Акростих

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Акровірш (грец. ακρος — крайній і грец. ατιχος — віршований рядок) — вірш, в якому перші літери кожного рядка, прочитувані згори вниз, утворюють слово або речення, найчастіше — ім'я того, кому присвячується акровірш.

Наприклад: у вірші Володимира Самійленка «Україна» початкові літери рядків складають слово Україна.

У мене є одно кохання,
Котре не зраджу я вовік;
Росло воно не день, не рік,
А ізо мною виростало
І квіткою рясною стало...
Не одцвіте моє кохання,
А буде в серці до сконання.

Іноді в акровірші зашифровується ім'я його автора.

Зародився в античну добу, побутував в часи еллінізму, Ренесансу, бароко, в період нової та сучасної літератури. В Україні відомий від XVI ст. (присвята-сентенція в латиномовнїй "Еклозі" Г. Чуя). Значна частина А. українських поетів доби бароко, серед яких найпомітнішим є Іван Величковський, опублікована у збірниках "Аполлонова лютня. Київські поети XVII-XVIII ст." (Київ, 1982), "Українська література XVII ст." (Київ, 1987) та інші. У XIX ст. чимало оригінальних акростихів створив Леонід Глібов. Наприклад, його вірш "Буря":

Хуртовина скажена в'ється в полі.
Аж свище вітер. Вже нема доріг.
Й провідний дзвін ніхто б учуть не зміг,
Жадання повний вдома буть, — ніколи!
Инакше, як до хаоса сваволі,
Вести не може божевільний сніг.
Елегій чарівних та знання любих втіх
Уже не знати нам у сніговім околі.
Кривавий розіп'явсь над світом смог,
Розпуста з голодом ведуть танок...
А нам?.. Чи жде нас де краси країна?
І глас роздавсь, мов великодній дзвін:
"Надії промінь я — не труп, не тінь,
А край краси і правди — Україна!"

Подеколи аналогічну функцію у вірші, названому Іваном Величковським "пресікаємим", виконують кінцеві літери (телевірш) або внутрішні (мезовірш).

Використовується також у загадках.

Джерела інформації[ред.ред. код]