінний одяг і жили осторонь від місцевого населення, або в окремих районах міст, чи в маленьких, переважно єврейських, поселеннях (т. з. штетлах). Ці єврейські громади були зазвичай бідніші, ніж попередні єврейські іммігранти до України. Через заборону володіння землю та деякі інші фахові обмеження, більшість євреїв працювали у галузі ремісництва та роздрібної торгівлі. Знаходячись під захистом польських монархів, які стримували ворожі настрої польської шляхти та міщанського населення, євреї були безпосередньо підпорядковані королеві, платили окремий податок, за який несли колективну відповідальність. У відповідь, королівські декрети (датовані ще 1264 роком) дозволили євреям влаштувати широке самоврядування.
В пізньому 15-му сторіччі євреї з Польщі та Німеччини почали прибувати на територію України під Литовським пануванням (особливо в регіон Києва та Поділля). Київ став одним з найбільших осередків єврейської релігійної освіти. Цей період був також періодом страждання, як місцевого, так і єврейського населення через набіги кримських татар. У 1482 р. багато євреїв було захоплено татарами і продано в рабство в Криму.
Найбільша міграція євреїв до України відбулася в кінці 16-го сторіччя. Деякі прибули з інших частин Польщі та Литви, щоб поселитися в нещодавно освоєних регіонах; інші прибували навіть з Італії та Німеччини. У 1569 р. із створенням Польсько-литовської Держави і переходом України з литовського до польського панування, великі області України були відкриті для колонізації і сільськогосподарського підприємства. Між 1569 і 1648 кількість євреїв в Україні зросла від приблизно 4,000 до майже 51,325 душ, розпорошених серед 115 міст і сел в Київському воєводстві, Подільському воєводстві, Волинському воєводстві, і Брацлавському воєводстві.
Козацька доба [ред.]
З часом євреї почали використовувати нові можливості в обранні професій і в економіці прикордонних територій України. Коли польські та литовські магнати накопичували все більше землі, євреї прибували служити їх посередниками, забезпечуючи послуги і порядок за відсутності володарів. Багато з них були орендарями великих маєтків, збиральниками податків, керівниками маєтків (з правом відправляти правосуддя, зокрема страчувати винних), діловими агентами, володарями шинків та готелів, маслоробень, млинів, лісопилок, і винокурень. У торгівлі, вони витісняли вірмен і конкурували з місцевими українцями. З цієї причини місцеве населення розглядало євреїв як безпосередніх господарів селян, а в містах ще як і конкурентів православ'ю.[2]
Становище єврейського населення значно погіршилося в 17-му сторіччі. Обмеження прав і свобод, зневага, здирство та шахрайства з боку польських та єврейських визискувачів викликало незадоволення скрутними умовами життя в українського закріпаченого селянства та козаків і призвели до національно-визвольної війни 1648 року під керівництвом Богдана Хмельницького. Польські землевласники, католики, і євреї були основними противниками. У багатьох містах, особливо на Поділлі, Волині і на Лівобережній Україні, єврейське населення було майже винищене. Єврейський літописець — очевидець Натан Ганновер оцінював кількість загиблих понад 100 000. Порівнюючи кількість єврейського населення в Україні в 1648 р. (51,325 чол.) це число, на думку істориків, значно перебільшене.[3] Деякі євреї щоб уникнути переслідування, приймали християнство.
За умовами Зборівського договору 1649 року особам, що сповідували іудаїзм, заборонялося мешкати в козацькій Україні. Така ж умова згадується в першій козацькій конституції Пилипа Орлика 1710 року. Одночасно з цим, євреї-вихрести, такі як Герцики, Марковичі, змогли долучитися до старшинської верстви Гетьманщини. Так, Григорій Герцик був соратником гетьманів Івана Мазепи та Пилипа Орлика. Анастасія Маркович, дружина гетьмана Івана Скоропадського, фактично керувала країною через політичну неміч чоловіка.
У складі Російської Імперії [ред.]
Після розподілу Польщі в кінці 18-го сторіччя, присутність 900,000 євреїв на території Російської імперії змусила російський уряд змінити свою попередню політику щодо заборони євреям поселятися в самій Росії. В 1772 р. (і потім в 1791, 1804, 1835 роках) уряд встановив так звану Смугу осілості — територіальний регіон, за межами якого поселення євреїв було заборонене. В Україні ця область включала майже всі колишні польські території Лівобережної Чернігівщини, Полтавщини, Новоросії, Київщини крім міста Києва, та в 1812 р. Бесарабії. Смуга осілості існувала аж до 1915 року і мала деякі особливі обмеження, які дозволяли окремим євреям жити за її межами.
