Акмеїзм

Акме́їзм (грец. ακμη — вершина, вищий ступінь чогось) — буржуазно-дворянська організація російських літераторів початку XX ст., очолювана М. Гумільовим.

Органом акмеїстів був журнал «Аполлон» (1909—1917). У 1912 р. Лозинський Михайло Леонідович,поліглот, перекладач та поет, організував в Петербурзі видавництво « Гіперборей », де також друкували свої твори представники акмеїзму.

Погляди

Акмеїсти, які вважали свою творчість вищим етапом у розвитку символізму, проповідували теорію «чистого мистецтва», культивували відірваність від життя, аполітизм, волюнтаризм. А. був одним із різновидів декадансу, виявом крайнього індивідуалізму та містики. Угруповання розпалося 1922.

Акмеїзм ( від грец. akme — найвищий ступінь чогось, вершина) — модерніська течія в російській поезії 10-20-х років 20 ст., що разом із футуризмом виникла як реакція на кризу символізму. ЇЇ представники —

• Гумільов Микола Степанович,
• Мандельштам Осип Емільович,
• Городецький Сергій Митрофанович,
• Іванов Георгій Володимирович та ін. — 1911 р. утворили спілку «Цех поетів», що ставила на меті завдання професійного поетичного вдосконалення. Заперечуючи символіську спрямованість у містичні «незбагненні» сфери, акмеїсти у своїй творчості звернулися до предметно-чуттєвого, потойбічного, до самоцінності матеріальних речей та їхнього первісного сенсу. Замість туманно-абстрактного світосприйняття, притаманного символістам, вони стверджували мужньо ясний погляд на земне життя й закликали «сприймати світ у всій сукупності його краси та потворності». Відповідно й на рівні поетики вони прагли повернути слову його ясне й пряме значення, образові — графічну чіткість.

Література

• Українська радянська енциклопедія. У 12-ти томах. / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К., 1974—1985.