Антиполонізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Знак у Німеччині польською мовою попереджає, що ночівля в автомобілях на стоянці заборонена
Німкеня, що була покарана за контакти з поляками. Напис на плакаті: «я була добра до поляків, я найбільша свиня в селі».
Напис німецькою мовою на дошці, що висіла на території окупованої Польщі у 1939 році: «Тут немає запису для поляків!»
Терор нацистів в окупованій Польщі. Жовтень. 1939 рік.

Антиполонізм (укр. полонофобія, полякожерство, пол. antypolonizm, polonofobia, polakożerstwo) — збірний термін, що зустрічається в працях дослідників багатьох країн і означає різновид ксенофобії, який виражається в упередженості, ненависті і ворожому ставленні до поляків, Польщі, польської культури, польської мови тощо. Зустрічається найчастіше в суміжних з Польщею країнах.

Історичним синонімом антиполонізму є «полякожерство» — термін, що використовувався в XIX столітті проти антипольської політики канцлера Пруссії Отто фон Бісмарка.

Походження терміну[ред.ред. код]

Термін «антиполонізм» був створений у Польщі на початку XX століття, вперше з'явившись у роботі польського історика Франтішека Буяка «La question Juive en Pologne»[1], як аналогія антисемітизму. Він був використаний прогресивними польськими мислителями в роки «Солідарності» . Термін став знову активно використовуватися в польських націоналістичних колах у 1990-і і врешті-решт став загальновживаним, використовувався у провідних польських газетах, таких як Gazeta Wyborcza. В останні роки полонофобія, або антіполонізм, була детально вивчена в наукових працях польськими, німецькими, американськими, російськими і навіть японськими[2] дослідниками.

На початку 90-х років ХХ ст. термін антиполонізм поширився в польських правих ЗМІ, як відповідь на звинувачення в антисемітизмі з боку єврейських кіл. Термін набув популярності під час суперечки про погром у Єдвабне[3].

Термін зустрічається в листі І. В. Сталіна Л. М. Кагановичу від 30 серпня 1931, де Сталін закликає не піддаватися антиполонізму і характеризує його як «всеміщанську пошесть»[4].

Сьогодні термін «антиполонізм» увійшов до широкого мовного обігу, широко використовується в пресі, він з'являється в офіційних документах польського Сейму[5] i Єпіскопату[6].

Антиполонізм в Україні[ред.ред. код]

Науковці зауважують, що антиполонізм в Україні в різні періоди акцентувався більше або менше. Після другої світової війни — менше, почасти тому, що знімався мотив захисту православ'я від польського окатоличування, який був помітно сильнішим в XIX столітті. В той же час, із радянської міфології залишився дуже сильний антипольський елемент, тобто поляки залишилися поневолювачами, колонізаторами, іновірцями, які намагалися асимілювати українців, але Богдан Хмельницький їм цього не дав зробити[7].

Японський дослідник К. Мацузато вважає, що за часів Російської Імперії «українська політика» влади в Правобережній Україні була залежною перемінною антиполонізму уряду[8], яка проявлялася в «протиставленні „ворогам“ (полякам) пригноблених ними народів». Ці народи — українці, білоруси, литовці — були для уряду виправданням для проведення і легитимації політики деполонізаціі, яка прийняла крайнє ліве, популістське забарвлення. К. Мацузато вводить термін «комісари антиполонізму»[2] — так він називає земських начальників, які займалися реформуванням земельних відносин у Правобережній Україні, після прийняття ряду антипольских законів, що були введені у дію як відповідь на Друге польске повстання 1863 р. Зокрема, цими законами право поляків на придбання землі було значно обмежене, в той час як «руським» покупцям при купівлі землі надавалися пільги[2].

Від часу польського повстання 1863 р. полонофобія стала реакційною державною лінією і першою ознакою «націоналізації» російської внутрішньої політики, дослідники вважають, що в в той час полонофобія зумовила подальшу українофобію, через яку український культурний рух був розбитий і паралізований[9]. Науковці називають полонофобію того часу «двосічним мечем», адже спершу численні українці, наприклад, Пантелеймон Куліш, на певний час добровільно впрягалися в антипольську політику царського режиму/[9].

