Алітерація

Подивіться алітерація у Вікісловнику, вільному словнику.

Алітера́ція (від лат. ad — до і littera — буква) — стилістичний прийом, який полягає у повторенні однорідних приголосних звуків задля підвищення інтонаційної виразності вірша, для емоційного поглиблення його змістового зв'язку:

Мов водопаду pев, мов битви гук кpивавий, так наші молоти гpиміли pаз у pаз.

—I. Франко

На восьме літо у неділю,
Неначе ляля в льолі білій,
Святеє сонечко зійшло...

—Т. Шевченко, У Бога за дверима

Приклади [ред.]

Приклади алітерацій — де кілька слів починаються в вірші з однієї фонеми:

Тінь там тоне, тінь там десь...

—П. Тичина, Я стою на кручі...

Правда, панове, полягла...

—укр. народна дума

Алітерація підкреслює звучання окремих слів, виділяючи їх та надаючи їм особливе виразне значення; в народній поезії є рівнозвучність у початкових складах (початковий рим) римованих слів. Ця звукова фігура тут виступає поруч і в сполуці з повтореннями й паралелізмами:^[1]

Воротарю, воротаречку,
Утвори ж нам вороточка...

або:

Там риболови рибу ловили
Три риболовці — всі три молодці...

Особливий художній ефект поетичного мовлення досягається при сполученні алітерації з асонансами (Тарас Шевченко:

Гармидер, гамір, гам у гаї

або:

Хто се, хто се по сім боці
Чеше косу? Хто се?

—Т. Шевченко

Подеколи поети, звертаючись до алітерації, досягають віртуозності у версифікаційному аспекті. Наприклад, Володимир Кобилянський — автор вірша із суцільною вертикальною тавтограмою та лінійною алітерацією на «с», елегантно перемежованою з асонансами:

Сипле, стеле сад самотній
Сірий смуток — срібний сніг, —
Смутно стогне сонний струмінь,
Серце слуха смертний сміх.
Серед саду смерть сміється,
Сад осінній смуток снить, —
Сонно сиплються сніжинки,
Струмінь стомлено сичить.
Стихли струни, стихли співи,
Срібні співи серенад, —
Срібно стеляться сніжинки —
Спить самотній сад.