Іді Амін

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Іді Амін
Президент Уганди
Час на посаді:
25 січня 1971 — 11 квітня 1979
Попередник	Оботе Мілтон
Наступник	Оботе Мілтон
Народився	17 травня 1928, 1925 або 1930 Кампала або Кобоко
Помер	16 серпня 2003 Джидда, Саудівська Аравія
Національність	угандієць
Дружина	1) Малія-му (1966-1974) 2) Кей Адроа (1966-1974) 3) Нора (1965-1974) 4) Медіна (с 1974) 5) Сара (с 1975)
Діти	сини: близько 36 дочки: 14
Батьки	Андре Ньябіре (батько), Асса Аатте (мати)
Релігія	іслам

Дада Уме Іді Амін (17 травня 1928, можливо, 1925 або 1930 — 16 серпня 2003) — президент Уганди в 1971—1979 роках, творець одного з найжорстокіших авторитарних режимів в Африці; генерал, а пізніше фельдмаршал угандійської армії. Правління Аміна відзначилося виявами екстремістського націоналізму та трайбалізму. Згідно підрахунків, здійсненими після скинення Аміна, жертвами його репресій стали ввід 300 000 до 500 000 (з 19 000 000) громадян Уганди, не менше ніж 2000 чоловік він убив власноруч.^[1][2]

Повний титул Аміна на посту президента виглядав так: «Його Світлість Довічний Президент, Фельдмаршал Аль-Хаджі Доктор Іді Амін, VC, DSO, MC, Володар усіх звірів на землі та риб у морі, Завойовник Британської Імперії у Африці загалом та Уганди зокрема» (англ. His Excellency President for Life, Field Marshal Al Hadji Doctor Idi Amin, VC, DSO, MC, Lord of All the Beasts of the Earth and Fishes of the Sea, and Conqueror of the British Empire in Africa in General and Uganda in Particular).^[3]

Зміст 1 Ранні роки 2 Армійська кар'єра 3 Переворот 4 Терор 5 Економічна політика Аміна 6 «Рейд Ентеббе» 7 Особисте життя 8 Скинення та вигнання 9 Особистість 10 Іді Амін в популярній культурі 11 Примітки 12 Посилання

[ред.] Ранні роки

Точні дата та місце народження Іді Аміна невідомі. Найчастіше біографічні джерела повідомляють як дату його народження 1 січня 1925 або 17 травня 1928, а місця народження — Кампалу або Кобоко. В принципі, ані сам Амін, ані його сім'я не пам'ятали точних відомостей про обставини його народження. За угандійським дослідником Фредеріком Гуведекко, при народженні Аміну було дано ім'я Іді Аво-Онго Ангу Амін. Уже в перший тиждень життя Іді Амін важив майже п'ять кілограмів, а в зрілому віці досягав ваги 110 кілограмів при зросту 1,92 м.^[4]

Батьки Аміна походили з племен каква і лугбара. Мати майбутнього диктатора, Асса Аатте (1904—1970), згідно офіційних джерел, була медсестрою, проте самі угандійці стверджують, що вона була однією з найвпливовіших чаклунок країни, яка лікувала багатьох представників племінної знаті лугбара. Батько Аміна Андре Ньябіре (1889—1976), спочатку католик, в 1910 році перейшов у іслам. Хоча батько розійшовся з матір'ю та дитиною невдовзі після народження Аміна, останній за власною волею прийняв іслам в шістнадцятирічному віці. В 1941 році на протязі короткого часу Іді Амін відвідував мусульманську школу в Бомбо, де вивчав Коран. Судячи по спогадах майбутніх братів по зброї Аміна, ця обставина не завадила йому залишитися неграмотним до кінця 1950-х років.

[ред.] Армійська кар'єра

Практично не отримавши початкової освіти та змінивши декілька занять, в 1946 році Іді Амін, який до цього продавав солодощі біля казарм, відправився служити до британської армії, де спочатку займав посаду помічника кухаря в стрілецькій дивізії. З 1947 в якості рядового 21-ої дивізії королівських африканських стрільців відбував службу в Кенії (за офіційними угандійськими відомостями, Амін ще в ході Другої світової війни приймав участь в бойових діях на території Бирми, однак дослідник біографії Аміна вважають цей факт породженням пропаганди^[1][5]). В 1949 дивізія Аміна була переведена в Сомалі для боротьби з повстанцями шіфта. Після початку антиколоніального повстання в Кенії Амін з 1952 року боровся проти лідерів Джомо Кеніатою повстанців «Мау-мау».