7 липня 2009 року Прикордонна служба Польщі не пропустила на польську територію українців — учасників веломарафону «Європейськими стежками Степана Бандери», які намагались перетнути кордон через пункт пропуску «Шегині-Медика» (Львівська область). Перед тим проти в'їзду учасників веломарафону до Польщі виступили польські «кресові» організації, які звернулися до міністра внутрішніх справ та міністра закордонних справ Польщі з вимогою заборонити в'їзд учасників веломарафону через те, що він, за їхніми словами, «пропагує фашизм, антисемітизм і антіполонізм»[10].

1 лютого 2010 року депутат Сейму Богуслав Ковальскі надіслав[11] Прем'єр-міністру Польщі Дональду Туску запит щодо реакції уряду Польщі на наростання явища антіполонізму в Україні у вигляді вихваляння С.Бандери, ОУН і УПА. У запиті він зазначає, що «Застосування подвійних стандартів у артикулюванні історичних проблем по відношенню до німців і росіян з одного боку, і українців, з іншого, є причиною того, що вся наша політика недостовірна і від того несерйозна, а в результаті — неефективна». З огляду на вищезазначене він задає Туску питання — які кроки зробив або зробить найближчим часом польський уряд, щоб зупинити зростаючу хвилю антиполонізму в Україні[11].

Антиполонізм у Росії[ред.ред. код]

Онук В'ячеслава Молотова громадський діяч В'ячеслав Ніконов вважає що антіполонізм був присутній в російських правлячих колах задовго до більшовиків, для цього він пропонує згадати розділи Польщі, польські повстання, придушення повстання Тадеуша Костюшка, вчинки Суворова в Польщі тощо[12].

Протягом двох століть Польща сприймалася в Російській державі як реальна загроза. У 1569 р., з підписанням Люблінської унії між Польщею і Великим князівством Литовським, якому тоді належали західні і південні російські землі, утворилася Річ Посполита, яка стала однією з найбільших і найбагатших держав Європи[13].

Російські дослідники вважають, що засноване Свято народної єдності 4 листопада на честь звільнення в 1612 році Москви за допомогою козаків від поляків, яскраво поєднує виражені антикатоліцізм і антиполонізм[14]. Дослідникі звертають увагу на історичну роль православ'я як засобу відмежування Росії від Заходу, що поклало основу концепції «Третього Риму» і яке закріплює актуальну донині традицію розуміння Смутного часу в першу чергу як війни з поляками-католиками[14].

Поляки стверджують, що в Росії вже виросло нове покоління людей, позбавлених радянських реакцій і вільних від антиполонізму[15]. Польські дослідники вважають, що в Росії антиполонізм — явище, яке насаджується владою (втім, з убогими результатами), а в Польщі повселюдним є явище русофобії — страху перед «рускімі», укупі з переконаністю в їх чужості та цивілізаційною неповноцінністю по відношенню до поляків[15].

Новий антиполонізм в Росії[ред.ред. код]

Деякі російські публіцисти вважають, що існує два джерела нового російського антиполонізму. Перший — активне небажання значної частини російської інтелігенції визнати історичну провину за Катинь, на чому наполягає польська сторона. Другий фактор, що впливає на зростання антипольських настроїв — це перенос на поляків незадоволення діями російської влади по відношенню до польських претензій щодо Катині, нібито, що російська влада, визнаючи Катинь, ніяк не намагалася «порадитися» з російським суспільством[16].

Втім, журналісти зауважують, що не зважаючи на русофобію — з одного боку і антіполонізм — з іншого, ці «фобії» дещо компенсує факт відвідування Польщі великою кількістю росіян[17].

Полонофобія в Російській імперії[ред.ред. код]

Висвітлення полонофобії в Російській імперії в новітній історичній літературі зосереджується на найпомітніших маніфестаціях антипольської націоналістичної доктрини Росії, насамперед у третій чверті XIX ст., в який йдеться про непереборну чужість, цивілізаційний розлом, непримиренне духовне та релігійне протистояння російського і польського витоків[18]. Об'єктом вивчення стають, як правило, публіцистичні тексти М. М. Каткова, М. П. Погодіна, І. С. Аксакова, Ю. Ф. Самаріна та інших інтелектуалів та ідеологів «російської справи»[18]. В них укладена винахідлива і відверта аргументація постулату про історичну перевагу Росії над Польщею[18]. Але сучасні вчені вважають, що заснований на них підхід до розуміння полонофобії як дискурсивного процесу має свої недоліки, через те що в поглядах ідеологів полонофобії того часу присутнє «зріле» втілення масових суспільних емоцій.

