Лівицький Андрій Миколайович

‎

Андрій Миколайович Лівицький
3-й Голова Директорії УНР
Час на посаді:
25 травня 1926 — 1948
Попередник	Симон Васильович Петлюра
Наступник	він сам як Президент УНР в екзилі
1-й Президент УНР в екзилі
Час на посаді:
1948 — 17 січня 1954
Попередник	він сам як Голова Директорії УНР
Наступник	Степан Витвицький
Голова Ради Народних Міністрів
Час на посаді:
14 жовтня 1920 — 18 листопада 1920
Попередник	В'ячеслав Прокопович
Наступник	Пилип Пилипчук
Голова Ради Народних Міністрів
Час на посаді:
1922 — 1926
Попередник	Пилип Пилипчук
Наступник	В'ячеслав Прокопович
Міністр юстиції Гетьманського уряду України
Час на посаді:
квітень 1919 — травень 1920
Попередник	Маркевич Дмитро Васильович
Наступник	посада ліквідована
Народився	9 квітня 1879 року
Помер	17 січня 1954
Громадянство	УНР
Національність	українець
Політична партія	Українська соціал-демократична робітнича партія

Андрі́й Микола́йович Ліви́цький (* 9 квітня 1879, хутір Красний Кут поблизу с. Ліпляве Золотоніського повіту Полтавської губернії — † 17 січня 1954, Карлсруе) — український громадсько-політичний діяч. Президент УНР в екзилі (1926—1954).

Біографія

Походив із давнього козацького роду. Освіту здобув у Прилуцькій гімназії та Колегії П. Ґалаґана в Києві. У 1896 p. вступив до Київського університету. Навчався на математичному і правничому факультетах. Належав до української студентської громади. За участь у студентському політичному русі двічі ув'язнювався у Лук'янівській тюрмі (1897, 1899 pp.). Після закінчення університетського курсу служив у Лубенському окружному суді (1903—1905 pp.), присяжним повіреним Харківської судової палати (1905—1913 pp.), мировим суддею Золотоніського повіту (1913-1917 рр.).

Як один із засновників РУП протягом 1902—1903 рр. належав до ядра київського комітету партії. У 1903—1906 рр. очолював осередок РУП у Лубнах на Полтавщині. З 1905 p. — один із лідерів УСДРП. Під час революції 1905 p. був головою «Лубенської республіки» — коаліційного комітету українських, російських і єврейських організацій, а також очолював загін громадської самооборони, який складався із шести бойових дружин. На початку січня 1906 p. був заарештований, але втік з-під варти; у жовтні 1907 p. був заарештований удруге і півтора року відбував ув'язнення.

У березні 1917 p. призначений Золотоніським повітовим, а 1 серпня 1917 р. — Полтавським губернським комісаром. Як делегат І Всеукраїнського селянського з'їзду від Золотоніського повіту був обраний до складу ЦК Селянської спілки і став членом УЦР. Від серпня 1917 р. по травень 1918 р. був гласним Золотоніського повітового і Полтавського губернського земств, головою Золотоніських повітових і Полтавських губернських земських зборів, почесним мировим суддею Золотоніського повіту. Водночас очолював Золотоніський повітовий комітет і був членом Полтавського губернського комітету УСДРП.

Усунений із посади губернського комісара гетьманською владою 4 травня 1918 р., працював юрисконсультом Центрального Українського кооперативного комітету. Під час антигетьманського повстання в листопаді-грудні 1918 р. виконував обов'язки повітового і губернського комісара на Полтавщині.

За доби Директорії був одним із організаторів Трудового конгресу, обіймав посади: тимчасово керуючого Міністерством внутрішніх справ УНР, товариша міністра юстиції, міністра юстиції і заступника голови Ради Міністрів у кабінеті Б. Мартоса, керуючого Міністерством закордонних справ і міністра юстиції УНР, заступника голови Ради міністрів у кабінеті І. Мазепи. У жовтні 1919 р., як голова дипломатичної місії УНР у Польщі, виїхав до Варшави. 22 квітня 1920 р. підписав союзний договір з Польщею. Після трагічного закінчення Другого Зимового походу наприкінці 1921 р. відстояв тезу продовження діяльності уряду УНР в екзилі. Разом із С. Петлюрою керував дипломатичною діяльністю УНР у Варшаві. Протягом 1920—1921 рр. в. о. голови уряду, в 1922-1926 рр. - голова уряду УНР в екзилі. По загибелі С. Петлюри очолив Директорію УНР та перейняв посаду Головного Отамана військ УНР.

Протягом 1926—1954 рр. очолював Державний Центр УНР в екзилі та керував українською державною політикою. По закінченні війни оселився в Німеччині. В 1948 р. ініціював створення Української Національної Ради. Був похований на цвинтарі Вальдфрідгоф у Мюнхені, згодом прах перепоховано на українському меморіальному кладовищі у Баунд-Бруці, поблизу Нью-Йорка.

Батько президента УНР в екзилі у 1967—1989 роках Миколи Лівицького та поетеси Наталі Лівицької-Холодної.

Галерея

• 

  Могила Андрія Лівицького. Баунд-Брук. США

Література

• Енциклопедія українознавства. Словникова частина. — Т. 4. — С. 1306—1307.
• Лівицький Андрій Миколайович // Довідник з історії України. — 2-е видання. — К., 2001. — С. 415.
• Біляїв Володимир. На неокраянім крилі… — Донецьк: Східний видавничий дім, 2003.
• Білоусько О.А., Єрмак О.П., Ревегук В.Я. Новітня історія Полтавщини: Підручник для 10 кл. загальноосвітньої школи. – Полтава: Оріяна; 2005. – 312 с.

Посилання

• Біографія та література про А. М. Лівицького; Національна бібліотека України

Попередник Симон Петлюра

Голова Директорії УНР 1926-1948

Наступник —

Попередник —

Президент УНР 1948-1954

Наступник Степан Витвицький