Саме в армії з'явилося прізвисько Аміна — «дада», тобто «сестра». Хоча Гуведекко вважає, що приставка «Дада» була прийнята ще батьком Іді Аміна^[6], але частіше походженгня цього прізвиська пояснюється тим, що в поясненнях офіцерам, які систематично знаходили в наметі рядового Аміна жінок, сам Амін називав їх своїми «сестрами» («дада янгу» мовою суахілі). Невдовзі після цього його товариші по службі стали називати всіх жінок, які проходили повз казарми, «сестрами Аміна».^[7]

Разом з тим, в боях з повстанцями Амін демонстрував надзвичайну мужність, жорстокість (збереглися численні свідчення скоєних Аміном жорстоких злодіянь по відношенню до повстанців^[7]) та холоднокровність, що забезпечили йому сходження по службовій драбині). В 1948 році він стає капралом 4-го батальйону Королівських африканських стрільців, а в 1952 — сержантом. 1953 року після успішної операції по ліквідації генерала кенійських повстанців він отримав чин ефенді — найвищий доступний для чорношкірого службовця британської армії того часу. В 1961, за рік до отримання його країни незалежності, Амін був в числі перших двох угандійців, підвищених звання лейтенанта. Першим завданням лейтенанта Аміна було роззброєння кочовиків з танзанійської народності туркана та населення Уганди, котре ворогувало з ними за право володіння худобою. Часто стверджується, що при цьому він активно використовував погрози кастрації чоловічого населення у разі якщо ті відмовляться скласти списи. В цей період Іді Амін приділяв надзвичайно багато часу заняттю спортом та підтримки фізичної сили. В 1951—1960 він був чемпіоном серед боксерів-важковаговиків Уганди, а також ставав переможцем змагань з плавання.

Після отримання Угандою незалежності в 1962 році Іді Амін зблизився з Мільтоном Оботе, першим прем'єр-міністром країни. разом вони навіть займалися контрабандою золота, слонової кістки та кави з Демократичної Республіки Конго.За свої «заслуги» Аміна було підвищено до звання майора. Президент Уганди (бувший одночасно кабакою, тобто королем, племені буганда) Мутеса II розкрив махінації свого глави уряду. Бугандійці повстали, щоби підтримати президента та усунути з посади корумпованого прем'єра. У відповідь Оботе при повній підтримці Аміна використовував армію проти населення, розпустив уряд, призупинив дію конституції, арештував п'ятьох міністрів та проголосив себе президентом, відправивши Мутесу у вигнання до Лондона.

[ред.] Переворот

В результаті державного перевороту, здійсненого Оботе, Амін в 1966 році став генералом і командувачем армії Уганди. Отримавши такі повноваження, він став набирати в армію лояльних до нього мусульман з племен каква, лугбара та інших, які населяли прилеглі до суданського кордону області на західному березі Нілу, а також нубійців-переселенців із Судану.^[8] Знаючи, що Оботе найближчого часу збирається арештувати його за казнокрадство,^[9] Амін розпочав активні дії. В той час, коли Оботе знаходився в Сингапурі на саміті Британської Співдружності націй, 25 січня 1971 року Амін захопив всю повноту влади у результаті чергового державного перевороту.

Перші кроки Аміна на посту нового президента були закликані привернути до себе як населення країни, так і іноземні держави. Амін декретом № 1 від 2 лютого 1971 відновив дію конституції та оголосив себе президентом і верховним головнокомандувачем Уганди, було розпущено секретну поліцію, із в'язниць були звільнені все політв'язні, а тіло першого президента Уганди Мутеси, скинутого за безпосередньої участі Аміна, повернено з Великобританії і урочисто перезаховано. Навіть британське міністерство закордонних справ не знайшло більш підходящої характеристики для нового одноосібного правителя Уганди, як «…хороший футболіст».^[10] Цікавий факт, що всі члени уряду Аміна були нагороджені військовими званнями та особистими автомобілями «Мерседес». В 1975 році Амін в мирний час сам собі надав звання маршала, а 1976 року проголосив себе довічним президентом Уганди.