Найяскравіше динаміка російської полонофобії заявила про себе у наступному парадоксі: незважаючі на те, що військово-стратегічна загроза, якої зазнала Російська імперія з боку повсталих поляків у 1831 р., була страшніша, ніж в 1863 р., втім вибух антипольських настроїв в різнорідних верствах російського суспільства виявилися помітно сильнішим саме через повстання 1863 р[18]. Дослідники вважають, що цей нібито парадокс став результатом стратегії полонофобії — маніпулюванням стереотипами Польщі та поляка в діяльності бюрократів і публіцистів, чиїм завданням було затвердження російськості імперської влади в зоні російсько-польського етнокультурного фронтиру[18].

Пропагандистська полонофобія, як вона культивувалася у Північно-Західному краї, була значною мірою похідною від пріоритетів символічної репрезентації і піднесення російської селянської маси як єдиного цілого. Винахідливо і витончено творці офіційного дискурсу намагалися приписати польській присутності властивості зовнішнього, поверхового, дробового, штучного, помилкового тощо, на противагу поняттям грунту, ядра і маси — атрибутам російськості[18].

Свій дискурсивно завершений вигляд полонофобія прийняла в шаленій кампанії проти семіотики «полонізму», зовнішніх знаків польського впливу в Північно-Західному краї, яку Віленська адміністрація повела з весни 1863 р.[18]. Образливе і принизливе для росіян нагадування про велику Польщу вбачалося у всьому — і в величних костьолах з їх розкішним оздобленням і службою, і в заповнених польською мовою ресторанних рахунках або аптечних ярличках на склянках з ліками, і в особливому поєднанні квітів у жіночому одязі, і в кінської упряжі[18]. Пошук і розшифровка слідів польського панування і переваги над росіянами приймали майже маніакальний оборот — увага самих високопоставлених адміністраторів притягалися до рутинних дрібниць побуту[18]. Прийоми такого нагнітання полонофобії розкриваються при аналізі за первинними джерелами послідовності адміністративних розпоряджень[18]. Як приклад можна навести появу циркуляра, який погрожував штрафами і стягненнями не тільки жінкам, а й тим "з осіб чоловічої статі, які будуть з'являтися публічно із знаками трауру в одязі (носіння жалоби на знак скорботи за загиблими повстанцям та іншим жертвам зіткнень з російськими військами було однією з форм політичного протесту і громадянської непокори в Царстві Польському і Західному краї)[18].

Антиполонізм в Америці[ред.ред. код]

В Сполучених Штатах існує деякий рівень упередженності проти поляків. Дуже широко були поширені анекдоти про поляків. Це явище було особливо розповсюдженне після Другої Світової Війни, коли німецькі біженці які опинились в Америці почали розповсюджувати нацистські стереотипи поляків, створенні геббелівською пропагандою.[19][20] Антиполонізм в Америці почав стихати після обрання Кароль Войтила Папою Римським та після антикомуністичних повстань в Польщі.[21] Поступово американці перестали ставитись до поляків упередженно і сьогодні мають здебільшого позитивне відношення до цієї нації.[22]

Єврейський антиполонізм[ред.ред. код]

Тема єврейського антиполонізму зазвичай обговорюється публіцистами в контексті взаємних обвинувачень поляків та євреїв щодо завданої одним народом іншому шкоди в різні історичні часи[23]. Вперше антиполонізм з антисемітизмом пов'язав Едмунд Османчік в опублікованій у 1947 році книзі «Справи поляків» (пол. Sprawy Polaków)[24].

