Анти

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Племена Східної Європи 5-6 ст.
Слов'яни — у VI столітті, товстою лінією - найранніша батьківщина словян за Б. Рибаковим.

Áнти — група ймовірно слов'янських племен, що згадується візантійськими авторами з 4 ст. до початку 7 ст.

Етимологія[ред.ред. код]

Етнонім «анти» (грец. Áνται, лат. Antae),ймовірно, не був самоназвою, він відомий тільки з візантійських джерел. На думку лінгвістів, це слово — іранського походження і означає людей, котрі перебувають на окраїні, рубежі[1]. Так могло називати їх іраномовне населення Північного Причорномор'я, бо анти жили на південно-східній околиці слов'янського світу, дуже близько від скіфів і сарматів. Останнім часом В. Сєдов висунув думку, що анти були іранізованими слов'янами, тобто слов'янами, які увібрали в себе залишки скіфського та сарматського етносів Північного Причорномор'я.

Короткі відомості[ред.ред. код]

Походження терміну має різні гіпотези. Частина дослідників (Олексій Шахматов) утотожнював антів з усім східним слов'янством, інші — з його південною частиною. Деякі вчені вважають, що візантійці називали антами ту частину східних слов'ян, що в 4-7 століттях були об'єднані в міцному міжплемінному союзі, який умовно називають Антський союз. Див.: "Стадичі" (уривок «Анти»)

Слов'янські археологічні культури 7-го століття н.е.

Територія антів охоплювала переважно лісостепову зону Східної Європи. Археологічно анти являють собою пеньківську культуру.

За Йорданом, анти жили між Дністром і Дніпром. За Прокопієм, їх оселі сягали на сході Азовського моря, а на заході — долини Дунаю (Маврікій).

Готський історик Йордан та візантійські автори 2-ї половини 6 століття називали дві групи слов'ян що жили на півдні Європи: склавінів (слов'ян) і антів. З їхніх творів випливає, що перші становили західну гілку слов'янства, другі — східну. Венедами чи венетами Йордан означував не лише слов'ян взагалі, а й їхнє північне угруповання, що тяжіло до Вісли та Балтійського моря. Дехто з українських істориків, зокрема Михайло Грушевський, вважав їх предками українського народу.

Відкидаючи ненаукові й політизовані погляди на антів, як на пращурів одного якогось народу, чимало дослідників бачили в них основоположників усіх східних слов'ян, проте, чеський славіст Л. Нідерле та російський археолог О. Спіцин мали антів за предків південної групи східних слов'ян. Деякі вчені звужували етнічну спадщину антів лише до східнослов'янських племен межиріччя Дніпра й Дністра — уличів і тиверців. Одначе сучасні археологи виявили пам'ятки матеріальної культури антів як на півдні колишнього СРСР, так і за його межами: у Румунії, Болгарії, Чехії, Словаччині, в заселених слов'янами частинах Балканського півострова. Отож анти заклали підвалини етносів як східних слов'ян, так і південних, можливо, навіть частини слов'ян західних. Етнокультурні процеси раннього середньовіччя відбувались у безперервних переміщеннях і перемішуванні племен.

Пеньківська культура в V-VI ст. на тлі інших слов'янських та балтійських культур.
Золота пряжки з написом "ANTIKOY" («підкорювач Антів», знайдено в некрополі 6-7 ст.)

Спільність мови антів зі слов'янськими засвідчують сучасники. Є також імена, які знаходимо переважно в латинізованому або грецизованому вигляді: ант Доброгаст — таксіарх грецького флоту 555 р., ант Всегорд — візантійський полководець, ант Анангаст — начальник фракійських військ 469 р., антські князі Бож і Межамир, анти Келагаст, Хвалибуд та ін. Як бачимо, така ж давня традиція складних імен, які ми так часто зустрічаємо в літописах Київської Русі. Лінгвісти стверджують, що анти в V–VII ст. говорили мовою, близькою до розмовної мови Київської Русі, яка вже мала деякі ознаки української. Візантійський історик Прокопій (490–562) цілком виразно пише, що анти і слов'яни говорили одною мовою (за: П.Штепа «Українець і москвин»). Проф. М. Міллер вважає антів, аланів, роксоланів за той самий народ. М. Грушевський вважає антів за Русь VI–VII ст. (за: В. Січинський. «Роксоляна»). Отже, анти, успадкувавши часточку Кіммерійсько-скіфо-сарматської культури, їхні вірування, звичаї і мову, стали тією ланкою етногенетичного ланцюга, яка поєднала їх із русами, а потім — з українцями.

