Чайковський Андрій Якович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Чайковський Андрій Якович
Чайковський-Андрій-Якович.jpg
Дата народження 15 травня 1857(1857-05-15)
Місце народження Самбір, Королівство Галичини та Володимирії, Австрійська імперія
Дата смерті 2 червня 1935(1935-06-02) (78 років)
Місце смерті Коломия, Станіславське воєводство, Польська республіка
Національність українець
Мова творів українська
Рід діяльності прозаїк
Роки активності: 18921935
Напрямок романи, оповідання
Жанр історичний роман
Magnum opus: роман «Сагайдачний»
Підпис (автограф) Андрія Яковича Чайковського з листа до Івана Франка, 1906 рік

Андрі́й Я́кович Чайко́вський (15 травня 1857(18570515), Самбір — 2 червня 1935, Коломия) — український письменник, громадський діяч, доктор права, адвокат у Галичині. Діяч Національно Демократичної Партії, згодом УНДО, один з організаторів УСС, повітовий комісар ЗУНР у Самборі.

Біографія[ред.ред. код]

Народився Андрій Якович 15 травня 1857 року в сім'ї дрібного службовця, дрібного шляхтича, в місті Самбір, що належало до королівства Галичини та Володимирії Австрійської імперії, нині Львівська область. В ранньому віці втратив обох батьків, тому хлопчика забрала до себе бабуся в село Гординя в Самбірському повіті[1][2].

Малий Андрій навчився читати польською, оскільки українського букваря не було. До початкової школи не ходив, навчався вдома. Іспити за початкову школу здавав приватно. Згодом у 1869-1877 роках навчався в Самбірській гімназії, де прочитав Шевченкового «Кобзаря». В гімназійні роки (1873-1877) був членом підпільного товариства «Студентська громада». По закінченню гімназії вступив на філософський факультет Львівського університету[1][2].

У 1881 році став співзасновником «Кружка правників». Почав працювати за невелику зарплату в товаристві «Просвіта».

Війна в Боснії і визнання письменника[ред.ред. код]

«До сеї пори я ще ногою не був поза Галичиною, а тепер прийшлося мені йти в край далекий, звідки поворот дуже непевний», — такі малооптимістичні рядки постелилися на папір у повісті «Спомини з-перед десяти літ», які стосуються кінця січня 1882 року. Цього року Андрія Чайковського, як і тисячі інших українців, мобілізували в австрійську армію і відправили придушувати герцоговинсько-боснійський визвольний рух. Мемуари одержали позитивну оцінку Івана Франка. Власне на тому творі й зав'язалася дружба з Каменярем. Так само прихильно висловився про спомини письменник Осип Маковей, і з того часу, як казав сам автор, «літературний бакциль» засів у його душі, і він уже не переставав писати й до самої смерті не випускав з рук пера.

На службі народу[ред.ред. код]

З філософського факультету Андрій Чайковський перейшов на юридичний факультет того ж Львівського університету[1]. За часів навчання на юриспруденції очолював студентське товариство «Дружній лихвар».

У 1884 році А. Чайковський склав суддівський іспит і впродовж 1884–1886 років практикував у Самборі після чого переїхав у м. Бережани Тернопільської області, де у 1890 році відкрив власну адвокатську канцелярію. Ніхто інший так активно, як Андрій Чайковський, не популяризує серед москвофілів ідеї народовецького просвітянського руху, доказуючи власним прикладом, що рідною мовою треба вести справи в судах та установах.

Арешт[ред.ред. код]

У 1914 році Чайковський повернувся до Самбора. Навіть у мирний час не все гаразд творилося зі свободою людини на окупованих теренах так званої Малопольщі, але інші порядки настали в період Першої світової війни, яку принесли на своїх багнетах царські вояки — переслідування й повальні арешти під час окупації російськими військами рідного міста Андрія Чайковського Самбора, як і Східної Галичини загалом. Там, за доносом єдиновірних співмешканців, які з ідеологічних міркувань симпатизували завойовникам, на заповзятливому українофілові замкнули наручники та й припровадили до сумновідомої львівської в'язниці «Бригідки». Як заручника його перетримали трохи більше двох тижнів, і не знайшовши компромату, випустили під протекцію Володимира Дудикевича.

Комісар ЗУНР[ред.ред. код]

Спалах надії на власну державність, ознаменував рік 1918-й, коли 1 листопада етнічні мешканці Західної України перебрали владу в свої руки. Ще до того, як його мали офіційно обрати на керівництво самбірським повітом, люди вже цілком довіряли йому. Довкола нього згуртувалися всі верстви населення. У 191819 роках Чайковський став повітовим комісаром Самбірського повіту, і принципово працював на засадах гуманності та справедливості.

Та основна біда закрадалася в близькості фронту, провокаціях, та найголовніше фаховій некомпетентності владних горе-патріотів. Відголоском подій тієї доби є просякнуті його болем, істинно «Чорні рядки» (1930), де на тлі страшної зневіри лідерів, постає свята жертовність простих стрільців.

Прихисток у Коломиї[ред.ред. код]

У середині травня 1919 року Коломия була «під румунським постолом». Ангелом-охоронцем родини Чайковських став недавній старшина УСС і зять Володимир Бемко.

Родина Чайковських в історії Коломиї залишила помітний слід. Зокрема, дружина Андрія Чайковського Наталія очолювала товариство «Союз Українок». Дочка письменника Марія Ставнича редагувала часописи «Жіноча доля», «Світ молоді», «Жіноча воля». Журнал «Жіноча доля» видавався під редакцією екс-сенаторки Кисілевської Олени з якою приятелювали Чайковські. У 1926-27 роках очолював осередок «Рідної школи».

