Англійська пітниця

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Англійська пітниця
Euricius cordus - englisch schweiss.jpg
Німецький трактат про «нову чуму — англійську пітницю», виданий Еврицієм Кордом (Генрихом Ритце) в 1529 году
МКХ-10
МКХ-9 078.2
MeSH D018614

Англі́йська пітни́ця[1][2] (лат. sudor anglicus, англ. sweating sickness) — інфекційна хвороба незрозумілого генезу із вкрай високим рівнем смертності, що кілька разів спалахувала у Європі (передусім у тюдорівській Англії) між 1485 та 1551 роками.

Епідемії[ред.ред. код]

Англійська пітниця мала, ймовірно, неанглійське походження та прийшла до Англії разом з династією Тюдорів. У серпні 1485 року Генрі Тюдор, граф Річмонд, який жив у Бретані, висадився в Уельсі, здобув перемогу у битві під Босвортом над Річардом III, вступив до Лондона і став королем Генріхом VII. За його військом, що складалось в основному з французьких та бретонських найманців, слідом йшла хвороба. За два тижні між висадкою Генріха 7 серпня й битвою під Босвортом 22 серпня вона вже встигла проявитись. В Лондоні за місяць (вересень — жовтень) через неї померло кілька тисяч чоловік. Потім епідемія затихла. Народ сприймав її як поганий знак для Генріха VII: «йому судилось правити в муках, знаком тому була пітлива хвороба на початку його правління»[3].

У 1492 році хвороба прийшла до Ірландії як англійська чума (ірл. pláigh allais), хоча низка дослідників стверджує (посилаючись на відсутність свідчень про піт як симптом у джерелах), що це був тиф.

У 1507 та 1517 роках хвороба спалахувала знову всією країною: в університетських Оксфорді й Кембриджі померла половина населення. Близько цього часу англійська пітниця проникає й на континент, в Кале (тоді ще англійське володіння) й Антверпен, але поки це були тільки локальні спалахи.

У травні 1528 року хвороба виявилась в Лондоні вчетверте й лютувала всією країною; король Генріх VIII був змушений розпустити двір та залишити столицю, часто змінюючи резиденцію. Цього разу хвороба серйозно перекинулась на континент, з'явившись спочатку в Гамбургу, потім на південь дійшла до Швейцарії, а через всю Священну Римську імперію на схід до Польщі, Великого князівства Литовського й Великого князівства Московського (Новгород), а на північ до Норвегії та Швеції. Зазвичай, усюди епідемія тривала не більше двох тижнів. Францію та Італію хвороба не зачепила. До кінця року вона зникла усюди, окрім сходу Швейцарії, де трималась до наступного року.

Останній спалах був в Англії 1551 року. Відомий лікар Джон Кіз (латинізував своє прізвище Keys на Caius — Гай) як свідок описав його в особливій книзі: A Boke or Counseill Against the Disease Commonly Called the Sweate, or Sweatyng Sicknesse.

У XVIIIXIX століттях у Франції з'являлась подібна хвороба, відома як «пікардійська пітниця», але це була вже інша хвороба, оскільки, на відміну від англійської пітниці, супроводжувалась висипом.

Високопоставлені жертви[ред.ред. код]

Серед жертв першого спалаху 1485 року було двоє лорд-мерів Лондона, шестеро олдерменів і троє шерифів.

Кілька разів хвороба вражала людей, близьких до королівської родини Тюдорів. Можливо, через неї помер Артур, принц Уельський, старший син Генріха VII, у 1502 році. Вважається, що майбутня (на той момент) дружина Генріха VIII Анна Болейн пережила «англійську пітницю» й одужала під час епідемії 1528 року.

Під час останнього спалаху влітку 1551 року від неї померли 16-річний та 14-річний хлопчики, Генрі та Чарльз Брендони, діти Чарльза Брендона, 1-го герцога Саффолка, який другим шлюбом був одружений з дочкою Генріха VII й сестрою Генріха VIII Марією Тюдор (вони були народжені не від неї, а від шлюбу з Кетрін Вілловбі). При цьому Чарльз Брендон-молодший, переживший старшого брата на годину, упродовж цієї години був пером (3-м герцогом Саффолком).

Клінічні прояви[ред.ред. код]

Хвороба починалась із сильного ознобу, запаморочення й головного болю, а також сильного болю в шиї, плечах та кінцівках. Після трьох годин цієї стадії починалась гарячка та надсильний піт, жага, прискорення пульсу, марення, біль у серці. Жодних висипань на шкірі при цьому не було. Характерною ознакою хвороби була сильна сонливість, часто передувала настанню смерті після виснажливого поту: вважалось, що якщо людині дати заснути, то вона вже не прокинеться.

Одного разу перехворівши на пітливу гарячку, людина не виробляла імунітет й могла померти від наступного нападу.

Причини[ред.ред. код]

Причини «англійського поту» залишаються загадковими. Сучасники (в тому числі Томас Мор) та найближчі нащадки пов'язували її з брудом та якимись шкідливими речовинами у природі. Іноді її ототожнюють з поворотним тифом, який розносять кліщі та воші, але джерела не згадують про характерні сліди укусів комах й подразнення, що при цьому виникає. Інші автори вважали хворобу спорідненою з хантавірусом, що викликає геморагічні лихоманки й легеневий синдром, близький до «англійського поту», однак він рідко передається від людини до людини, й така ідентифікація також не є загальновизнаною.

Література[ред.ред. код]


Примітки[ред.ред. код]