Амбітус

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

А́мбітус (лат. ambitus — обход) — категорія модального ладу, що позначає сукупність всіх звуків мелодії, відстань між найвищим і нижчим її тоном, іншими словами - діапазон. Значення амбітуса розкривається у взаємодії з місцем розташування у ньому найважливіших модальних функцій - фіналісу і тенора. Термін застосовується переважно по відношенню до західної церковної монодії, а також по відношенню до західного багатоголосся IX-XVI століть, у дослідженнях старомодальної гармонії (у цьому випадку говорять про гармонічний амбітус, тобто обсяг співзвуч)[1].

Термін ambitus систематично вживається в музичних трактатах починаючи з епохи раннього Відродження, тобто приблизно через п'ятсот років після появи перших теорій церковних тонів (модусів); вперше зареєстрований в анонімному трактаті середини XIV століття:

Summula musicae Guidonis Коротке зведення гвідонової музики
Sciendum est ergo, quod ambitus est distantia sive proprium spatium, quod regula unicuique tono in scala musica indulget. Отже, слід знати, що амбітус - це відстань або належне простір, який правило виділяє для кожного [церковного] тону в музичному звукоряді.

Примітки[ред.ред. код]

  1. «...специфічна для ренесансної модальної гармонії постановка питання про гармонічний амбітус, тобто про сукупність застосовуваних у модальному ладі співзвуч» (Холопов Ю.Н. Гармонический анализ. Часть 1. Москва, 1996, с. 14).

Література[ред.ред. код]

  • Амбитус // Музыкальный энциклопедический словарь. — М.: Советская энциклопедия, 1990. — С. 30. — ISBN 5-85270-033-9.
  • Ambitus // Lexicon musicum Latinum Medii Aevi, hrsg. v. M.Bernhard. Fasz.2. München, 1995, col.93.