Із самого початку Амін сподівався на підтримку з боку Заходу і був тепло прийнятий у Великобританії. Тому перша його закордонна поїздка була здійснена з метою отримання кредитів та фінансової допомоги від Ізраїля, однак місцеве керівництво віднеслося до пропозицій президента-мусульманина з підозрами і відмовило в кредитуванні угандійської економіки. В результаті, Амін розірвав дипломатичні відносини з цією країною і відправився за допомогою до Лівії. Муаммар Каддафі, який підтримував антиімперіалистичні рухи по всьому світу, прийшов до висновку, що Іді Амін також щирий в своєму прагненні визволитися від іноземної залежності. Уганда стала однією з найближчих союзників Лівії, а відповідно, і отримувачем військової та гуманітарної допомоги із Радянського Союзу. Від СРСР Амін вимагав, в першу чергу, поставки озброєнь. В 1975 в кенійському порту Момбаса був арештований радянський вантаж зброї, який призначався для угандійського режиму. Сполучені Штати Америки закрыли своє посольство в країні в 1973 році, а Великобританія — в 1976.

[ред.] Терор

Не дивлячись на пропаганду «реформ», насправді Амін готував масовий терор. Потайки він організував ескадрони смерті, першими жертвами котрих стали 70 офіцерів, які виступили проти Аміна під час перевороту. Голову одного з них, керівника штабу Сулеймана Хуссейна, Амін потім зберігав у своєму холодильнику в якостітрофею. До травня 1971 року диктатор із допомогою своїх ескадронів смерті вчинив розправу практично над всім вищим армійським командним складом, винищивши більш ніж 10 000 людей (серед них виявилися і двоє європейців — журналістка і викладач суспільних наук). З кожним роком страти та вбивства ставалися все частіше и все більш масовими. Солдати не встигали копати могили, тому тіла просто скидували в Ніл або згодовували крокодилам. Декілька разів влада змушена була тимчасово зупиняти гідроелектростанцію в Джінджі, оскільки тіла вбитих застрягали у водобірних трубах.^[11] Трупи вбитих, котрі дуже рідко надавалися до розпізнання або які виловлювалися біля греблі на водоспаді Оуен неподалік від Джінджі, носили сліди найнеймовірнішого насилля. Опубліковано багато фотографій жертв амінівського режиму.

Найжорстокіші репресивні заходи були направлені проти ненависних Аміну інтелігенції та племен, в числе яких нараховувалася найбільша кількість прибічників скинутого Оботе, який в 1972 році намагався відновити себе в якості правителя Уганди шляхом наступу з боку танзанійського кордону. Амін відповів бомбардуваннями танзанійських міст і поселень та етнічними чистками в армії, які призвели до ліквідації більшої частини кадрового складу з племен аколі та ланго. Незабаром переслідування поширилося і на цивільне населення Уганди. По мірі зростання атмосфери страху в країні у діях президента проглядувалося все більше параноїдальних схильностей, і він стал панічно боятися можливого перевороту з боку власних міністрів. Готель «Ніл» отримав сумну славу завдяки гучним політичним вбивствам опонентів Аміна, багато з яких робилися особисто диктатором Уганди.

Амін проводив жорстокий терор на основі своїх власних декретів №№ 5 і 8. Перший з них було видано в березні 1971 року. Він надавав військовим право затримати будь-яку людину, яку звинуватили в «порушенні порядку». Для боротьби з інакомисленням Іді Амін організував власну службу безпеки — Бюро державних розслідувань, яке повністю контролювалося диктатором. Цією організацією не тільки миттєво викорінювалася будь-яка опозиція, але і вівся нагляд за більшістю міського населення. Більше того, для поповнення бюджету БДР Амін винайшов один з найбільш аморальних і нелюдських способів отримання грошей, відомих в практиці авторитарних режимів, — робітники БДР з особистого заохочення президента мали право арештовувати та убивати випадкових людей. Сім'я незаконно вбитого повинна була виплатити гроші за повернення тіла покійного. Так як культ предків поширений по всей Уганді, родичі частіше всього вимушені були платити вбивцям померлого за можливість його поховати.

