Абрикос

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Абрикос
Абрикос
Абрикос
Біологічна класифікація
Домен: Ядерні (Eukaryota)
Царство: Зелені рослини (Viridiplantae)
Відділ: Streptophyta
Надклас: Покритонасінні (Magnoliophyta)
Клас: Еудікоти (Eudicots)
Підклас: Розиди (Rosids)
Порядок: Розоцвіті (Rosales)
Родина: Розові (Rosaceae)
Підродина: Мигдалеві (Amygdaloideae)
Рід: Слива (Prunus)
Вид: Абрикос
Біноміальна назва
Prunus armeniaca
L.
Ареал вирощування абрикоса
Ареал вирощування абрикоса
Синоніми
Armeniaca vulgaris Lam.[1]

Amygdalus armeniaca (L.) Dumort.[1]

Посилання
Commons-logo.svg Вікісховище: Prunus armeniaca
ITIS logo.jpg ITIS: 24769
US-NLM-NCBI-Logo.svg NCBI: 36596
Wikispecies-logo.svg Віківиди: Prunus armeniaca

Абрико́с (ін. назви: абрикоса, жерделя[2], мореля[2]) лат. Armeniaca vulgaris L., синонім лат. Prunus Armeniaca  — плодове дерево родини розових, близький родич мигдалю, персика, сливи і вишні.

Етимологія і поширення[ред.ред. код]

В дикому стані трапляється на Кавказі, в Туркменії. В Україні вирощують як промислову культуру в південних областях, рідше — в Лісостепу й на Поліссі.

Батьківщина — Середня Азія та Китай. Є 8 видів, ростуть в основному в Азії, тривалий час вирощувалися в Вірменії, звідки потрапили в Європу і Америку (звідки латинська назва «Armeniaca»  — «вірменська слива»).
(грец. πραικόκιον від лат. praecox — швидкостиглий. Давні греки називали абрикос «золотими яйцями Сонця».

Дикі породи[ред.ред. код]

Дикі абрикоси (Абрикос звичайний, лат. Armeniaca vulgaris Lam.) — не така вже й ботанічна рідкість. У горах Середньої Азії трапляються невеликі абрикосові ліси. На півдні Приморського краю, на півночі Китаю, в Кореї на сухих кам'янистих схилах ці дерева ростуть групами або поодинці. Абрикоси пристосувалися навіть до сибірських морозів. У Забайкаллі та Монголії кущі абрикосів витримують температуру до −50 °C. Плоди диких абрикосів дрібніші, вони мають гіркуватий присмак, у м'якоті трапляються грубі волокна.

Опис[ред.ред. код]

Абрикосові дерева мають щільну міцну деревину, у центрі — блискучу темно-коричневу, з країв — світлішу, жовту або буру. Молоді пагони червонувато-коричневі, блискучі. Листки чергові, широкі, округлі або яйцевидні, при основі майже серцевидні, цілісні, нерівнопилчасті, майже голі, з верхнього боку темно-зелені, блискучі, з нижнього — матові.

Квіти та плоди[ред.ред. код]

Квітки двостатеві, поодинокі (рідше — по дві в листкових пазухах), майже сидячі, 5-пелюсткові, білі або рожеві (до 3 см у діаметрі), правильні, з подвійною вільнопелюстковою 5-членою оцвітиною. тичинок багато. Маточка одна з верхнею зав'яззю та одним стовпчиком. Цвіте у квітні-травні до розпускання листків, плоди дозрівають у червні — липні.

Цілий плід абрикоса, та його перетин

Плід — округла або обернено яйцевидна соковито-м'ясиста кістянка (до 3 см у діаметрі), жовтого або червонувато-жовтого кольору з червнонуватим рум'янцем та повстистим опушенням. М'якуш кістянки кисло-солодкий, нерідко з гіркуватим присмаком.

Абрикоси дуже швидко ростуть. За спрятливих умов за рік молода рослина сягає півтора метра, доросла рослина заввишки 5-10 м. Абрикоси люблять світло і добре переносять посуху. Дерева живуть до 50 і більше років.

Хімічний склад[ред.ред. код]

М'якуш плодів містить близько 27 % цукрів (переважно сахароза), понад 2,5 % органічних кислот (яблучна, лимонна, саліцилова, винна), пектини (1 %), бета-каротин (1,6 мг %), аскорбінову кислоту (10 мг%), тіамін, рибофлавін, флавоноїди, калій (305 мг %), залізо, срібло тощо.

