Анатоль Франс

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Анатоль Франс
Anatole France
Анатоль Франс
Анатоль Франс
При народженні: Жак Анатоль Франсуа Тібо
Дата народження: 16 квітня 1844(1844-04-16)
Місце народження: Париж, Франція
Дата смерті: 12 жовтня 1924(1924-10-12) (80 років)
Місце смерті: Сен-Сір-сюр-Луар, Франція
Громадянство: Франція Франція
Мова творів: французька
Рід діяльності: прозаїк, літературний критик
Напрямок: Модернізм,
Жанр: роман, есе
Премії:

Nobel prize medal.svg Нобелівська премія з літератури (1921)

Nobel prize medal.svg

Анатоль Франс (фр. Anatole France; справжнє ім'я Жак Анатоль Франсуа Тібо, Jacques Anatole François Thibault; 16 квітня 1844, Париж12 жовтня 1924, Сен-Сір-сюр-Луар) — французький прозаїк, літературний критик. Лауреат Нобелівської премії з літератури за 1921 рік.

Біографія[ред.ред. код]

Батько Анатоля Франса був власником книгарні, що спеціалізувалася на літературі з історії Великої французької революції. Анатоль Франс заледве закінчив єзуїтський коледж, в якому навчався вкрай неохоче, і, провалившись кілька разів на випускних іспитах, здав їх лише у віці 20 років.

У 1866 Анатоль Франс змушений був сам заробляти на життя, і почав кар'єру бібліографа. Поступово він знайомиться з тодішнім літературним життям і стає одним з учасників парнаської школи.

Під час Франко-прусської війни 1870-1871 Франс деякий час служив в армії, а після демобілізації продовжував писати і виконувати різну редакторську роботу.

У 1875 у нього з'являється перша справжня можливість проявити себе як журналіста, коли паризька газета «Час» («Le Temps») замовила йому серію критичних статей про сучасних письменників. Уже в наступному році він стає провідним літературним критиком цієї газети і веде власну рубрику під назвою «Літературне життя».

У 1876 році Франс стає заступником директора бібліотеки французького Сенату і протягом наступних чотирнадцяти років обіймає цю посаду, що давало йому можливість займатися літературою.

У 1896 Франса обрано членом Французької академії.

У 1898 році Франс активно втрутився в суспільну дискусію навколо справи Дрейфуса. Під впливом Марселя Пруста Франс першим підписав знаменитий лист-маніфест Еміля Золя «Я звинувачую».

З того часу Франс став активним діячем прогресивних кіл, налаштованих на реформи, а пізніше - соціалістичного табору, брав участь у створенні народних університетів, читав лекції робітникам, брав участь у мітингах, організованих лівими силами. Франс стає близьким другом лідера соціалістів Жана Жореса та літературним метром Французької соціалістичної партії.

У 1921 присуджено Нобелівську премію з літератури.

У 1922 його твори були включені в католицький «Індекс заборонених книг»

Франс також був членом Французького Географічного товариства.

Творчість[ред.ред. код]

Рання творчість[ред.ред. код]

Романом, що приніс Франсу популярність, був «Злочин Сильвестра Боннара» («Le Crime de Silvestre Bonnard»), опублікований в 1881. Це сатира, в якій легковажності й доброті надається перевага перед суворою чеснотою.

У наступних повістях і оповіданнях Франса з величезною ерудицією і тонким психологічним чуттям відтворено дух різних історичних епох. «Шинок королеви Гусячі лапки» («La Rôtisserie de la Reine Pedauque», 1893) - сатирична повість стилізована під XVIII століття, з оригінальною центральною фігурою абата Жерома Куаньяра. Він побожний, але веде гріховне життя і виправдовує свої «падіння» тим, що вони посилюють в ньому дух смиренності. Того ж абата Франс виводить у творі «Судження пана Жерома Куаньяра» («Les Opinions de Jérôme Coignard», 1893).

У цілому ряді оповідань, зокрема, у збірці «Перламутрова скринька» («L'Etui de nacre», 1892), Франс виявляє яскраву фантазію, його улюблена тема - порівняння язичницького і християнського світоглядів в оповіданнях з перших століть християнства або раннього Відродження. Чи не найкращий зразок таких творів - «Святий сатир» («Saint Satyr»). Повість «Таїс» («Thaïs», 1890) - історія знаменитої куртизанки, що стала святою - написана в тому ж дусі суміші епікуреїзму й християнського милосердя.

У романі «Червона лілея» («Lys Rouge», 1894), на тлі вишукано художніх описів Флоренції й живопису примітивів, представлена суто паризька адюльтерна драма в дусі Бурже.

Період соціальних романів[ред.ред. код]

Згодом Франс почав серію гострополітичних за змістом романів під загальною назвою: «Сучасна історія» («Histoire Contemporaine»). Це - історична хроніка з філософським висвітленням подій. Як історик сучасності, Франс виявляє проникливість і неупередженість ученого дослідника поряд з тонкою іронією скептика, який знає ціну людських почуттів і починань.

Вигадана фабула переплітається в цих романах зі справжніми суспільними подіями, з зображенням виборчої агітації, інтриг провінційної бюрократії, інцидентів процесу Дрейфуса, вуличних маніфестацій. Поряд з цим описуються наукові дослідження й абстрактні теорії кабінетного вченого, негаразди в його сімейному житті, зрада дружини, психологія спантеличеного і дещо короткозорого в життєвих справах мислителя.