Уже на протязі першого року перебування Аміна на посту президента невміле керівництво угандійською економікою призвело до економічного колапсу, який став причиною банкрутства країни. Національний банк Уганди перестав перестав обмежувати кількість друкованої валюти, і вона повністю знецінилася. Рівень життя в Уганді, і без того один з найнижчих в Африці, опустився до рекордних позначок. В цей час Амін продовжував жити в палаці мільйонера, який емігрував і користувався йог багатим автопарком. Диктатору Уганди знадобилися цілі соціальні та етнічні групи, які можна було звинуватити в економічній кризі.

4 серпня 1972 Амін оголосив, що Аллах уві сні призвав його вигнати з країни усіх «дрібнобуржуазних» азіатів (вихідці з Південної Азії, переселені в Уганду ще за часів англійського володарювання, дійсно були кістяком торгівлі Уганди, однак значна їх частина була зайнята в інших сферах діяльності), оголошених винуватими в нещастях економіки Уганди. Амін надав 50 000 проживаючим в Уганді азіатам, в основному вихідцям з Індії (в основному зі штату Гуджарат) та Пакистану, 90 днів на те, щоби полишити країну. Все майно цієї частини населення було конфісковано та пізніше передано унтер-офіцерам угандійської армії, які підтримували диктаторський режим. Індійці, які залишилися в країні, були депортовані з міст у села. Результати цієї акції були протилежними абсолютно протилежними передбачуваним: виробництво всіх статей експорту Уганди катастрофічно скоротилося. Коли президент сусідньої Танзанії Джуліус Ньєрере висловив свій протест з приводу депортації індійців, Амін відіслав йому телеграму такого змісту: «Я дуже люблю Вас, и якби Ви були жінкою, то я би одружився з Вами, хоча Ваша голова уже сива».^[12] Керівникам Великобританії, які вимагали відшкодування нанесеної британським підприємствам у ході вигнання азіатів збитків розміром 20 мільйонів фунтів стерлінгів, Амін відповів, що обміркує їхні вимоги, коли королева та прем'єр-міністр Едвард Хіт особисто приїздять до президентського палацу Кампали, а також запропонував королеві Єлизаветі II передати йому повноваження голови Співдружності націй.

Амін, який був мусульманином, почав жорстокий терор і проти християнського населення країни, і це при тому, що чисельність мусульманського населення складала трохи більше 10 %. Християни вслід за емігрантами з Південної Азії були оголошені винуватцями всіх нещасть в країні. Щоби захистити християнських віруючих від гонінь, архієпископ Уганди, Руанди та Бурунді Янані Лувум та інші церковні сановники підписалися під відправленою диктатору петицією з критикою терористичних методів управління країною. У відповідь на супротив архієпископа, Іді Амін в середині лютого 1977 року в номері готелю «Ніл» власноруч застрелив архієпископа Янані Лувума, попередньо попросивши того помолитися за мирне майбутнє Уганди. Незабаром після цього мізерне офіційне повідомлення від 17 лютого 1977 сповістило, що Лувум і двоє міністрів уряду Уганди загинули в автокатастрофі. Замість цього їхні тіла були спалені солдатами. Коли правда про звірячі вбивства була розголошена широкій масі людей, весь християнський світ сколихнувся. А наступного місяця, виступаючи на зустрічі на вищому рівні афро-арабських країн в Каїрі, Амін заявив: «В Уганді немає в'язниць. Всі ми живемо в мирі та безпеці. Уганда — вільна, і її люди процвітають».

В 1976 вибухнув скандал в університеті Макерере. Навесні людьми із «суспільної безпеки» було вбито одного зі студентів. Потім — головний свідок вбивства — вагітна жінка. Справа про вбивство студента була загальмована, що збурило університетську молодь. До того ж в Макерере навчався один із синів Аміна. 3 серпня 1976 р. студентська молодь влаштувала демонстрацію під лозунгом «Врятуйте нас від Аміна». Демонстранти були жорстоко побиті солдатами та поліцейськими. Пізніше було проведено розслідування, в результаті якого декілька студентів зникло з університету назавжди. Через декілька днів в тому ж університеті на церемонії поздоровлення випускників Амин отримав ступінь почесного доктора права «за відновлення в Уганді законності та порядку» і за те, що «дав угандійцям можливість жити без страху».^[13]