Антиполонізм у Литві[ред.ред. код]

В жовтні 2010 року польский політолог Єжи Хащінський, коментуючи висловлювання політика з Литви, який звернувся до литовських поляків з такими словами: «Якщо ви не хочете інтегруватися — забирайтеся звідси в Польщу», зауважив, що «існує одна, головна причина конфлікту — націоналізм і литовський антіполонізм, який не тільки не зникає, але несподівано все більше поширюється і посилюється в той момент, коли Литва — член ЄС і НАТО — повинна відчувати себе безпечно».[25]

Антиполонізм в Білорусі[ред.ред. код]

В листопаді 2010 року С.Шушкевич зазначив, що в Білорусі може бути присутній зовсім незначний побутовий антисемітизм і дуже малий побутовий антиполонізм[26]

Антиполонізм в творах мистецтва[ред.ред. код]

Присвячений польському повстанню «напівісторичний» роман «Онучка панцирного боярина» російського письменника І. І. Лажечникова був неприязно зустрінутий сучасною письменникові «прогресивною» критикою і пізніше суворо засуджений радянською — за антиполонізм, великоруський шовінізм, консерватизм і т. д., тощо Проте, літературознавець Семен Опанасович Венгеров зауважив: «Простимо ж Лажечникову його „Онучку панцирного боярина“… адже у середині шістдесятих років, під впливом польського повстання, яке щойно закінчилося, майже у всьому російською суспільстві панувала вузька ненависть до поляків. Лажечников піддався їй…».

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. La question juive en Pologne/Bujak, Franciszek, 1875–1953. Paris, Imprimerie Levé, 1919
  2. а б в K.Мацузато (Университет Хоккайдо) Из комиссаров антиполонизма в просветителей деревни: мировые посредники на Правобережной Украине (1861–1917 гг.)
  3. por. Jerzy Robert Nowak. «100 kłamstw J.T. Grossa»
  4. Из неизданной переписки И. В. Сталина с членами Политбюро ЦК ВКП(б) (1931–1936)
  5. http://wiadomosci.wp.pl/kat,1342,wid,8114347,wiadomosc.html?ticaid=1b56&_ticrsn=3 Komisja Sejmowa będzie walczyć z antypolonizmem
  6. http://www.centrum-dialogu.oswiecim.pl/strona.php?lang=pl&archiwum=0&id=57 List Rady Episkopatu Polski do spraw Dialogu Religijnego potępiający antypolonizm
  7. Россия-Украина: как пишется история
  8. Кимитака Мацузато. Генерал-губернаторства в Российской империи. \\ Новая имперская история постсоветского пространства (сборник статей). Библиотека журнала «Ab Imperio». Издательство: New Imperial History, 2004. ISBN 5852470244
  9. а б Анна Вероніка Вендлянд. Русофільство: ще один український проект?
  10. Веломарафон «Европейскими тропами Бандеры» не пустили в Польшу Цит. 08.03.2011
  11. а б Pos. B.Kowalski domaga się od rządu reakcji na gloryfikację S.Bandery i UPA
  12. Эхо Москвы / Передачи / Интервью / Пятница, 10.03.2000: Вячеслав Никонов
  13. Российско-польские отношения в XIX — первой половине XX в.
  14. а б Александр Верховский. Религия и конструирование российской «национальной идеи» в начале нового века
  15. а б Впустим Россию в Европу! («Tygodnik Powszechny», Польща)
  16. Мы их не убивали!
  17. Дипломатия ассоциативных рядов
  18. а б в г д е ж и к л м Долбилов М.Д Полонофобия и политика русификации в Северо-Западном крае империи в 1860-е гг. // Образ врага / Под ред. Л. Гудкова. М.: О. Г. И., 2005. (Нация и культура: Новые исследова-ния: Россия/Russia). С. 127–174.
  19. Tomasz Szarota, Goebbels: 1982 (1939–1941): 16, 36-7, 274; 1978.
  20. Tomasz Szarota: Stereotyp Polski i Polaków w oczach Niemców podczas II wojny światowej; Bibliografia historii polskiej — 1981. Page 162.
  21. Yale Richmond, From Da to Yes: Understanding the East Europeans Intercultural Press, 1995–343 pages. Page 65.
  22. Dominic Pulera, Sharing the Dream: White Males in Multicultural America Published 2004 by Continuum International Publishing Group, 448 pages. ISBN 0-8264-1643-8. Page 99.
  23. Евгений Ростиков. ВРЕМЯ СОЖЖЕНИЯ КНИГ
  24. Edmund Osmańczyk «Sprawy Polaków», Wydawnictwo Śląsk 1982
  25. Прощание с Литвой наших мечтаний («Польское радио для заграницы», Польша)
  26. Представьте, что Лукашенко досталось ядерное оружие. Интервью со Станиславом Станиславовичем Шушкевичем Цит. 08 березня 2011

Посилання[ред.ред. код]