Англо-Єгипетський Судан

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Англо-Єгипетський Судан
السودان المصرى الإنجليزى
Кондомініум Єгипту і Об'єднаного Королівства
1899 – 1956

Прапор Англо-Єгипетського Судану

Прапор

Розташування Англо-Єгипетського Судану
Зеленим: Англо-Єгипетський Судан
Світло-зеленим: Італійська Лівія у 1919
Темно-сірим: Єгипет й Об'єднане Королівство
Столиця Хартум
Мови Арабська, Англійська
Релігії Сунізм, Шиїзм, Ібадізм
Державний лад Кондомініум Єгипту і Об'єднаного Королівства
Історія
 - Проголошення 19 червня 1899
 - самоврядування 22 жовтня 1952
 - Незалежність 1 січня 1956
Валюта Єгипетський фунт
Попередник
Наступник
Flag of Muhammad Ali.svg Єгипетський хедиват
Республіка Судан (1956–1969) Flag of Sudan (1956-1970).svg
Італійська Північна Африка Flag of Italy (1861-1946).svg
Сьогодні є частиною Єгипет Єгипет
Судан Судан
Південний Судан Південний Судан
Лівія Лівія

Англо-Єгипетський СуданКондомініум Єгипту і Об'єднаного Королівства у 1899 — 1956 роках.

Союз з Єгиптом[ред.ред. код]

У 1820 валі Мухаммед Алі Єгипетський завоював північний Судан. Цей регіон давно мав мовні, культурні, релігійні та економічні зв'язки з Єгиптом і часто перебував у єгипетському правлінні з часів фараонів. Мухаммед Алі активно намагався розширити свою владу, щоб вийти зі складу Османської імперії і хотів мати Судан в якості свого володіння. Під час панування його і його наступників Єгипет і Судан управлялися як єдине ціле, для того щоб зберегти «єдність у долині Нілу». Ця політика була збережена і посилена насамперед Ісмаїлом-пашею , під час правління якого було завойовано решта Судану.

Британська участь[ред.ред. код]

З відкриттям Суецького каналу у 1869 економічні та стратегічні значення Єгипту та Судану значно зросли, що привернуло увагу великих держав, зокрема Великобританії. Десять років опісля, у 1879, величезний зовнішній борг уряду Ізмаїл паші послужив приводом для зняття його з посади і становлення главою держави Тауфіка. Піднесення Тауфіка руками іноземних держав обурювало єгипетських і суданських націоналістів, які обурювалися на все зростаючий, вплив європейських урядів і торговців у справи країни. Це призвело до повстання Арабі-паші. Тауфік звернувся за допомогою до Великобританії. Британці атакували великий порт Александрія, а потім вторглися в країну. Британські війська скинули уряд Арабі-паші і загарбали решту Єгипту та Судану в 1882. Незважаючи на те, що влада Тауфіка була відновлена, британці мали вельми великий вплив на єгипетські та суданські справи.

Повстання махдістів[ред.ред. код]

Згода Тауфіка на британську окупацію викликала незадоволення у Єгипті і Судані. Велика частина британських військ була зосереджена на півночі Єгипту, в тому числі в Александрії, Каїрі та в зоні Суецького каналу. Але в Судані знаходилося мало військ, і в підсумку там спалахнуло повстання. Його очолив Мухаммед Ахмед, який оголосив себе махді. Повстання було і політичним, і релігійним. Він хотів вигнати англійців, повалити існуючу монархію і встановити ісламський уряд. Хоч Мухаммед був перш за все суданським націоналістом, він залучив на свою сторону єгиптян. Повстання досягло максимуму під час захоплення Хартуму і смерті британського генерала Чарльза Джорджа Гордона у 1885. Війська Тауфіка і Великобританії були змушені піти з майже всього Судану, і Мухаммед Ахмед встановив теократичну державу.

Релігійний уряд Мухаммеда ввів традиційні ісламські норми і зазначив, що треба продовжувати військові дії, поки всі британці не будуть вигнані з Судану і Єгипту. Незважаючи на те, що він помер через шість місяці після взяття Хартума, заклик Мухаммеда був підтриманий його наступником, Абдаллахом ібн аль-Саїдом, який вторгся в Ефіопію в 1887, дійшовши до Гондеру і розпочав наступ на Північний Судан і Єгипет в 1889. Цей наступ було зупинено Тауфіком, і суданські війська були виведені з Ефіопії.

Англо-єгипетський кондомініум 1899-1956[ред.ред. код]

Після махдістських поразок син Тауфіка, Аббас II Хільмі і британці вирішили відновити контроль над Суданом. Командувач об'єднаної англо-єгипетської армії, Горацій Герберт Кітченер провів військову кампанію з 1896 по 1898. Кампанія Кітченера найбільшого успіху досягла в битві при Омдурмані. Враховуючи, що британський вплив в Єгипті було офіційно консультативним (хоча насправді це було набагато більш прямим), британці наполягли, щоб їх роль в Судані була формалізована. Таким чином, у 1899 було прийнято угоду, за якою главою Судану становився єгипетський генерал, призначений за дозволом Великобританії. Але насправді британці не любили єгипетських і суданських націоналістів, тому Судан був фактично колонією Британської імперії. Згідно з політикою «розділяй і володарюй», британці хотіли повністю призупинити процес об'єднання долини Нілу, розпочатий при Мухаммеді Алі Єгипетському, і не допустити подальшого об'єднання територій.

Ця політика була застосована в межах Судану. У 1924 році ця територія була розділена фактично на дві частини: мусульманську північ, де переважала арабська мова і анімістсько-християнський південь. У 1910 році до Судану була приєднана територія Анклаву Ладо.

Через тривалу британську окупацію Єгипту все більше наростало обурення. Єгипетська влада хотіла створити рівноправне об'єднаних держав Єгипту та Судану. Після формального кінця правління Османа в Єгипті в 1914 Хусейн Каміл оголосив себе султаном Єгипту та Судану, як і його брат Ахмед Фуад I , який правив після нього. Бажання створити об'єднану державу проявилася ще раз, коли державу було перейменовано в Королівство Єгипту та Судану, але британці як і раніше протистояли цьому.

Відмова уряду в Каїрі на повну британську окупацію Судану призвів до появи організацій, які прагнули до незалежності самого Судану. Першою ластівкою стала утворена в 1924 організація на чолі з групою суданських офіцерів, відома як Ліга Білого Прапора. Очолювали групу Алі Абдуллатіф і Абдул Фаділь Алмаз.

Скасування кондомініуму і шлях до незалежності[ред.ред. код]

Незважаючи на закінчення окупації Єгипту в 1936 (за винятком зони Суецького каналу), британці залишали свої війська в Судані. Єгипетський уряд не раз наголошував про скасування співвладарювання, що британська окупація незаконна, наполягав на визнанні Фарука I королем Єгипту та Судану, але британці не бажали це визнавати. Британську окупацію Судану припинила лише липнева революція в Єгипті. Після скасування монархії главами держав стали Мохаммед Нагіб, і Гамаль Абдель Насер, який вважав, що треба самому відмовитися від зазіхань на Судан, щоб закінчити британську окупацію. Оскільки претензії Великобританії залежали від єгипетського суверенітету, то революціонери прийшли до висновку, що їхня тактика не залишає британцям вибору, окрім як піти. У 1954 урядим Великобританії і Єгипту підписали угоду про визнання незалежності Судану. За британсько-єгипетською угодою, з 1 січня 1956 Судан став суверенною державою, завершивши 136-річний союз з Єгиптом і 55-річне правління Великобританії.