У центрі подій, що чергуються в романах цієї серії, стоїть одна й та ж особа - вчений історик Бержере, що втілює філософський ідеал автора: поблажливо-скептичне ставлення до дійсності, іронічну незворушність у судженнях про вчинки оточуючих осіб.

Сатиричні романи[ред.ред. код]

Наступний великий твір письменника - двотомна історична праця «Життя Жанни д'Арк» («Vie de Jeanne d'Arc», 1908), написана під впливом історика Ернеста Ренана. Твір був погано сприйнятий публікою. Клерикали заперечували проти демістифікації Жанни, а історикам книга здалася недостатньо близькою до першоджерел.

Зате пародія на французьку історію «Острів пінгвінів» («L'Ile de pingouins»), опублікована також в 1908 році, була прийнята з великим ентузіазмом. У «Острові пінгвінів» короткозорий абат Маель помилково прийняв пінгвінів за людей і охрестив їх, чим викликав масу складнощів на небесах і на землі. Надалі у своїй неперевершеній сатиричній манері Франс описує виникнення приватної власності і держави, появу першої королівської династії, середні віки і Відродження. Більша частина книги присвячена сучасним Франсу подій: спробі перевороту Ж. Буланже, клерикальній реакції, справі Дрейфуса, звичаям кабінету Вальдек-Руссо. Наприкінці дається похмурий прогноз майбутнього: влада фінансових монополій і атомний тероризм, що руйнує цивілізацію.

Наступний великий художній твір письменника, роман «Боги жадають» («Les Dieux ont soif», 1912), присвячений французькій революції.

Роман Франса «Повстання янголів» («La Revolte des Anges», 1914) - це соціальна сатира, написана з елементами ігрової містики. На Небесах панує не всеблагий Бог, а злий і недосконалий Деміург, тож Сатана змушений підняти проти нього повстання, що виступає своєрідним віддзеркаленням соціального революційного руху на Землі.

Після цієї книги Франс заглиблюється на автобіографічних темах і пише нариси про дитинство і отроцтво, які згодом увійшли в романи «Маленький П'єр» («Le Petit Pierre», 1918) і «Квітуче життя» («La Vie en fleur», 1922).

Твори[ред.ред. код]

Анатоль Франс друкувався у видавництві «Кальман-Леві», де й вийшов перший його багатотомник.

Багатотомні видання
Поезія
  • Кумедні вірші (Poèmes dorés) (1873)
  • Коринтське весілля (Les Noces corinthiennes) (1876), антична драма у віршах
Романи й новели
  • Jocaste et Le Chat maigre (1879)
  • Le Crime de Sylvestre Bonnard, membre de l’Institut (1881), твір здобув премію Французької Академії.
  • Les Désirs de Jean Servien (1882)
  • Abeille, казка (1883)
  • Balthasar (1889)
  • Thaïs (1890), (PG), qui a fourni l’argument au Thaïs de Jules Massenet
  • L’Étui de nacre (1892), збірник казок
  • La Rôtisserie de la reine Pédauque (1892)
  • Les Opinions de Jérôme Coignard (1893)
  • Le Lys rouge (1894), roman
  • Le Jardin d’Épicure (1895), (PG)
  • Le Puits de Sainte Claire (1895)
  • L’Histoire contemporaine
    • L’Orme du mail (1897), (L’Histoire contemporaine, I)
    • Le Mannequin d'osier (1897), (L’Histoire contemporaine, II)
    • L’Anneau d'améthyste (1899), (L’Histoire contemporaine, III)
    • Monsieur Bergeret à Paris (1901), (L'Histoire contemporaine, IV), (PG)
  • Clio (1900)
  • Le Procurateur de Judée (1902)
  • Histoires comiques (1903)
  • Sur la pierre blanche (1905), (PG)
  • L'Affaire Crainquebille (1901)
  • L’Île des Pingouins (1908), (PG)
  • Les Contes de Jacques Tournebroche (1908)
  • Les Sept Femmes de Barbe bleue et autres contes merveilleux (1909)
  • Les dieux ont soif (1912)
  • La Révolte des anges (1914)
Автограф Анатоля Франса
Спогади
  • Le Livre de mon ami (1885)
  • Pierre Nozière (1899)
  • Le Petit Pierre (1918)
  • La Vie en fleur (1922)
Драматургія
  • Au petit bonheur, un acte (1898)
  • Crainquebille, pièce (1903)
  • La Comédie de celui qui épousa une femme muette, deux actes (1908)
  • Le Mannequin d'osier, comédie (1928)
Історія
  • Vie de Jeanne d'Arc (1908)
Літературна критика
  • Alfred de Vigny, étude (1869)
  • Le Château de Vaux-le-Vicomte (1888)
  • Le Génie latin (1913), збірник передмов
Соціальна критика
Кренкебіль Стейнлен
  • Opinions sociales (1902)
  • Le Parti noir (1904)
  • Vers les temps meilleurs (1906), збірник промов та листів
  • Sur la voie glorieuse (1915)
  • Trente ans de vie sociale; tome I, 1897-1904 (1949), et tome II, 1905-1908 (1953); tome III, 1909-1914 (1964) et tome IV, 1915-1924 (1973).

Українські переклади[ред.ред. код]

Найвидатнішим українським перекладачем Анатоля Франса був Валер'ян Підмогильний, який переклав майже весь його доробок.

Див. багатотомне видання: Франс Анатоль. Твори / В. Підмогильний (ред.та прим.), В. Підмогильний (пер.з фр.). — Х.; К. : Література і мистецтво, 1932.

Дослідженням творчості Франса в Україні займався С. Родзевич.

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]