За царювання царя Олександра І (1801—1825) становище євреїв спочатку покращилося, оскільки були послаблені обмеження на їх рух і щодо вступу в навчальні заклади. Економічно, євреї досягли розквіту в південній Україні, де вони грали головну роль в хлібній торгівлі. Вони також мали особливо сильну присутність в таких комерційних центрах як Одеса, Кременчук, та Бердичів. У 1817 р. наприклад, євреї володіли 30 % фабрик в тогочасній Україні.
За царя Миколи І (1825—1855) переслідування євреїв владою значно зросло. Було прийнято 1,200 законів, які впливали на життя євреїв між 1649 і 1881. Серед цих умов були: обов'язкова військова служба для євреїв (1827), виселення з міст (Київ, Херсон, і Севастополь), заборона використання івриту і їдиш в суспільних місцях та подальші обмеження на подорож і місце поселення (1835 р.).
Короткий період лібералізму наступив під час царювання Олександра II (1855—1881). В цей час було послаблено деякі обмеження деяким євреям, зокрема таким як, купцям першої гільдії (1859), випускникам університетів (1861), і різним категоріям ремісників і торговців (1865) була надана свобода руху. Військова повинність євреїв була поставлена на такі самі умови, що і для інших громадян (1856). В 1872 р. євреї активно зайнялися промисловістю в Україні: на їхню частку приходилося до 90 % всіх спиртних заводів і до 32 % в цукровій промисловості. Але з одеським погромом в 1871 р. темп реформ швидко уповільнився, а після вбивства царя були введені нові закони, які знову обмежували господарську діяльність євреїв.
Царювання Олександра III (1881—1896) та Миколи II (1896—1917), сповістило еру спонсорованих державою погромів (1881—1882, 1903, 1905 рр.), влада також розпочала вигнання євреїв з Києва (1886) і Москви (1891), і запровадила систему сегрегації єврейського населення в Смузі осілості,так звані «тимчасові правила» (1882). Широкого масштабу погроми набули в жовтні 1905 р., коли тільки в одному місяці було здійснено 690 погромів.
Революційна доба [ред.]
Крах царизму в березні 1917 р. скоро приніс емансипацію євреїв в Російській Імперії. 20 березня 1917 р. Тимчасовий уряд Росії проголосив євреїв рівними з усіма громадянами, однак їм не було надано статусу національної меншини або автономію. Велика кількість євреїв активно брала участь у революційній діяльності і з приходом до влади більшовиків, також багато з них отримало керівні посади в новому більшовицькому уряді. Серед них один із найвідоміших вихідців з України — Лев Троцький (Лев Давидович Бронштейн). Разом з іншими більшовиками деякі євреї також брали участь у Червоному терорі проти мирного населення. В свій час відомий державний діяч Великобританії Вінстон Черчілль в своїй статті «Сіонізм проти Більшовизму» від 8 лютого 1920 р. охарактеризував участь євреїв в більшовицькому терорі наступним чином:
-
- За виключенням Леніна, більшість керівних фігур більшовиків — це євреї. Окрім того, головне натхнення і основна рушійна сила надходить від лідерів єврейської національності. Тому росіянина Чечерина затьмив його номінальний підлеглий Литвінов, а вплив таких росіян як Бухарина або Луначарського не можна порівняти з владою Троцького, або диктатора Червоної Цитаделі (Петрограда) — Зінов'єва, або Карасіна — всі з них євреї. Переважання євреїв в Радянських установах — ще більш приголомшуюче. І одну з головних, якщо не основну роль в системі тероризму, запровадженого Надзвичайними Комісіями в Боротьби з Контрреволюцією, відіграють євреї, і в деяких випадках навіть єврейки.[4]
Попри це, переважна більшість євреїв України трималися осторонь революційних подій і навіть дуже часто потерпали через асоціації з євреями більшовицького уряду та їхнім терором[Джерело?].
Період незалежності 1918—1919 рр. [ред.]