Візантійські письменники 6 століття н. е. багато розповідали про суспільний лад, звичаї, побут та військове мистецтво антів. Вони зображували їх високими, світловолосими, дужими людьми. Анти легко переносили холод і спеку, різні злигодні. Їхні племена були ще не об'єднані у постійні союзи, тому, як писав Прокопій Кесарійський, анти не керувалися однією людиною, а жили в народоправстві. Втім «Історія готів» Йордана донесла до нас розповідь від 4 століття про союз племен антів на чолі з Божем. Антські воїни були численні та мужні. Вони швидко перейняли озброєння ромеїв (візантійців) і прийоми їх бойового мистецтва. В 4 столітті анти постійно загрожували північному рубежеві Візантії по Дунаю, не раз долали його, вдираючись у межі імперії та часом навіть загрожуючи її столиці — Константинополю.

« Племена слов’ян і антів близькі за способом життя, за своїми звичаями, за своєю любов’ю до волі, їх ніяким чином не можна схилити до рабства або покори у своїй країні. Вони багаточисельні, витривалі, легко переносять спеку, холод, дощ, наготу, нестачу їжі.

До прибуваючих до них іноземців вони ставляться ласкаво й, виявляючи їм знаки своєї поваги, [при переході їх] з одного місця в інше охороняють їх при необхідності, так що якщо б виявилося, що через недбалість того, хто приймає в себе іноземця, останній зазнав [якоїсь] шкоди, приймаючий його раніше починає війну [проти винного], вважаючи справою честі пометися за чужоземця. Тих, хто знаходиться у них в полоні, вони не тримають у рабстві, як інші племена, на протязі необмеженого часу, а, обмежуючи [термін рабства], певним часом пропонують їм вибір: бажають вони за певний викуп повернутися геть чи залишитися там [де вони знаходяться] на становищі вільних і друзів.

 »

Маврикій, Стратегікон[2]

В X ст. арабський історик, Абдул Хасан Масуді двічі повторює, що анти мали свою державу, як він висловлюється, «з прадавніх часів». В. Ключєвскій думає, що існував великий військовий союз чи федерація антських князів під проводом короля дулібів. Те саме думає другий московський історик — Б. Грєкав. Чеський історик Ф. Дворнік пише, що держава антів сягала аж до Шлезька (F. Дворнік. «The Making of Central and Eastern Europe»).

В. Мацяк наводить висловлює версію, що столицею Антського союзу було місто Головське, що стояло там, де тепер стоїть Львів, отже, було зародком Львова (за: В. Мацяк. «Львів-Головське — центр нашої Антської великодержави»). Виглядає, що Львів є на яких 600 років старший, як його офіційна метрика з 1256 року. Проф. П. Трєтьяков пише, що анти і роси — це два імені того самого народу, що створив Київську Русь (П. Трєтьяков. «Васточна-славянскіє плємєна»).


Антський союз існував від кінця IV до початку VII століття. Антські пам'ятки в Україні — переважно прикраси до одягу й кінської збруї зі срібла, бронзи й білого металевого сплаву, пізніше — бронзові прикраси (найбільше фібули) з виїмчастою емаллю, центр виробництва яких був у Києві, скарби золотих та срібних речей (Перещепине, Підгороддя б. Крилоса), нарешті городища роменського типу (с. Ромен на Чернігівщині).

Економіка[ред.ред. код]

Основною галуззю господарства у антів було орне хліборобство із застосуванням залізного плуга, а також — осіле тваринництво і промисли (мисливство, рибальство, збиральництво). Високого рівня досягло ремесло (залізоробне, гончарне із застосуванням гончарного круга, склоробне та інші), яке значною мірою вже відокремилося від сільського господарства. З розвитком ремесла було пов'язане виникнення більш-менш постійної торгівлі, що мала грошовий характер.

У антів були економічні стосунки з віддаленими країнами, в тому числі — з Римською імперією. Це простежується на підставі численних знахідок на території антських земель римських речей (амфори, скляні та металеві вироби тощо), а також срібної римської монети.

Класовий устрій[ред.ред. код]

Анти перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу і формування класових відносин. У них панувало індивідуальне землекористування та зв'язане з ним приватне господарство. Починало виникати і приватне землеволодіння. Глибоким було майнове розшарування, про що свідчать численні багаті скарби монет і дорогоцінних речей. Широко розвивалось рабовласництво: візантійські автори пишуть про десятки тисяч полонених, яких анти перетворювали на рабів. Існувала работоргівля. Однак поряд з цим зароджувались і нові, прогресивніші відносини, що в подальшому привели до формування не рабовласницького, а феодального способу виробництва.