Станом на 1977 р., з Уганди вже втекли 15 міністрів, 6 послів і 8 замісників міністрів. Фактично повністю запустів університет Макерере. В еміграції опинилися професори, декани факультетів та лектори з основних дисциплін. Залишилися лише конформісти, які переписували історію, географічні карти тощо за вказівкою Аміна. На кінець правління Аміна, Уганда була однією з найбідніших країн планети. На армію витрачалося 65 % ВВП. Супротив режиму зростав з кожним днем. Сільське господарство та рудники знаходилися в занепаді, автомагістралі та залізниці стали непридатними. Більшість підприємств, котрими володіли індійці, були роздані армійським офіцерам, і вони їх розграбували.^[13]

[ред.] Економічна політика Аміна

В ході масового терору Амін намагався впливати на економіку країни. Уряд Іді Аміна почав проведення активної політики «африканізації» економіки, зміцнення державного сектору і одночасно заохочення націоналізації приватного підприємництва в області внутрішньої торгівлі. Розширювалося економічне співробітництво Уганди з арабськими країнами. В 1975 р. між Угандою та Лівією була підписана угода про надання Лівією фінансової допомоги Уганді в будівництві низки об'єктів.^[14]

[ред.] «Рейд Ентеббе»

Діяльність Аміна не обмежувалася терором проти власного населення. Іді Амін вів досить активну зовнішню політику. Радянський Союз забезпечував його зброєю, Лівія надавала фінансову допомогу, а Організація визволення Палестини присилала радників. Маючи міцні зв'язки з Муамаром Каддафі та Організацією визволення Палестини, котрій навіть було надано колишнє ізраїльське посольство, Амін дозволив терористам з НФОП (Палестина) та РАФ (ФРН), які викрали 27 червня 1976 р. в Афінах літак французької авіакомпанії «Ейр Франс» (рейс 139), посадити його в міжнародному аеропорту Ентеббе, другого за величиною міста країни. Терористи погрожували вбити 256 захоплених заручників, розміщених в пасажирському терміналі в Ентеббі, якщо вони не доб'ються звільнення 53 бійців ОВП з в'язниць декількох країн Європи та Ізраїля. Термін дії ультиматуму добігав кінця 4 червня.

Амін, який повернувся з Маврикія, оголосив себе посередником у перемовинах з Ізраїлем, надав терористам війська війська оточування для захисту аеропорту і декілька разів навідував заручників, стверджуючи, що він «посланий Богом, щоби врятувати їх». Тим не менше, він дав дозвіл на звільнення тільки тих бранців, котрі не були ізраїльськими громадянами. Однак 3 червня 1976 р. в результаті блискуче проведеної операції ізраїльських спецслужб заручники були звільнені, 20 угандійських солдат і 7 терористів убито, усі угандійські військові літаки (в тому числі основа ВПС Уганди — одинадцять винищувачів «МіГ») в аеропорту Ентеббе підірвані. Втрати ізраїльських спецслужб під час операції були мінімальними — було вбито двоє ізраїльтян (серед них полковник Йонатан Нетаньяху, брат майбутнього прем'єр-міністра Ізраїля Біньяміна Нетаньяху, який керував операцією). Із заручників в Уганді залишилася тільки 73-річна Дора Блох, яка була перекладачем на переговорах та доставлена через проблеми зі здоров'ям до лікарні. За особистим розпорядженням Аміна вона була застрелена двома офіцерами армії Уганди, а її тіло скинули поблизу Кампали.^[15] Труп вбитої заручниці було знайдено та сфотографовано фоторепортером угандійського Міністерства інформації Джіммі Пармою, який незабаром також стратили в лісі Наманве.