У насінні є жирна олія (30—50 %), емульсин, глікозид амигдалін (у дикорослого абрикоса); в камеді є арабіноза (41 %), галактоза (44 %), глюкуронова кислота (16 %), мінеральні та білкові речовини.

Практичне використання[ред.ред. код]

Сушіння абрикосів на місці. Каппадокія

Дуже цінна порода з групи кісточкових. Харчова, медоносна та технічна рослина. Використовують плоди, насіння та абрикосову камедь.

Плоди використовуються у свіжому вигляді, для консервування та сушки. Для сушіння використовують плоди середньоазіатських сортів з високим вмістом цукру та сухої речовини. Сушені абрикоси без кісточок називаються курага, з кісточками — урюк. Сушені плоди містять 50-60 % цукру. Ядра кісточок мають солодкий смак, їх вживають як замінник мигдалю. Сушені абрикоси містять калій (K), що стимулює роботу серця та цілого організму.

Ядро (насіння) у цих сортів солодке, тому використовується для харчування як горіхи[3]. З насіння абрикос також роблять олію.

На стовбурах і гілках абрикоса виділяється камедь, з якого виготовляють клей та масляні емульсії.

Найбільші виробники абрикосу станом на 2005 рік
Туреччина Туреччина 390
Іран Іран 285
Італія Італія 232
Пакистан Пакистан 220
Греція Греція 196
Франція Франція 181
Алжир Алжир 145
Іспанія Іспанія 136
Японія Японія 123
Марокко Марокко 103
Сирія Сирія 101
Всього у світі 1916
Джерело:[4]

З деревини виготовляють музичні інструменти, що добре звучать, сувеніри.

Абрикос використовують і як підщепу для деяких плодових порід.

В Україні[ред.ред. код]

В Україні у дикому стані не росте, розводять у садах, придорожніх насадженнях, лісосмугах степових, рідше, лісостепових районів. Плодоносить на 3—4-й рік. Урожайність до 100–300ц/га. Основний сорт Червонощокий. Цінною для абрикоса підщепою в Україні є жерделі.

Сортовий абрикос поширений в основному на півдні України, але й там він плодоносить нерегулярно. Часто у дерев взимку підмерзають плодові бруньки, а навесні квіти, так як абрикос рано цвіте. У поліській та лісостеповій зонах України в основному вирощують дерева абрикоса з насіння, їх називають «жерделі». Жерделі дають, як правило, дрібні плоди, що не відрізняються високими смаковими якостями, але дерева їх менш вимогливі до умов

  • Червонощокий. Найпоширеніший сорт. Районований майже у всіх областях України, за винятком Полісся і деяких областей лісостепової зони. Дерева скороплідні, високоврожайні, але недостатньо зимостійкі в північних районах України. Плоди середньої величини або великі, дуже смачні, використовуються у свіжому вигляді та для технічної переробки. Сорт самоплодний.[3]

Крім червонощокого, у південних областях України районовані сорти: Нікітінський, Ананасовий цюрупинський, Мелітопольський ранній, Консервний пізній, Арзамі, Угорський найкращий, Ювілейний та ін. Для Полісся та Лісостепу становлять інтерес сорти УІНІІС: Ананасовий київський, Київський ароматний, Поліський великоплідний, Шабловський, Колгоспний, Березняківський.[3]

Галерея[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б USDA Germplasm Resources Information Network (GRIN)
  2. а б В.Дубровський/ Словник московсько-український. Видавництво: Рідна мова. Київ, 1918.
  3. а б в Советы по ведению приусадебного хозяйства / Ф. Я. Попович, Б. К. Гапоненко, Н. М. Коваль и др.; Под ред. Ф. Я. Поповича. — Киев : Урожай, 1985.— с.664, ил.
  4. UN Food & Agriculture Organisation (FAO) [1]

Література[ред.ред. код]

  • Советы по ведению приусадебного хозяйства / Ф. Я. Попович, Б. К. Гапоненко, Н. М. Коваль и др.; Под ред. Ф. Я. Поповича. — Киев : Урожай, 1985.— с.664, ил.
  • Єлін Ю. Я., Оляніцька Л. Г., Івченко С. Г. Шкільний визначник рослин. — К.: «Радянська школа», 1988
  • (рос.) Сорта плодових и ягодных культур. М., 1953.
  • (рос.) Жучков Н. Г. Частное плодоводство. М., 1954.

Посилання[ред.ред. код]