40-літній ювілей[ред.ред. код]

21 грудня 1928 року у Львові відбулись урочистості з нагоди святкування 40-літньої громадсько-політичної й літературної діяльності Андрія Чайковського, а 2 березня наступного року естафету Львова перейняла Коломия.

Останній ювілей[ред.ред. код]

На 21 вересня 1934-го припала золота дата вінчання, адже пів-віку тому доля правника-початківця Андрія Чайковського звела з вчителькою Наталею Гладилович. Однак осінні краєвиди за вікном навіювали депресію, пов'язану з прогресуючою, невиліковною хворобою письменника…

− Якби я видужав, казав своїй дружині, і міг би працювати, я написав би ще одну повість, але вона була б зовсім інша, як усі попередні.

Погіршувалось здоров'я, і нічим не міг зарадити помираючому Чайковському лікар Володимир Ганківський. А на Різдво, взагалі розплакався, як дитя, бо життєлюбом був, який враз гостро передчував свій близький кінець. Перед Великодними святами Чайковський забажав висповідатися. Святі Таїнства приймав лежачи, бо не міг уже сидіти, проте і з цього сумного епізоду не оминув покепкувати, сказавши: «Тепер маю уже пашпорт на другий світ».

2 червня 1935 року, о 9-й годині «душа його покинула знеможене тіло», так написало Варшавське видання «Наша культура».

Небаченої досі людності «…з усієї галицької волости» зібралося тоді під стінами Народного дому, балкони якого завішані чорною матерією. Жалобна процесія з тринадцятьма священиками, рушила на старий цвинтар «Монастирок» поблизу церкви Благовіщення. Це були справді «княжі похорони», як написали згодом учасники тих подій.[2].

Творчий шлях[ред.ред. код]

Друкуватися почав з 1892 року. Образи життя знайшли відтворення в його спогадах «Спомини зперед десяти літ» (1892) та «Чорні рядки», виданих у збірнику оповідань «Із судової зали», «Образ гонору» (1895), «Хто винен?», «Краще смерть, ніж неволя», «Не для всіх весна зеленіє» (1920) і повістях «Олюнька», «В чужім гнізді», «Бразілійський гаразд» (1896), «Малолітній» (1919) та інші.

На пробудження національної свідомості й виховання молоді мала значний вплив проза Чайковського в романтичному стилі про Козаччину: «За сестрою» (1907), «Віддячився» (1913), «Козацька помста» (1919), «На уходах» (1921), «Олексій Корнієнко» (1924), «До слави» (1929), «Полковник Михайло Кричевський» (1935), «Перед зривом» та ін. У цих творах Чайковський ідеалізував Запоріжжя і звинувачував Москву за кривди, завдані Україні.

Пам'ять[ред.ред. код]

13 липня 1988 року вперше відкрито вшанували роковини А. Чайковського у Коломиї. Наступного року, з дозволу міськради відбулися вечори пам'яті, а в музеї було розгорнуто виставку меморіальних речей А. Чайковського, які чекали свого часу у фондах.

1 червня 1991 року у с. Гординя було освячено пам'ятний знак.

24 серпня 1994 року в м. Самборі було відкрито пам'ятник Андрію Чайковському.

Творча спадщина[ред.ред. код]

Реклама книжок для дітей, українська щоденна газета «Свобода» (США), № 210, 10 вересня 1937 року
  • Спомини зперед десяти літ (1892)
  • Оповідання зі збірки : «Ні разу не вдарив», «Краще смерть, чим неволя», «Хто винен?», «За віхоть сіна», «Жаль ваги не має» (збірки «Оповідання» (1904 та 1920 роки))
  • За сестрою (1907)
  • Віддячився (1913)
  • Петро Конашевич-Сагайдачний (1917)
  • Козацька помста (1919)
  • Олюнька (1920)
  • На уходах (1921)
  • Олексій Корнієнко (1924)
  • Роман «Сагайдачний» — книга перша «Побратими» (1924); книга друга «До слави», частина 1 (1929); книга третя «До слави», частина 2
  • Перед зривом — повість про життя гетьмана Богдана Хмельницького.
  • Полковник Михайло Кричевський (1935) — трагічна історія польського шляхтича, який став на бік українців у їх боротьбі за волю.
  • Три казки діда Охріма (1927)
  • Автократ (1929)
  • Четверта заповідь (1930)
  • Сонце заходить (1930)
  • За чужі гріхи (1931)
  • За чужі гроші (1932)
  • Чар-зілля (1932)
  • Полковник Михайло Кричевський (1935)
  • Одарка
  • Чорні рядки (Мої спомини за час від 1 листопада 1918 р. до 13 травня 1919 р.)
  • З ласки родин (б.р.)
  • Не піддавай ся біді (б.р.)

Сім'я Чайковського[ред.ред. код]

Подружжя Чайковських прожило разом пів-століття та мало трьох синів та три доньки. [2]

Виноски[ред.ред. код]

  1. а б в Чайковський А.Я. «Післямова — Дубина Микола Іванович». У ред. вид. С.В. Гардіюк. Олексій Корнієнко (українська) (вид. 1992). Київ: вид. Веселка. В рамках серії "Історична бібліотека для дітей Золоті Ворота". с. 402–406. ISBN 5-301-01193-6. 
  2. а б в г «Чайковський Андрій Якович – життя і творчість». ukrlit.vn. Архів оригіналу за 2013-06-23. Процитовано 2011-12-01. 

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

українська література Це незавершена стаття про українського письменника.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.