[ред.] Особисте життя

Іді Амін змінив за час свого президентства п'ять дружин і близько тридцяти офіційних коханок. В 1966 р. він одружився на двох своїх дружинах — Малія-му і Кей Адроа. Наступного року Амін одружився на третій своїй дружині Норі, а потім в 1972 році на четвертій — Медіні. 26 березня 1974 року Іді Амін оголосив по радіо Уганди про те, що він офіційно розлучився зі своїми першими трьома дружинами, причому деякі з них були по-звірячому вбиті. Тіло однієї з цих дружин — Кей Адроа, — з якою Амін офіційно розлучився чотири місяці по тому, було знайдено в багажнику автомобіля розчленованим.^[16] Офіційно було оголошено, що вона померла від невдалої спроби аборту. Друга, мусульманська дружина Аміна — Малія-му Путесі — була арештована і була ув'язнена начебто за незаконну торгівлю тканиною з Кенією. Після арешту та виплати штрафу її відпустили з в'язниці, підлаштувавши потім автомобільну катастрофу. Але вона вижила і зуміла потім втекти з країни. В серпні 1975 року Амін узяв собі п'яту дружину — Сару. Одного разу вона якось попросила охоронця відчинити холодильник в «ботанічному саду» на віллі президента. В холодильнику виявилися відрізані голови двох людей — колишнього коханого самої Сари та однієї з коханок президента. Амін жорстоко побив дружину, а назавтра радіо Уганди повідомило про її терміновий виліт до Лівії на лікування… Згідно даних журналу «Монітор», за декілька місяців до своєї смерті в 2003 році Іді Амін узяв собі сьому дружину. За особистими підрахунками Аміна, у нього до 1980 року було 36 синів і 14 дочок. Але ця цифра помітно вище, за приблизними даними від 40 до 60 дітей. До 2003 року його старший син Табан очолював групу повстанців, але в 2006 році зайняв примітний пост в службі безпеки Уганди.

На початку 1975 р. сталася низка замахів на життя Аміна, невдалих, але які закінчилися черговими масовими розстрілами. Після одного із замахів дружина Аміна — Медіна — була доставлена до лікарні зі слідами жорстоких побоїв, в тому числі з поламаною щелепою, — говорили, що Амін підозрював її у змові з тими, хто вчинив замах . З тих пір він став здійснювати найнеймовірніші застережні заходи — змінював автомобілі, міняв свої плани в останню хвилину, садив у президентські кортежі підставних осіб з людей, які хоч якось були близькі йому по комплекції.

[ред.] Скинення та вигнання

В жовтні 1978 Іді Амін розв'язав військові дії проти сусідньої Танзанії, яка надала поваленому ним Оботе політичний притулок. Саме це рішення визначило поразку режиму Аміна — напавши на дружню соціалістичному блоку державу, Уганда остаточно позбулася підтримки СРСР, який і до цього не схвалював багато з екстравагантних дій диктатора. Оголошуючи війну, він жартома викликав президента цієї країни Джуліуса Ньєрере, який відрізнявся доволі-таки слабким здоров'ям, на ринг. Цей епізод потім було обіграно американським фантастом Майком Резником в романі «Мваліму в квадратному колі».

З обмеженою лівійською допомогою угандійські війська почали наступ на північну танзанійську провінцію Кагера. Однак невдовзі армія Танзанії, підсилена емігрантами, вигнаними з Уганди Аміном та невдоволеними диктатурою частинами угандійської армії (вони проголосили себе Національно-визвольною армією Уганди), почала контрнаступ, вибила війська Аміна з Танзанії і вступила на територію Уганди.

11 квітня 1979 р. Іді Амін утік з Кампали. Столиця була захоплена танзанійськими військами за підтримки НВАУ, угандійських та руандійських партизан. Після цього колишній диктатор, якому загрожував воєнний трибунал, деякий час пробув у Лівії, доки в грудні 1979 р. він не переселився до Саудівської Аравії та не завів банківський рахунок в Джидді. В 1989 р. Амін, який дійсно вважав, що народ Уганди потребує його повернення, намагався повернутися в країну, спираючись на збройне угрупування полковника Джуми Оріса. Готуючись до відновлення влади над Угандою, екс-президент прибув до Кіншаси, однак через деякий час його відправили назад в Саудівську Аравію заїрським диктатором Мобуту Сесе Секо.

В останні роки колишній правитель страждав підвищеним кров'яним тиском. 20 липня 2003 року одна з дружин Аміна, Медиіна, оголосила, що він впав у кому та знаходиться в шпиталі ім. короля Фейсала в Джидді. До останніх днів свого життя Амін отримував повідомлення з погрозами у свій адрес. В клініці, де він лежав, за його проханням була виставлена охорона біля дверей реанімаційного відділення, оскільки невідомі змогли додзвонитися навіть у його палату.^[17] Президент Уганди Йовері Мусевені, не дивлячись на відповідне прохання сім'ї Аміна, відмовився від надання колишньому диктатору амністії, відповідно, Аміна вже не повертали на Батьківщину. Через тиждень він вийшов з тижневої коми, і заговорили про те, що він може видужати, але цього не сталося. Іді Амін помер в Саудівській Аравії 16 серпня 2003 р. у віці 75 років і був похований в Джидді. Наступного дня Девід Оуен, який очолював у 1977—1979 роках британське МЗС, оголосив в інтерв'ю BBC Radio 4, що в останній рік знаходження Аміна при владі він пропонував усунути диктатора фізично: «Режим Аміна був найгіршим з усіх. Нам повинно бути соромно, що ми дозволили йому проіснувати так довго».