Проголошена в березні 1917 р. Центральна Рада вирішила в кінці липня запросити різні національності України: росіян, поляків та євреїв до участі в уряді. В результаті, 50 євреїв, від всіх головних партій, приєдналося до Центральної Ради і ще п'ять приєдналося до Малої Ради. Єврейські партії були також представлені в Генеральному секретаріаті Центральної Ради (пізніше Національній Раді Міністрів Української Народної Республіки). Моїсей Рафес — член партії Бунд, посів посаду міністра фінансів. В секретаріаті національностей, були встановлені відділи для кожної національності і Моше Зільберфарб з Об'єднаної Партії Єврейських Соціалістів — Працівників, був призначений заступником секретаря та відповідальним за єврейські справи. Пізніше з проголошенням Української Народної Республіки 20 листопада, 1917 р. він став генеральним секретарем відділу єврейських справ, з міністерським портфелем, а далі після проголошення незалежності 25 січня 1918 р. — Міністром Єврейських Справ.
10 жовтня 1917 була сформована консультативна рада, що представляла головні єврейські партії, і Тимчасова Національна Рада Євреїв України зібралася в листопаді 1918 р. Їдиш був однією з мов Центральної Ради на її офіційній валюті і в оголошеннях; закон про автономію надавав неукраїнським національностям право самостійно управляти своїм національним життям. Проте, з приходом до влади гетьмана Павла Скоропадського цей закон був анульований (9 липня 1918 р.) і Міністерство Єврейських Справ скасовано.
За часів Директорії Української Народної Республіки було відновлене Міністерство Єврейських Справ (очолюване спочатку Абрамом Ревутським), і закон про автономію був повторно введений в дію. Від квітня 1919 р. міністром Єврейських справ став Пінкас Красний. Інші євреї, які займали видатні місця в урядах Центральної Ради або Директорії були: Соломон Ґольдельман — заступник міністра торгівлі і промисловості і робочої сили, Арнольд Марґолін — член Української Партії Федералістів Соціалістів; він був заступником міністра закордонних справ і дипломатичним представником в Лондоні і в Парижі. Декілька видатних сіоністів також підтримувало Українську автономію, зокрема Володимир Жаботинський, Данило Пасманик, і Йосип Шехтман.
Масштаб погромів протягом боротьби за незалежність (1917—1920) в Україні виявився руйнівним для єврейського населення. Біла Армія Антона Денікіна, селянські групи, одинокі отамани, і деякі загони армії Української Народної Республіки, сприймаючи євреїв як про-більшовицький елемент, брали участь в цих звірствах разом з лідером українських анархістів Нестором Махно і Червоною Армією.
Уряд і вище командування армії Української Народної Республіки пробувало боротися з підбурювачами погромів. Були запроваджені військові трибунали і деякі з погромників були страчені. Уряд також допомагав вцілілим від погромів і взаємодіяв як з єврейською громадою, так і з іноземними представниками в розслідуванні погромів.[2]
Під часи Визвольних змагань, галицькі євреї також брали активну участь в УГА, був створений Жидівський курінь. Жидівський Курінь — самостійний оперативний військовий підрозділ 1-го корпусу Української Галицької Армії. Сформований у червні 1919 під час Чортківської офензиви з жидівської міліції Тернополя. Командир — поручник Соломон Ляйнберг. 16 червня стрільці УГА відбили Тернопіль у поляків, і за уповноваженням виконавчого комітету євреїв Тернополя — «Жидівської національної ради», Ляйнберг звернувся до полковника Микитки з пропозицією вступити разом із кількома сотнями євреїв у курінь в УГА. Серед командирів сотень і чот були також старшини-українці. У військових списках з'єднання називалося «Жидівський пробойовий (ударний) курінь», офіційна назва була — «Пробойовий курінь І Корпусу Галицької Армії». Налічував в своїх лавах до 1200 вояків. Серед командирів сотень і чет були також старшини-українці. У військових списках з'єднання називалося «Жидівський пробойовий (ударний) курінь», офіційна назва була — «Пробойовий курінь І Корпусу Галицької Армії». Налічував в своїх лавах до 1200 вояків.
Радянська Україна [ред.]
Консолідація більшовицької влади принесла єврейським громадам нові проблеми і нові можливості. Гласні та негласні обмеження щодо участі євреїв в уряді було скасовано, особливо для тих, хто вибрав шлях асиміляції. Спеціальні єврейські секції (так звані євсекції) були сформовані всередині Компартії, щоб полегшити участь євреїв, і саме євсекції найнастійніше нападали на єврейські сіоністські та інші партії. Окремі євреї скористалися системою і багато з них стали частиною системи, особливо в освіті, економіці, в середніх лавах партійної адміністрації і уряду.
