Аннали (Тацит)
«Аннали» — поруч із «Історією», є однією з найбільших праць Корнелія Тацита. «Історія» є першою великою працею цього історика. Вона написана швидше, ніж «Аннали», хоча описує події, які відбувались після подій, описаних у «Анналах».Це підтверджує те, що у своїй останній книзі він посилається на «Історію», завершену ним на кінці першого десятиліття ІІ століття.
Зміст |
[ред.] Історія
Складалися «Аннали» при Траяні, з 109 по 116. Вони складалися з 16 книг, які описували 14-68 роки, тобто правління імператорів з династії Юліїв-Клавдіїв: Тіберія (14-37), Калігули (37-41), Клавдія (41-54), Нерона (64-68). «Аннали» не дійшли до нас повністю: книги з VII по Х зовсім невідомі, V, VI, XI i XVI — дійшли з пропусками або в уривках, повністю дійшли лише з І по ІV та з ХІІ по ХV книги. Ті книги, що збереглися , повідомляють про правління трьох принцепсів династії Юліїв Клавдіїв. Перші шість оповідають про правління Тиберія, через що називаються «тиберієвими»; ХІ,ХІІ — про Клавдія, відповідно, називаються «клавдієві»; останні чотири — про правління Нерона, але без двох останніх років («неронові»). Недостатньо повідомлень про правління Калігули, Клавдія (від початку до 47 року) й Нерона в проміжку між 64 та 68 роками.
При перегляді попередньої історіографії Тацит звернув увагу на те,що знамениті римські історики дуже красномовно описали минулі перемоги та невдачі римлян. Коли влада опинилася в одних руках (після битви при Акції у 31 р. до н.е.), почалося писання історії для того, щоб задовільнити правління. Тацит же говорить, що він старається писати «без гніву і пристрасті» (sine ira et studio). Заперечувати його точності у викладі фактів неможливо, однак він приводив власне трактування і був об'єктивний далеко не завжди. Тацит писав з явною моралізаторською тенденцією. Відсутність чесноти він вважав звироднілістю і занепадом для людини. Ось його слова щодо мети Анналів: «Я вважаю найважливішим обов'язком Анналів зберегти пам'ять про прояви чесноти і протиставити ганебним словам і справам залякування ганьбою в потомстві» (Аннали, III, 65; у перекладі Г. С. Кнабе). У викладі історії Тацит обмежився історією міста-держави, не беручи до уваги всю імперію. Він висунув на перший план фігури імператорів і придворних, а про Італію, провінції і людей, що робили там політику, говорить мимоходом. Історик виявився також хорошим психологом у оцінці діянь політиків. Однак, через особисті переживання, особливо при Доміціані, він вважає за краще виявляти усі їх хиби. Тацит удавався до риторики дуже стримано, але використовував її в приголомшливих описах глядача, розрахованих на ефект. Питання про джерела історика досить заплутане. У Історії він посилається на Плінія Старшого і записки Мессали. У Анналах цитує Плінія Старшого, Фабія Рустіка, записки Юлії Агрипини Молодшого.
Слово «аннали» походить від annus — «рік» і означає погодні записи подій, літопис. Хоча Тацит такої назви своєму твору не давав, воно з легкої руки перших видавців закріпилося за його історичною працею, закріпилося тому, що дійсно є в цій повісті при всій її суб'єктивності, нервовості, напруженому драматизмі багато що від літопису.
Важливу роль в цій погодній повісті про великі і малі справи в Римі і імперії грають всякого роду відступи. Присвячені то місцевій міфології, то географії і історії окремого міста або народу, то просто незвичайним явищам природи, вони, з одного боку, додають розповіді цікавість, вводячи в нього цікаві подробиці, чудеса і чудасії, а з іншої — створюють відчуття єдиного ще в своїй різноманітності миру, де все зв'язано і все всім один в одному цікаво.
Є багато даних, що говорять про те, що незавершеність «Анналів» немає результат раптового припинення роботи, катастрофи, пов'язаної із смертю, що перервала працю, що енергійно просувалася вперед, а є наслідком тривалого і поступового відходу від проблем, в цій праці поставлених, і від рішень, в нім запропонованих.
Книги Тацита наповнені ненавистю до описаних ним імператорів, оскільки кожен з них був «ворожим доблесті». Але ворожим можна бути тільки по відношенню до того, що є, що реально існує, і сама боротьба навколо virtus доводила, що в роки, Тацитом описані, вона ще була жива. Свідомість ця була у історика таким же ясним, як і свідомість її розпаду, що постійно заглиблюється.
Тацит був останнім письменником епохи, що завершилася, і повинен був відчувати те ж, що відчували і інші «останні» — Цицерон при Цезарі або Боеций при Теодоріхе: як кінчається мир — єдиний свій мир, як розріджується повітря, як нічим жити. «Мені гірко, що на дорогу життя вийшов я надто пізно і що ніч республіки наступила перш, ніж я встиг завершити свій путь»180. Положення це визначалося все ясніше у міру зміцнення режиму, Адріана, і чим ясніше воно визначалося, тим менше сенсу мала для Тацита його робота над «Анналами», поки він, нарешті, на словах, що «смерть зволікає», не залишив її зовсім.
[ред.] Див. також
[ред.] Література
- Кнабе Г. С. 'Корнелий Тацит' — Москва: Наука, 1981 — с.208
