Акростих

Акровірш (грец. ακρος — крайній і грец. ατιχος — віршований рядок) — вірш, в якому перші літери кожного рядка, прочитувані згори вниз, утворюють слово або речення, найчастіше — ім'я того, кому присвячується акровірш.

Наприклад: у вірші Володимира Самійленка «Україна» початкові літери рядків складають слово Україна.

У мене є одно кохання,

Котре не зраджу я вовік;

Росло воно не день, не рік,

А ізо мною виростало

І квіткою рясною стало...

Не одцвіте моє кохання,

А буде в серці до сконання.

Іноді в акровірші зашифровується ім'я його автора.

Зародився в античну добу, побутував в часи еллінізму, Ренесансу, бароко, в період нової та сучасної літератури. В Україні відомий від XVI ст. (присвята-сентенція в латиномовнїй "Еклозі" Г. Чуя). Значна частина А. українських поетів доби бароко, серед яких найпомітнішим є Іван Величковський, опублікована у збірниках "Аполлонова лютня. Київські поети XVII-XVIII ст." (Київ, 1982), "Українська література XVII ст." (Київ, 1987) та інші. У XIX ст. чимало оригінальних акростихів створив Леонід Глібов. Наприклад, його вірш "Буря":

Хуртовина скажена в'ється в полі.

Аж свище вітер. Вже нема доріг.

Й провідний дзвін ніхто б учуть не зміг,

Жадання повний вдома буть, — ніколи!

Инакше, як до хаоса сваволі,

Вести не може божевільний сніг.

Елегій чарівних та знання любих втіх

Уже не знати нам у сніговім околі.

Кривавий розіп'явсь над світом смог,

Розпуста з голодом ведуть танок...

А нам?.. Чи жде нас де краси країна?

І глас роздавсь, мов великодній дзвін:

"Надії промінь я — не труп, не тінь,

А край краси і правди — Україна!"

Подеколи аналогічну функцію у вірші, названому Іваном Величковським "пресікаємим", виконують кінцеві літери (телевірш) або внутрішні (мезовірш).

Використовується також у загадках.

Джерела інформації

• Сайт "Поезія бароко"
• Українська радянська енциклопедія. У 12-ти томах. / За ред. М. Бажана. — 2-ге вид. — К., 1974—1985.
• Шевчук В. О. Акростих / Українська літературна енциклопедія. Т. I. — К., 1988. — С. 34—35.