Хоча тільки пів відсотка від загальної кількості єврейського населення приєдналося до партії більшовиків, вони склали великий відсоток всіх більшовиків в Україні, в 1922 приблизно 13.6 % в Компартії (Більшовиків) України. 15.5 % делегатів на Українському Конгресі Рад в 1921 і 1922 рр. було єврейського походження.[2]
Після жовтневого перевороту 1917 р. у зв'язку з ліквідацією «смуги осілості» більшість євреїв переселилася на лівобережжя та у найбільші міста України і Росії. За даними перепису 1926 р., у містах України проживало вже 60 % від усіх євреїв України, тоді як у 1897 лише 40 %. Євреї становили більшість населення у таких містах, як Житомир, Вінниця, Умань, Проскурів, Новоград-Волинський, Коростень, Овруч, Бердичів. На західноукраїнських землях згідно з польським переписом 1921 року більшість євреїв проживало у таких містах, як Бучач, Чортків, Заліщики, Ковель, Дрогобич, Луцьк, Рівне, Станіслав, Тернопіль.
В наслідок міграційних процесів чисельність євреїв в Україні зменшилася за 1897—1926 рр. з 1 644,5 тис. до 1 565,5 тис. чоловік, у той час як у цілому в СРСР зросла з 2 430,4 тис. до 2 597,4 тис.чоловік. Крім того, поряд із створенням у 1928 році Єврейської автономної області, куди виїхала і певна кількість українських євреїв, у 1924—1930 роках за допомогою ОЗЕТ в Україні було засновано 162 єврейських землеробських поселення, з яких утворили 5 єврейських національних районів:
- Калініндорф на Херсонщині (40 селищ);
- Новий Златопіль у Запорізькій окрузі (45 селищ);
- Сталіндорф на Криворіжжі (11 селищ);
- Фрейдорф і Ларіндорф у Криму (40 селищ).
До нашого часу, крім деяких кримських, єврейські сільські поселення не збереглися.
На прикінці 1920-х рр. загальна чисельність євреїв у сучасних межах України становила близько 2.5 млн. чоловік. У наступні роки чисельність єврейського населення значно зменшилась внаслідок міграційних та етнічних процесів і передусім їх масового винищення в роки другої світової війни.[5]
Голодомор 32-33 рр. [ред.]
Керівництво НКВС УСРР в 30-ті роки на 67% складалося з осіб єврейського походження[6]. Одним з провідних радянських функціонерів єврейського походження того часу був Лазар Каганович. Каганович був Першим Секретарем Компартії України в 1925—1926 рр. і одним з найближчих прибічників Йосифа Сталіна. Він також беззастережно підтримував ідею Сталіна про суцільну колективізацію, наполегливо добивався її реалізації шляхом застосування репресивних заходів щодо селянства, в першу чергу українського. 6 липня 1932 р. на конференції КП(б)У разом з Молотовим звинуватив керівників КП(б)У у провалі колективізації і виступив проти пропозиції українських комуністів зменшити норми хлібозаготівель в Україні, значно завищені плани яких стали однією з головних причин Голодомору 1932—1933 р. Деякі історики, зокрема автор ґрунтовного дослідження Голодомору і сталінських репресій Роберт Конквест стверджує, що Лазар Каганович несе персональну відповідальність за геноцид українського народу під час голоду 1932—1933 років.[7]
Каганович не діяв від імені єврейського народу, навпаки велика частина євреїв бачила всю антигуманність комуністичної ідеологічної системи[Джерело?]. Письменник єврейського походження Василь Гроссман у повісті «Все тече» (1955—1963), яка вперше надрукована в ФРН 1970 року описав і засудив події голодомору і репресії.
Друга світова війна [ред.]
Німецька окупація України під час Другої світової війни була трагедією для українських євреїв. В межах Радянського Союзу 2,5 з 4,8 мільйонів євреїв були знищені. Вбивства почалися восени 1941 року, спочатку в центральній Україні а потім і в Західній Україні. У Києві 35,000 євреїв було вбито в Бабиному Яру. Масове вбивство євреїв здійснювалося всюди в Україні в 1942—1944 роках. За вийнятком окремих злочинців і тих, хто співпрацював з німцями, українське населення не брало широкої участі у цих вбивствах. Переважна більшість українців боролася з німецькими окупантами у лавах Червоної Армії, у партизанських загонах і у загонах УПА. Незважаючи на покарання смертю за допомогу євреям, багато українців, зокрема митрополит Андрій Шептицький та родина головнокомандувача УПА Романа Шухевича, намагалися сховати євреїв. Єврейська організація Яд Вашем визнала 1755 українців праведниками народів світу. Під час свого візиту до України папа Римський Іван Павло ІІ відмітив особливу роль греко-католицького священика Омеляна Ковча у порятунку мирних людей у 1942 році і його жертви власним життям заради спасіння євреїв. [8]
Сучасна Україна [ред.]