Військова організація[ред.ред. код]

За відомостями Прокопія Кесарійського, Менандра, анти мали сильну військову організацію, виставляли військо до 100 тисяч воїнів (що можливо, перебільшено). Політичний союз антів був одним із зародків майбутньої східнослов'янської державності. На чолі цього об'єднання антів стояли царі («рекси») і можновладці, частина яких згадується у творах візантійських авторів (Йордан, Агафій, Прокопій, Менандр, Феофілакт Сімокатта та інші).

Військові походи та розселення[ред.ред. код]

В 4 столітті, за свідченням Йордана, анти вели боротьбу проти готів, які претендували на гегемонію в Східній Європі. В 385 році готський король Вінітар намагався підкорити антів, але зазнав поразки. Трохи пізніше йому пощастило захопити в полон і стратити антського царя Божа, його синів та 70 найбільших можновладців. У 6 столітті розпочався наступ антів разом із спорідненими склавінами на балканські володіння Візантії. До середини 6 століття це були походи з метою захоплення полонених і здобичі, але вже після війни 550–551 років на візантійських землях оселилася частина антів і склавінів. Є також дослідження, які твердять, що племена савірів або саварів входили до союзу антських племен — предків слов'ян. Савіри брали участь в знаменитій Каталунській битві на боці війська Аттіли і відзначились особливою стійкістю і хоробрістю. А в стародавній Паннонії (Австрія) до 18 ст. існувало місто Саварія. Протягом наступних десятиліть розселення антів йшло дуже швидко і на 80-і роки 6 століття привело до повної слов'янізації північних Балкан (територія сучасної Болгарії та колишньої Югославії). Від 568 року у зв'язку з вторгненням аварів і заснуванням в Трансільванії (сучасна Румунія) аварського каганату, почалися аваро-слов'янські війни, що на початку 7 століття призвели до розпаду антського політичного об'єднання.

Культура[ред.ред. код]

Культура антів відома на підставі писемних та археологічних джерел. Анти обожнювали сили природи. Вони мали капища, де стояли зображення ідолів з каменю або дерева (частина з них досліджувалася археологами). Відомо, що у антів існував культ богині-матері (за: П. Штепа «Українець і москвин»). Високого рівня досягло ужиткове мистецтво, особливо — в ювелірному ремеслі. Відомі кілька орнаментних стилів — геометричний, так званий «звіриний» тощо. Своєрідна, яскрава культура антів була одним з компонентів при формуванні у пізніші часи давньоруської культури.

Відомі анти[ред.ред. код]

Хронологія історії антів[3][ред.ред. код]

~ 378–379 р.р. — остгото-антська війна. Після першої поразки Вінітар Амал перемагає антів та вбиває «короля» (лат. regemque) Божа з синами та ще 70 антських старійшин (лат. primatibus) (Йордан, «Гетика», 247).
~ 511 р. — анти залишаються у Добруджі
між 518–527 рр. — антська навала на Балкани (Прокопій Кесарійський,)
531–534 рр. — намістник Фракії за походженням ант Хільвудій (Прокопій Кесарійський,)
~ 536–540 рр. — анти у війську Велізарія в Італії (Прокопій Кесарійський,)
~ 540 р. — склавіно-антська війна, поразка антів (Прокопій Кесарійський,).
~ 545 р. — анти енспонди імперії (Прокопій Кесарійський,)
~ 547 р. — загін антів у кількості 300 чоловік в Італії (Прокопій Кесарійський,)
555–556 рр. — у візантійсько-перській війні один з очільників візантійського війська ант Доброгез
до 558 р. — анто-куртигурська війна.
559–565 рр. — анто-аварські війни.
560 рр. — Посла антів Межамира Ідаревича вбито у ставці кагана Бояна.
587 р. — анти вдало напали на придунайські землі склавінів та авар.
602 — навала аварів на антів.
між 602–626рр — група антських племен, відома як Сівер та Сім Родів розселилися у Добруджі та Мезії.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998. — С. 22-55
  2. Маврикій Стратег "Стратегікон" (уривок про склавинів і антів)
  3. перелік джерел та датування подій за:(рос.) Свод древнейших письменных известий о славянах. М., 1994. Т. I: (I–VI вв.).

Джерела[ред.ред. код]