[ред.] Особистість

Іді Амін вважається одним з найкурйозніших, одіозних та епатажних особистостей XX століття. Він був втягнений у безліч безпрецендентних трагікомічних випадків, які потім зробили його героєм численних історій та анекдотів. На Заході та в деяких країнах Східної Європи він вважався ексцентричною та комічною персоною і постійно висміювався в карикатурах. Є свідчення, що Амін був канібалом.^[18][19] Зокрема, відомо, що диктатор Уганди вважав своїм учителем і кумиром Адольфа Гітлера і навіть збирався поставити пам'ятник фюреру,^[20] але був зупинений Радянським Союзом, з яким Амін встановив тісні зв'язки. В 1974 році Амін пропонував перенести штаб-квартиру ООН в Уганду, мотивуючи це рішення тим, що в його країні знаходиться «географічне сердце планети».^[21] Амін був надзвичайно схильний до різноманітних нагород, і тому він подовжив своє вбрання, задля того, аби помістити на ньому більшість британських медалей та інших нагород Другої світової війни, скуплених у колекціонерів. Амін став об'єктом глузувань іноземних журналістів ще й тому, що надав собі багато пишних і абсолютно не відповідних влади Аміна титулів, наприклад, «Підкорювача Британської імперії» і «короля Шотландії». Він продовжував займатися спортом, навіть тоді, коли став повноправним диктатором своєї країни. Амін захоплювався автоспортом (доказом того стало придбання декількох перегонних автомобілів) та мультиплікаційними фільмами Уолта Діснея.

Одним з найабсурдніших рішень Аміна вважається його ефемерне оголошення одноденної війни Сполученим Штатам Америки. Диктатор Уганди оголосив війну одній із наддержав тільки для того, щоби наступного дня оголосити себе переможцем.

[ред.] Іді Амін в популярній культурі

Про Іді Аміна знято декілька фільмів. Зокрема:

• «Іді Амін Дада» (Idi Amin Dada, 1974) — документальный фильм французского производства. Режисер Барбе Шрьодер.
• «Рейд на Ентеббе» (Raid on Entebbe, 1977) — фільм про драматичні події в угандійському аеропорту. В ролі Аміна Яфет Котто.
• «Перемога в Ентеббе» (Victory at Entebbe, 1976) — телевізійний фільм на ту ж саму тематику. В ролі Аміна Джуліус Гарріс.
• «Злет і падіння Іді Аміна» (Rise and Fall of Idi Amin, 1981) — фільм-дослідження звірств режиму Аміна англо-кенійського виробництва. В роли Аміна Джозеф Оліта.
• «Миссісіпі Масала» (Mississippi Masala, 1991) — фільм про індійську сім'ю, вигнану з Уганди за Аміна. В ролі Аміна знову Джозеф Оліта.
• «Останній король Шотландії» (The Last King of Scotland, 2006) — художній фільм британського режисера Кевіна Макдональда по сценарію Пітера Моргана та Джеремі Брука, заснованому на романі журналіста Жиля Фодена. Темношкірий актор Форест Уїтакер, який зіграв Іді Аміна, був удостоєний нагороди «Золотий глобус» за кращу драматичну чоловічу роль і премії «Оскар» в номінації «найкраща чоловіча роль».

Книга вийшла російською мовою: Фоден Ж. Последний король Шотландии. Пер. с англ. А.Степанова. СПб.: Амфора, 2009. 414 с. Серия «Будущие нобелевские лауреаты». 3000 экз., ISBN 978-5-367-00972-9

[ред.] Примітки

[ред.] Посилання

• Іді Амін на сайті Krugosvet.ru
• Головне африканське чудовисько
• Урі Дан. Операція «Ентеббе»
• Rise and Fall of Idi Amin на IMDB (англ.)
• The Last King of Scotland на IMDB (англ.)
• Найбільші лиходії світу — Іді Амін (відео)
• Виступи Іді Аміна (відео)