За даними перепису 2001 р., на території України проживало 103.591 євреїв, в тому числі у містах 102.085 (98,5%), у селах 1506 (1,5%). Найбільша кількість єврейського населення припадає на м.Київ (17,9 тис.), а також Дніпропетровську (13,7 тис.), Одеську (13,3 тис.) та Харківську (11,5 тис.) області.
| Рік | Чисельність | Частка,% |
|---|---|---|
| 1897 (9 губ.) | 1.908.465 | 8,03% |
| 1926 (УРСР) | 1.574.428 | 5,43% |
| 1939 (УРСР) | 1.532.776 | 4,95% |
| 1959 | 840.311 | 2,01% |
| 1970 | 776.073 | 1,65% |
| 1979 | 632.877 | 1,28% |
| 1989 | 486.326 | 0,95% |
| 2001 | 103.878 | 0,22% |
| 1926 | 1939 | 1959 | 1970 | 1979 | 1989 | 2001 | |
|---|---|---|---|---|---|---|---|
| Ідиш | 76,1% | 45,3% | 16,9% | 13,1% | 9,0% | 7,1% | 3,1% |
| Російська | - | - | 79,9% | 84,2% | 88,9% | 90,4% | 83,0% |
| Українська | - | - | 2,8% | 2,3% | 2,0% | 2,1% | 13,4% |
| Інша[12] | 23,9% | 54,7% | 0,4% | 0,4% | 0,1% | 0,4% | 0,5% |
| 1845 - 1855 |
1855 - 1865 |
1865 - 1875 |
1875 - 1885 |
1885 - 1895 |
1897 / 1900 |
1910 / 1913 |
1920 / 1923 |
1926 / 1930 |
1939 | 1959 | 1970 | 1979 | 1989 | 2001 | |
| Рівне | 56% | 2,3% | 1,5% | 0,9% | 0,5% | 0,1% | |||||||||
| Луцьк | 60% | 60% | 49% | 46% | 1,4% | 0,9% | 0,5% | 0,2% | 0,0% | ||||||
| Чернівці | 22% | 28% | 33% | 32% | 33% | 33% | 41% | 25,7% | 18,5% | 9,5% | 6,1% | 1,2% | |||
| Львів | 32% | 27% | 28% | 35% | 32% | 33% | 6,3% | 4,4% | 2,7% | 1,6% | 0,3% | ||||
| Івано-Франківськ | 55% | 54% | 51% | 51% | 39% | 41% | 3,2% | 2,1% | 1,0% | 0,7% | 0,1% | ||||
| Ужгород | 31% | 30% | 32% | 3,9% | 3,1% | 1,7% | 0,8% | 0,2% | |||||||
| Тернопіль | 52% | 44% | 1,6% | 1,1% | 0,6% | 0,3% | 0,1% | ||||||||
| Хмельницький | 60% | 50% | 42% | 39% | 10,4% | 5,6% | 3,4% | 2,3% | 0,3% | ||||||
| Кам'янець-Подільський | 45% | 47% | 29% | 6,5% | 3,2% | 2,1% | 1,5% | 0,2% | |||||||
| Бердичів | 92% | 80% | 77% | 65% | 56% | 38% | 11,8% | 8,0% | 5,8% | 3,9% | 0,4% | ||||
| Житомир | 46% | 45% | 39% | 31% | 13,9% | 8,9% | 5,2% | 3,7% | 0,6% | ||||||
| Полтава | 20% | 20% | 10% | 3,3% | 1,9% | 1,3% | |||||||||
| Кременчук | 25% | 47% | 49% | 22% | 6,4% | 3,5% | 2,2% | ||||||||
| Черкаси | 37% | 5,6% | 2,9% | 1,9% | 1,2% | ||||||||||
| Вінниця | 38% | 44% | 38% | 36% | 13,1% | 8,1% | 5,6% | 4,1% | 0,5% | ||||||
| Кіровоград | 38% | 28% | 4,5% | 2,8% | 1,9% | ||||||||||
| Київ | 3% | 12% | 13% | 31% | 28% | 27% | 13,9% | 9,3% | 6,2% | 3,9% | 0,7% | ||||
| Чернігів | 32% | 30% | 7,4% | 4,1% | 2,4% | 1,9% | 1,0% | ||||||||
| Умань | 57% | 56% | 50% | 30% | 5,4% | 3,2% | 2,3% | ||||||||
| Могилів-Подільський | 55% | 42% | 40% | 21,2% | 16,9% | 12,5% | 9,4% | 1,1% | |||||||
| Одеса | 21% | 31% | 41% | 37% | 30% | 16,3% | 12,1% | 8,2% | 5,8% | 1,2% | |||||
