Алітерація

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Алітера́ція (al < ad — до і litera — буква) — стилістичний прийом, який полягає у повторенні однорідних приголосних звуків задля підвищення інтонаційної виразності вірша, для емоційного поглиблення його смислового зв'язку (П. Тичина «Рокотання-ридання бандур»).
Особливий художній ефект поетичного мовлення досягається при сполученні алітерації з асонансами (Т. Шевченко: «Гармидер, гамір, гам у гаї»).

«Хто се, хто се по сім боці //Чеше косу? Хто се?» (Т. Шевченко)

.

Подеколи поети, звертаючись до алітерації, досягають віртуозності у версифікаційному аспекті. Наприклад, В. Кобилянський — автор вірша із суцільною вертикальною тавтограмою та лінійною алітерацією на «с», елегантно перемежованою з асонансами:

Сипле, стеле сад самотній

Сірий смуток — срібний сніг, —

Смутно стогне сонний струмінь,

Серце слуха смертний сміх.

Серед саду смерть сміється,

Сад осінній смуток снить, —

Сонно сиплються сніжинки,

Струмінь стомлено шумить.

Стихли струни, стихли співи,

Срібні співи серенад, —

Срібно стеляться сніжинки —

Спить самотній сад.

Також існує поняття як алітераційний вірш — це старогерманський вірш, в якому приголосний звук, що стояв на початку піввірша, повторювався в другому піввірші.

[ред.] Література

• Українська радянська енциклопедія
• Літературознавчий словник-довідник / Р.Т. Гром’як, Ю.І. Ковалів та ін. — К.: ВЦ «Академія», 1997. — с. 28