| Харків | 0,4% | 2% | 5% | 6% | 21% | 20% | 16% | 8,7% | 6,1% | 4,4% | 3,0% | ||||
| Дніпропетровськ | 16% | 36% | 40% | 27% | 17% | 8,1% | 5,9% | 4,3% | 3,2% | 1,0% | |||||
| Херсон | 12% | 29% | 25% | 17% | 5,4% | 3,3% | 2,5% | ||||||||
| Миколаїв | 10% | 20% | 26% | 21% | 14% | 6,8% | 4,4% | 3,0% | 2,1% | 0,5% | |||||
| Донецьк | 24% | 11% | 5% | 3,2% | 2,7% | 2,2% | 1,6% | 0,5% | |||||||
| Запоріжжя | 28% | 25% | 20% | 8% | 3,6% | 2,5% | 1,8% | 1,3% | 0,4% | ||||||
| Луганськ | 7% | 10% | 2,8% | 2,0% | 1,4% | ||||||||||
| Сімферополь | 16% | 23% | 6,2% | 4,5% | 3,5% | 2,4% | 0,7% |
| 1959 | 1970 | 1979 | |
| Бершадь | 57,4% | 15,8% | 11,9% |
| Шаргород | 38,3% | 29,4% | 22,9% |
| Томашпіль | 33,4% | 16,3% | 6,4% |
| Чернівці | 25,7% | 18,5% | 9,5% |
| Могилів-Подільський | 21,2% | 16,9% | 12,5% |
Див. також [ред.]
Джерела [ред.]
- ↑ Наталя Зінченко. «Хрещатик» — старожитності. Газета «Хрещатик». № 139 (2346), вівторок, 23 вересня 2003 року
- ↑ а б в г Українська енциклопедія. Євреї.
- ↑ Орест Субтельний. Історія України. стор. 599. Торонтський Університет. 1994 р. ISBN 0-8020-0591-0.
- ↑ Вінстон Черчілль. Сіонізм проти Більшовизму. Боротьба за душі євреїв. Ілюстрейтед Санді Геральд. 8 лютого 1920 р.
- ↑ Кабузан В. М., Наулко В. І. Євреї на Україні, в СРСР і світі: чисельність і розміщення // Український історичний журнал. — 1991. — № 6; Беренштейн О. Демографічні аспекти життєдіяльності євреїв України у 20-30 роках ХХ ст.// Наук. зап. ІП і ЕНД. — Київ, 1998, вип.4, ст 10-17.
- ↑ Золотарьов В. Начальницький склад НКВС УСРР у середині 30-х рр. // «З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ», № 2 (17), 2001. — с. 326—342.
- ↑ Роберт Конквест. Жнива Скорботи: Радянська колективізація і голодомор 1986
- ↑ Українці — праведники між народами. Мирон Куропас. Український тижневик
- ↑ Советский Союз. Этническая демография советского еврейства
- ↑ Численность и состав населения СССР (По данным Всесоюзной переписи населения 1979 года)
- ↑ http://www.judaica.kiev.ua/Analytyka/kupovetzkiy.htm Особенности этнодемографического развития еврейского населения Украины во второй половине XX века
- ↑ для 1926 і 1939 - всі мови, крім ідиш
- ↑ Електронна єврейська енциклопедія
- ↑ Про кількість та склад населення України за підсумками Всеукраїнського перепису населення 2001 року
- ↑ Національний склад населення України в XX сторіччі
- ↑ Кабузан В.М. Украинцы в мире динамика численности и расселения. 20-е годы XVIII века - 1989 год Форм. этн. и политических границ укр. этноса. Ин-т рос. истории РАН. М. Наука, 2006. 658 с.
- ↑ а б Особливості етнодемографічного розвитку єврейського населення України у другій половині XX століття
.jpg){kind=link}